Ухвала

13 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 638/18231/15-ц

провадження № 61-30853св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_4, на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року у складі судді Руднєвої О. О. та рішення апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2017 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Колтунової А. І., Кругової С.

С.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, звернення стягнення на майно у рахунок погашення боргу, стягнення неустойки (пені).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 01 червня 2012 року ОСОБА_1 надав у позику ОСОБА_2 202 500 грн. Договір позики грошових коштів від 01 червня 2012 року нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гриб Н. М. та внесено у реєстр посвідчення нотаріальних дій за № 321 (далі - договір позики від 01 червня 2012 року).

У договорі позики від 01 червня 2012 року сторони обумовили:

у разі девальвації української національної одиниці протягом строку дії договору, позичальник зобов'язується повернути суму грошей у гривнях в еквіваленті 25 000 доларів США за офіційним курсом банку на день платежу (пункт 2);

строк повернення позики встановлено до 01 грудня 2012 року (пункт 4).

У встановлений строк боржник ОСОБА_2 зобов'язання не виконав, грошові кошти не повернув.

19 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Гриб Н. М. із заявою про вчинення виконавчого напису, який було вчинено на суму 324 848,83 грн, внесено у реєстр посвідчення нотаріальних дій за № 1079. Строк подачі виконавчого напису до примусового виконання встановлено 1 рік.

04 серпня 2015 року старший державний виконавець Дзержинського ВДВС Харківського МУЮ Дмухіна Я. М. винесла постанову ВП № 461290 про повернення виконавчого документа стягувачу, вказавши, що у боржника відсутнє відповідне майно.

ОСОБА_1 просив:

стягнути солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на його користь: суму основного боргу за договором позики у розмірі 537 250 грн; суму неустойки за договором позики у розмірі 302 223,20 грн станом на 01 жовтня 2015 року;

стягнення здійснити за рахунок власності відповідачів, а саме - квартири АДРЕСА_1 квартири АДРЕСА_2;

стягнути з відповідачів солідарно 6 090 грн судового збору.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_2 солідарно на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 01 грудня 2012 року у сумі 25 000
доларів США, в еквіваленті на день звернення з позовом (за курсом 100 доларів США дорівнює 21,295636 гривень України) у розмірі 537 250 грн та суму пені за період з 01 грудня 2012 року по 01 грудня 2013 року у розмірі 28 226,63 грн. В іншій частині стягнення суми пені, у проведенні стягнення за рахунок стягнення на квартиру АДРЕСА_3 АДРЕСА_4, яка належить ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 не виконав зобов'язання за договором позики, тому на користь ОСОБА_1 із ОСОБА_2 підлягає стягненню борг за договором позики від 01 грудня 2012 року у сумі 25 000 доларів США, в еквіваленті на день звернення з позовом. При цьому суд зазначив, що пеня підлягає стягненню тільки за один рік за період з 01 грудня 2012 року по 01 грудня 2013 року у сумі 28 226,63 грн. При відмові у задоволенні позовних вимог про стягнення за рахунок власності відповідачів, а саме - квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_2, суд зазначив, що договір іпотеки та майнового поручительства між сторонами не укладалися.

При вирішенні питання про стягнення боргу із ОСОБА_2 та ОСОБА_2 у солідарному порядку суд першої інстанції зазначив, що при укладенні договору позики 01 червня 2012 року приватний нотаріус отримала заяву ОСОБА_2, якою вона надала згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на укладення договору позики грошової суми 202
500 грн, що є еквівалентом 25 000 доларів США, у цій заяві ОСОБА_2 не зазначила, що її чоловік бере позику на особисті потреби, а не на потреби сім'ї. Тому ОСОБА_2 не довела суду належними доказами, що грошові кошти отримані у борг ОСОБА_2 були отримані не на потреби сім'ї. І всупереч частині 4 статті 65 СК України при поділі майна подружжя відповідно до договору про поділ майна подружжя від 10 листопада 2014 року ОСОБА_2 та ОСОБА_2 не було поділено суму боргу за договором позики від 01 червня 2012 року.

Суд першої інстанції, із посиланням на висновки Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року у справі № 163цс12, зазначив, що договір, укладений одним з подружжя інтересах сім'ї створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за цим договором використане в інтересах сім'ї, і ОСОБА_2 не довела належними та допустимими доказами, договір, укладений ОСОБА_2, не був укладений в інтересах сім'ї. Тому суд зробив висновок, що 01 червня 2012 року ОСОБА_2 отримав у борг у ОСОБА_1 грошові кошти за згодою ОСОБА_2 на потреби та в інтересах сім'ї.

Твердження ОСОБА_2 що саме для здійснення підприємницької діяльності ним були позичені кошти у ОСОБА_1 суд відхилив, оскільки посилання на те, що він придбав необхідне промислове обладнання спростоване платіжними документами, згідно яких всі платежі були оформлені відповідачем ОСОБА_2 протягом 2007-2010 років, тобто до отримання коштів за договором позики у ОСОБА_1 Договір позики від 01 червня 2012 року оформлено між фізичними особами, у договорі не зазначено, що гроші бере у борг ФОП ОСОБА_2, тому висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13 не може бути застосований до спірних відносин.

Аргумент відповідача, що при наявності виконавчого напису від 19 листопада 2014 року рішення суду призведе до подвійного стягнення боргу, суд відхилив, оскільки у виконавчому написі вказано, що його можливо передати на примусове виконання протягом одного року з дня винесення і цей виконавчий напис повернуто без виконання 04 серпня 2015 року.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року у частині задоволення позову про стягнення пені скасовано, у задоволенні позову в цій частині відмовлено. В іншій частині рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 із ОСОБА_2 боргу за договором позики від 01 грудня 2012 року, адже позичальник не виконав свого обов'язку за договором. Оскільки умовами договору позики від 01 червня 2012 року не передбачено стягнення пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, апеляційний суд зазначив про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині. Апеляційний суд також зазначив про наявність підстав для стягнення боргу у судовому порядку, оскільки виконавчий напис не виконано, на час ухвалення рішення судом першої інстанції строк повторного пред'явлення виконавчого напису до виконання сплив і позов заявлений у межах позовної давності.

Колегія суддів вказала про наявність підстав для солідарного стягнення боргу з ОСОБА_2 та ОСОБА_2 згідно частини 4 статті 65 СК України, тому що ОСОБА_2 надавала нотаріально посвідчену згоду на укладення договору позики від 01 червня 2012 року, щодо вчинення такого правочину не заперечувала, не зазначала про те, що кошти за договором позики отримує ОСОБА_2 для ведення підприємницької діяльності, а ні в інтересах сім'ї, і доводи відповідачів що кошти були отримані в борг ОСОБА_2 для здійснення підприємницької діяльності не підтверджені належними та допустимими доказами.

Аргументи учасників справи

У липні 2017 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_4 подала касаційну скаргою, в якій просить змінити та скасувати оскаржені рішення у частині стягнення із ОСОБА_2 та ОСОБА_2 солідарно на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики від 01 грудня 2012 року у сумі 25 000 доларів США, в еквіваленті на день звернення з позовом у сумі 537 250 грн, а також судового збору і в задоволенні позову у цій частині відмовити. При цьому посилалася на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що договором позики від 01 червня 2012 року на ОСОБА_2 не покладається обов'язок його виконання, а надання нею згоди, як дружини, на укладення договору не покладає на неї солідарного обов'язку з боржником. Вважає посилання судів на положення СК України як на підставу солідарної відповідальності ОСОБА_2 безпідставне, оскільки частини 2 та 4 статті 73 СК України не покладає солідарного обов'язку на неї за зобов'язаннями її чоловіка, а вона може відповідати лише своєю часткою майна у спільній сумісній власності подружжя за умови, що договір був укладений в інтересах сім'ї, а одержане за договором використано на її потреби у разі накладення стягнення на майно. Проте жодна з квартир, на яку позивач просив звернути стягнення не є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, а були приватною власністю ОСОБА_2

ОСОБА_2 вказує, що суди неправильно застосували статтю 541 ЦК України, оскільки солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, і договором позики від 01 червня 2012 року солідарна відповідальність не передбачена, так само як і не вказано у договорі, що його укладено в інтересах сім'ї. Висновок судів про те, що отримані ОСОБА_2 грошові кошти були витрачені в інтересах сім'ї не підтверджені належними доказами; ці кошти були використані виключно на придбання обладнання для виробничих потреб підприємця, і доказам цього факту суди не надали належну оцінку.

Зазначає, що на погашення заборгованості був виданий виконавчий напис нотаріуса, тому повторне стягнення заборгованості суперечить статті 61 Конституції України.

Суди не надали оцінки договору про наміри від 26 січня 2015 року, який підтверджує, що борг за договором позики від 01 червня 2012 року відсутній.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення у касаційному порядку оскаржуються у частині стягнення із ОСОБА_2 та ОСОБА_2 солідарно на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики від 01 грудня 2012 року у сумі 25 000 доларів США, в еквіваленті на день звернення з позовом у сумі 537 250 грн, а також судового збору. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з таких мотивів.

Суди встановили, що 01 червня 2012 року ОСОБА_1 надав у борг ОСОБА_2 202 500
грн, договір позики грошових коштів від 01 червня 2012 року було нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гриб Н. М. та внесено у реєстр посвідчення нотаріальних дій за № 321.

У договорі позики від 01 червня 2012 року сторони обумовили:

у разі девальвації української національної одиниці протягом строку дії договору, позичальник зобов'язується повернути суму грошей у гривнях в еквіваленті 25 000 доларів США за офіційним курсом банку на день платежу (пункт 2);

строк повернення позики встановлено до 01 грудня 2012 року (пункт 4).

У встановлений строк боржник ОСОБА_2 зобов'язання не виконав, грошові кошти не повернув.

19 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Гриб Н. М. із заявою про вчинення виконавчого напису, який було вчинено на суму 324 848,83 грн, внесено у реєстр посвідчення нотаріальних дій за № 1079. Строк подачі виконавчого напису до примусового виконання встановлено 1 рік.

04 серпня 2015 року старший державний виконавець Дзержинського ВДВС Харківського МУЮ Дмухіна Я. М. винесла постанову ВП № 461290 про повернення виконавчого документа стягувачу, вказавши, що у боржника відсутнє відповідне майно.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

У статті 540 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Системний аналіз статей 540 та 541 ЦК дозволяє зробити висновок, що при існуванні множинності осіб у зобов'язанні виникають часткові зобов'язання. Тому кредитор у частковому зобов'язанні має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати свій обов'язок у рівній частці. Натомість солідарне зобов'язання виникає у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов'язання.

Як свідчить аналіз оскаржених судових рішень в них відсутнє посилання на будь-яку норму закону, що передбачала б виникнення солідарного зобов'язання в такому випадку, а також немає вказівки й на пункт договору позики, який встановлює виникнення солідарного зобов'язання.

Аналіз норм ЦК України дозволяє зауважити, що встановлення солідарних зобов'язань відбувається досить рідко. Безумовно, законодавець передбачає виникнення солідарних зобов'язань лише у випадках наявності множинності осіб у зобов'язаннях, як правило, на боці боржника. Тобто, якщо частина 1 статті 541 ЦК України передбачає виникнення і солідарного обов'язку, і солідарної вимоги, однак за змістом норм ЦК України переважно йдеться про виникнення саме солідарного обов'язку.

На рівні ЦК України про солідарні пасивні зобов'язання йдеться:

при встановленні відповідальності за збитки, завдані членами органу юридичної особи та іншими особами, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, внаслідок порушення своїх обов'язків щодо представництва (частина 4 статті 92 ЦК України);

при встановленні відповідальності учасників повного товариства його зобов'язаннями (частина 1 статті 119 ЦК України, частина 1 статті 124 ЦК України), учасників товариства з додатковою відповідальністю (частина 2 статті 151 ЦК України);

при відшкодуванні збитків та моральної шкоди, що завдані довірителю у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між його представником та другою стороною (частина 2 статті 232 ЦК України);

при відповідальності боржника і поручителя перед кредитором ж солідарних боржників, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина 1 статті 554 ЦК України), осіб, які спільно дали поруку (частина 3 статті 554 ЦК України);

коли продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу (частина 1 статті 808 ЦК України);

за договором комерційної субконцесії при встановленні відповідальності користувача та субкористувача перед правоволодільцем за завдану йому шкоду (частина 3 статті 1119 ЦК України);

за вимогами, що пред'являються до користувача як виробника продукції (товарів) правоволодільця, правоволоділець відповідає солідарно з користувачем (стаття 1123 ЦК України);

за спільними зобов'язаннями, що виникли не з договору простого товариства, або якщо договір простого товариства пов'язаний зі здійсненням підприємницької діяльності, учасники відповідають солідарно (частини 1 , 2 статті 1138 ЦК України);

з моменту припинення договору простого товариства його учасники несуть солідарну відповідальність за невиконаними спільними зобов'язаннями щодо третіх осіб (частина 3 статті 1141 ЦК України);

особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим (стаття 1190 ЦК України);

коли набувачами за договором довічного утримання є кілька фізичних осіб, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним (частина 3 статті 746 ЦК України);

коли за договором найму житла наймачами є кілька осіб, їхні обов'язки за договором є солідарними (частина 3 статті 816 ЦК України).

Законодавець при конструюванні відповідних правових норм так чи інакше текстуально використовує поняття "солідарності", тобто вказує, що певний обов'язок має солідарний характер, що повністю узгоджується із вимогами частини 1 статті 541 ЦК України.

Верховний Суд України неодноразово робив висновок, згідно якого внаслідок укладення договорів позики (кредиту) одним із подружжя, у подружжя виникає зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники, зокрема:

(1) "частина 4 статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. У подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержаний за рахунок останніх автомобіль, внаслідок укладення кредитного договору, також виникає зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники" (постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16);

(2) "частина 4 статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Якщо наявність боргових зобов'язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов'язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя. У справі, яка переглядається, суд установив, що кошти за укладеними за час шлюбу договорами позики позивач одержав для погашення кредиту, за який було придбано жилий будинок, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а також для здійснення переобладнання та ремонту цього жилого будинку. Однак, дійшовши зазначених висновків на підставі встановлених фактичних обставин, суди залишили поза увагою, що в подружжя, крім права спільної сумісної власності на придбаний за рахунок позичених грошових коштів жилий будинок, внаслідок укладення договорів позики виникає також і зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники, та що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Таким чином, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, не взяв до уваги, що праву на спільну сумісну власність на жилий будинок кореспондується боргове зобов'язання - повернення грошової суми, що позичалася на придбання цього будинку" (постанова Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16).

У частині 4 статті 65 СК України передбачено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Тлумачення частини 4 статті 65 СК України свідчить, що вказана норма СК України хоча й містить положення про виникнення обов'язків у другого з подружжя, однак не кваліфікує ці обов'язки як солідарні, а тому до відносин щодо зобов'язань подружжя повинні застосовуватись приписи статті 540 ЦК України про часткові зобов'язання, а не правила статті 541 ЦК України про солідарні зобов'язання. Тобто, статтею 540 ЦК встановлена презумпція, за якою будь-які зобов'язання із множинністю осіб є частковими, причому з рівністю розміру часток, крім випадків, коли згідно статті 541 ЦК вони вважаються солідарними.

Аналогічний підхід до тлумачення статей 540 і 541 ЦК України висловлено і Великою Палатою Верховного Суду. Зокрема:

(1) у пункті 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (провадження № 14-81цс18) зроблено висновок, що "відповідно до частини 1 статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Втім, у правовідносинах за участі позивача відсутній закон чи договір, що передбачають солідарну відповідальність Міністерства оборони України та військової частини на випадок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки";

(2) у пунктах 32-34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178цс18) зроблено висновок, що "відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Законодавство України, чинне як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, не передбачає солідарного обов'язку страховика та страхувальника щодо відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ДТП майну потерпілого. Відтак, помилковим є висновок судів першої й апеляційної інстанцій про стягнення солідарно з відповідачів страхового відшкодування, трьох процентів річних від простроченої суми, а також інфляційних втрат";

(3) у пунктах 47-49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (провадження № 14-386цс18) зроблено висновок, що "у цій справі позивач вважав, що у відповідачів є солідарний обов'язок виплатити йому страхове відшкодування, і цей обов'язок виник з однієї підстави - настання страхового випадку. Тому позивач пред'явив до обох відповідачів однакову вимогу.

Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Законодавство України, чинне як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, не передбачає такого солідарного обов'язку, на виконання якого страховик потерпілого заявив позовну вимогу до страхувальника, який заподіяв шкоду майну, та його страховика";

(4) у пунктах 69-71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12 (провадження № 14-526цс18) зроблено висновок, що "відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Ні ~law46~, ні інші акти законодавства не передбачають солідарний обов'язок приймаючого та неплатоспроможного банків щодо зобов'язань останнього при його виведенні з ринку на підставі ~law47~. Суд апеляційної інстанції встановив, що договір від 19 червня 2015 року про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку не створює солідарного обов'язку для ПАТ АБ "Укргазбанк" з ПАТ "АКБ "Київ" щодо повернення коштів позивачеві".

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

Очевидно, що підхід до кваліфікації зобов'язання подружжя як солідарного не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень. Колегія суддів вважає, що кваліфікація зобов'язання подружжя як солідарного суперечить статтям 540, 541 ЦК України і для кваліфікації зобов'язань подружжя повинні застосовуватись правила статті 540 ЦК України про часткові зобов'язання. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16, постанова Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16).

Керуючись статтями 260,403,404, підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати справу № 638/18231/15-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук