Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Стаття 717. Договір дарування

1. За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

2. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ": 

Аналізуйте судовий акт: Дарування квартири не вбереже від накладення на неї стягнення задля повернення боргу (ВС/КЦС у справі № 263/16179/18 від 28.04.2021)

«Берешь чужие на время, отдаешь свои навсегда». Шкода, що люди беручи гроші в борг часто нехтують цим принципом не замислюючись над невідворотністю повернення боргу.

Саме цьому боржники вдаються до різних хитрощів щоб не віддавати борг та врятувати своє майно від подальшого накладення на нього стягнення.

У даній справі між кредитором та боржником було укладено договір позики відповідно до якого боржник взяв на себе зобов’язання повернути позивачу грошові кошти у строк та в порядку, встановленими розпискою, а в разі неповернення грошових коштів передати у власність кредитора квартиру, яка належить йому на праві власності.

Проте, вказані обов’язки боржником виконано не було у зв’язку із чим кредитор звернувся до суду із позовом про стягнення боргу за договором позики.

Знаючи про наявність вказаного спору кредитор уклав договір драування згаданої квартири зі своїм сином.

Кредитор вважаючи, що даний договір дарування носить ознаки фіктивності поставив перед судом питання про визнання його таким, що не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.

Суд першої інстанції з висновками якого погодився і апеляційний суд у задоволенні позову відмовив. На думку судів позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що спірний договір дарування вчинений відповідачами з порушенням норм чинного законодавства та що при його укладенні сторонами не дотримано вимог, встановлених статтями 203, 215, 234 ЦК України. Окрім цього укладення сторонами оспорюваного правочину передувало судовому розгляду справи про стягнення з відповідача боргу за договором позики, а відомостей щодо відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення боргу під час розгляду цивільної справи позивачем надано не було. Крім того, районний суд зазначив, що на час укладення договору дарування подароване майно під арештом не знаходилося, жодних обтяжень щодо нього не існувало, а наявність лише грошового зобов’язання боржника перед кредитором не є безумовною підставою для обмеження розпорядження боржника належним йому нерухомим майном.

Не погоджуючись із вказаними рішеннями позивачем було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано тим, що відчуження майна здійснено відповідачем після пред’явлення до нього позову про стягнення боргу за договором позики, до ухвалення судового рішення про стягнення боргу, при цьому строк виконання його зобов’язань за договором позики з повернення одержаних у борг коштів є таким, що настав.

Касаційний цивільний суд із такими твердженнями погодився.

Задовільняючи касаційну скаргу КЦС послався на те, що Відповідно до частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частинами першою, другою статті 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь свого сина після виникнення у нього зобов’язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до суперечливої поведінки й зловживання правом.

У даній справі суди не надали належної правової оцінки діям відповідача щодо безоплатного відчуження спірного майна з урахуванням того, що таке відчуження вплинуло на утруднення (призвело до неможливості) повернення боргу кредитору і може свідчити про наявність умислу при укладенні договору дарування на приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів шляхом звернення стягнення на майно боржника, а тому дійшли передчасного й необґрунтованого висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції, яким було відмовлено у задоволенні позову, не встановивши всіх фактичних обставин справи, які стосуються правомірності дарування кредитором спірної квартири своєму синові, що мають значення для правильного вирішення спору.

Аналізуйте судовий акт: Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування і може бути визнаний судом недійсним (Справа № 372/5059/15-ц, 12.06.17)

Позивачка уклала договір дарування 1/2 частини свого житлового будинку. Враховуючи цю обставину, похилий вік позивачки та поганий стан здоров'я, а також необхідність здійснювати догляд за сином-інвалідом, відповідачка зобов'язалася забезпечувати дарувальницу та її сина утриманням і доглядом довічно.

З моменту укладання договору відповідачка не допомагала позивачці та її сину, досягнутих між ними домовленостей не виконувала, а лише пропонувала переїхати до неї та проживати разом з нею. Після звернення за правовою допомогою з метою розірвання договору, позивачці було роз'яснено, що між ними було укладено не договір довічного утримання, а договір дарування, про що їй не було відомо і вона помилялася щодо обставин, які мають істотне значення щодо природи правочину прав та обов'язків сторін, та при укладенні договору не було враховано інтереси її непрацездатного сина оскільки був відсутній дозвіл органу опіки та піклування на вчинення даного правочину.

Отже предметом позову стало визнання недійсним договору дарування. І не тільки, оскільки відповідачка в свою чергу заявила позов про визнання права власності на 1/2 частини житлового будинку.

Рішенням апеляційного суду постановленое на користь обдарованої рішення районного суду було скасовано та ухвалено нове рішення, яким первісний позов задоволено, - визнано недійсним договір дарування 1/2 частини житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом , а у задоволенні у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Ц цим рішення погодився і ВССУ, що виходив з наступних приписів чинного законодавства. Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

За висновком суду позивачка на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним довела наявність обставин, які вказують на помилку, а саме: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування, та сплачувати житлово-комунальні послуги.

Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16. А у правовій позиції ВСУ, сформований у справі № 6-1364цс15, прямо зазначено, що договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Аналізуйте судовий акт: Волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного (Апеляційний суд Луганської області, справа № 431/3950/15-ц, 27.01.16)

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування більшої частки своєї квартири. Позовні вимоги він обґрунтував тим, що був змушений укласти вказаний договір дарування 3/4 частин своєї квартири, єдиного місця свого проживання, оскільки мав перед відповідачкою невиконані боргові зобов’язання (20 000 гривень, які мав повернути протягом двох місяців), що підтверджується власноручно написаною розпискою на їм’я обдарованої. Позивач також стверджував, що піддавався постійному психологічному тиску з боку відповідачки, що, навіть, призвело до погіршення стану його здоров’я. Згодом позивач був змушений залишити квартиру та мешкати у міському парку культури, оскільки господарі частки квартири встановили нові вхідні двері.

Суд першої інстанції позов задовольнив договір, визнавши недійсним договір дарування частки квартири, з чим також погодився і суд апеляційної інстанції.

Судові рішення мотивовані, зокрема, тим, що дарування частки квартири було здійснено позивачем під впливом тяжкої обставини, а саме - необхідності термінового погашення значної суми боргу перед відповідачкою, і на вкрай невигідних умовах, оскільки укладенням договору дарування позивач позбавив себе єдиного житла, а тому волевиявлення позивача під час укладення цього договору не було вільним та не відповідало його внутрішній волі, не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, і за відсутності боргового зобовязання перед відповідачкою взагалі б не було укладено договір дарування на її користь,

Таким чином договір дарування суперечить вимогам ч.3 ст.203 ЦК України, відповідно до якої волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. А згідно ч.1 ст.233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Доцільно також зазначити, що висновки суді цілком узгоджуються з правовими позиціями, які містяться у постановах Верховного Суду України від 03.06.2015р. у справі № 6-232цс15, від 19.03.2014р. у справі № 6-2цс14. Так, у правовій позиції у справі N 6-232цс15 ВСУ зазначил таке:

«Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не є вільним і не відповідає його внутрішній волі».

0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.

Популярні судові рішення
Популярні події
ЕСПЧ
Назва події
Завантаження основного зображення
Вибрати зображення
Текст опис події:
1