1. Фізична особа має право на індивідуальність.
2. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
Protocol.ua обладает авторскими правами на информацию, размещенную на веб - страницах данного ресурса, если не указано иное. Под информацией понимаются тексты, комментарии, статьи, фотоизображения, рисунки, ящик-шота, сканы, видео, аудио, другие материалы. При использовании материалов, размещенных на веб - страницах «Протокол» наличие гиперссылки открытого для индексации поисковыми системами на protocol.ua обязательна. Под использованием понимается копирования, адаптация, рерайтинг, модификация и тому подобное.
Полный текстCopyright © 2014-2024 «Протокол». Все права защищены.
Аналізуйте судовий акт: Факт належності особи до певної національності не може бути встановлений у судовому порядку (ВП ВС Справа № 398/4017/18, 29.05.19)
Можна констатувати, що на сьогодні в законодавстві України не передбачено ознак, за якими відбувається визначення національності особи. Свого часу відбувалась відповідна спроба вирішення цього питання шляхом прийняття закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо внесення інформації про національність)». Цим проєктом (№ 4684 від 10.04.2014) пропонувалося визначення національності дитини віддати батькам (за їх спільною згодою), а спір батьків щодо національності дитини вирішувати органам опіки та піклування або в суді. Але законопроєкт прийнято не було, і, наскільки відомо, аналогічні чи подібні спроби врегулювати це питання більше не відбувались.
Що стосується «правового поля» цього питання, то ст. 11 Закону «Про національні меншини в Україні» N 2494-XII від 25 червня 1992 року дає право громадянам України вільно обирати та відновлювати національність. Разом з цим в цьому законі відсутні будь-які посилання на те, що громадянин може через суд довести свою національну ідентичність, змінивши національність, яку в дитинстві за нього обрали.
А відповідно до ст. 300 ЦК України, фізична особа має право на індивідуальність. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
Аналіз цих актів законодавства створює враження, що громадянин України може через суд довести свою національну ідентичність, змінивши або обравши національність. А до критеріїв, які б слугували визначенню національної приналежності, можна було б віднести родовід батьків людини, місце народження, характер формування життєвих цінностей, освіту, релігію, територіальні або національні традиції, виховання, вплив певної національної групи людей (оточення) тощо.
Втім, у справі, що пропонується увазі читачів, Велика Палата Верховного Суду сформувала правову позицію зовсім іншого змісту.
Отже, особа звернулася до суду із заявою, в якій просила встановити юридичні факти її належності та належності її близьких родичів до єврейської національності, а також зобов’язати відділ державної реєстрації актів цивільного стану внести зміни до актового запису у свідоцтво про народження заявниці шляхом визначення у графі «національність» – «єврейка», замість «українка».
Заявниця також вказала на відсутність первинних документів для внесення змін до актових записів цивільного стану і необхідність установлення обставин, що підтверджують її вимоги за судовою процедурою встановлення юридичного факту.
Місцевий суд відмовив у відкритті провадження у справі, а суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін, обґрунтовуючи свою позицію тим, що норми ЦПК України не передбачають можливості розгляду в порядку окремого провадження заяв про встановлення факту належності особи до певної національності, встановлення неправильності в актовому записі про народження та зобов’язання внести зміни до актових записів щодо національності особи. Такі заяви, на думку судів першої та апеляційної інстанції, підлягають розгляду в позовному провадженні.
Разом з цим,суди вказали і на те, що заявниця не позбавлена права звернутися до органів ДРАЦС як до суб’єкта владних повноважень з метою внесення змін до актового запису про народження у частині національності, а у разі відмови – оскаржити такі дії в суді в порядку адміністративного судочинства.
Залишаючи рішення судів попередніх інстанцій без змін, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу і на те, що у ч.1 ст.315 ЦПК України наведено перелік фактів, справи про встановлення яких розглядаються судом. Хоча за змістом ч. 2 цієї статті зазначений перелік не є вичерпним, проте в судовому порядку можуть бути встановлені лише ті факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб.
Питання зміни національності громадянами України раніше регулювалося Указом Президента України «Про порядок зміни громадянами України національності». Однак він втратив чинність 27 січня 1999 року. Натомість чинним законодавством України не передбачено зазначення в актових записах цивільного стану та свідоцтвах про народження національності батьків дитини чи осіб, які вступають у шлюб.
Національна належність особи є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою.
Відтак Велика Палата Верховного Суду підтвердила правильність висновків судів попередніх інстанцій про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у зв’язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів належності осіб до певної національності.
Наприкинці варто зазначити наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 24 Конституції України «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Так само й у ст. 1 Закону України «Про національні меншини в Україні» від 25.06.1992 р. № 2494-XII передбачено, що «Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини».
Отже, зазначення відомостей про національність на практиці не матиме жодних юридичних наслідків, не надаватиме особі додаткових прав і не покладатиме на неї додаткових обов’язків. Тому юридична доцільність відповідних дій є сумнівною.
Існуюча на сьогоднішній день практика невнесення відомостей про національність до паспорту громадянина України як документу, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України на території України, аналогічна практиці європейських та інших зарубіжних країн, законодавство яких не передбачає занесення відомостей про національність у відповідні документи, які посвідчують особу та підтверджують громадянство.