Поділ подружжям (колишнім подружжям) результатів пластичних операцій

Стрімкий розвиток пластичної та реконструктивної хірургії зумовив виникнення нових правових питань у сфері сімейних правовідносин. Зокрема, усе частіше постає проблема визначення правового режиму результатів пластичних операцій, операцій з протезування, коштовних косметологічних втручань тощо, проведених під час перебування в шлюбі за рахунок спільних коштів подружжя.

Це породжує дискусію щодо того, чи можуть коштовні естетичні зміни зовнішності у пластичного хірурга, в т.ч., але не виключно, імплантати, вважатися об’єктами права спільної сумісної власності та чи підлягають вони поділу між подружжям чи колишнім подружжям.

Відсутність прямого нормативного врегулювання цього питання в українському законодавстві зумовлює необхідність аналізу положень сімейного та цивільного права, судової практики й доктринальних підходів.

Особливої актуальності ця проблема набула у зв’язку з формуванням неоднозначної судової практики щодо можливості компенсації вартості пластичних операцій одним з подружжя після розірвання шлюбу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц висловлена правова позиція, відповідно до якої вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Майно належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав самостійного заробітку (доходу) з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо).

Зазначена презумпція може бути спростована, і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Правовий статус результатів хірургічних втручань: імплантів, реконструктивних та естетичних змін зовнішності, не врегульований безпосередньо нормами цивільного та сімейного законодавства України, що зумовлює необхідність застосування аналогії закону, доктринального тлумачення та звернення до національної судової практики.

Варто зазначити, що навіть судова практика у справах цієї категорії є на даний момент неоднорідною.

У 2022 році суспільний резонанс викликало рішення Солом’янського районного суду міста Києва у цивільній справі № 760/1150/22, яким суд ухвалив стягнути на користь одного з подружжя 3000 євро як половину грошових коштів, сплачених під час шлюбу за проведення операції з ендопротезування молочних залоз.

Варто зауважити, що у цій справі позивач за зустрічним позовом просив саме стягнути кошти, понесені на операцію, водночас суд, задовольняючи цю вимогу, посилався на положення про неподільність речі та неможливість виділу частки в натурі.

Хоч вищезазначене рішення і набрало законної сили, оскільки не оскаржувалось в апеляційному порядку, та стало обов'язковим до виконання учасниками справи, нами в даному контексті вбачається декілька проблемних аспектів висновку про можливість стягнення компенсації вартості такої операції чи поділу результату пластичної операції чи іншого хірургічного втручання як спільного майна подружжя загалом.

По-перше, вимога позивача за зустрічним позовом була заявлена саме як компенсація вартості операції, тобто наданої медичної послуги. Натомість суд застосував норми законодавства щодо речей.

У той же час відповідно до статті 177 Цивільного кодексу України об’єктами цивільних прав є речі, гроші, цінні папери, цифрові речі, майнові права, роботи та послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

Тобто роботи та послуги є відмінними від речей об'єктами цивільних прав.

Аналізуйте судовий акт: Збільшені жіночі груди є неподільною річчю. Суд стягнув із екс-дружини вартість операції (Солом`янський районний суд м. Києва, справа № 760/1150/22 від 14.11.2022 р.)

При цьому, згідно зі статтею 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Майном, відповідно до статті 190 Цивільного кодексу України, як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Таким чином, виходячи з вищенаведених вимог чинного законодавства, медична послуга, яка не є річчю чи майном, не може бути предметом поділу спільного майна подружжя сама по собі.

По-друге, медична послуга - операція з ендопротезування молочних залоз - може включати в себе придбання імплантатів як частину витрат.

Однак, якщо розглядати лише в контексті продукції (імплантату), то, на нашу думку, він також не може бути предметом поділу з двох підстав:

- його можна розглядати як річ, але лише індивідуального користування;

- або розглядати як невід'ємну частину людського тіла та взагалі фактично виключати з цивільного обороту.

Так, відповідно до частини 2 статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

Законодавство не містить чіткого визначення чи переліку вказаних речей.

У науковій літературі зазначається, що речами індивідуального користування є: одяг, взуття, косметичні препарати, засоби гігієни, лікувальні засоби тощо. Варто зазначити, що речі, придбані для професійних занять – медичне обладнання, музичні інструменти, оргтехніка тощо – не належать до речей індивідуального користування.

На нашу думку, навіть якщо розглядати грудні імплантати не як складову медичної послуги, а як окрему річ у розумінні цивільного законодавства, вони за своїми властивостями та призначенням належать саме до речей індивідуального користування.

Із системного аналізу статті 57 Сімейного кодексу України та правової природи таких речей випливає, що визначальною ознакою є їх персональне призначення та використання виключно однією особою для задоволення її особистих потреб, незалежно від вартості речі та джерела коштів, за рахунок яких вона була придбана.

Грудний імплантат повністю відповідає зазначеним критеріям. Він виготовляється та підбирається індивідуально з урахуванням анатомічних особливостей конкретної особи, її фізіологічних параметрів та медичних показань. Такий імплантат призначений виключно для використання однією особою та не може використовуватись спільно або приносити споживчу цінність іншому з подружжя.

Більше того, функціональне призначення імплантату є виключно особистим та безпосередньо пов'язане з тілом, здоров'ям, зовнішністю та фізичним станом конкретної людини. За своєю суттю він є значно ближчим до медичних виробів індивідуального призначення, лікувальних засобів, протезів, контактних лінз, зубних протезів чи інших засобів медичної корекції, ніж до майна, яке може використовуватись подружжям спільно.

Таким чином, навіть за умови визнання грудного імплантату окремою річчю у цивільно-правовому розумінні, він має всі характерні ознаки речі індивідуального користування. Відповідно, на нього поширюється правовий режим особистої приватної власності, передбачений частиною 2 статті 57 Сімейного кодексу України, а тому він не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя та не підлягає поділу між ними.

Додатково слід врахувати судову практику, відповідно до якої після проведення операції з ендопротезування молочних залоз імплантати втрачають статус самостійного об'єкта цивільних прав та фактично стають складовою людського тіла.

Так, цікавою в даному контексті є справа № 352/953/22, в межах якої Тисменицький районний суд Івано-Франківської області у рішенні від 21 листопада 2024 року дійшов висновку, що імплантати молочних залоз після проведення операції з ендопротезування стали частиною людського тіла, а тому не є майном у розумінні статті 61 Сімейного кодексу України та не можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Погоджуючись з такою позицією суду І інстанції Верховний Суд у межах цієї справи в постанові від 28 квітня 2026 року зазначив наступне:

“Щодо вимог ОСОБА_1 про стягнення половини вартості коштів за проведення ОСОБА_2 операції з ендопротезування та реабілітаційне відновлення, суди також дійшли правильних по суті висновків про відмову у їх задоволенні.

Вказані медичні послуги були надані та оплачені у 2019 році, тобто під час перебування сторін у шлюбі та їх спільного проживання. Витратні матеріали, необхідні для отримання цих медичних послуг, були використані під час їх надання і повторне їх використання неможливе.

Відомості про те, що ОСОБА_1 заперечував проти проведення операції і реабілітаційного відновлення ОСОБА_2 після операції та/або наполягав на тому, що вона використала спільні кошти без його згоди, в матеріалах справи відсутні”.

Тобто фактично Верховний Суд підтвердив позицію щодо невіддільності імплантату від людського тіла, а також зазначив умови, за яких компенсація гіпотетично була б можливою, зокрема використання коштів на проведення операції без згоди іншого з подружжя. Хоч тут також потрібно деталізовано аналізувати мотиви проведеної операції, оскільки відповідно до статті 90 Сімейного кодексу України дружина, чоловік взаємно зобов'язані брати участь у витратах, пов'язаних із хворобою або каліцтвом другого з подружжя. Тому, якщо операція була пов'язана саме зі встановленим попереднім діагнозом, то витрати на неї навіть без згоди іншого з подружжя не можуть бути однозначно та безумовно компенсовані.

Такий підхід узгоджується із загальними засадами цивільного права щодо неприпустимості розгляду людського тіла та його частин як об'єктів майнових правовідносин. Після імплантації медичний виріб втрачає своє самостійне господарське та споживче призначення як окрема річ і починає виконувати функцію частини організму конкретної особи.

На відміну від звичайної речі, імплантат після його встановлення не може використовуватися окремо від людського тіла, не може бути переданий у володіння, користування чи розпорядження іншій особі без проведення нового медичного втручання та фактичного порушення тілесної недоторканності людини. Відтак він втрачає одну з основних ознак майна як об'єкта цивільних прав - можливість самостійної участі в цивільному обороті.

Більше того, протилежний підхід фактично означав би визнання права власності одного з подружжя на частину тіла іншого з подружжя або на її анатомічні особливості, що суперечить конституційному принципу поваги до людської гідності, праву на тілесну недоторканність та особисту автономію людини.

З огляду на це після проведення операції з ендопротезування молочних залоз імплантат не може розглядатися як самостійний об'єкт права спільної сумісної власності подружжя, оскільки фактично інтегрується до організму людини та набуває правового режиму, нерозривно пов'язаного з особою його носія.

Особливої актуальності зазначене питання набуває в умовах повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України, коли тисячі військовослужбовців та цивільних осіб внаслідок бойових дій, поранень, мінно-вибухових травм і ракетних атак потребують протезування кінцівок, встановлення суглобових ендопротезів, імплантації металоконструкцій, черепних пластин, внутрішньоочних лінз, слухових імплантів, кардіостимуляторів та інших медичних виробів. Після встановлення такі вироби виконують не функцію самостійного майна, а функцію відновлення втрачених або порушених функцій людського організму та забезпечення належної якості життя особи.

Якщо виходити з підходу, за яким імплантований медичний виріб продовжує залишатися об'єктом права власності та може розглядатися як складова спільного майна подружжя, це неминуче призведе до поширення аналогічного режиму на протези кінцівок, суглобові ендопротези, титанові пластини, слухові імпланти та інші засоби медичної реабілітації осіб, які постраждали внаслідок війни. У такому випадку виникає абсурдна з правової та етичної точки зору ситуація, коли під час поділу майна фактично довелося б вирішувати питання про компенсацію вартості частини тіла або її функціонального замінника, що нерозривно пов'язаний із людською особистістю та тілесною недоторканністю.

Більше того, визнання імплантованих медичних виробів об'єктами спільної сумісної власності суперечило б самому призначенню інституту протезування та медичної реабілітації. Метою встановлення таких виробів є не створення нового майнового активу, а відновлення фізичного стану, здоров'я, працездатності та соціальної адаптації конкретної людини. Саме тому після імплантації відповідний виріб втрачає своє самостійне економічне значення як річ та набуває невіддільного зв'язку з особою, для якої він був створений та встановлений. За таких обставин більш обґрунтованим видається підхід, за яким імплантовані медичні вироби незалежно від їх вартості або джерела фінансування не можуть розглядатися як об'єкти права спільної сумісної власності подружжя, оскільки фактично стають елементом фізичної цілісності людини та перебувають поза сферою майнового поділу.

Отже, питання правового режиму результатів пластичних операцій та хірургічних втручань залишається дискусійним як у науці сімейного права, так і в судовій практиці. Попри наявність окремих судових рішень, у яких кошти, витрачені на проведення пластичних операцій під час шлюбу, визнавалися такими, що підлягають компенсації при поділі майна подружжя, практика Верховного Суду свідчить про тенденцію до невизнання результатів таких операцій об’єктами права спільної сумісної власності і можливість їх поділу.

Саме такий підхід є більш обґрунтованим, оскільки після проведення оперативного втручання імпланти та інші естетичні зміни зовнішності стають невід’ємною частиною людського тіла, нерозривно пов’язаною з особою.

Таким чином, результати пластичних операцій, косметичних послуг, протезування тощо не повинні розглядатися як майно у розумінні цивільного та сімейного законодавства та, відповідно, не можуть бути предметом поділу між подружжям. Водночас, відсутність чіткого законодавчого регулювання цього питання зумовлює необхідність подальшого формування єдиного та сталого підходу у судовій практиці.

Стаття виконана у співавторстві з юристом АБ «Лесі Дубчак» Мартою Роговик