Чільне місце у системі підстав виникнення цивільних прав і обов´язків (див. ст. 11 ЦК і коментар до неї) належить цивільно-правовому договору, який є основною правовою формою, що опосередковує рух цивільного обороту: переміщення матеріальних цінностей, виконання робіт, надання послуг тощо.
Частина перша статті, що коментується, визначає цивільно-правовий договір як домовленість (угоду) двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов´язків. Отже, договір є правовою формою (засобом) узгодження волі двох чи декількох сторін, спрямованої на досягнення певного правового результату.
За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Категорії «правочин» і «договір» співвідносяться між собою як загальне і окреме: будь-який договір є правочином, але не всякий правочин є договором. Договорами є лише двочи багатосторонні правочини, тоді як до правочинів належать також і дії однієї особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов´язків — односторонні правочини (див. ст. 202 ЦК і коментар до неї). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо дво - та багатосторонніх правочинів, передбачені главою 16 цього Кодексу.
Водночас, договір є й основною підставою виникнення зобов´язальних правовідносин і найбільш поширеним видом зобов´язальних правовідносин як таких (див. ст. 509 ЦК і коментар до неї) і, отже, на нього поширюються загальні положення щодо зобов´язань, встановлені розділом 1 книги 5 цього Кодексу.
Якщо у договорі одна сторона наділена лише правом вимоги до другої сторони, а інша -лише обов´язком відносно першої, то такий договір є одностороннім, тобто таким, що зобов´язує лише одну сторону. До односторонніх договорів належать переважно так звані реальні договори, тобто такі, що вважаються укладеними лише з моменту передачі речі або вчинення іншої певної дії (наприклад, договори довічного утримання, позики тощо) (див. коментар до ст.ст. 744 1046 ЦК). Отже, в односторонньому договорі одна сторона є лише кредитором, а інша — лише боржником.
Більшість цивільно-правових договорів є двосторонніми, тобто такими, у яких кожна із сторін має як права, так і обов´язки відносно другої сторони. Так, наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов´язаний передати покупцю певну річ і має право вимагати від покупця сплати покупної ціни, а покупець, навпаки, зобов´язаний сплатити продавцю визначену договором грошову суму і має право вимагати від нього передання речі. Таким чином, у двосторонніх договорах кожна зі сторін є водночас і кредитором і боржником: кредитором — відносно того, що вона має право вимагати від другої сторони, і боржником — відносно того, що вона зобов´язана вчинити на користь другої сторони. Права і обов´язки сторін у двосторонніх договорах завжди взаємопов´язані між собою, є зустрічними: те, що для однієї сторони є обов´язком, складає зміст права вимоги другої сторони. Отже, поки одна сторона не виконає свій обов´язок, інша сторона не може реалізувати своє право.
Багатосторонніми називаються договори, що укладаються більш ніж двома сторонами. До багатосторонніх належить, наприклад, договір простого товариства (див. ст. 1132 ЦК і коментар до неї). Особливістю багатосторонніх договорів є те, що у них, як правило, відсутня зустрічність прав і обов´язків сторін. Обов´язки кожної сторони у таких договорах у більшості випадків спрямовані не на задоволення прав інших сторін, а на досягнення певної спільної мети. Загальні положення про договір, встановлені розділом 2 Книги 5 цього Кодексу застосовуються за умови, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.
Багатосторонні договори не слід змішувати з односторонніми чи двосторонніми договорами з множинністю осіб (див. коментар до ст. 510 ЦК). Так, наприклад, у договорі майнового найму (оренди) на стороні наймодавця, на стороні наймача або на обох сторонах може бути не по одній особі, а по дві чи більше осіб. Але від цього договір майнового найму не стає багатостороннім договором, оскільки сукупність осіб на кожній із сторін виступає як єдине ціле, як одна сторона.
Відплатним є договір, у якому обов´язку однієї сторони здійснити певні дії відповідає зустрічний обов´язок другої сторони щодо надання матеріального чи іншого блага. Відплатність у договорі може виражатися у передачі грошей, речей, наданні зустрічних послуг, виконання роботи тощо. У безвідплатному договорі обов´язок надання зустрічного виконання другою стороною відсутній.
Частиною 5 статті, що коментується, встановлюється важливе загальне правило, згідно з яким будь-який договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті самого договору. Так, наприклад, відповідно до ст. 946 ЦК, установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі, а, наприклад, договір дарування завжди є безвідплатним в силу самої суті цього договору.
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення юридичної особи від відповідальності за порушення договору, а його пункти, що встановлюють виключення, можуть бути визнані недійсними (справа № 910/1459/16, 26.10.16)
Укладаючи господарські договори з юридичними особами державного сектору економіки, контрагент практично завжди зустрічає приблизно такі, або подібні пункти в договорі: «У разі відсутності коштів на оплату виконаних етапів (роботи), початок фінансування і остаточні розрахунки можуть бути перенесені», чи «У разі належного бюджетного фінансування...», або «...з моменту надходження таких коштів на реєстраційний рахунок замовника», та «...з урахуванням бюджетних призначень».
В цій справі Товариство з обмеженою відповідальністю (позивач) просило визнати недійсними пункти договору саме такого змісту, який було укладено між позивачем та Державним підприємством "Держекоінвест" (відповідач).
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено повністю.
За результатом розгляду касаційних скарг заступника прокурора міста та Міністерства екології та природних ресурсів України Вищий господарський суд України судові рішення залишив без змін, виходячи з наступного.
Згідно ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Положеннями ч. 1-ї ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до приписів ст. 626 ЦК України договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору (ч.3).
Отже за двостороннім правочином правами та обов'язками наділяються обидві сторони договору. Частиною 5-ю цієї статті передбачено, що договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
За вказаних обставин оскільки спірні умови договору суперечать положенням Цивільного кодексу України щодо того, що двостороннім є договір, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору, та визначають, що виконання обов'язку відповідача пов'язане із волевиявленням законодавчого органу, і без волевиявлення цього органу у відповідача не настає обов'язок із оплати за виконані роботи, суди малі всі підстави для задоволення позову.