3
2
14065
Як часто Ви стикались з поданням апеляційних / касаційних скарг органами державної влади через незрівнянно великий проміжок часу? Як часто підставами для пропуску строку слугувала - нібито - відсутність фінансування з держбюджету (кого це має хвилювати)? Видається дивним, коли органи влади, маючи бути взірцем дотримання процесу, вдаються до таких пояснень та допускають такі зловживання правами. У цій справі, суд все одно прийняв апеляційну скаргу, подану держорганом більше ніж через 6 місяців після закінчення граничного строку, без поважних причин пропуску. На недопустимість таких дій звернув увагу ЄСПЛ.
Фабула судового акту: 6 червня 2016 року, районний суд задовольнив позов пенсіонерки до управління пенсійного фонду (УПФ) - зобов'язав відповідача провести перерахунок та виплату пенсії. Згідно з вимогами ч.2 ст. 186 старого КАС у редакції, чинній на час прийняття постанови, було встановлено строк 10 днів на її оскарження з дня отримання копії постанови.
Водночас, УПФ подало апеляційну скаргу на постанову суду першої інстанції лише 28 червня 2016 року. Ухвалою від 14 липня 2016 року апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання УПФ про звільнення від сплати судового збору, а саму апеляційну скаргу залишив без руху, надавши строк для усунення недоліків протягом 10 днів. УПФ суд збір не сплатило, тому скаргу було повернуто ухвалою від 13 вересня 2016 року.
Аж в січні 2017 року (тобто після більше ніж 6 місяців) УПФ удруге подало апеляційну скаргу на те ж рішення від 6 червня 2016 року, заявивши про поновлення строку - і апеляційний адміністративний суд - поновив цей строк. Обґрунтування поновлення процесуального строку було «геніальним» - мовляв УПФ вже подавав апеляційну скаргу, але суд залишив її без руху, а потім повернув у зв`язку з несплатою судового збору. Разом із тим, саме апеляційний суд відмовив пенсіонерці у позові.
У силу вимог статті 183-2 старого КАС у редакції, чинній на час прийняття апеляційним судом постанови, вона не підлягала касаційному оскарженню. Тому пенсіонерка звернулася до ЄСПЛ із заявою де скаржилася за п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки відкриття апеляційного провадження та скасування рішення, ухваленого на її користь, порушило принцип юридичної визначеності. У 2022 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Завалій та інші проти України», що як і в інших справах - «Пономарьов проти України», «Устименко проти України» українські суди, порушуючи принцип юридичної визначеності, приймали до розгляду за відсутності достатніх підстав і задовольняли скарги, подані поза межами встановленого законодавством десятиденного строку для апеляційного оскарження. Отже, за висновком ЄСПЛ, було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції щодо всіх заявників, у тому числі й щодо пенсіонерки у цій справі.
Пенсіонерка, правомірно вважаючи, що характер установлених ЄСПЛ порушень під час апеляційного перегляду її справи ставлять під сумнів результат такого перегляду, подала на перегляд справи де просила скасування постанови апеляційного суду і залишення в силі постанови суду першої інстанції.
І ВС КАС задовольнив її заяву. Щодо порушення «юридичної визначеності», ВС вказав:
Рішення суду апеляційної інстанції про поновлення строку УПФ на апеляційне оскарження, відкриття апеляційного провадження та про відмову в задоволенні позову, є такими, що постановлені з порушенням положень адміністративного процесуального законодавства, одним з яких є вимога про розгляд справи з дотриманням передбаченого статтею 6 КАС принципу верховенства права.
Отже, у цій справі: Частиною 5 ст. 368 КАС передбачено, що за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
Констатовані ЄСПЛ порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи можуть бути усунуті в спосіб скасування рішень апеляційного суду, постановлених на етапі поновлення строку на апеляційне оскарження й ухвалення рішення за наслідками апеляційного провадження, з направленням справи до того самого суду для вирішення питань, пов`язаних з прийняттям апеляційної скарги УПФ, та постановлення рішень відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства.
Однак щодо залишення в силі рішення суду першої інстанції, постановленого на користь заявниці, то ці вимоги заяви не можуть бути задоволені - констатував ВС - позаяк ні рішення ЄСПЛ, ні фактичні обставини справи не вказують на потребу і можливість визнання його таким. Ухвалення такого рішення буде передчасним і суперечитиме висновку про необхідність повторного розгляду питань, пов`язаних із прийняттям апеляційної скарги відповідача, від вирішення яких, зокрема, й залежить набуття законної сили рішенням суду першої інстанції - вказала колегія.
Аналізуйте судовий акт: Право на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення ЄСПЛ презюмується (ВС/КАС у справі № 818/607/17 від 24.03.2020);
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 червня 2023 року
м. Київ
Справа № 643/5369/16
Провадження № 11-28зва23
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Катеринчук Л. Й., Кишакевича Л. Ю., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А.,
розглянувши в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року (судді Курило Л. В., Русанова В. Б., Присяжнюк О. В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Московському районі міста Харкова (далі - УПФ) про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИЛА:
У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Московського районного суду міста Харкова з адміністративним позовом, у якому зазначила, що перебуває на обліку в УПФ та з 4 лютого 2003 року отримує пенсію за віком відповідно до Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII«Про державну службу» у розмірі 81 % заробітної плати.
У зв`язку з підвищенням посадових окладів за місцем колишньої роботи позивачки вона 11 квітня 2016 року отримала довідку № 8010/30-04 про заробітну плату, що подається для перерахунку пенсії непрацюючим державним службовцям, а також державним службовцям, які на момент перерахунку пенсії працюють на інших посадах, ніж ті, з яких їм призначено (перераховано) пенсію.
12 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернулась до УПФ із заявою про перерахунок пенсії з розрахунку 81 % середнього заробітку головного спеціаліста згідно з указаною довідкою.
Проте УПФ протоколом з розгляду спірних питань, які виникають під час призначення (перерахунку) та виплати пенсій, від 12 квітня 2016 року відмовило позивачці у перерахунку пенсії з посиланням на те, що Законом України від 2 березня 2015 року № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» з 1 червня 2015 року скасовано норми щодо пенсійного забезпечення особам, яким пенсії призначалися відповідно до Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII«Про державну службу», тому призначені державним службовцям пенсії не перераховуються.
ОСОБА_1 вважає протиправною відмову в перерахунку їй пенсії, тому просила суд:
- визнати протиправним рішення УПФ щодо відмови їй у перерахунку пенсії державного службовця згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2015 року № 1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів»;
- зобов`язати УПФ провести перерахунок та виплату пенсії державного службовця, призначеної в розмірі 81 % заробітної плати державного службовця на підставі довідки від 11 квітня 2016 року № 8010/30-04 з 1 квітня 2015 року у зв`язку з підвищенням зарплати державних службовців згідно з названою постановою уряду.
Московський районний суд міста Харкова, розглянувши справу в порядку скороченого провадження, постановою від 6 червня 2016 року позов задовольнив частково. Визнав протиправним рішення УПФ щодо відмови ОСОБА_1 в перерахунку пенсії державного службовця з 1 грудня 2015 року та зобов`язав відповідача провести ОСОБА_1 перерахунок та виплату пенсії державного службовця, призначеної в розмірі 81 % заробітної плати державного службовця, з 1 квітня 2016 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Згідно з вимогами частини другої статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній на час прийняття постанови, було встановлено строк на її оскарження - 10 днів з дня отримання копії постанови.
УПФ подало апеляційну скаргу на постанову суду першої інстанції 28 червня 2016року.
Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 14 липня 2016 року відмовив у задоволенні клопотання УПФ про звільнення від сплати судового збору за подання апеляційної скарги, апеляційну скаргу залишив без руху та надав строк для усунення недоліків протягом 10 днів з моменту отримання копії ухвали шляхом направлення суду оригіналу документа про сплату судового збору в розмірі 606 грн 32 коп.
Оскільки протягом установленого судом строку, а саме до 2 серпня 2016 року, УПФ вимоги ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2016 року не виконало та не усунуло недоліки апеляційної скарги, скаргу було повернуто ухвалою цього суду від 13 вересня 2016 року.
У січні 2017 року УПФ удруге подало апеляційну скаргу на постанову Московського районного суду міста Харкова від 6 червня 2016 року.
Разом з апеляційної скаргою УПФ заявило клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, і Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 2 лютого 2017 року поновив цей строк.
У названій ухвалі апеляційного суду зазначено, що на обґрунтування клопотання про поновлення процесуального строку заявник посилався на те, що вже подавав апеляційну скаргу на згадану постанову суду першої інстанції, однак суд залишив її без руху, а потім повернув у зв`язку з несплатою УПФ судового збору.
Апеляційний суд зазначені скаржником підстави пропуску строку визнав поважними та відкрив апеляційне провадження у справі, за наслідками якого 22 лютого 2017 року постанову суду першої інстанції скасував та прийняв нову - про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції керувався тим, що Законом України від 28 грудня 2014 року № 76-VIII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» з 1 січня 2015 року внесено зміни до статті 37-1 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII «Про державну службу»і викладено цю норму в редакції, яка передбачає, що умови та порядок перерахунку призначених пенсій державним службовцям визначаються Кабінетом Міністрів України. Такі зміни не визнавались неконституційними.
За висновком суду, оскільки уряд не визначив умови та порядок проведення перерахунку призначених пенсій державних службовців у зв`язку з підвищенням окладів з 1 січня 2015 року, а Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VІІІ «Про державну службу» (набрав чинності 1 травня 2015 року) визначено, що пенсійне забезпечення державних службовців здійснюється відповідно до Закону України від 9 липня 2003 року№ 1058-IV«Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»,яким не передбачено перерахунку пенсії у разі підвищення розміру заробітної плати працюючим державним службовцям, то пенсія позивачки перерахунку не підлягає.
У силу вимог статті 1832 КАС у редакції, чинній на час прийняття апеляційним судом постанови, вона не підлягала касаційному оскарженню.
17 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) із заявою (присвоєно номер 64516/17). Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки відкриття апеляційного провадження та скасування рішення, ухваленого на її користь, порушило принцип юридичної визначеності.
20 вересня 2022 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Завалій та інші проти України» (заяви № 23342/14, 42968/15, 1686/17, 64516/17; далі - Рішення), у якому зазначив, що вже встановлював порушення принципу юридичної визначеності за подібних обставин у рішеннях у справах «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03, від 3 квітня 2008 року) та «Устименко проти України» (заява № 32053/13, від 29 жовтня 2015 року). І, беручи до уваги обставини заяв, Суд не вбачає підстав для іншого висновку в цій справі. Суди, порушуючи принцип юридичної визначеності, приймали до розгляду за відсутності достатніх підстав і задовольняли скарги, подані поза межами встановленого законодавством десятиденного строку для апеляційного оскарження.
Отже, за висновком Суду, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо всіх заявників, у тому числі й щодо ОСОБА_1
ЄСПЛ постановив зобов`язати державу-відповідача сплатити заявникам суми, зазначені в додатку до рішення (пункт 4 резолютивної частини рішення).
Як убачається з додатка до Рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2022 року, ОСОБА_1 (заява № 64516/17) як відшкодування моральної шкоди присуджено 500 євро.
Ухвалення Судом Рішення, на думку ОСОБА_1 , є підставою для перегляду й скасування постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року(про відмову в задоволенні позову) з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 КАС, а саме у зв`язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
ОСОБА_1 вважає, що характер установлених ЄСПЛ порушень під час апеляційного перегляду її справи ставлять під сумнів результат такого перегляду і це є передумовою для повторного розгляду справи. На переконання заявниці, усунення допущених апеляційним судом порушень та відновлення її юридичного стану має бути здійснено шляхом скасування постанови цього суду від 22 лютого 2017 року та залишення в силі постанови Московського районного суду міста Харкова від 6 червня 2016 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, викладені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
Утілення таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами при розгляді справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема й у частинах першій та другій статті 6 КАС.
На підставі статті 46 Конвенції та статті 2 Закону № 3477-IV держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною.
За статтею 41 Конвенції якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
20 вересня 2022 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Завалій та інші проти України», у якому з огляду на свою практику у справах «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03, від 3 квітня 2008 року) та «Устименко проти України» (заява № 32053/13, від 29 жовтня 2015 року) констатував порушення Україною, в тому числі і щодо ОСОБА_1 , пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з порушенням принципу юридичної визначеності (пункти 6, 7 рішення).
ЄСПЛ вказав на те, що суди у справах заявників, порушуючи принцип юридичної визначеності, приймали до розгляду за відсутності достатніх підстав і задовольняли скарги, подані поза межами встановленого законодавством десятиденного строку для апеляційного оскарження.
Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом № 3477-IV, іншими нормативно-правовими актами.
За абзацом дев`ятим частини першої статті 1 Закону № 3477-ІV виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.
Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
Відповідно до Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000) 2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:
- коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
- коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
Якщо виходити з хронології, характеру (змісту) та послідовності здійснених апеляційним судом дій під час вирішення питання про поновлення відповідачу строку на апеляційне оскарження в цій справі, конкретний прояв яких був установлений Судом і знаходить своє відображення в сенсі фактичних обставин справи, то у вимірі сказаного рішення суду апеляційної інстанції про поновлення строку відповідачу на апеляційне оскарження, відкриття апеляційного провадження та про відмову в задоволенні позову, прийняті у формі ухвали від 2 лютого 2017 року та нової постанови від 22 лютого 2017 року відповідно, належить визнати такими, що постановлені з порушенням положень адміністративного процесуального законодавства, одним з яких є вимога про розгляд справи з дотриманням передбаченого статтею 6 КАС принципу верховенства права.
Частиною п`ятою статті 368 КАС передбачено, що за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
Констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи можуть бути усунуті в спосіб скасування рішень апеляційного суду, постановлених на етапі поновлення строку на апеляційне оскарження й ухвалення рішення за наслідками апеляційного провадження, з направленням справи до того самого суду для вирішення питань, пов`язаних з прийняттям апеляційної скарги УПФ, та постановлення рішень відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства.
Отже, заява ОСОБА_1 в частині скасування постанови від 22 лютого 2017 року підлягає задоволенню.
Щодо залишення в силі рішення суду першої інстанції, постановленого на користь заявниці, то ці вимоги заяви не можуть бути задоволені, позаяк ні Рішення Суду, ні фактичні обставини справи не вказують на потребу і можливість визнання його таким. Ухвалення такого рішення буде передчасним і суперечитиме висновку про необхідність повторного розгляду питань, пов`язаних із прийняттям апеляційної скарги відповідача, від вирішення яких, зокрема, й залежить набуття законної сили рішенням суду першої інстанції.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 361 365 368 369 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 2 лютого 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року скасувати, а справу направити до цього ж суду для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. Б. ПрокопенкоСудді: Ю. Л. Власов К. М. Пільков М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима І. В. Ткач Л. Й. Катеринчук О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич Л. М. Лобойко Є. А. Усенко С. Ю. Мартєв
Переглядів
Коментарі
Переглядів
Коментарі
Отримайте швидку відповідь на юридичне питання у нашому месенджері, яка допоможе Вам зорієнтуватися у подальших діях
Ви бачите свого юриста та консультуєтесь з ним через екран , щоб отримати послугу Вам не потрібно йти до юриста в офіс
Про надання юридичної послуги та отримайте найвигіднішу пропозицію
Пошук виконавця для вирішення Вашої проблеми за фильтрами, показниками та рейтингом
Переглядів:
666
Коментарі:
0
Переглядів:
21528
Коментарі:
0
Переглядів:
8922
Коментарі:
1
Переглядів:
9688
Коментарі:
1
Переглядів:
4442
Коментарі:
0
Переглядів:
14065
Коментарі:
2
Protocol.ua є власником авторських прав на інформацію, розміщену на веб - сторінках даного ресурсу, якщо не вказано інше. Під інформацією розуміються тексти, коментарі, статті, фотозображення, малюнки, ящик-шота, скани, відео, аудіо, інші матеріали. При використанні матеріалів, розміщених на веб - сторінках «Протокол» наявність гіперпосилання відкритого для індексації пошуковими системами на protocol.ua обов`язкове. Під використанням розуміється копіювання, адаптація, рерайтинг, модифікація тощо.
Повний текстCopyright © 2014-2024 «Протокол». Всі права захищені.
page
youtube
пенсійні злодії з брехливими суддями крадуть льотну пенсію в працівників льотного складу ЦА по 10000 грн. на місяць, для чого по справі №380/12268/20 продовжили пенсійникам строк для подачі касації на 1,5 місяця піля спливу терміну на подачу касаційної скарги (апеляційний суд прийняв судове рішення 03.03.2022р., надіслав сторонам на ел. пошти 15.03.2022р. – пенсійники подали касаційну скаргу 06.06.2022р. - через 1,5 місяці після спливу терміну на подачу касаційної скарги (16.04.2022р.), судді – корупціонери у змові з пенсійниками збрехали про «поважні причини» та відкрили касаційне провадження після спливу терміну на оскарження через 3,5 місяці (02.08.2022р.) без будь яких належних доказів від пенсійних чиновників, чому вони вчасно не звертались в суд… недоброчесна – підла – брехлива гидота Верховного Суду: Шарапа ВМ, Єзеров АА, Чиркін СМ - призначені в судді ВС всупереч висновкам Громадської ради доброчесності (ГРД) – не відповідність критеріям професійної етики й доброчесності – у змові з чиновницями ГУ ПФУ розробляють схеми, як обкрадати пенсії працівників льотного складу цивільної авіації на власну користь та користь пенсійних чиновників, їх відвід заперечив подільник брехунів та фальсифікаторів - Берназюк ЯО ... пенсійні злодійки навигадували собі премійок за 1500% при окладах 10-14 тис. грн., зарплатки собі крадуть по 100- 200 тис. грн. і не подавляться ж ... https://ibb.co/zQtZ8Cc https://ibb.co/C7wvqhc https://ibb.co/BN3WhW9 https://ibb.co/CBbZsgK https://ibb.co/74qChYv https://ibb.co/3SZ32H1 https://ibb.co/2YzCx1r https://ibb.co/ysgGtdS https://ibb.co/12zbstt https://ibb.co/hRpRgqJ https://ibb.co/12LvJ1t https://ibb.co/T0yC4jD https://ibb.co/WkXGRPR -- аморальна нечесна, недоброчесна суддівська гидота демонструє, що її судові рішення стають головним корупційним інструментом - українське вибіркове правосуддя перетворюється на закрите акціонерне товариство по договорняках ... суддівські жлоби верховного суду подали в суд та конституційний суд і подільники їм перейменували слово "пенсія" на " щомісячне довічне грошове утримання" ... тепер які не наповнюють пенсійний фонд, з нього отримують найжирніший кусок ... на них не діють обмеження пенсій щодо 10-ти мін. пенсій ... продажні подільники конституційного суду займаються лише тим, що за рахунок обкрадання пенсій працівників льотного складу ЦА вибірково знімають обмеження розміру пенсій згідно корупційного закону №3668-VI, який набрав чинності 01.10.2011 потрібним чиновникам, суддям - ворогам, пґокурворам, воякам, які розкрадали армію (тим, що воюють - урізають зарплати) … пенсійного закону - єдиного для всіх приймати не хочуть, щоб була можливість красти … зарплатки продажним брехливим суддям за 400000 грн., перейменована пенсія – 50% від їх зарплат, щоб типу не крали, але крадуть ще більше … подільники з конституційного суду вибірково знімають обмеження ... https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v003p710-13#Text -- зробили брехливим суддям пенсійки за 200000 грн. за рахунок обкрадання пенсій злиднів, тепер ці пенсійки будуть передавати у спадок їх виродкам та двомісячна допомога на мармурні гроби ... конкретно присмоктались до корита ... https://zib.com.ua/ua/157337-pensiyu_chlenam_simi_pomerlogo_suddi_obchislyuvatimut_iz_dov.html?fbclid=IwAR1hVPljtDaWPeLd8IhtAZmek_oDR6FeIzZ3DxjDbs_QghKuLsoDBbk1G3Q нагаласувала бидлота клоунів по-приколу, от і маємо ... пенсійний фонд наповнюють злидні, а пасуться там покидьки біля корита ... https://ibb.co/C5VRcTX
Прикро і шкода. Часто бачу практику «витягування за вуха» для державних органів і установ. Звичайному касатору точно б не поновили так просто…(
Це все детскій лепет! Ви ось це почитайте!!!!!!!!Державний герб України Справа № 344/9762/16-ц Провадження № 2/344/50/24 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 березня 2024 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі: головуючого-судді Татарінової О.А., секретаря Кондратів Х.І., розглянувши в залі суду у м. Івано-Франківську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про витребування майна (квартири) з чужого незаконного володіння, - В С Т А Н О В И В: Позивач звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про витребування майна (квартири) з чужого незаконного володіння. В обґрунтування позову зазначила, що нею на підставі рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради №178 від 20.04.2000 року було проведено об`єднання та реконструкцію двох належних їй квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . В результаті проведеної реконструкції, нею отримано свідоцтво про право власності від 29.05.2000 року на квартиру АДРЕСА_2 . У 2003 році вона звернулась до Івано-Франківського міського суду із позовною заявою про усунення перешкод у здійсненні права власності та про виселення з жилого приміщення її колишнього чоловіка ОСОБА_3 та його матері ОСОБА_2 , як таких, що безпідставно вселились та проживали у належній їй на праві власності квартирі без її згоди та реєстрації місця проживання, чим перешкоджали позивачці вільно користуватись своєю власністю. В межах даної справи ОСОБА_3 подано зустрічний позов про поділ спільного майна подружжя. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 16.11.2006 року у справі №2-22/2006р в задоволенні заявлених нею позовних вимог було відмовлено. Одночасно, судом першої інстанції задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 за зустрічним позовом та визнано за ним право власності на квартиру АДРЕСА_2 . Ухвалою колегії суддів апеляційного суду рішення суду першої інстанції від 16.11.2006 року у даній справі залишено без змін. 11.05.2016 року колегією суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ винесено ухвалу, якою рішення Івано-Франківського міського суду від 16.11.2006 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21.12.2015 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для розгляду по суті. Вже на стадії апеляційного розгляду, із заперечень наданих представником ОСОБА_3 , а також із пояснень представника ОСОБА_5 , стало відомо, що 25.01.2007 року квартира АДРЕСА_2 , спір про поділ якої як спільного майна подружжя перебував на розгляді у суді, за договором купівлі-продажу була відчужена ОСОБА_3 на користь третьої особи - ОСОБА_4 . Наступним кроком, стало відчуження ОСОБА_4 спірної квартири на користь ОСОБА_2 . Відповідний договір купівлі-продажу укладено між ними 14.05.2009 року. Таким чином, на даний момент право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано за ОСОБА_2 , яка є матір`ю ОСОБА_3 . Надана представниками відповідача інформація щодо підстав та часу набуття права власності на спірну квартиру ОСОБА_3 , відчуження квартири ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 та наступне відчуження квартири на користь ОСОБА_1 підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно під номером 64837864 від 02.08.2016 року. Позивачем зазначається, що саме на підставі рішення Івано-Франківського міського суду від 16.11.2006 року у справі №2-22/2006 ОСОБА_3 набуто право власності на спірну квартиру та ОСОБА_1 позбавлена права власності на спірну квартиру. Вважає, що скасування судових рішень з підстав порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, вказує на відсутність правових підстав для набуття ОСОБА_3 права власності на вищевказану квартиру, а також на незаконність позбавлення ОСОБА_1 права власності на частку у спірній квартирі. Крім того, скасування судового рішення, на підставі якого здійснено відчуження (перехід права власності) майна, яке належало ОСОБА_1 , означає, що таке майно вибуло із власності ОСОБА_1 поза її волею. Можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність насамперед від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем. Представником ОСОБА_2 , при викладі позиції ОСОБА_2 в апеляційному суді, повідомлено, що спірна квартира придбана нею на вільному ринку за власні кошти, і що таке придбання ніяк не пов`язано з її сином. Таким чином, суду намагались довести твердження про те, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_2 . Однак, фактичні обставини справи, а серед них і те, що у спірній квартирі продовжує проживати весь цей час саме ОСОБА_3 , дають підстави зробити обґрунтоване припущення про те, що відчуження спірної квартири ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 і наступне придбання спірної квартири ОСОБА_2 є тільки намаганням створити ілюзію того, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем квартири, яка належить до спільної власності подружжя. Позивачем зазначається, що квартира АДРЕСА_2 вибула із власності ОСОБА_1 на підставі рішення Івано-Франківського міського суду від 16.11.2006 року, тобто поза її волею як законного власника квартири. А отже, з врахуванням змісту ч.1 ст. 388 ЦК України у позивача є правові підстави для витребування вищезазначеної квартири від третьої особи, якою на момент звернення із даним позовом є ОСОБА_2 та просить суд витребувати від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 136,5 кв.м., житловою площею 88 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 941817026101. Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 31.10.2016 року залучено до участі у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна (квартири) з чужого незаконного володіння, в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . 25.07.2023 року представником відповідача ОСОБА_2 подано до суду відзив на позовну заяву, який обґрунтовує тим, що сторона відповідача заперечує проти задоволення позовних вимог, вважає позовну заяву необґрунтованою, а тому такою, що не підлягає до задоволення з огляду на наступне. З 24.07.1993 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі. За час шлюбу 11.11.1994 р. та 26.11.1994 р. подружжям було придбано майно: квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2 . Згідно з рішенням Івано-Франківського міськвиконкому №178 від 20.04.2000 року зазначені квартири реконструйовані в одну. Право власності на реконструйовану квартиру АДРЕСА_2 підтверджується свідоцтвом про право власності на квартиру від 29.05.2000 р. Зазначена квартира мала статус спільного майна подружжя, оскільки була придбана та реконструйована у шлюбі. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 16.11.2006 року №2-22/2006 р. у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності та виселення з жилого приміщення квартири АДРЕСА_2 відмовлено. Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_2 , стягнувши з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в сумі 29 295,00 грн. З метою забезпечення виконання рішення суду в цій частині судом було вирішено накласти арешт на поточний рахунок ОСОБА_3 . Під час судового розгляду зазначеної справи, ОСОБА_1 не заперечувала проти виплати їй компенсації за частку у цій квартирі, а також не спростовувала висновки будівельно-технічної експертизи, яка покладена в основу судового рішення. ОСОБА_2 була учасником цієї справи (відповідачем за первісним позовом), тому достеменно обізнана з її обставинами. Як відомо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 рішення суду виконав у повному обсязі, оскільки ще під час судового розгляду вніс відповідні кошти на власний рахунок для доведення можливості та готовності виконати рішення суду. У подальшому, 30.01.2007 року ОСОБА_3 відчужив квартиру як одноособовий власник на користь третьої особи ОСОБА_4 . Причиною продажу квартири була потреба ОСОБА_3 у коштах. ОСОБА_2 не підтримувала таке рішення ОСОБА_3 , оскільки самостійно вклала у квартиру значні кошти, що відображено у рішенні суду першої інстанції. Тому коли ОСОБА_4 подав оголошення про продаж квартири у 2009 році, ОСОБА_2 прийняла рішення купити її у свою власність. 14.05.2009 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Кочан М.В. було посвідчено договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_4 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець). Таким чином, з 14.05.2009 року власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 . Реєстрація права власності проведена 28.05.2009 року. З цього часу ОСОБА_2 є власницею спірної квартири. У вересні 2015 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції у справі №2-22/2006 року. Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21.12.2015 року у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовлено, оскільки суд встановив, що власником квартири є ОСОБА_2 , а апелянт не добросовісно здійснювала свої права та процесуальні обов`язки, оскільки більш як вісім років не цікавилась про ухвалене судове рішення та фактично втратила інтерес до квартири. Ухвалою від 11.05.2016 р. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Справі присвоєно новий номер 344/7140/16-ц. Рішенням суду у задоволенні як первісного, так і зустрічного позовів відмовлено. Питання щодо добросовісності ОСОБА_2 у межах цієї справи не досліджувалось. Зазначене рішення залишене без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 07.03.2023 р. ОСОБА_3 та ОСОБА_2 подано касаційні скарги на зазначені судові рішення, касаційне провадження у справі відкрито 27.04.2023 р. (щодо ОСОБА_3 ) та 30.06.2023 р. (щодо ОСОБА_2 ). Таким чином, рішення суду, на підставі якого ОСОБА_3 набув право особистої приватної власності на майно, скасоване, а ОСОБА_2 є добросовісним набувачем майна, внаслідок чого до неї пред`явлено позовні вимоги, проти задоволення яких сторона відповідача заперечує. Представником відповідача зазначається, що відповідачка є добросовісним набувачем майна, яке вибуло з володіння позивачки з її відома та у зв`язку з прийняттям судового рішення, яке набрало законної сили. Позивачка не ставить питання про компенсацію коштів добросовісному набувачу; обрала неправильний спосіб захисту, оскільки не є власником майна, яке просить витребувати. Порушене право позивача повинне існувати на час звернення до суду, а не виникати у процесі судового розгляду. Щодо власності позивачки на майно, представник відповідача зазначає що позивачка просить витребувати майно у свою власність. Проте, спір щодо поділу майна подружжя не вирішений. Разом з тим, позивачка не зазначає, у яку власність (особисту приватну чи спільну власність подружжя) слід витребовувати майно. У матеріалах справи відсутні докази, що спільна квартира є особистою приватною власністю позивачки. Щодо добросовісності набуття права власності, представник відповідача зазначає, що позивачка не цікавилась своїм майном протягом майже 9 років з моменту винесення рішення суду про залишення майна в особистій власності ОСОБА_3 . Відповідачка придбала майно у ОСОБА_4 у 2009 році, тобто через три роки після винесення судового рішення у справі. Жодних обтяжень чи судових спорів щодо майна на той час не існувало. ОСОБА_2 , яка була учасником судового спору у справі №2-22/2006 року, ретельно перевіряла наявність судових спорів щодо квартири та добросовісно вважала, що якщо ОСОБА_1 протягом 3-х років не оскаржувала судове рішення та отримала на його підставі грошові кошти у повному розмірі, що визначений судом, не має претензій щодо спірної квартири та погодилась з прийнятим судовим рішенням. ОСОБА_2 була переконана, що майно ОСОБА_1 вибуло з її власності за усвідомленої обізнаності позивачки, оскільки ОСОБА_1 достеменно знала про наявність судового рішення, отримала на його підставі грошові кошти та протягом 3 років не заявляла жодних претензій щодо цього майна. ОСОБА_2 перевіряла наявність будь-яких обтяжень на майно під час його набуття у свою власність; попередній власник ОСОБА_4 володів майном без будь-яких зауважень та претензій більше 2 років, інвестував кошти у вказане майно, провів там ремонт. ОСОБА_2 після набуття квартири у свою власність провела косметичний ремонт частини кімнат квартири, перероблена кухня (капітальний ремонт заміна підлогового покриття, монтаж системи опалення, монтаж мийки, заміна внутрішніх комунікацій, влаштовані меблі), проведений капітальний ремонт коридору та балконів, тощо. ОСОБА_2 набула майно у власність на підставі оплатного договору, оскільки за умовами договору купівлі-продажу оплатила вартість квартири ОСОБА_4 . Сторона позивача жодним чином не доводить наявність обставин, які б могли свідчити про недобросовісність відповідача, окрім як скасування судового рішення через 9 років після набрання ним законної сили. Представник відповідача вважає, що звертаючись до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, недостатньо лише посилатись на скасування судового рішення, на підставі якого перший власник набув права власності, слід встановлювати сукупність обставин, що свідчать про добросовісність чи недобросовісність набувача та порядок вибуття майна з володіння власника. Навіть якщо взяти до уваги факт скасування судового рішення, то це не впливає на статус майна, оскільки воно повинне презюмуватись спільною сумісною власності подружжя (без визначення часток). Отже, за таких умов складається ситуація, в якій ОСОБА_3 відчужив майно (нібито) без згоди іншого співвласника (хоча така згода не могла бути отримана через те, що на час відчуження майна таке перебувало в особистій приватній власності ОСОБА_3 ). Таким чином, добросовісність набувача за договором, який укладений без згоди іншого з подружжя, презюмується. Таким набувачем був ОСОБА_4 , який не знав та не міг знати про наявність спору між подружжям, так як не був стороною справи. Далі, ОСОБА_2 через два роки купила квартиру в ОСОБА_4 (добросовісного набувача) достеменно знаючи, що майно перебувало в особистій власності ОСОБА_3 , а ОСОБА_1 не оскаржувала судове рішення більше трьох років. З огляду на все вище зазначене, вважає, що позовна заява ОСОБА_1 не підлягає до задоволення, виходячи з того, що позивачка не є власником майна, яке просить витребувати у свою власність; відповідачка набула майно за дійсним договором, який не був оскарженим та підстав для його оскарження немає; ОСОБА_2 є законним власником майна, набула його добросовісно та без будь-яких порушень; у вину ОСОБА_2 не може бути поставлене скасування судового рішення через 7 років після набуття нею права власності на майно від іншого власника. На підставі наведеного, просить відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у справі №344/9762/16-ц у повному обсязі. 08.08.2023 року третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, ОСОБА_3 подав до суду письмові пояснення, в яких зазначає, що він проти позову заперечує. Квартиру він продав законно на підставі рішення суду, яким майно було передано у його власність. Рішення суду винесене 16.11.2006 року. За рішенням суду він оплатив кошти ОСОБА_1 у повному обсязі. ОСОБА_1 точно знала про винесене судове рішення, так як отримала на свій рахунок кошти згідно з рішенням суду. У позовній заяві ОСОБА_1 зазначає, що він проживає у спірній квартирі з 2006 року. Зазначене не відповідає дійсності, адже у спірній квартирі він не проживав з 2001 (орієнтовно) до грудня 2009 року. Саме ОСОБА_1 виписала ОСОБА_3 з квартири та почала процес про розлучення. Так як він мав мати місце прописки (та проживання), ОСОБА_3 прописався на АДРЕСА_3 (квартира його батька) і був там зареєстрований до моменту купівлі ОСОБА_2 квартири, що є предметом спору. ОСОБА_3 зареєстрований у цій квартирі лише з 23.12.2009 року, тобто уже після того, як ОСОБА_2 набула право власності на майно і лише з метою забезпечення прилаштування його дітей до дитячого садка та школи. Також ОСОБА_3 зазначається, що неможливо обґрунтовувати свої позовні вимоги лише посиланням на скасування судового рішення через 9 років після його винесення без дослідження інших доказів та повного встановлення обставин справи. Просить відмовити в позові ОСОБА_1 в повному обсязі. 30.10.2023 року представником відповідача ОСОБА_2 подано до суду заяву про застосування позовної давності. Представник позивача в судовому засіданні просив позов задовольнити з підстав наведених у позовній заяві. Представник відповідача в судовому засіданні просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав наведених у відзиві. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, ОСОБА_3 в судовому засіданні просив суд відмовити в задоволенні позову. Третя особа, яка не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_4 в судове засідання не з`явився. Суд, дослідивши письмові матеріали справи, приходить до наступного. Згідно ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України). Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно до вимог ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Так, судом встановлено що 24.07.1993 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 зареєстровано шлюб. Після реєстрації шлюбу прізвище дружини змінено на « ОСОБА_7 », що підтверджується копією свідоцтва про одруження, Серія НОМЕР_1 від 22.05.1996 року (т.1 а.с.129). 30.07.1993 року ОСОБА_8 видано свідоцтво про право власності на житло, а саме на квартиру АДРЕСА_2 (т.1 а.с.134). 23 березня 1994 року ОСОБА_9 видано свідоцтво про право власності на житло, а саме на квартиру АДРЕСА_2 (т.1 а.с.131). 11.11.1994 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_6 укладено договір, відповідно до якого ОСОБА_8 продала, а ОСОБА_6 купила квартиру АДРЕСА_2 (т. 1 а.с.135-136). 26.11.1994 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 укладено договір, згідно якого ОСОБА_9 продала, а ОСОБА_6 купила квартиру АДРЕСА_2 (т.1 а.с.132-133). Рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області від 20 квітня 2000 року № 178 надано дозвіл ОСОБА_1 об`єднання двох викуплених квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 та присвоїти реконструйованій квартирі АДРЕСА_1 . Обласному бюро технічної інвентаризації оформити право власності на кв. АДРЕСА_1 після її реконструкції (а.с.7). 29 травня 2000 року ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 (т.1 а.с.6). Рішенням Івано-Франківського міського суду від 16.11.2006 року №2-22/2006 р. в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності та виселення з жилого приміщення квартири АДРЕСА_2 відмовлено. Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_2 , стягнувши з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в сумі 29 295,00 грн. З метою забезпечення виконання рішення суду в цій частині накладено арешт на поточний рахунок ОСОБА_3 № НОМЕР_2 в Івано-Франківському територіальному управлінні АКІБ «Укрсиббанк». В задоволенні позову третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_10 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні її права власності на квартиру АДРЕСА_2 та виселення відповідачів з даної квартири відмовлено (а.с.8-9). Постановою головного державного виконавця накладено арешт на кошти ОСОБА_3 , в межах суми 29 295 грн., згідно виконавчого листа №2-22. Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу Серії НОМЕР_3 від 30.04.2009 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 розірвано (а.с.130). Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 14.05.2009 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 . Із зазначеного договору встановлено, що вищевказана квартира належить продавцеві на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 25.01.2007 року Кочан М.В. приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу, за реєстровим №32-Д (т.2 а.с.59). Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно Івано-Франківського ОБТІ від 28.05.2009 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу 1538/14.05.2009 року приватний нотаріус Кочан М.В. на праві приватної власності, в розмірі частки 1/1, належить чотирьохкімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_4 (т.2 а.с.60). 19.06.2009 року розпочато будинкову книгу для прописки громадян, що проживають у буд. АДРЕСА_4 (т.2 а.с.42). Так, із копії зазначеної будинкової книги для прописки громадян вбачається, що згідно договору купівлі-продажу квартири від 14.05.2009 року домовласником є ОСОБА_2 . (т.2 а.с.4) 23.12.2009 року у вказаній квартирі зареєстрований ОСОБА_3 30.12.2009 року також були зареєстровані: ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 08.06.2016 року були зняті з місця проживання (т.2 а.с.44-45) та 08.09.2016 року ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 були зареєстровані у вказаній вище квартирі (т.2 а.с.44-47). Ухвалою Колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21.12.2015 року рішення Івано-Франківського міського суду від 16.11.2006 року залишено без змін (справа №0907/2-22/2006) (а.с.10-11). Згідно ухвали Колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.05.2016 року рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 16.11.2006 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 21.12.2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (а.с.12-14). Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 02.08.2016 року за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири, серія та номер: 1538, виданий 14.05.2009 року, видавник: Приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Кочан М.В. зареєстровано право приватної власності на чотирьохкімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 941817026101 (т.1 а.с.15-18). Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 07.11.2017 року зупинено провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про витребування майна (квартири) з чужого незаконного володіння до набрання законної сили судовим рішенням у цивільній справі № 344/7140/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності та виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, за позовом третьої особи, яка пред`явила самостійні вимоги, - ОСОБА_10 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності на виселення. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20.10.2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності та виселення відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання права власності на квартиру відмовлено (т.2 а.с.16). Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 07.03.2023 року рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20 жовтня 2022 року в оскаржуваній частині змінено, викладено мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій оскаржуваній хчастині рішення суду залишити без змін. Так, судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 24 липня 1993 року. Шлюб розірвано 07 липня 2003 року. У шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 придбали дві квартири, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_4 та кв. АДРЕСА_1 . Рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області від 20 квітня 2000 року № 178 надано дозвіл на реконструкцію та об`єднання вищезазначених квартири в одну. 29 травня 2000 року ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на квартиру, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_4 . Спірна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 на час звернення до суду ОСОБА_3 з вимогами про поділ майна перебувала у спільній власності подружжя. Зазначені обставини стронами не оспорюються. 23.01.2007 року на підставі рішення суду, справа 2-22/2006 р. за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на квартиру, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_4 . На підставі договору купівлі-продажу квартири 32-Д від 25.01.2007 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_2 . Відповідно до договору купівлі-продажу квартири 1538 від 14.05.2009 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 . В той же час, ухвалою Колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.05.2016 року рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області справа 2-22/2006 р. від 16.11.2006 року скасовано. Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України). Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Так, позивачу на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_2 , яка поза її волею та бажанням вибула з її власності, а рішення суду, яким за позивачем припинено право власності на квартиру скасовано. Оскільки в подальшому судовий акт про припинення права власності позивача на квартиру АДРЕСА_2 та визнання права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_3 скасовано й з моменту його ухвалення він не породжує жодних правових наслідків, суд вважає, що законним власником квартири АДРЕСА_2 є і залишається позивач ОСОБА_1 . Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (пункт 6.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19)). Належна позивачці квартира, є майном, яке може бути витребувано від особи, яка заволоділа ним. Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21). Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18; пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21; пункти 65-67); від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20; пункт 92)). Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)). З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція «книжного володіння». Як уже зазначалося, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18) вказано, що за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15). У Постанові Верховного суду від 21 грудня 2023 року у справі № 203/806/21 Суд зазначив, що враховуючи інтереси позивача як власника спірної квартири, який здійснює захист свого порушеного права власності та надаючи їм оцінку з урахуванням балансу разом із правами та інтересами відповідача, як добросовісного набувача, вважає, що права та інтереси ОСОБА_1 , як власника спірного майна, який був позбавлений права володіння та вільного користування ним внаслідок протиправних дій третіх осіб, на підставі судового рішення, яке надалі було скасоване, перевищують інтереси добросовісного набувача. Верховний Суд у постанові від 23.06.2022 у справі №520/1146/15-ц підтвердив законність вимог про витребування квартири, яка вибула із спільної сумісної власності без згоди іншого з подружжя. Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, тому передати у власність можна лише об`єкт в цілому (постанова Верховного Суду від 16.12.2020 у справі №661/2576/16-ц). Дослідженими судом доказами підтверджено обґрунтованість вимог позивача, оскільки квартира АДРЕСА_2 вибула із власності ОСОБА_1 на підставі рішення Івано-Франківського міського суду від 16.11.2006 року, яке в подальшому було скасовано, та відчужена ОСОБА_3 без її згоди, тобто поза волею позивача як законного власника квартири. А отже, позов слід задовольнити та витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 136,5 кв.м., житловою площею 88 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 941817026101, яка перебуває у спільній сумісній власності ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 , та ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_6 . Заперечення відповідача про те, що позивачка не є власником майна, а ОСОБА_2 є законним власником майна, набула його добросовісно та без будь-яких порушень; не можуть бути прийняті до уваги, оскільки не підтверджені належними доказами. Крмі того, суд враховує Постанову Верховного суду від 21 грудня 2023 року у справі № 203/806/21, в якій Суд зробив висновок, що враховуючи інтереси позивача як власника спірної квартири, який здійснює захист свого порушеного права власності та надаючи їм оцінку з урахуванням балансу разом із правами та інтересами відповідача, як добросовісного набувача, вважає, що права та інтереси ОСОБА_1 , як власника спірного майна, який був позбавлений права володіння та вільного користування ним внаслідок протиправних дій третіх осіб, на підставі судового рішення, яке надалі було скасоване, перевищують інтереси добросовісного набувача. Що стосується заяви відповідачки про застосування позовної давності. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, у разі скасування судового рішення, на підставі якого набуто право власності на майно, перебіг позовної давності починається з моменту скасування такого судового рішення. Така позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 29.03.2017 у справі №520/7194/13-ц. Так, рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 16 листопада 2006 року скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України 11 травня 2016 року, отже, перебіг позовної давності слід обчислювати з 11 травня 2016 року. Позивач звернулася до суду з даним позовом 03 серпня 2016 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності, а тому суд вважає, що позивач не пропустив строку позовної давності. На підставі вищенаведеного, керуючись ст.ст. 12, 13, 263-265, 353-355 ЦПК України, - У Х В А Л И В : Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про витребування майна (квартири) з чужого незаконного володіння задовольнити. Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 136,5 кв.м., житловою площею 88 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 941817026101, яка перебуває у спільній сумісній власності ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 , та ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_6 . Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Івано-Франківського Апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Суддя: О.А. Татарінова Повний текст рішення складено 12 березня 2024 року