1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.
Презумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин. Вона полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно.
Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права «Дозволено все, що прямо не заборонено законом», а також такі засади цивільного права, як свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (див. коментар до ст. З ЦК). Згідно з цими засадами припускається, що особа може, реалізуючи своє право свободи договору (а точніше - право свободи правочину) вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов´язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій в акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені.
Коментована стаття передбачає два шляхи спростування презумпції правомірності правочину:
1) визнання неправомірності, а отже і недійсності правочину прямим приписом закону.
У цьому випадку правочин є недійсним уже тому, що визначений, як такий у законі. Він неправомірний і не створює правових наслідків, будучи недійсним уже в момент вчинення, оскільки припис закону існує і забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціальне визнання його недійсним у судовому порядку не потребується. Але суд може визнати такий правочин дійсним (див. коментар до ст. 215 ЦК). Нікчемним є, наприклад, правочин, укладений з порушенням вимоги про обов´язкову нотаріальну форму (див. коментар до ст. 219);
2) визнання неправомірності, а отже, і недійсності правочину судом.
У цьому випадку презумпція правомірності правочину діє в момент укладення правочину, оскільки він не порушує заборони конкретної норми закону (або в момент укладення правочину порушення закону залишається прихованим, невідомим іншим особам). Проте, його правомірність може бути оспорена однією зі сторін або іншою заінтересованою особою, а відтак — правочин може бути визнаний судом недійсним. Однак варто звернути увагу на те, що й суд може визнати правочин недійсним на підставах, встановлених законом (див. коментар до ч. З ст. 215 ЦК). Тобто, і в цих випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за наявності припису закону, що забороняє такі дії. Втім, правом суду є виходити з того, що припис із забороною може міститися або у спеціальних нормах ЦК (ст. 222, 223, 225 та ін.), або випливати із правил 13 ЦК про
межі здійснення цивільних прав (див. коментар до ст. 13).
Аналізуйте судовий акт: Наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, як і порушення суб'єктивного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (ВС КЦС, № 523/7609/17 від 11.08.2021р.
Заочним рішенням суду за однією особою, було визнано право власності на нерухоме майно. В подальшому ця особа продала це приміщення іншій особі. Новий власник, в свою чергу, передала майно в іпотеку, тобто уклала договір іпотеки з банком (відповідно - в реєстр були внесені записи про обтяження такого нерухомого майна). Однак згодом - вже після укладення спірного договору іпотеки, заочне рішення (на якому, фактично, ґрунтувалося право власності продавця) було скасоване, як наслідок - договір купівлі-продажу визнано недійсним, а приміщення фактично - було витребуване попереднім власником - територіальною громадою. Оскільки приміщення все ще було обтяжено іпотекою - Департамент комунальної власності відповідної міської ради (далі - Департамент) звернувся до суду з позовом до фінкомпанії (яка вже наразі володіла правом вимоги щодо спірного об’єкту іпотеки - далі іпотекодержатель), іпотекодавця (тобто тої особи яка придбала майно), банку - про визнання недійсним договору іпотеки та скасування записів про державну реєстрацію та обтяження. Позовна заява мотивована тим, що іпотекодавець під час укладення іпотечного договору не мала необхідний обсяг правомочностей власника спірного майна. Читати повністюУ справі, щодо визнання недійсним договору іпотеки, ВС КЦС уточнив, що підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним - а саме - відсутність правомочностей у власника нерухомого майна на укладення договору іпотеки - мають існувати саме на момент укладення оспорюваного правочину. Адже інша сторона покладалася саме на ті обставини, що існували на той час - тому і уклала спірний договір.