Стаття 387. Право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння

Аналізуйте судовий акт: Позовна вимога про скасування держреєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна, отже в скасуванні реєстрації права власності слід відмовити. (ВП ВС № 466/8649/16-ц від 09.11.2021 р.)
 Місцева прокуратура в інтересах міської ради звернулася до суду з позовом, про витребування із чужого незаконного володіння особи (що наразі була зареєстрована власником) нежитлових приміщень - на користь територіальної громади в особі міської ради. Разом із цією позовною вимогою, прокуратура просила зобов'язати нинішнього власника повернути вказане нерухоме майно за актом приймання-передачі та скасувати державну реєстрацію права власності цієї особи на об’єкти нерухомого майна.

Свої вимоги обгрунтовувала тим, що ще рішенням райвиконкому було оформлено право власності територіальної громади на цей будинок (нежитлові приміщення), згодом БТІ зареєстровано право власності територіальної громади на нього. Проте 25 березня 2009 році Постійно діючий третейський суд при Асоціації «Український правовий альянс» (далі - третейський суд) ухвалив рішення за позовом певної особи до іншої за участю БТІ, як третьої особи про визнання договору дійсним та визнання права власності. За цим рішенням третейського суду було визнано за позивачем право приватної власності на об`єкт нерухомості - спірні нежитлові приміщення та суд зобов`язав БТІ зареєструвати право приватної власності та видати витяг про реєстрацію права приватної власності за позивачем на ці приміщення. Згодом, позивач (за яким БТІ все ж таки зареєструвало право власності) відчужив спірну нерухомість за договорами дарування нинішньому власнику. За нинішнім власником право власності також було зареєстровано БТІ.

Прокуратура вважала, що 05 березня 2009 року до Закону України «Про третейські суди» були внесені зміни, у зв`язку із чим з 31 березня 2009 року справи щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки, виключені з підвідомчості третейських судів. А оскільки після прийняття третейським судом рішення (25 березня 2009 року) і до набрання чинності змін не було проведено державну реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно - то дії БТІ щодо реєстрації права власності на спірне нерухоме майно є неправомірними.

Суд першої інстанції (рішення якого було залишено в силі судом апеляційної інстанції) погодився із доводами прокуратури та позов задовольнив повністю. Крім того,  оскільки БТІ залучене до участі у справі лише як третя особа, то рішення третейського суду не створило обов'язків для нього. Крім того, міськрада не була залучена до участі у розгляді справи третейським судом, тому спірне майно вибуло із володіння поза волею власника. Читати повністю

Аналізуйте судовий акт: «Пропорційність» втручання у право власності набувача, за вимогами про витребування майна, може встановлюватись лише після оцінки його добросовісності (ВС/КГС у справі № 14/5026/1020/2011 від 18.02.2021)

Судова практика у справах про витребування майна нібито вже давно не змінювалась в своїх основних позиціях.

Однією із розповсюджених підстав для заявлення позову про витребування майна є скасування рішення суду за яким набув право власності продавець, що насправді не мав права відчужувати майно далі по ланцюгу. Звичайно, в такій ситуації найгірше становище має останній набувач.

Як свідчить практика, він може бути добросовісним, гадки не мати, що придбав «проблемне» майно, виявити «належну обачність» при придбанні майна та перевірити реєстрацію права власності за продавцем. Однак, чи захищає покупця насправді наявність всіх перелічених умов від витребування майна в подальшому?

В межах справи про банкрутство вирішувався спір за заявою арбітражного керуючого про витребування майна банкрута із чужого незаконного володіння.

Заява обгрунтована тим, що спірне майно вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, отже майно слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, а тому підлягає поверненню.

З урахуванням усталеної практики з питань витребування майна після скасування судового рішення, що зумовило незаконний перехід права власності, суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили заяву.

Проте, набувач із такими рішеннями не погодився та оскаржив їх до касаційного суду.

Головним аргументом скаржника є те, що усунення через 13 років наслідків незаконної ухвали не повинно здійснюватися через непропорційне втручання у право власності скаржника як добросовісного набувача, і держава не повинна перекладати відповідальність за незаконне судове рішення, як помилку суду, виключно і повністю на скаржника. При застосуванні наслідків незаконності згаданої ухвали потрібно брати до уваги характер допущення судом такої помилки та тривалість строків її усунення. Крім того, такі обставини витребування майна у останнього набувача покладають на неї індивідуальний та надмірний тягар, що є неприпустимим, з огляду на практику ЄСПЧ.

Аналізуючи можливість витребування майна у добросовісного набувача, ВС зазначив про критерій «пропорційності» який передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

ВС також наголосив, що з`ясування питання добросовісності/недобросовісності набувача є визначальним як для застосування положень статей 387, 388 ЦКУ, так і для визначення критерію «пропорційності» втручання у право власності набувача майна.

Враховуючи той факт, що розгляд справи про банкрутство має свої особливості, ВС також зазначив, що з`ясування «заінтересованості», «контролю», «пов`язаності» набувача майна з боржником (попередніми набувачами майна) у межах справи про банкрутство безпосередньо пов`язане з визначенням критерію добросовісності/недобросовісності набувача, а тому мав досліджуватись судами.

Підсумовуючи, ВС дійшов до висновку, що суди не встановили обставин добросовісності/недобросовісності набувача, в контексті визначення критерію «пропорційності» втручання у право власності та не обгрунтували рішення про витребування майно з урахуванням практики ЄСПЛ із питання втручання держави у право власності.

З огляду на зазначене, направив справу на новий розгляд.

Аналізуйте судовий акт: Якщо право власності на будівлю ще незареєстроване, проте не визнається, то належним відповідачем є землевласник, а правильним способом захисту права – позов про визнання права власності (ВП ВС у справі № 916/1608/18 від 19 травня 2020 р.)

Сподіваємося, що це рішення Великої Палати ВС стане базовим як і у визначенні юрисдикції у спорах з державними реєстраторами щодо вчинення ними реєстраційних дій із нерухомістю, так і у визначенні позивачем відповідача та обрання правильного способу захисту права у випадку невизнання права власності на будівлю іншим суб’єктом.

Спір полягає в наступному. Десь у 70-х роках на промисловому об’єкті серед іншого була побудована чи –то будівля чи то споруда площею 53 кв. м під назвою у технічному паспорті «павільйон». Із часом внаслідок декількох перетворень цього промислового об’єкту власником павільйону стала юридична особа. Проте правовстановлюючих документів зареєстрованих у встановленому в наші часи порядку на павільйон юридична особа не мала. Більш того орган місцевого самоврядування не збирався ці документи юридичній особі видавати, а планував знести павільйон та звільнити земельну ділянку від забудови.

Як водиться вирішили використати суд. Проте спочатку пішли до державного реєстратора і отримали відмову у державній реєстрації права власності, оскільки належних правовстановлюючих документів не мали, а заявлене речове право на павільйон на думку державного реєстратора не підлягало державній реєстрації. І дійсно відповідно до ДБН В.2.2-23:2009 поняття «павільйон» не відноситься до капітальних споруд. Проте «цікавість» павільйону полягала в тому, що він мав фундамент, інженерні мережі, спокійно стояв на одному місці десятки років, а у заявників був експертний висновок, про те що павільйон є будівлею, тобто нерухомим майном.

Юридична особа звернулася до господарського суду із позовом із декількома вимогами: про визнання недійсним рішення д/р про відмову у державній реєстрації права власності на павільйон, про визнання права власності на павільйон, про зобов’язання здійснити державну реєстрацію права власності на павільйон. Позивач визначив відповідачем державного реєстратора і суд першої інстанції такий позов задовільнив.

Орган місцевого самоврядування, який не приймав участі у розгляді справи у суді першої інстанції оскаржив таке рішення в апеляційному порядку. Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції, провадження у справі в частині визнання відмовного рішення д/р недійсним закрив, а у задоволенні вимог до д/р про визнання права власності та державну реєстрації права власності відмовив.

Велика Палата ВС залишила постанову суду апеляційної інстанції без змін і сформулювала у своїй постанові ряд важливих висновків.

Вимога про визнання недійсним рішення д/р про відмову у державній реєстрації права власності на павільйон повинна розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Д/р в даному випадку здійснює управлінські функції і виступає як суб’єкт владних повноважень. Саме до юрисдикції адміністративного суду належить спір, в якому одна із сторін законодавчо вповноважена владно керувати поведінкою іншої, а інша - відповідно зобов`язана виконувати вимоги та приписи цієї сторони.

Тому провадження по подібним позовним вимогам в судах цивільної чи господарської юрисдикції підлягають припиненню.

Важливо, що д/р, як відповідач не оспорює в даному випадку право власності позивача на «павільйон». Д/р лише здійснюючи свої управлінські функції не вносить відповідний запис про право власності позивача на павільйон у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, оскільки не вважає його капітальною спорудою.

Майнова вимога про визнання права власності на павільйон правильно заявлена позивачем – юридичною особою за правилами господарського судочинства (у випадку, коли позивач фізична особа, така вимога повинна заявлятися за правилами цивільного судочинства). Проте державний реєстратор не являється належним відповідачем у такому спорі. І суд в такому випадку відмовляє в позові до неналежного відповідача.

Велика палата ВС підкреслює, що якщо право на будівлю чи споруду ще не зареєстровано за жодним суб’єктом в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то правильним способом захисту порушеного права буде подання позову про визнання права власності на підставі ст. 392 ЦК України. Відповідачем у такому позові слід зазначати власника земельної ділянки, на якій спірна будівля чи споруда розташована. В нашому випадку це орган місцевого самоврядування.

Водночас ВП ВС наголошує, що якщо право на будівлю чи споруду вже зареєстроване за визначеним суб’єктом в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно правильним способом захисту порушеного права буде подання віндикаційного позову на підставі ст. ст. 387, 388 ЦК України. Відповідачем у такому позові слід зазначати саме суб’єкта зазначеного як власника спірного майна на момент подання позову в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Надалі судове рішення про визнання права власності на будівлю, споруду є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), якщо на момент такої реєстрації власником земельної ділянки, на якій розміщена будівля, споруда є відповідач, а право власності на будівлю, споруду ні за ким не зареєстроване.

І тільки тоді, коли д/р порушить таке судове рішення, виникне правова підстава у суду розглядати позовну вимогу «про зобов`язання д/р провести державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (павільйон) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.