Стаття 204. Презумпція правомірності правочину

1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин. Вона полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно.

Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права «Дозволено все, що прямо не заборонено законом», а також такі засади цивільного права, як свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (див. коментар до ст. З ЦК). Згідно з цими засадами припускається, що особа може, реалізуючи своє право свободи договору (а точніше - право свободи правочину) вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов´язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій в акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені.

Коментована стаття передбачає два шляхи спростування презумпції правомірності правочину:

1) визнання неправомірності, а отже і недійсності правочину прямим приписом закону.

У цьому випадку правочин є недійсним уже тому, що визначений, як такий у законі. Він неправомірний і не створює правових наслідків, будучи недійсним уже в момент вчинення, оскільки припис закону існує і забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціальне визнання його недійсним у судовому порядку не потребується. Але суд може визнати такий правочин дійсним (див. коментар до ст. 215 ЦК). Нікчемним є, наприклад, правочин, укладений з порушенням вимоги про обов´язкову нотаріальну форму (див. коментар до ст. 219);

2) визнання неправомірності, а отже, і недійсності правочину судом.

У цьому випадку презумпція правомірності правочину діє в момент укладення правочину, оскільки він не порушує заборони конкретної норми закону (або в момент укладення правочину порушення закону залишається прихованим, невідомим іншим особам). Проте, його правомірність може бути оспорена однією зі сторін або іншою заінтересованою особою, а відтак — правочин може бути визнаний судом недійсним. Однак варто звернути увагу на те, що й суд може визнати правочин недійсним на підставах, встановлених законом (див. коментар до ч. З ст. 215 ЦК). Тобто, і в цих випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за наявності припису закону, що забороняє такі дії. Втім, правом суду є виходити з того, що припис із забороною може міститися або у спеціальних нормах ЦК (ст. 222, 223, 225 та ін.), або випливати із правил 13 ЦК про

межі здійснення цивільних прав (див. коментар до ст. 13).