00.00.0000
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

{Частина перша статті 203 в редакції Закону № 2756-VI від 02.12.2010 }

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

КОММЕНТАРИЙ от ресурса "ПРОТОКОЛ": 

Аналізуйте судовий акт: Втрата громадянином паспорту і "ідентифікаційного номеру", що використані шахраєм для отримання кредиту, потягнули дворічну судову тяганину. Договір визнано недійсним. (справа № 396/1878/15-ц, 30.08.17)

Статистика свідчить про те, що більшість з тих, хто виявив пропажу паспорта, просто очікують якогось сповіщення про раптову знахідку. Але така поведінка лише в окремих рідкісних випадках приводить до позитивних результатів. А наслідки можуть бути досить великі і небезпечні. Адже такий документ може бути використаний у шахрайських схемах, наприклад, оформлення кредитів, укладення угод, злочини або правопорушення, в ході яких був підкинутий паспорт невинної людини з метою відведення підозри від реальних злочинців і так далі. Ця судова справа стосується саме цієї теми, хоча слід сказати, що «боржнику» банку вдалося довести свою непричетність до кредитної справи.

Публічне акціонерне товариство «Кредобанк» (банк) звернулось до суду із позовом до громадянина (відповідач) про стягнення заборгованості у розмірі 193 891 грн 30 коп. В обґрунтування позовних вимог банк зазначив, що 29 серпня 2014 року між ним та відповідачем укладено кредитний договір, згідно якого відповідачу надано кредит в сумі 169 295 грн 72 коп., на строк до 28 серпня 2021 року. Відповідач порушив умови кредитного договору, тому станом на 29 травня 2015 року має заборгованість за кредитом в розмірі 193 891 грн 30 коп., яка складається із: неповернута сума кредиту - 169 295,72 грн, прострочені відсотки - 20 717 грн 85 коп., пеня - 3 877 грн 73 коп.

Громадянин звернувся із зустрічним позовом до банку про визнання кредитного договору недійсним та стягнення моральної шкоди у сумі 20 000 грн, мотивуючи його тим, що з того моменту, коли він дізнався про величезний кредитний борг, постійно відчуває психологічний дискомфорт, а спричинений йому тяжкий психологічний шок викликав у нього стрес та депресію, що супроводжувалася спробами суїциду. Свої вимоги він також мотивував тим, що зазначений чи будь-який інший договір з банком ніколи не укладав та не підписував, у серпні 2013 року він загубив паспорт громадянина України та ідентифікаційний код. Лише в листопаді 2014 року він звернувся до сільської ради з заявою про втрату паспорта, після чого секретарем сільської ради документи були передані до органу внутрішніх справ та він отримав в зв'язку із втратою новий паспорт громадянина України .

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову банку відмовлено. Зустрічний позов до банку задоволено частково, - визнано недійсним кредитний договір, у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди відмовлено. З цими судовими рішення погодився і суд касаційної інстанції.

ВССУ, зокрема, зазначив, що, відмовляючи у задоволенні позову банку та задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги, суди, визначившись належним чином з характером спірних правовідносин, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності (висновок судової почеркознавчої експертизи, довідки про відсутність в нього автомобіля, на придбання якого, нібито, був отриманий кредит, документи, що підтверджують подання ним заяви про втрату паспорту, тощо), дійшли до обґрунтованого висновку, що відповідно до ч.3 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України ці факти і обставини є підставою для визнання договору недійсним.

Логіка підказує, що своєчасне подання фігурантом цієї справи заяви про втрату ним паспорту та довідки про присвоєння ідентифікаційного номеру значно облегшило доведення невинуватості відповідача, а можливо, і взагалі б дозволило зробити це не в судовий спосіб.

Аналізуйте судовий акт: Недобросовісність та нерозумність контрагента є обов’язковими підставами для визнання договору недійсним при відсутності необхідного обсягу цивільної дієздатності юр. особи (ВСУ у справі № 3-537гс17 від 12 липня 2017р.)

Справи такого типу виникають із рейдерства як прямого так і прихованого, яке було надзвичайно поширене наприкінці 90-х та у нульових. Наскрізне питання, на яке ні закон, ні судова практика не дала остаточної відповіді це «які юридичні наслідки має факт визнання судом недійсним рішення загальних зборів господарського товариства, і які права виникають у зацікавлених осіб в такому випадку.» (учасника (акціонера) товариства, колишнього учасника, керівника товариства, контрагента, тощо.). Зокрема, що має відбуватись із правочинами укладеними виконавчим органом товариства із третіми особами у випадку, коли згода надана відповідно до статуту загальними зборами через деякий час після укладання цих правочинів є недійсною на підставі судового рішення.

Існують дві діаметральні точки зору на цю проблему. З одного боку на момент укладання оспорюваного договору для виконавчого органу товариства НЕ існує жодних визначених законом підстав, які б забороняли йому це робити. І, якщо зміст та форма договору в момент укладання не суперечить закону, а надалі договір виконаний сторонами, то не зважаючи на подальшу недійсність рішення загальних зборів, такий договір є дійсним, а у вимозі про визнання його недійсним слід відмовляти. Відповідно до статті 241 ЦК України у товариства залишається можливість із часом схвалити такий договір, зокрема шляхом прийняття його до виконання та фактичного виконання.

З іншого боку повноваження виконавчого органу товариства на укладання договорів, як правило обмежуються законом та статутом. Певні договори можуть бути укладені виконавчим договором тільки за згодою або на підставі рішення/дозволу загальних зборів товариства. Якщо після укладення договору, суд визнає рішення загальних зборів недійсним с моменту його прийняття, то з’ясовується, що у підписанта такого договору був відсутній необхідний обсяг цивільної дієздатності (ст. 92 ЦК України), який відповідно до ст. 203 ЦК України є обов’язковою умовою для чинності правочину.

ВСУ вже розглянув безліч подібних спорів та сьогодні застосовує новий підхід для їх розв’язання. Недобросовісність та нерозумністьконтрагента юридичної особи є новими юридичними підставами, які слід встановлювати суду для визнання договору укладеного із перевищенням повноважень недійсним. Таким чином, ВСУ підкреслює, що лише факт визнання судом рішення загальних зборів НЕ є достатньою підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, проте такий договір МОЖЕ бути визнаний недійсним, якщо позивач доведе, що ынша сторона договору діяла недобросовісно та нерозумно.

При цьому ВСУ традиційно підкреслює, що закон НЕ встановлює вичерпного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність та нерозумність дій контрагента у відносинах із товариством. Тому, кожного разу позивачу слід це доводити виходячи зі ст. 12 ЦК України.

В цій справі суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій відмовили у задоволенні позову учасника ТОВ та його колишнього керівника про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна ТОВ, проте ВСУ був іншої думки, скасував такі рішення і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. ВСУ вказав на помилковість висновку нижчих судів про недостатність рішення суду про визнання загальних зборів недійсним для визнання недійсним відповідного договору та встановив важливість для вирішення справи обмежень повноважень керівника ТОВ на укладання цього договору.

Так обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це.

Аналізуйте судовий акт: Передача квартири в іпотеку батьками без дозволу органу опіки та піклування автоматично НЕ веде до визнання її недійсною; суду слід встановити чи відбулося порушення прав та інтересів дитини внаслідок такого договору (ВСУ у справі № 6-1002цс17)

Поступово уніфікується практика судових спорів з приводу визнання недійсними договорів предметом яких є нерухомість, які укладені батьками з третіми особами, зачіпають права та інтереси дитини та укладені без згоди органу опіки та піклування. Відсутність згоди цього органу, зокрема при укладанні договору іпотеки житла де проживає дитина, НЕ веде до автоматичного визнання цього договору іпотеки недійсним. Суду слід встановити, яким чином оспорюваний договір порушує права та інтереси дитини. Якщо порушення не відбувається, зокрема право на проживання дитини зберігається, то у визнанні договору недійсним слід відмовити.

З іншого боку у такому випадку ВСУ забороняє за позовом іпотекодержателя виселяти дитину разом із батьками без надання іншого жилого приміщення в порядку, передбаченому ст. 109 ЖК УРСР. При цьому саме житлове приміщення залишається в іпотеці, і іпотекодержатель має право звернути на нього стягнення. ( це в тому випадку, коли дитина не є власником житлового приміщення або його частини, тоді відносини регулюються ст. 177 СК України).

Предметом договору іпотеки в цій справі є однокімнатна квартира. Батьки на момент укладання договору іпотеки приховали наявність в них дитини, а пізніше всупереч умовам кредитного та іпотечного договорів зареєстрували дитину в цій квартирі. Внаслідок цього іпотекодержатель та нотаріус навіть не мали можливості перевірити наявність прав та інтересів дитини в момент укладання договору, а сам договір іпотеки був укладений без згоди органу опіки та піклування.

З часом батьки звернулись до суду з позовом про визнання договору іпотеки недійсним. Суд першої інстанції визнав договір іпотеки недійсним на підставі ст. 203, 215 ЦК України, ст. 17 ЗУ «Про охорону дитинства» та ст. 12 ЗУ «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей».

Проте, ВСУ поставив питання по іншому. Яким чином договір іпотеки квартири де проживає дитина порушує права та інтереси дитини, зокрема її право на проживання до досягнення повноліття? Відповідь очевидна – жодним. Тому, рішення суду першої інстанції, ухвала ВССУ були скасовані, а в силі залишено рішення суду апеляційної інстанції, яким батькам у задоволенні позову відмовлено.

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ВСУ у справі № 6-1002цс17: За положеннями статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, суд може визнати недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення прав особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні:

1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло.

Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив, що іпотекодавець, укладаючи договір іпотеки, гарантувала, що за місцем знаходження предмета іпотеки не зареєстровані та фактично не проживають (не мають права користування) малолітні чи неповнолітні особи, та передача предмета іпотеки в іпотеку не порушує прав та інтересів зазначених осіб; разом з тим, іпотекодавець приховала той факт, що право користування спірним житлом фактично мала неповнолітня дитина, а також, що право неповнолітнього внаслідок укладення цього договору не порушене. Тому суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсним.

Аналізуйте судовий акт: Волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного (Апеляційний суд Луганської області, справа № 431/3950/15-ц, 27.01.16)

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування більшої частки своєї квартири. Позовні вимоги він обґрунтував тим, що був змушений укласти вказаний договір дарування 3/4 частин своєї квартири, єдиного місця свого проживання, оскільки мав перед відповідачкою невиконані боргові зобов’язання (20 000 гривень, які мав повернути протягом двох місяців), що підтверджується власноручно написаною розпискою на їм’я обдарованої. Позивач також стверджував, що піддавався постійному психологічному тиску з боку відповідачки, що, навіть, призвело до погіршення стану його здоров’я. Згодом позивач був змушений залишити квартиру та мешкати у міському парку культури, оскільки господарі частки квартири встановили нові вхідні двері.

Суд першої інстанції позов задовольнив договір, визнавши недійсним договір дарування частки квартири, з чим також погодився і суд апеляційної інстанції.

Судові рішення мотивовані, зокрема, тим, що дарування частки квартири було здійснено позивачем під впливом тяжкої обставини, а саме - необхідності термінового погашення значної суми боргу перед відповідачкою, і на вкрай невигідних умовах, оскільки укладенням договору дарування позивач позбавив себе єдиного житла, а тому волевиявлення позивача під час укладення цього договору не було вільним та не відповідало його внутрішній волі, не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, і за відсутності боргового зобовязання перед відповідачкою взагалі б не було укладено договір дарування на її користь,

Таким чином договір дарування суперечить вимогам ч.3 ст.203 ЦК України, відповідно до якої волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. А згідно ч.1 ст.233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Доцільно також зазначити, що висновки суді цілком узгоджуються з правовими позиціями, які містяться у постановах Верховного Суду України від 03.06.2015р. у справі № 6-232цс15, від 19.03.2014р. у справі № 6-2цс14. Так, у правовій позиції у справі N 6-232цс15 ВСУ зазначил таке:

«Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не є вільним і не відповідає його внутрішній волі».

0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения
Популярные события
ЕСПЧ
Название события
Загрузка основного изображения
Выбрать изображение
Текст описание события: