Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Стаття 220. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору

1. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

2. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ": 

Аналізуйте судовий акт: Ініціювання спору не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків - не допускається (ВС КЦС у справі №638/2304/17 від 09.06.2021 р.)

Почнем з того, що, згідно з попередніми висновками ОП ВС - приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) взагаліне повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. Якщо ж вже таке відбувається – ВС КЦС вказав, що судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків відповідного державного органу, покликаного захищати інтереси держави у відповідних відносинах – а тому такий орган має бути залучений і може ініціювати оскарження такого рішення.

Фабула судового акту: Місцевий суд, розглядаючи позов особи до його брата про визнання договору між братом і батьком недійсним – відмовив у задоволенні позовних вимог. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий суд зробив висновок про дійсність договору.

Справа в тім, що брат та батько, укладаючи договір дарування грошових коштів (10 000 000 грн.), не дотримались нотаріальної форми договору, але погодились посвідчити договір нотаріально в подальшому. Втім, це виявилось неможливим внаслідок смерті батька.

Тому, в мотивувальній частині свого рішення суд першої інстанції зазначив, що «в момент укладання договору, відбулося повне виконання умов договору дарування, а саме передача дарувальником обдаровуваному та прийняття останнім дарунку - зазначеної в договорі грошової суми, що у судовому засіданні було стверджено представником позивача і не заперечувалось представником відповідача, тому суд вважає, що з огляду на реальний характер зазначеного договору дарування, це є доказом не лише факту укладення договору дарування, а також його дійсності».

Як потім виявилося, разом із цією справою, розглядалася інша – в якій обдаровуваний брат оскаржував податкові повідомлення рішення (ППР) по донарахуванню йому податку на доходи фізичних осіб та військового збір із цієї суми (10 000 000 грн.).

Звичайно ж, адмінсуди апеляційної і касаційної інстанції, що розглядали справу по оскарженню ППР скасовували такі ППР, зважаючи на встановлену місцевим судом першої інстанції “дійсність” договору дарування. Адже дохід від договору дарування укладеного із родичем першого ступеня споріднення, оподатковується за нульовою ставкою оподаткування та, відповідно, не зазначається у річній податковій декларації. Тому, як висновок, ППР незаконні, як і заяви податкової про порушення обдаровуваним братом податкового законодавства.

Податкові органи, неодноразово зверталися до суду апеляційної інстанції, щоб скасувати рішення місцевого суду першої інстанції про “дійсність договору”. Спочатку апеляційний суд відмовив у прийнятті апеляційної скарги, а потім – після того як касаційний суд скасував цю ухвалу – апеляційний суд закрив провадження за апеляційною скаргою. І цю ухвалу було скасовано в касації, тож апеляційний суд все ж виніс рішення. Він змінив підстави рішення місцевого суду, хоча залишив резолютивну частину без змін. Новими підставами відмови брату у позові до обдаровуваного брата вже стала недоведеність позивачем порушення його права при укладенні оспорюваного правочину.

Податкову таке формулювання не влаштувало також, тож ними було подано касаційну скаргу, де вони зазначили, що “пославшись лише на відсутність порушених прав позивача, апеляційний суд фактично визнав дійсність оспорюваного правочину (договору дарування). Наслідком визнання судом вказаного договору дійсним є зменшення нарахованих відповідачу податків та зборів.” Податкова вимагала взагалі – визнати договір неукладеним та невчиненим в мотивувальній частині (нема слів, щоб оцінити цю вимогу).

ВС КЦС, розглянувши порушене в касаційній скарзі питання, задовольнив касаційну скаргу податкової частково – і змінив лише мотивувальну частину постанови суду апеляційної інстанції. ВС КЦС назвав підставою те що розгляд цієї справи (про договір дарування) відбувся без залучення податкової до участі у справі, а тому в задоволенні позову слід було відмовити з підстав неналежного складу осіб.

Чесно кажучи, не зрозуміло, чи задовольнить таке формулювання податкову, адже мова про недійсність договору не йде і у рішенні ВС КЦС.

Отже: У цій заплутаній і неоднозначній справі, цікаво те що ВС КЦС вловив зв’язок між справою в адміністративних судах і справою в місцевому суді, в якому, як вбачається, і намагалися сторони довести “дійсність договору дарування”, щоб не сплачувати надмірні податки. Тому, варті уваги наступні висновки Касаційного цивільного суду:

-приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов’язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин (висновок ОП ВС КЦС від 05.09.19 р. у цій же справі – коли оскаржувалися ухвала про закриття провадження за апеляційною скаргою податкової);

- у разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов’язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків відповідного державного органу, покликаного захищати інтереси держави у відповідних відносинах.

З однієї сторони, так, дійсно вбачається певна схема і домовленість між братами. З іншої сторони, як інакше у подібних обставинах та за відсутності спору про це особи могли встановити дійсність договору, який ніби нікчемний, але може бути визнаний дійсним за ч. 2 ст. 220 ЦК України? І чому, особі, щоб довести дійсність договору довелося йти через такі схеми і терени інших юрисдикцій?

Аналізуйте судовий акт: Умовою визнання договору, який потребує нотаріального посвідчення, укладеним без такого є БЕЗПОВОРОТНЄ ухилення сторони від його посвідчення та втрата стороною МОЖЛИВОСТІ нотаріально посвідчити правочин (№6-1288цс17 від 06.09.2017)

Проблемним з боку трактування норм закону є спори щодо визнання договорів, які потребують нотаріального посвідчення, але не були належним чином посвідчені укладеними.

Не зважаючи на те, що частина друга статті 220 ЦК України визначає, що якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

На перший погляд норма очевидна, але ж роз'яснення, що містяться у п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначають, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст.ст. 210, 640 ЦК України пов’язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.

Так і в даному випадку ВСУ переглядаючи судові рішення послався на зазначені роз'яснення та вирішив спір наступним чином.

Між позивачем та відповідачем укладено договір купівлі-продажу частини квартири. Сторони уклали цей договір у простій письмовій формі та виконання обов'язків за ним, а саме передачі грошей та ключів від квартири оформила актами-проймання-передачі.

Проте, продавець в силу певних обставин, а саме перебування у реабілітаційних центрах, та у зв'язку із відсутністю коштів для оплати послуг нотаріуса не мав можливості відповідним чином посвідчити правочин.

У зв'язку із цим покупець звернулась до суду із позовом про визнання вказаного договору укладеним та визнання права власності на придбану частину квартири.

В даному випадку я вважаю, що сам факт укладення договору купівлі-продажу у простій формі (і скоріш за все "заднім числом") та звернення "покупця" до суду є певною схемою для уникнення накладення стягнення на майно "продавця", оскільки, як вбачається із матеріалів справи, а саме заперечень на позовну заяву, на вказане майно у іншій справі було накладено арешт.

Проте суд першої інстанції не бажаючи бачити очевидні ознаки фіктивності укладеного договору частково задовольнив позовні вимоги та визнав договір укладеним.

Суд апеляційної інстанції, з яким погодився і ВССУ вказане рішення скасував і відмовив у задоволенні позову з тієї підстави, що з урахуванням положень статей 16, 182, 640 ЦК України визначена частиною другою статті 220 ЦК України можливість визнання договору дійсним поширюється лише на ті договори, які підлягають тільки нотаріальному посвідченню, від якого сторона ухиляється, і не підлягають державній реєстрації.

В свою чергу ВСУ скасовуючи усі рішення нижчестоящих судів зауважив, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції є хибними, оскільки спірний договір було укладено вже після набрання чинності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» від 11 лютого 2010 року N 1878-VI, яким державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомого майна скасовано.

Водночас частково погоджуючись з суттю рішення апеляційного суду ВСУ вказав, що однією з умов застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин та одночасно звернув увагу на очевиду фіктивність укладеного правочину.

На думку Верховного Суду суду першоії інстанції слід було з'ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України.

Аналізуйте судовий акт: Недодержання сторонами договору лізинг транспортного засобу нотаріальної форми посвідчення цього договору тягне зо собою його нікчемнсть (Справа № 353/238/16-ц, 19.07.17)

Успіх лізингового бізнесу в будь-якій галузі багато в чому залежить від правильного розуміння його змісту та специфічних особливостей, їх адекватного відображення в практичних рішеннях. Специалисти відмічають чимало ризиків лізингових операцій, наприклад, валютні ризики, ризик загибелі об’єкту лізингу, його морального старіння, тощо. Ця справа стосується юридичних різиків.

Так позивач (фізична особа) звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» (ТОВ, відповідач) про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів.

На обґрунтування своїх вимог посилався на те, між ним та відповідачем було укладено договір майнового лізингу , за умовами якого предметом лізингу мав стати трактор , вартістю 490 000 грн та за умовами якого він сплатив адміністративний платіж у розмірі 49 000 грн, а ТОВ зобов'язалось придбати та передати транспортний засіб. Позивач вважав вказаний договір недійсним, оскільки умови договору є несправедливими, спірний договір не відповідає принципу добросовісності та рівності сторін у договорі, а умови договору містять суттєвий дисбаланс прав та обов'язків сторін договору.

Позов судом був задоволений у повному обсязі, з чим також погодився і ВССУ.

Аргументи суду щодо несправедливого характеру спірного договору зводяться зокрема до наступного:

- ч. 1 ст. 184 ЦК України передбачено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.Таким чином, в порушення вищенаведених норм предмет фінансового лізингу не був визначений належним чином, зокрема відсутні технічні та індивідуальні характеристики трактора, рік його випуску, колір, номер шасі/кузова;

- в пунктах 8.2., 8.3. ст. 8 договору сторонами погоджена вартість предмета лізингу, однак лише на момент укладення договору 18 148,15 доларів США, що станом на дату укладення договору становить 490 000 грн. За умовами договору, вона може бути змінена, в залежності від зміни обмінного курсу долара США до української гривні або у разі зміни відпускної ціни транспортного засобу у продавця;

- відповідно до п. 13 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору є несправедливою умовою договору;

- згідно п. 1.4 ст. 1 договору фінансового лізингу від 04.03.2016 року лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобовязання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобовязаннями відповідає продавець. Проте, в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатися споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару.

Крім того судом було правильно встановлено, що доказів наявності у відповідача відповідної ліцензії на здійснення фінансових послуг відповідачем не надано.

І, нарешті, відповідно до частини другої ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), згідно ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2766цс15.

0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.

Популярні судові рішення
Популярні події
ЕСПЧ
Назва події
Завантаження основного зображення
Вибрати зображення
Текст опис події:
0