Стаття 326. Право державної власності

У Конституції України передбачені право власності Українського народу (ст.13), право державної власності (ст.14), право комунальної власності як власність територіальних громад (ст.142) та право приватної власності як невід´ємне право людини (ст.41). Поділ на зазначені види права власності був використаний законодавцем при створенні і ЦК. Виходячи зі змісту статей 324-327 ЦК самостійними суб´єктами права власності виступають Український народ, юридичні та фізичні особи стосовно об´єктів права приватної власності, держава та територіальна громада відповідного села, селища, міста. Таким чином, можна говорити про відокремленість права державної власності і від права власності Українського народу, і від права комунальної власності, чому поки що не відповідають положення Закону України «Про власність», в якому права комунальної власності розглядається у якості різновиду права державної власності. У ЦК, так само, як і в Конституції України, не міститься відповіді про природу права власності Автономної Республіки Крим. Враховуючи, що поділ на види права власності ґрунтується на виокремленні його суб´єктів, а Автономна Республіка Крим є учасником цивільних відносин (ст.168 ЦК), то це дає підстави говорити про право власності АРК, яке є окремим як від права державної власності, так і від права власності окремих територіальних громад, навіть тих, що входять до складу самої АРК. Об´єктами права державної власності, по-перше, є кошти державної скарбниці, а також те майно, яке не закріплено за юридичними особами, створеними державою. По-друге, як доводилось у коментарі до ст.325 ЦК, незважаючи на те, що у ЦК не використовуються поняття «право повного господарського відання» та «право оперативного управління», створено правові підстави для застосування цих категорій для позначення речового права, визнаного стосовно закріпленого майна не тільки за юридичними особами, створеними державною, Автономною Республікою Крим та територіальною громадою, а також і за юридичними особами, створеними приватним власником, який може передати своє майно третій особі на засадах повного господарського відання тощо. Тому те майно, яке не передане юридичній особі публічного права (ст.329 ЦК) у власність, також є об´єктом права державної власності. Таким чином, відповідно до позиції розробників ЦК, виникнення (існування) інститутів повного господарського відання та оперативного управління нині зумовлено не самою наявністю державної власності, а тим, що власник з багатьох причин не завжди може сам ефективно здійснювати своє право власності. В такій ситуації визнання за юридичними особами публічного права, створеними державою, права власності призводить до такої конструкції права державної власності, де є принаймні два власники — держава і юридична особа, за якою закріплено це державне майно, за умови, що прийнятної концепції щодо розмежування між цими двома суб´єктами їх права власності не створено.

Суб´єктом права державної власності необхідно визнати державу в цілому, утворену Українським народом (Дзера О.В.). Органи державної влади діють не як суб´єкти права власності, оскільки вони діють не від власного імені і не у своєму інтересі, а від імені і в інтересі держави в цілому, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади, в якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, здійснити свою владу і безпосередньо (ст.5 Конституції України).