Стаття 638. Укладення договору

Цивільно-правовий договір, будучи видом правочину, являє собою правову форму, у яку втілюються узгоджені волевиявлення сторін. Сам процес узгодження волевиявлень називається укладанням договору.

У частині першій статті, що коментується, сформульоване загальне правило, згідно з яким договір вважається укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Момент укладення договору визначається відповідно до правил ст. 640, а форма — відповідно до ст. 639 ЦК (див. вказані статті і коментар до них).

Оскільки факт укладення договору, за загальним правилом, пов´язується з досягненням сторонами згоди з усіх істотних умов, важливо визначити, які умови належать до числа істотних. Істотними вважаються умови, які є необхідними і достатніми для укладення договору. Це означає, що при недосягненні сторонами згоди хоча б за однією з них договір вважається неукладеним, тобто таким, що не породив юридичних наслідків. Утім, якщо сторони домовилися про всі істотні умови, договір вважається укладеним, навіть якщо він не містить ніяких інших умов.

Перелік істотних умов безпосередньо залежить від виду конкретного договору. Утім, частина друга статті, що коментується, встановлює загальні критерії для визначення тих чи інших умов істотними.

По-перше, істотною умовою у всіх без винятків випадках є умова про предмет договору. Природно, що поки сторони не досягли згоди відносно предмету договору, він не може вважатися укладеним.

По-друге, — це умови, що прямо визначені в якості істотних нормами чинного законодавства, або хоча і не визначені прямо, однак є необхідними для договорів даного виду. Необхідним, а значить й істотними слід вважати умови, що виражають природу відповідного договору. Так, очевидно, що для всіх сплатних договорів істотною є умова про ціну, для строкових договорів — умова про строк і т.д.

По-третє, істотними є будь-які інші умови, відносно яких згода має бути досягнута на вимогу будь-якої із сторін. Це такі умови, при відсутності яких сторона, яка на них наполягає, не бажає укладати відповідний договір. Так, наприклад, такою умовою у договорі купівлі-продажу може бути обов´язок продавця доставити продану річ за вказаною покупцем адресою.

Від істотних слід відрізняти звичайні і випадкові умови, спільною ознакою яких є те, що їх наявність або відсутність не впливає на факт укладення договору. Звичайні умови — це умови, передбачені чинним законодавством, їх немає необхідності включати у текст договору, оскільки вважається, що вони стають обов´язковими для сторін вже в силу самого факту укладання договору. Так, наприклад, якщо сторони у договорі майнового найму спеціально не обумовили, на якій з них лежить обов´язок здійснення поточного ремонту, то діє правило, встановлене ст. 776 ЦК, згідно якого здійснення

поточного ремонту є обов´язком наймача. На відміну від звичайних, випадкові умови набувають сили лише у випадку, якщо вони включені до тексту договору. Як правило, за допомогою випадкових умов сторони змінюють положення диспозитивних норм (тобто норм, зміст яких вони вправі змінювати договором), або використовують для подолання прогалин правового регулювання. Отже, якщо у договорі майнового найму буде передбачено, що обов´язок по здійсненню поточного ремонту лежить на наймодавцеві, то така умова буде вважатися випадковою.

Утім, усі умови — істотні, звичайні і випадкові після укладення договору стають однаково обов´язковими для сторін і у сукупності утворюють зміст договору.

Процес укладення договору складується з двох взаємопов´язаних стадій: пропозиції укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту). Особа, яка виявила відповідну ініціативу і зробила пропозицію, називається оферентом, а особа, яка прийняла цю пропозицію -акцептантом.