Право на індивідуальність, яке закріплюється законодавцем у даній статті є розвитком на галузевому рівні конституційного положення, яким гарантується, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов´язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23 Конституції України).
Під поняттям «індивідуальність» слід розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів. До структури індивідуальності включають цілу низку особливостей фізичної особи, що пов´язані з її національною, культурною, релігійною, мовною та іншою самобутністю. Саме дані особливості можуть виражатись у:
а) зовнішньому вигляді фізичної особи (зовнішність, фігура, фізичні дані, одежа, зачіска тощо, а також і сукупність усіх цих елементів);
б) її голосі (певні звуки, що відтворюються в формі слів, мелодій, тембрі голосу тощо) і мові (як система звукових знаків, з усіма своїми особливостями, наприклад, заїкання, говір, слова-паразити, сміх тощо);
в) манері поведінки (поводження у стосунках з іншими особами та особливості у ставленні до речей, наявність моральних принципів, звичок та інших особливостей характеру);
г) інтелектуальному, культурному та освітньому рівні (вміння спілкуватись, знання правил ґречності, дотепність, кмітливість, хист тощо);
д) інших характерних ознаках, які вирізняють фізичну особу серед інших.
Сукупність усіх зазначених елементів може створювати певне цілісне сприйняття особи, як певного індивідуума, і охоплюватись загальним поняттям стиль (імідж), що доволі близько межує з поняттям ділової репутації.
Право на індивідуальність полягає в можливості особи:
а) володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього особистого немайнового блага. Доволі близьким до цього права є можливість зберігати свою національну, культурну, релігійну, мовну самобутність, яка гарантується ч.2 коментованої статті та ст. 11 Конституції України;
б) використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з можливих форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч.2 коментованої статті). Окремі прояви індивідуальності можуть обмежуватись за певними критеріями (місцем, часом, специфікою діяльності тощо). Так, наприклад, для працівників міліції право на виявлення індивідуальності щодо їх зовнішнього вигляду обмежується в період виконання ними службових обов´язків, шляхом встановлення загальнообов´язкової спеціальної форми одягу. Інколи індивідуальність фізичної особи може бути використана нею також і задля отримання певного матеріального зиску. Доволі часто це використовується в політиці та шоу-бізнесі, де політики, актори, моделі, артисти, співаки використовують свої індивідуальні особливості (манеру поведінки, зовнішність, голос тощо) з метою набуття певних матеріальних благ чи задоволення інших інтересів;
в) створювати та змінювати свою індивідуальність, тобто можливість самостійно визначати її обсяг та зміст. При цьому слід зауважити, що останнім часом створення та зміна індивідуальності особи піддається певній комерціалізації. Так, окремі особи, які займають відповідне становище у публічній сфері задля успішності своєї діяльності витрачають чималі кошти для формування чи зміни своєї індивідуальності. Все це здійснюється шляхом зміни як природних (зміна (корекція) статі, пластичні операції, нарощування волосяного покрову тощо), так і набутих (зміна іміджу, відмова від паління чи інших шкідливих звичок, нанесення татуювань, корекція вимови тощо) особливостей фізичної особи;
г) вимагати захисту у випадку будь-якого порушення права на індивідуальність. До даного повноваження відносяться як можливість вимагати захисту у випадках, коли особі створюють перешкоди у реалізації даного права (наприклад, коли в лавах збройних сил забороняють носити довге волосся, або у вищих навчальних закладах примушують носити краватки), так і коли вчиняють дії, якими порушується це право (наприклад, коли сатирики чи команди КВК вчиняють пародії на певних осіб). Захист даного права здійснюється на підставах і в порядку, що передбачений Главою 3 та ст.ст. 275-280 1166-1168 ЦК (див. коментар до вказаних норм ЦК).
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Факт належності особи до певної національності не може бути встановлений у судовому порядку (ВП ВС Справа № 398/4017/18, 29.05.19)
Можна констатувати, що на сьогодні в законодавстві України не передбачено ознак, за якими відбувається визначення національності особи. Свого часу відбувалась відповідна спроба вирішення цього питання шляхом прийняття закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо внесення інформації про національність)». Цим проєктом (№ 4684 від 10.04.2014) пропонувалося визначення національності дитини віддати батькам (за їх спільною згодою), а спір батьків щодо національності дитини вирішувати органам опіки та піклування або в суді. Але законопроєкт прийнято не було, і, наскільки відомо, аналогічні чи подібні спроби врегулювати це питання більше не відбувались.
Що стосується «правового поля» цього питання, то ст. 11 Закону «Про національні меншини в Україні» N 2494-XII від 25 червня 1992 року дає право громадянам України вільно обирати та відновлювати національність. Разом з цим в цьому законі відсутні будь-які посилання на те, що громадянин може через суд довести свою національну ідентичність, змінивши національність, яку в дитинстві за нього обрали.
А відповідно до ст. 300 ЦК України, фізична особа має право на індивідуальність. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
Аналіз цих актів законодавства створює враження, що громадянин України може через суд довести свою національну ідентичність, змінивши або обравши національність. А до критеріїв, які б слугували визначенню національної приналежності, можна було б віднести родовід батьків людини, місце народження, характер формування життєвих цінностей, освіту, релігію, територіальні або національні традиції, виховання, вплив певної національної групи людей (оточення) тощо.
Втім, у справі, що пропонується увазі читачів, Велика Палата Верховного Суду сформувала правову позицію зовсім іншого змісту.
Отже, особа звернулася до суду із заявою, в якій просила встановити юридичні факти її належності та належності її близьких родичів до єврейської національності, а також зобов’язати відділ державної реєстрації актів цивільного стану внести зміни до актового запису у свідоцтво про народження заявниці шляхом визначення у графі «національність» – «єврейка», замість «українка».
Заявниця також вказала на відсутність первинних документів для внесення змін до актових записів цивільного стану і необхідність установлення обставин, що підтверджують її вимоги за судовою процедурою встановлення юридичного факту.
Місцевий суд відмовив у відкритті провадження у справі, а суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін, обґрунтовуючи свою позицію тим, що норми ЦПК України не передбачають можливості розгляду в порядку окремого провадження заяв про встановлення факту належності особи до певної національності, встановлення неправильності в актовому записі про народження та зобов’язання внести зміни до актових записів щодо національності особи. Такі заяви, на думку судів першої та апеляційної інстанції, підлягають розгляду в позовному провадженні.
Разом з цим,суди вказали і на те, що заявниця не позбавлена права звернутися до органів ДРАЦС як до суб’єкта владних повноважень з метою внесення змін до актового запису про народження у частині національності, а у разі відмови – оскаржити такі дії в суді в порядку адміністративного судочинства.
Залишаючи рішення судів попередніх інстанцій без змін, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу і на те, що у ч.1 ст.315 ЦПК України наведено перелік фактів, справи про встановлення яких розглядаються судом. Хоча за змістом ч. 2 цієї статті зазначений перелік не є вичерпним, проте в судовому порядку можуть бути встановлені лише ті факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб.
Питання зміни національності громадянами України раніше регулювалося Указом Президента України «Про порядок зміни громадянами України національності». Однак він втратив чинність 27 січня 1999 року. Натомість чинним законодавством України не передбачено зазначення в актових записах цивільного стану та свідоцтвах про народження національності батьків дитини чи осіб, які вступають у шлюб.
Національна належність особи є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою.
Відтак Велика Палата Верховного Суду підтвердила правильність висновків судів попередніх інстанцій про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у зв’язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів належності осіб до певної національності.
Наприкинці варто зазначити наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 24 Конституції України «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Так само й у ст. 1 Закону України «Про національні меншини в Україні» від 25.06.1992 р. № 2494-XII передбачено, що «Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини».
Отже, зазначення відомостей про національність на практиці не матиме жодних юридичних наслідків, не надаватиме особі додаткових прав і не покладатиме на неї додаткових обов’язків. Тому юридична доцільність відповідних дій є сумнівною.
Існуюча на сьогоднішній день практика невнесення відомостей про національність до паспорту громадянина України як документу, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України на території України, аналогічна практиці європейських та інших зарубіжних країн, законодавство яких не передбачає занесення відомостей про національність у відповідні документи, які посвідчують особу та підтверджують громадянство.