Стаття, що коментується, містить в собі дуже важливі правила, які є новими для цивільного права України. А саме, відповідно до частини першої цієї статті всі зобов´язання за новим цивільним кодексом визнаються особистими, тобто такими, що пов´язані із особистістю боржника чи кредитора. Це випливає з того, що тепер, за загальним правилом, боржник зобов´язаний виконати свій обов´язок, а кредитор - прийняти виконання тільки особисто. Така норма була не знайома ЦК 1963 р., оскільки, виходячи з положень цього нормативно-правового акта, загальне правило було протилежним: визнання цивільно-правових відносин особистими тільки тоді, якщо це прямо передбачено законом.
Поява частини першої ст. 527 ЦК у цивільному законодавстві буде мати неабиякі практичні наслідки, наприклад, стосовно припинення зобов´язання смертю фізичної особи (ст. 608 ЦК). Якщо раніше для того, щоб припинити зобов´язання смертю фізичної особи, необхідно було встановити, що виконання зобов´язання не можливо було провести без особистої участі боржника, чи виконання було призначено особисто для кредитора (а таких випадків у цивільному праві закріплено зовсім небагато), тобто за загальним правилом воно не вважалось таким, що припинено, то тепер навпаки треба виходити з того, що зобов´язання є взагалі особистим, і воно припиняється, якщо інше не буде встановлено сторонами чи відвідними судовими органами з договору, закону, не випливає з суті зобов´язання чи звичаїв ділового обігу.
Крім того, ст. 527 ЦК набуває значення і для інституту представництва. Так, відповідно до ст. 238 ЦК представник не може вчиняти право-чину, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Оскільки поняття «вчинення правочину» вміщує в собі і укладення правочину, і його виконання (а тому й виконання зобов´язання), і прийняття виконання, і т.ін., то нині за загальним правилом представник не може виконувати зобов´язання, чи приймати виконання зобов´язання.
Низку аналогічних висновків можна зробити і відносно загальної неможливості заміни кредитора у зобов´язанні (ст. 515 ЦК), інших випадків, передбачених цивільним законодавством.
Частина друга ст. 527 ЦК закріплює положення, згідно якого сторони у зобов´язанні мають право вимагати доказів того, що зобов´язання виконується належним боржником (чи її представником), а виконання приймається належним кредитором (чи уповноваженою на це особою). Ця норма не була закріплена раніше у законодавстві, але все ж таки була звичайною для цивільного обігу.
Інтерес викликає правило, яким встановлюється, що сторона, яка не звернулась з вимогою щодо доказів належності іншої сторони в зобов´язанні, несе ризик наслідків непред´явлення такої вимоги. Про який ризик наслідків тут йдеться? Уявляється, що виконання зобов´язання неналежному кредитору для боржника може викликати ризик порушення зобов´язання (глава 51 ЦК). Чим це регулюється?
Насамперед, ст. 241 ЦК, згідно якої право-чин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов´язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. На жаль, у новому цивільному кодексі відсутня стаття, яка б регламентувала правила щодо правочинів, вчинених від імені іншої особи особою, не уповноваженою на здійснення правочину (ст. 63 ЦК 1963 р.), але ж, мабуть, на підставі аналогії закону (частина перша ст. 8 ЦК), наслідки дій такої особи будуть таким ж, що передбачені ст. 241 ЦК.
Таким чином, при виконанні зобов´язання неналежному кредитору справжній кредитор ніякого задоволення від зобов´язання не отримує, тобто зобов´язання без подальшого схвалення кредитором вважається невиконаним, що викликає цивільно-правову відповідальність для боржника, на практиці неабияку за розміром.
При прийнятті виконання зобов´язання у неналежного боржника у кредитора виникає набагато меншій ризик, отже це може тягнути за собою лише наслідки безпідставного набуття майна (глава 83 ЦК).
page
youtube
