Рівність лише на папері. Чи може право вважатися реалізованим, якщо доступ до нього є системно асиметричним?

У сучасному сімейному праві дедалі частіше виникає проблема, про яку законодавство майже не говорить прямо, однак яка все більше визначає реальне становище батьків та дітей після розірвання сімейних відносин.

Формально рівність та право існують. Сімейний кодекс України закріплює рівність батька та матері щодо дитини. Конституція України забороняє дискримінацію за ознакою статі. Міжнародні конвенції гарантують право дитини підтримувати стабільний контакт з обома батьками. Однак у практичній площині дедалі частіше виникає питання, чи може право вважатися дійсно реалізованим, якщо механізм доступу до нього є нерівним для різних сторін?

Спробуємо проаналізувати не сам зміст права, а доступність механізмів його реалізації в реальних сімейних обставинах України. На практиці нерідко виникають ситуації, коли сам факт материнства сприймається достатньою підставою для доступу до інформації про дитину, тоді як від батька додатково вимагаються підтвердження, пояснення або проходження додаткових процедур. Фактично йому доводиться постійно:

• доводити свій статус;
• пояснювати мотиви;
• підтверджувати безпечність;
• проходити додаткові перевірки;
• отримувати дозволи;
• збирати докази власного батьківства.

Тож виникає закономірне питання, чи залишається таке право однаково доступним для обох батьків?

Формальна рівність і фактична асиметрія.

Сучасна правова система України офіційно не встановлює пріоритету матері над батьком. Стаття 141 Сімейного кодексу України прямо передбачає, що мати та батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини. Саме слово «рівні» є ключовим.

Однак реальне функціонування багатьох інституцій демонструє зовсім іншу картину. На практиці часто виникає ситуація, коли:

• мати автоматично сприймається як «основний» або «природний» представник дитини;
• батько - як особа, що повинна додатково підтверджувати своє право на участь у житті власної дитини.

Подібна асиметрія може проявлятися у закладах освіти, медичних установах, органах опіки, комунікації з державними органами, судовій практиці та навіть цифровій взаємодії щодо дитини. Формально ніхто не забороняє батькові реалізовувати свої права однак сама архітектура доступу до цих прав може ставати нерівною.

Презумпція довіри як прихований фактор нерівності.

Однією з ключових проблем сучасних сімейних конфліктів є нерівномірний розподіл так званої «презумпції довіри».

У значній кількості випадків мати сприймається системою як апріорі безпечна особа, основний представник дитини, природний вихователь та соціально прийнятний учасник виховання. Батько ж нерідко стикається з необхідністю додатково пояснювати власну участь, підтверджувати наміри, доводити відсутність загрози, обґрунтовувати саму необхідність контакту з дитиною.

Подібний підхід не завжди є прямою дискримінацією у класичному розумінні. Значно частіше це проявляється у формі інституційної інерції та соціальних стереотипів і саме тому проблема є особливо небезпечною, тому що вона часто не виглядає як відкрите порушення закону. Навпаки, зовні система може виглядати абсолютно законною та нейтральною.

Коли право існує формально, але стає складним у реалізації.

Найбільш небезпечним є те, що подібна асиметрія рідко проявляється у прямій забороні. Сучасні механізми обмеження прав працюють значно тонше. Ніхто формально не говорить:

• «ви не маєте права бачити дитину»;
• «ви не маєте права отримувати інформацію»;
• «вам заборонено спілкування».

Натомість створюється система непрямих бар’єрів:

• додаткові вимоги;
• формальні перепони;
• затягування;
• бюрократичні процедури;
• технічні ускладнення;
• контроль способу комунікації;
• необхідність постійного доказування.

У результаті право формально існує, але його реалізація стає:

• складнішою;
• дорожчою;
• психологічно виснажливою;
• залежною від волі третіх осіб.

Саме тут і виникає фундаментальна правова проблема, коли право, доступ до якого є системно асиметричним, поступово перестає бути рівним правом.

Цифрові технології як новий інструмент нерівності.

Особливо помітною ця проблема стала після цифровізації сімейної комунікації, а сучасне спілкування між батьками та дітьми дедалі частіше відбувається через месенджери, відеозв’язок, цифрові платформи, електронні сервіси та дистанційні форми взаємодії. Саме цифрове середовище створило нові можливості прихованого контролю.

Сьогодні обмеження контакту може відбуватися не через фізичну заборону, а через:

• контроль каналу зв’язку;
• нав’язування незручних платформ;
• технічні бар’єри;
• модерацію спілкування;
• фрагментацію комунікації;
• контроль доступу до інформації.

Тобто формально сам факт контакту існує, однак його якість та стабільність можуть повністю залежати від особи, яка контролює цифрову інфраструктуру спілкування. Таким чином технології, які мали б спрощувати реалізацію прав, у певних випадках перетворюються на інструмент прихованого обмеження та психологічного тиску.

Інституційна нейтральність як основа справедливості.

Окремої уваги потребує роль державних та комунальних установ. Школи, дитячі садки, медичні заклади, органи опіки часто опиняються всередині сімейного конфлікту, навіть якщо формально не є його учасниками. Саме в цей момент виникає критично важливе питання - чи здатні інституції залишатися нейтральними?

На практиці нерідко виникають ситуації, коли:

• один із батьків автоматично визнається «основним»;
• позиція іншого сприймається з підвищеною підозрою;
• право на інформацію фактично залежить від ставлення посадової особи;
• рівність сторін починає замінюватися суб’єктивним сприйняттям.

Подібна модель є небезпечною не лише для конкретного батька чи матері, вона небезпечна для самої системи права. Небезпечна тому що право перестає залежати від закону і починає залежати від людського фактору, стереотипів, особистих симпатій, соціальних моделей та інституційної звички.

Гендерна асиметрія як сучасний виклик сімейному праву.

Протягом багатьох років суспільство концентрувалося переважно на захисті жінок та дітей від домашнього насильства, дискримінації та нерівності. Це було історично обґрунтовано та необхідно. Однак паралельно виникла інша проблема, про яку юридична система поки говорить значно менше – це ризик автоматичного сприйняття батька як другорядного або потенційно небезпечного учасника сімейних відносин.

Мова не йде про заперечення реальних випадків насильства чи необхідності захисту дітей, мова йде про те, що будь-яка система втрачає справедливість у момент, коли презумпція довіри починає залежати від статі. Саме тоді рівність перестає бути реальною.

Якщо для реалізації одного й того самого права одна особа повинна докладати системно більше зусиль лише через свою стать, проблема полягає вже не у поведінці окремих посадових осіб. Така ситуація набуває ознак інституційної дискримінації, навіть якщо вона не закріплена безпосередньо в законі.

Чому ця проблема виходить далеко за межі сімейних спорів.

Насправді, мова йде не лише про конфлікти між колишнім подружжям. Йдеться про фундаментальне питання сучасної правової держави, а саме чи може система вважатися справедливою, якщо однакове право потребує різного рівня зусиль для його реалізації?

Якщо одному з батьків достатньо самого факту батьківства або материнства, а іншому необхідно постійно проходити процедуру доведення власної легітимності, це вже не лише сімейний конфлікт. Це питання:

• рівного доступу до батьківства;
• інституційної нейтральності;
• цифрової рівності;
• недискримінації;
• реальної, а не декларативної рівності прав.

Сучасне суспільство поступово входить у нову епоху, де обмеження прав дедалі рідше мають форму прямої заборони. Натомість виникають приховані бар’єри, цифровий контроль, процедурна асиметрія, модерація доступу, психологічне виснаження, інституційна нерівність. І саме тому сьогодні недостатньо лише формально проголосити рівність батька та матері. Ключовим стає інше питання - чи є однаково доступним сам механізм реалізації права?

Тому що право, яке існує лише на папері, але реалізується через системно нерівні механізми, поступово втрачає свою сутність. А рівність, яка потребує від однієї сторони постійного доведення власного права, перестає бути справжньою рівністю.

Авторка статті: Еліанна Кеплер, експертка IECO.