Право власності належить до таких суб´єктивних прав, які можуть виникнути лише при наявності визначеного юридичного факту або їх сукупності. Юридичний факт — це обставини реального життя, з якими закон пов´язує виникнення, зміну чи припинення права власності. Такі юридичні факти називаються підставами виникнення права власності. Всі юридичні факти прийнято поділяти на дії та події. Дії в свою чергу поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні дії поділяються на адміністративні акти, юридичні вчинки та правочини. Як свідчить практика, найчастіше право власності виникає саме з правочинів — правомірних дій суб´єктів цивільних правовідносин, націлених на виникнення, зміну або припинення відносин власності. Але право власності може виникати і з будь-яких інших юридичних фактів, що не заборонені законодавством. Всі підстави виникнення права власності традиційно поділяють на першопочаткові та похідні. Критерієм такої класифікації є критерій правонаступництва. Згідно з цим критерієм до першопочаткових способів виникнення права власності відносяться такі юридичні факти, що не мають у своїй основі правонаступництва (наприклад, набуття права власності на новостворену річ, привласнення загальнодоступних дарів природи тощо). А до похідних відносяться такі юридичні факти, що базуються на правонаступництві (спадкування, дарування, купівля-продаж тощо). (Див. статті цієї Глави та ком. до них).
Частина друга статті, що коментується, встановлює загальну презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто за загальним правилом право власності вважається таким, що набуте на законних підставах. Право власності може набуватися і на незаконних підставах — таких юридичних фактах, що протирічать закону (наприклад, право власності на майно, набуте незаконним добросовісним набувачем). Суд також при наявності певних юридичних фактів може визнати незаконним набуття права власності і за інших підстав (наприклад, коли право власності набувається в результаті укладення недійсного правочину).
Стаття 329. Набуття права власності юридичною особою публічного права
1. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом. На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК, якщо інше не встановлено законом (див. коментар до статей 81 82 ЦК). Іншими словами, юридичні особи публічного права виникають в результаті відповідного розпорядження зазначених вище органів державної влади та самоврядування, які також створюють установчі документи такої юридичної особи та передають їй у власність визначене майно. Як правило, таким розпорядчим способом створюються державні (в тому числі казенні) підприємства та установи, а також комунальні (що належать територіальній громаді). Вказані вище органи передають у власність майно таким юридичним особам на підставі і в порядку, що передбачається Законом України «Про передачу об´єктів права державної та комунальної власності» Згідно із статтею 329 ЦК майно належить юридичним особам публічного права на праві власності.
Являючись суб´єктом права власності, юридичні особи публічного права можуть володіти, користуватися і розпоряджатися власним майном за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Тобто такі юридичні особи можуть займатися визначеною діяльністю, в тому ж числі виробничою, з метою отримання прибутку. Такий прибуток, або зароблене майно буде належати такій юридичній особі також на праві власності. Крім того, юридичні особи публічного права можуть набувати у власність майно на будь-яких інших підставах, що прямо не забороняються законом.
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Видача довіреності на володіння автомобілем без належного укладення договору купівлі-продажу не вважається укладеним договором та не є підставою для набуття права власності на нього (Апеляц. суд Львівської області, справа № 450/2433/15, 12.04.17)
Справа, що пропонується увазі читачів є ілюстрацією можливого розвитку подій при завуальованому оформлення договору купівлі-продажу автомобіля оформленням на нового власника генеральної довіреності.
Не секрет, що у багатьох, а може і у більшості випадків, купівля-продаж автомобіля відбувається не шляхом законної угоди, а шляхом оформлення генеральної довіреності, або ж взагалі - передачею реєстраційного документу на цей транспортний засіб. Одним з мотивів такого правочину є скорочення витрат на послуги нотаріуса і витрат, пов’язаних з перереєстрацією і постановкою на облік купленого автомобіля в органах ДАІ. Отримуючи автомобіль разом з генеральною довіреністю, новий власник ризикує залишитися без нього. Може статись і так, що йому доведеться доводити факт того, що автомобіль він купив, а не отримав в незаконний спосіб.
В цій справі суди відмовили «власникові» автомобіля в позові про визнання права власності на нього та зняття арешту з транспортного засобу, що був накладений у зв’язку з боргами колишнього власника.
З матеріалів справи вбачається, що автомобіль марки «ROVER» зареєстрований за відповідачем - колишнім власником. Але останній видав довіреність на ім'я позивача, якою уповноважив «покупця» представляти його інтереси при здійсненні правочинів по продажу, з питань експлуатації, на підставі виданого свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу.
Відповідач також надав позивачеві письмову розписку про те, що отримала від нього 25000 грн. за продаж автомобіля марки «ROVER» та зобов’язався в найкоротший термін оформити договір купівлі-продажу вказаного автомобіля в письмовій формі з його нотаріальним посвідченням.
Ці обставини не вплинули на рішення судів, які виходили з того, що законодавцем визначений спеціальний порядок відчуження та набуття права власності на транспортні засоби, який невід'ємно пов'язаний з обов'язковою реєстрацією власником придбаного автомобіля у відповідних органах. Продаж транспортного засобу, що має ідентифікаційний номер, передбачає відповідне оформлення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу, зняття його з обліку, отримання свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт).
Аналіз приписів ст. ст. 210, 244, 328, 655 ЦК України, Порядку здійснення оптової та роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року № 1200, свідчить про те, що видача довіреності на володіння, користування та розпорядження транспортним засобом без належного укладення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу не вважається укладеним відповідно до закону договором та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала.
Вказана правова позиція також висловлена у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2016 року у справі № 6-688цс15.