Аналіз Рішення Конституційного Суду України № 3-р(ІІ)/2026 крізь призму історії справи Романа Червінського ( стаття 615 КПК України)

01.04.2026 Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив Рішення № 3-р(ІІ)/2026, яким визнав неконституційною частину п’яту статті 615 Кримінального процесуального кодексу України. Це рішення є фундаментальним для захисту прав людини, оскільки воно стосується самої суті судового контролю за обмеженням права на свободу.

Як представник скаржника Романа Червінського, та співавтор із Марісою Скубою конституційної скарги, пропоную безпосередній аналіз правових позицій, що лягли в основу цього прецеденту, та його наслідків для національної правової системи.

Шлях до конституційного перегляду розпочався з процесуальних подій у Кропивницькому, де 19.04.2024 ухвалою Кіровоградського районного суду Кіровоградської області в порядку ст. 615 KIIK України, прийнято рішення вважати продовженим строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, застосований щодо Червінського Романа.

Судді ухвалили вказане рішення за відсутності клопотання сторони обвинувачення про продовження строку тримання під вартою, тобто з власної ініціативи, також за відсутності захисників Червінського Романа, та без обов’язкового залучення захисника за призначенням, не досліджуючи, відповідно, матеріали клопотання й додатки до нього, не оцінили обґрунтованість підозри і наявність ризиків.

Обґрунтуванням такої ухвали стала нібито неможливість проведення засідання через неявку захисників. Згодом, вже апеляційний суд, при перегляді оскаржуваного рішення зазначив: “Приймаючи до уваги вищезазначені обставини справи, враховуючи численні та тривалі повітряні тривоги, а також пов’язаного з цим неприбуттям захисників у підготовче судове засідання після її завершення, судом першої інстанції були враховані всі об’єктивні фактори, які вплинули на неможливість проведення підготовчого судового засідання та розгляду клопотання сторони обвинувачення про продовження строку тримання під вартою обвинуваченому Червінському Р.Г.,”

Тут слід зауважити, що від сторони обвинувачення було не клопотання про продовження запобіжного заходу, а клопотання про застосування положень ч. 5 ст. 615 КПК України.

Відтак, неприбуття захисників за договором після завершення чергової повітряної тривоги у підготовче судове засідання, судом розцінено як неможливість проведення підготовчого судового засідання.

Проте, з погляду кримінального процесуального закону, це твердження є юридично неспроможним. Стаття 324 КПК України чітко регламентує дії суду у разі неявки захисника: відкладення розгляду або, у разі потреби негайного вирішення питання, залучення захисника з центру надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Наслідком неприбуття захисників за договором є застосування положень ст. ст. 52 та 53 КПК України, за якими суд був зобов’язаний залучити захисника за призначенням для проведення окремої процесуальної дії в порядку, передбаченому статтею 49 цього Кодексу, а не застосовувати приписи ч. 5, ст. 615 КПК України, оскільки об’єктивних причин для цього не існувало.

Натомість суд використав ч. 5 ст. 615 КПК як спрощену альтернативу, що фактично нівелювала право на захист та змагальність сторін.

Окрім того, ч. 5 ст. 615 КПК України передбачає її застосування у разі неможливості проведення підготовчого судового засідання, однак за вказаних обставин очевидно, що така можливість була та вказана норма статті не мала б застосовуватися під час судового засідання 19.04.2024

Підготовче судове засідання було призначено на 17.04.2024 та продовжено у складі колегії суддів 18.04.2024 та 19.04.2024, за безпосередньої участі захисників. Тобто, судді мали можливість щонайменше три дні аби провести підготовче судове засідання у вказаній справі, а тому, очевидно, норми ч. 5 ст. 615 КПК України застосовуватися не могли із цих міркувань.

Більше того, виникло концептуальне протиріччя, яке полагає в тому, що якщо суд ухвалив рішення саме в судовому засіданні (що підтверджується журналом судового засідання та наявністю самої ухвали). Відтак, твердження про “неможливість проведення засідання” є логічною помилкою.

Не можна стверджувати про неможливість події, яка де-факто відбулася у формі, достатній для винесення рішення про позбавлення волі.

Слід також спростувати поширену серед деяких колег-адвокатів думку про відсутність судового рішення у цій справі. Рішення було ухвалене, воно оскаржувалося в апеляційному порядку, і саме відмова апеляційної інстанції в задоволенні скарги стала тією остаточною точкою в розумінні Закону України “Про Конституційний Суд України”, що надала змогу ініціювати конституційне провадження.

Більше того парадоксальним є те, що, ч. 5, ст. 615 КПК України, в дійсності, фактично передбачено позасудову процедуру вирішення питання про продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо обвинуваченого у випадку неможливості проведення підготовчого засідання. І на підтвердження цього є те, що паралельно із цією нормою вносилися зміни зокрема і до Закону України “Про попереднє ув’язнення”, якими фактично легалізувалося тримання під вартою на підставі постанов прокурора у разі неможливості виконання судом своїх функцій.

Відтак, запровадження ч. 5. ст. 615 КПК було частиною широкої законодавчої ініціативи, спрямованої на адаптацію правосуддя до умов великої війни. Однак цей процес супроводжувався небезпечним дрейфом у бік обмеження судового контролю.

Аналіз судової практики по всій території України засвідчив масштабне зловживання цими приписами. Суди почали використовувати термін “неможливість проведення засідання”, як універсальну формулу для автоматичного продовження арештів.

У конституційній скарзі нами було детально описано приклади, де суди посилалися на: формальний факт воєнного стану без оцінки реальної безпекової ситуації в регіоні; повітряні тривоги як перманентну перешкоду, навіть за наявності технічної можливості відеозв’язку; суто організаційні труднощі суду, які перекладалися на плечі підозрюваного у вигляді продовження арешту.

Так, як на підставу необхідності розгляду конституційної скарги, зокрема із мотивів суспільного інтересу, ми наводили непоодинокі приклади зловживати судами своїми процесуальними правами відносно осіб, які обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення.

17.07.2024 - Печерським районним судом міста Києва у справі № 757/40279/23-к ухвалено судове рішення щодо продовження строку дії запобіжного заходу де підставою застосування ч. 5, ст. 615 КПК була неявка в підготовче судове засідання прокурора, потерпілого, захисника та обвинувачених (слід зауважити, що обвинувачених не доставили із СІЗО).

12.07.2023 - Печерським районним судом міста Києва у справі № 757/26044/23-к, міру запобіжного заходу відносно обвинуваченого у вигляді тримання під вартою, незважаючи на те, що у судді було ще 6 днів для розгляду вирішення питання щодо продовження строку дії запобіжного заходу. Підставою для застосування вказаної норми була неявка в підготовче судове засідання прокурора, захисника та обвинуваченого, якого не доставлено.

05.06.2024 - Святошинським районним судом міста Києва у справі № 759/11536/24 застосовано норми ч. 5 ст. 615 КПК України, шляхом ухвалення судового рішення щодо продовження строку дії запобіжного заходу, обмежившись в мотивувальній частині тим, що нібито неможливо провести підготовче судове засідання в межах строку дії (до 10.06.2024) ухвал слідчих суддів щодо продовження строку запобіжного заходу, незважаючи на те, що у судді на це було ще 5 днів.

Це призвело до ситуації, коли право на особисту недоторканність (ст. 29 Конституції) стало залежним від суб’єктивного та часто необґрунтованого висновку суду про “неможливість” засідання.

Правові позиції Конституційного Суду у Рішенні № 3-р(ІІ)/2026

У ході розгляду конституційної скарги Верховна Рада України (в особі Голови Р. Стефанчука) та Міністерство юстиції України (в особі першого заступника Міністра М. Кучерявенка) надали офіційні пояснення, у яких послідовно наполягали на конституційності оскаржуваної норми. Їхня аргументація базувалася на доктрині “надзвичайних обставин”, згідно з якою інтереси національної безпеки та забезпечення безперервності розслідування мають пріоритет над стандартними процедурними гарантіями.

Ключовим аргументом державних органів став офіційний відступ України від зобов’язань, передбачений статтею 15 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 4 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права. Представники ВРУ та МЮУ наголошували, що в умовах воєнної агресії держава має право тимчасово обмежувати права, зокрема право на свободу та особисту недоторканність (ст. 5 Конвенції), у тому обсязі, в якому це суворо зумовлено гостротою становища. Вони стверджували, що неможливість фізичного проведення засідань через обстріли, повітряні тривоги або відсутність безпечних умов функціонування судів виправдовує “спрощений” механізм продовження арештів. За їхньою логікою, норма ч. 5 ст. 615 КПК була вимушеним заходом для запобігання масовому звільненню осіб, підозрюваних у тяжких злочинах, через суто процесуальні затримки, викликані війною.

Проте Конституційний Суд України відхилив цей підхід, вказавши на те, що навіть дерогація не може бути абсолютною та свавільною.

Принцип правової визначеності

КСУ вказав, що норма ч. 5 ст. 615 КПК страждає на критичний брак визначеності, що є прямим порушенням принципу верховенства права. Суд наголосив, що “вимога щодо визначеності закону є важливою для запобігання свавіллю та забезпечує особі можливість передбачати наслідки своєї поведінки”.

Законодавець не окреслив жодних конкретних критеріїв “неможливості проведення підготовчого судового засідання”, що перетворило цю умову на оціночне поняття з надмірно широким полем для інтерпретації. У пункті 4.1.7 Рішення КСУ зазначив: “формулювання „у разі неможливості проведення підготовчого судового засідання“ є абстрактним та не містить вказівок на об’єктивні обставини, які б свідчили про таку неможливість”.

Суд підкреслив, що відсутність чітких законодавчих меж дозволяла кожному судді наповнювати це поняття власним суб’єктивним змістом, що прямо суперечить вимозі передбачуваності закону.

Відтак, норма не відповідала критерію “якості закону”, оскільки вона не була сформульована з точністю, достатньою для того, щоб особа могла регулювати свою поведінку та розуміти правові наслідки дій державних органів.

Легітимна мета та межі “простору обдумування”

З’ясовуючи правомірність мети внесення змін до частини п’ятої статті 615 КПК, Конституційний Суд України врахував контекст запровадження особливого режиму кримінального провадження в умовах воєнного стану (п. 4.2).

КСУ проаналізував генезу оспорюваної норми, яка була викладена у чинній редакції Законом № 2462-IX від 27 липня 2022 року. Згідно з Пояснювальною запискою до законопроєкту (реєстр. № 7370), передумовою була потреба в уточненні порядку “продовження строку тримання під вартою, в умовах воєнного стану, коли судові органи не можуть належним чином функціонувати з об’єктивних причин”, а також “забезпечення оперативності та ефективності розслідування злочинів... особливо в районах проведення активних бойових дій” (п. 4.2.3).

Оцінюючи право на свободу та особисту недоторканність як беззаперечну конституційну цінність (ч. 1 ст. 29 Конституції), Суд водночас визнав, що держава має “широкий простір обдумування” у питаннях унормування кримінального судочинства під час дії воєнного стану (п. 4.2.4). Наслідком реалізації цього простору стало ухвалення розділу IX-1 КПК як спеціального закону.

КСУ дійшов висновку, що внормування особливого режиму та внесення змін до частини п’ятої статті 615 КПК були обумовлені “потребою в забезпеченні виконання завдань кримінального провадження у період повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України з урахуванням особливостей здійснення кримінального провадження у період дії воєнного стану”.

Проте, попри визнання легітимності мети - забезпечення оперативності розслідування у надзвичайних умовах - в подальшому Суд наголосив, що захист права на свободу може бути ефективним лише за умови дієвих механізмів запобігання свавіллю. У підсумку, Суд констатував, що обраний законодавцем спосіб (автоматизм продовження без засідання) є непропорційним, оскільки судовий контроль за обмеженням права на свободу є фундаментальною гарантією, яка не може бути повністю нівельована навіть за наявності легітимної мети та “простору обдумування”.

Феномен “відтермінованої неконституційності” та пасивність законодавця

КСУ встановив тримісячний термін до моменту втрати чинності нормою. Цей інструмент, передбачений ст. 97 Закону про КСУ, має на меті запобігти правовому вакууму. Три місяці - це строк, за який парламент має унормувати процедуру так, щоб забезпечити баланс між безпекою та правами людини.

Проте варто звернути увагу на тривожну тенденцію. У Рішенні КСУ № 8-р(II)/2024 щодо ч. 6, ст. 615 КПК (яка стосувалася аналогічних питань але іншої стадії судового провадження) було встановлено такий самий строк. На сьогодні цей строк минув, але Верховна Рада не внесла жодних змін до КПК. Це означає, що законодавець свідомо ігнорує вказівки Конституційного Суду, фактично очікуючи моменту, коли норми просто зникнуть.

Таке ставлення до конституційних рішень підриває основи правової держави. Через три місяці ч. 5 ст. 615 КПК втратить чинність автоматично, і якщо нові норми не будуть прийняті, ми зіткнемося з серйозними викликами в адмініструванні кримінального правосуддя.

Перспективи відшкодування шкоди за статтею 152 Конституції

На окрему увагу заслуговує питання компенсації шкоди, завданої дією неконституційної норми. Загальна судова практика за статтею 152 КУ зараз перебуває на стадії стагнації, а суди постійно шукають нові підстави для відмов. На сьогодні ми можемо виділити три основні категорії таких справ:

• Справи щодо прокурорів (наприклад, № 640/9991/21). Позивачі намагаються стягнути різницю в зарплаті після Рішення КСУ № 6-р/2020. Проте суди відмовляють, стверджуючи, що недоотримані соціальні виплати не є “збитками” (матеріальною шкодою) у розумінні статті 22 ЦК України, а самі позови кваліфікуються як “невірний спосіб захисту”.

• Справи щодо суддів (наприклад, № 300/1791/20). Стосуються відшкодування шкоди, завданої неконституційним оподаткуванням довічного утримання. Попри позитивні рішення КСУ, механізм реального стягнення часто блокується через процесуальні перепони.

• Справи щодо “чорнобильців” (наприклад, № 140/415/20). Категорія базується на Рішенні КСУ № 1-р(II)/2021. Тут основною причиною відмов стає нібито відсутність спеціального бюджетного механізму або посилання на те, що перерахунок пенсії не є майновою шкодою.

Тривалий час суди відмовляли у задоволенні позовів через відсутність “спеціального закону”, який би регулював відшкодування шкоди за статтею 152 Конституції. Проте Верховний Суд (зокрема, у справах № 320/47969/23 та № 620/9564/24) поставив крапку в цьому питанні, зазначивши: “спеціального закону, який визначав би порядок відшкодування шкоди на законодавчому рівні не прийнято, у зв’язку з чим норми Конституції повинні застосовуватись як норми прямої дії”.

Незважаючи на це, суди продовжують відмовляти, маніпулюючи поняттям “способу захисту” або “причинно-наслідкового зв'язку”.

Найбільш показовою у цьому контексті є справа № 754/14608/19. У цій справі позивач намагався відшкодувати шкоду за незаконне тримання під вартою на підставі норми (ст. 176 КПК), яка згодом була визнана неконституційною (безальтернативність запобіжного заходу). Верховний Суд хоч і визнав пряму дію Конституції, але відмовив у виплаті, заявивши про відсутність прямого причинно-наслідкового зв'язку між неконституційним актом та заподіяною шкодою. Суд зазначив, що запобіжний захід обирався з урахуванням багатьох факторів, а не лише неконституційної норми.

Проте справа Романа Червінського має кардинально іншу правову природу, що дає значно вищі перспективи на позитивне рішення. Прямий причинно-наслідковий зв'язок - на відміну від справи № 754/14608/19, де норма ст. 176 лише обмежувала вибір запобіжних заходів, норма ч. 5 ст. 615 КПК була єдиною та виключною підставою для автоматичного продовження арешту без проведення засідання. Тобто шкода (позбавлення волі на певний строк) стала прямим результатом застосування саме цієї неконституційної норми, без якої таке продовження було б неможливим.

Тут також мова йде не про перерахунок пенсії чи зарплати, а про незаконне позбавлення волі - порушення ядра конституційних прав. Це робить аргумент про “невірний спосіб захисту” безпідставним, адже компенсація за незаконний арешт є класичним видом майнової та моральної шкоди.

Таким чином, рішення КСУ у справі Червінського є шансом для судової системи довести, що стаття 152 Конституції - це не декларативне гасло, а реальний інструмент захисту прав громадянина від законодавчого свавілля.

Автор статті: Андрій Йосипов, адвокат, партнер АО Barristers