Стаття 209. Нотаріальне посвідчення правочину

Для деяких правочинів ЦК та інші акти цивільного законодавства передбачають обов´язкове нотаріальне посвідчення відповідного документу, у вигляді якого цей правочин вчинений. Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце здійснення, наміри суб´єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини офіційно зафіксовані нотаріусом, і розглядаються як встановлені і достовірні.

У разі відсутності в населеному пункті нотаріуса, необхідні дії здійснюють уповноважені на це службові особи органів місцевого самоврядування. Крім того, у випадках, встановлених законом, до нотаріального посвідчення правочину прирівнюється його посвідчення певною посадовою особою: командиром військової частини, головним лікарем лікарні, капітаном морського судна тощо (див. коментар до ст.ст. 245 1250 1251 ЦК).

Необхідність вчинення правочину в нотаріальній формі, як правило, передбачена стосовно майна, що має значну цінність. Так, п. 27 інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України включає перелік правочинів, які підлягають обов´язковому нотаріальному посвідченню. До них, зокрема, належать:

договори про відчуження (купівля-продаж, дарування, рента, довічне утримання) житлового будинку, іншої нерухомості (див. коментар до ст.ст. 657 719 732 745 ЦК);

договори про заставу нерухомого майна транспортних засобів, космічних об´єктів (див. коментар до ст. 577 ЦК);

договори про відчуження земельних ділянок, які знаходяться в колективній або приватній власності;

договори купівлі-продажу майна державних підприємств (ст. 27 Закону «Про приватизацію майна державних підприємств»);

шлюбний договір (ст. 94 СК України);

заповіти (див. коментар до ст. 1247 ЦК);

спадковий договір (див. коментар до ст. 1304 ЦК);

довіреність на вчинення правочинів, які потребують обов´язкової нотаріальної форми, а також на здійснення дій відносно підприємств, закладів, організацій, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допускається інша форма довіреності (див. коментар до ст. 245 ЦК).

Правочин, який посвідчується нотаріально, має відповідати вимогам, встановленим ст. 203 ЦК: зміст правочину не може суперечити нормам ЦК та іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усинов-лювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (див. коментар до ст. 203 ЦК). У випадку коли правочин не відповідає хоча б одній із перерахованих вимог, він не може бути визнаним укладеним з дотриманням встановленої нотаріальної форми.

За погодженням суб´єктів, які вчиняють правочин, нотаріальному посвідченню підлягає будь який правочин, навіть якщо ця вимога не є обов´язковою. Слід зазначити, що використання цієї можливості є цілком виправданим, оскільки перевірка змісту правочину нотаріусом уже сама по собі служить гарантією того, що цей зміст відповідає вимогам закону. До того ж, нотаріальне посвідчення правочину полегшує з´ясування обставин справи, якщо виникає спір щодо істотних умов правочину та їхнього тлумачення.