Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину

Аналізуйте судовий акт: Підписання лише одного примірника відповідної додаткової угоди (із трьох) достатньо для продовження строку дії договору оренди землі. (ВС КЦС, справа № 627/761/19 від 14.06.2023 р.)
 Власник землі, який отримав її у спадок, позивався до фермерського господарства, у якого перебувала ця ділянка в користуванні на праві оренди, і просив припинити дію договору оренди з підстав закінчення строку, на який укладено договір, зобов`язавши ФГ повернути у законне володіння, користування та розпорядження земельну ділянку.

Виявилося, що договір оренди був підписаний ще за життя спадкодавеці (матері позивача), а потім було укладено додаткову угоду (в трьох примірниках) на продовження строку оренди. Позивач доводив, що ніякі угоди не підписував і просив визнати неукладеною відповідну додаткову угоду. Почеркознавчою експертизою було доведено, що принаймні один примірник підписано саме позивачем.

Попри задоволення позову в першій інстанції, апеляційний суд, як і ВС КЦС не знайшли підстав, для визнання додаткової угоди неукладеної. Колегія суддів ВС зазначила:

Згідно з ч.1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті). Частиною 3 ст.  203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Читати повністю

Аналізуйте судовий акт: Договір суборенди приміщення комунального навчального закладу, що використовується не за освітнім призначенням та в цілях, не пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу, підлягає визнанню недійсним (ВС/КГС, № 917/782/20, від 14.04.2021 р.)

 У цій справі суд визнав недійсним договір суборенди комунального майна навчального закладу, який діяв більше 8-ми років, оскільки спірне майно передано в суборенду з метою використання його під стрілецький тир, тобто для діяльності, не пов`язаної з навчально-виховним процесом, а отже порушено імперативні приписи законодавства про освіту.

Фабула судового акту: За договором оренди, укладеним між міською радою та Управлінням освіти виконкому у 2012 році, останньому було передано в користування нерухоме майно – нежитлові приміщення під навчальні заклади. Так, через декілька днів після укладення основного договору оренди, між Управлінням освіти виконкому (суборендодавець) та стрілецьким клубом (суборендар у формі ТОВ) було укладено договір суборенди згідно із яким ТОВ отримало в погодинну суборенду окреме нежитлове приміщення стрілецького тиру, яке знаходиться на балансі Управління освіти виконкому, для використання як стрілецького тиру.

Право на погодинну суборенду ТОВ одержав на підставі розпорядження міського голови виконкому тої ж міської ради, де вказувалося про те що надано дозвіл Управлінню на здачу ТОВ цих приміщень під стрілецький тир.

У 2020 році, вважаючи порушеними інтереси територіальної громади, до суду звернувся прокурор із позовом де наголошував, що договір суборенди, укладений між відповідачами (Управлінням і стрілецьким клубом), не відповідає вимогам Закону України «Про оренду державного та комунального майна» , Закону України «Про освіту» (в редакції, чинній на час укладення договору суборенди приміщення). Вказував, що об`єкт оренди використовується не за освітнім призначенням та в цілях, не пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу, суборендарем допущено перепрофілювання приміщення, що вважає підставою для визнання такого договору недійсним та повернення орендованого майна балансоутримувачу.

Суди першої і другої інстанції повністю відмовили прокурору в позові. Вказали, що спірне приміщення за своїм цільовим призначенням ще до передачі його в суборенду було стрілецьким тиром. Цільове призначення приміщення не змінене, воно продовжує функціонувати як тир. Крім того стрілецьким клубом були отримані дозволи на право відкриття та функціонування тиру (майстерень з ремонту зброї) та ліцензію на ремонт та торгівлю вогнепальною зброєю. Вказані дозволи були надані на здійснення діяльності саме в спірному приміщенні. Прокурором була подана касаційна скарга на ці рішення.

ВС КГС касаційну скаргу прокурора задовольнив, рішення першої і другої інстанції скасував, визнав договір суборенди недійсним, а приміщення зобов’язав звільнити та повернути балансоутримувачу. Своє рішення обґрунтував наступним:

1) Те що відповідачами укладено договори про надання послуг з проведення стрільб з дрібнокаліберної гвинтівки з учнями та вчителями закладів освіти не означає що в суборенду передано приміщення для використання в навчально-виховному процесі, адже стрілецький клуб не є освітнім закладом, для нього визначено зовсім інші види діяльності (Коди КВЕД). Водночас, наявність дозволів та ліцензій на проведення їх діяльності в приміщеннях не може бути підставою для використання об`єкта освіти не за цільовим призначенням, бо така господарська дія-ть порушує імперативні приписи.

2) Суд встановив, що спірний договір укладено з порушенням таких вимог:

- пп. 2 п. 8 постанови КМУ від 27.08.2010р. № 796 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності» де вказано, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема, надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується в (прим. автора: пункт діє, нещодавніми змінами додано сюди лише слово “освітній”) навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

- п. 3.19 ДСанПіН утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу № 5.5.2.008-01 від 14 серпня 2001 року № 63, де передбачено, що здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов`язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється.

(прим.автора: зараз замість них діє Санітарний регламент для закладів загальної середньої освіти, затверджений Наказом МОЗ від 25.09.2020 року № 2205, де в п.11 Розділу І, зазначено, подібне що: здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання державних та комунальних закладів освіти підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання не за освітнім призначенням, крім випадків передбачених законодавством, не дозволяється.

- ч. 5 статті 63 Закону України «Про освіту» (в редакції старого закону від 23.05.91 р.), де передбачено, що об`єкти освіти і науки, що фінансується з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов`язані з навчальним та з науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

(Прим. автора – хоча Суд посилається на закон, який діяв в момент укладення договору, а згодом вже було прийнято новий Закон “Про освіту” від 05.09.2017 р. – тим не менш, вказане вище положення колишнього закону в новому законі розкрито ще конкретніше. Відповідно до ч. 4 ст.80 - об’єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов’язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення органом управління можливості користування державним нерухомим майном відповідно до законодавства).

Отже, у цій справі: спірне приміщення передане в суборенду стрілецькому клубу всупереч забороні, встановленій чинним законодавством, оскільки спірне майно передано в оренду з метою використання його під стрілецький тир, тобто для діяльності, не пов`язаної з навчально-виховним процесом. З огляду на це, спірне приміщення навчального закладу використовується не за освітнім призначенням та в цілях, не пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу.

Зважаючи на те що спірний договір укладено з порушенням перелічених вище норм –він підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203, 215 ЦКУ, як такий, що суперечить актам цивільного законодавства.

Аналізуйте судовий акт: Правочин має бути реальним, а його виконання повинно підтверджуватись належними та допустимими доказами (ВС/КЦС № 367/7976/16-ц від 17.03.2021р)

 Дана справа є дуже цікавою з огляду на те, як відбуваються намагання отримати неправомірну вигоду маючи на руках договір, який так і не був оплаченим в порядку визначеному самим договором, але бажання отримати прибуток бере верх на правом та обов’язком.

Цікавим у даній справі є механізм, за яким відбувається планування отримати прибуток.

Рішенням суду першої інстанції з відповідача стягнуто біля 4 000 000 гривень за нібито нанесені збитки. Формуванням підстав для задоволення позову став висновок експертизи, за яким новозбудована квартира у популярному передмісті Києва стала коштувати всього то біля 75 000 грн. Тобто, рішення суду першої інстанції було вкладено в редакції самого експертного висновку.

Але, судом апеляційної інстанції скасовано рішення суду першої інстанції, яке узаконювало отримання прибутків на підставі договору та експертного висновку, замінившого повне і всебічне з’ясування обставин. Зокрема це суперечить ст. 203 ЦК України.

Верховний Суд залишаючи в силі рішення суду апеляційної інстанції зазначив, що апеляційний суд встановив, що у договорі доручення від 13 квітня 2013 року відсутні будь-які погоджені сторонами технічні характеристики квартир та нежитлового приміщення, а в пункті 2.2. передбачено, що характеристики об`єкта нерухомості та квартири встановлюються у відповідності до проектної документації на об`єкт нерухомості.

Позивачем під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій не надана така документація, договором доручення не визначено склад і зміст проектно-кошторисної документації, а також у договорі не закріплений обов`язок кожної зі сторін на її виготовлення.

Встановлено, що в матеріалах справи відсутня розписка ОСОБА_2 про отримання грошових коштів на виконання умов спірного договору доручення й ОСОБА_1 не зміг надати її копію або оригінал на вимогу суду.

Таким чином, Верховний Суд припинив схему по отриманню неправомірних прибутків сумнівним шляхом, де укладений правочин за допомогою експертного висновку набував грошового зобов’язання по відшкодуванню умовних збитків.

Аналізуйте судовий акт: Недійсність паспорту сторони договору не є підставою для визнання договору недійсним (ВС/КЦС у справі № 759/22877/19 від 02.12.2020)

Досить часто на теренах інтернету я зустрічаю питання чи є дійсним договір (як правило кредитний) якщо до нього внесено паспортні дані однієї зі сторін на підставі паспорту, який не є дійсним з підстави того, що до нього своєчасно не вклеєно фотокартку власника цього документу відповідного віку.

Аналізуючи постанову Касаційного цивільного суду, що запропонована до уваги модна зробити висновок про те, що недійсність паспорту у жодному разі не може свідчити про недійсність договору.

У даній справі за позивачем було зареєстрований автомобіль його батька. Відповідачу, яка є знайомою батька, потрібно було на автомобілі переміститися до Автономної Республіки Крим, для чого позивач мав надати батькові нотаріально посвідчену довіреність на виїзд за кордон, в оформленні якої нотаріусом було відмовлено з підстав недійсності паспорта позивача, оскільки в ньому не було вклеєно фотокартку при досягненні двадцятип`ятирічного віку.

Для того щоб вирішити цю проблему сторони прийняли рішення про укладення договору купівлі-продажу цього автомобіля та домовились про те, що при поверненні з АРК автомобіль буде знову оформлений на позивача.

Проте, вже після повернення з Криму відповідач відмовилась переоформлювати цей автомобіль на його попереднього власника.

У зв’язку із цим попереднім власником авта до суду було подано позов про визнання вказаного договору недійсним з підстав того, що на час укладення договору був недійсним його паспорт у зв`язку із тим, що до нього не було вклеєно фотокартку після досягнення двадцятип`ятирічного віку.

Судом першої інстанції у задоволенні позову було відмовлено.

Приймаючи таке рішення суд першої інстанції послався на те, що позивачем не надано доказів, які б обґрунтовували заявлені позовні вимоги та свідчили про порушення його прав при укладенні договору купівлі-продажу транспортного засобу. При реєстрації транспортного засобу особа має надати документ, що посвідчує таку особу, а паспорт громадянина України для державної реєстрації не є обов`язковим.

Суд апеляційної інстанції з такими доводами погодився.

В свою чергу Касаційний цивільний суд переглядаючи справу за скаргою позивача його аргументи визнав необґрунтованими та у задоволені касаційної скарги відмовив.

Приймаючи таке рішення КЦС послався на те, що у відповідності до ч. 1 ст. 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Водночас за нормами ч.ч. 1-3, 5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно матеріалів справи позивач не заперечував добровільне укладення ним договору купівлі-продажу.

Згідно Положення про паспорт громадянина паспортної книжечки при досягненні громадянином 25- і 45-річного віку вклеюються нові фотокартки, що відповідають його вікові. Паспорт, в якому не вклеєно таких фотокарток при досягненні його власником зазначеного віку, вважається недійсним.

Проте, при укладанні договору його сторони не мали сумніву у ідентичності особи кожної з них, знали про наявність дефекту паспорту позивача, договір купівлі-продажу вчинили за взаємною згодою, зокрема добровільні дії позивача були спрямовані на відчуження транспортного засобу, подання ним особисто документів, необхідних для перереєстрації транспортного засобу, недійсність паспорту позивача не може бути підставою для задоволення його позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу укладеного між позивачем та відповідачем.

Аналізуйте судовий акт: Втрата громадянином паспорту і "ідентифікаційного номеру", що використані шахраєм для отримання кредиту, потягнули дворічну судову тяганину. Договір визнано недійсним. (справа № 396/1878/15-ц, 30.08.17)

 Статистика свідчить про те, що більшість з тих, хто виявив пропажу паспорта, просто очікують якогось сповіщення про раптову знахідку. Але така поведінка  лише в окремих рідкісних випадках приводить до позитивних результатів. А наслідки можуть бути досить великі і небезпечні. Адже такий документ може бути використаний у шахрайських схемах, наприклад, оформлення кредитів, укладення угод, злочини або правопорушення, в ході яких був підкинутий паспорт невинної людини з метою відведення підозри від реальних злочинців і так далі.  Ця судова справа стосується саме цієї теми, хоча слід сказати, що «боржнику» банку вдалося довести свою непричетність до кредитної справи.

Публічне акціонерне товариство «Кредобанк» (банк) звернулось до суду із позовом до громадянина (відповідач) про стягнення заборгованості у розмірі 193 891 грн 30 коп. В обґрунтування позовних вимог банк зазначив, що 29 серпня 2014 року між ним та відповідачем укладено кредитний договір, згідно якого відповідачу надано кредит в сумі 169 295 грн 72 коп., на строк до 28 серпня 2021 року. Відповідач порушив умови кредитного договору, тому станом на 29 травня 2015 року має заборгованість за кредитом в розмірі 193 891 грн 30 коп., яка складається із: неповернута сума кредиту - 169 295,72 грн, прострочені відсотки - 20 717 грн 85 коп., пеня - 3 877 грн 73 коп.

Громадянин звернувся із зустрічним позовом до банку про визнання кредитного договору недійсним та стягнення моральної шкоди у сумі 20 000 грн, мотивуючи його тим, що з того моменту, коли він  дізнався про величезний кредитний борг, постійно відчуває психологічний дискомфорт, а спричинений йому тяжкий психологічний шок викликав у нього стрес та депресію, що супроводжувалася спробами суїциду. Свої вимоги він також мотивував тим, що зазначений чи будь-який інший договір з банком ніколи не укладав та не підписував, у серпні 2013 року він загубив паспорт громадянина України та ідентифікаційний код. Лише в листопаді 2014 року він звернувся до сільської ради з заявою про втрату паспорта, після чого секретарем сільської ради документи були передані до органу внутрішніх справ та він отримав в зв'язку із втратою новий паспорт громадянина України .

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову банку відмовлено. Зустрічний позов до банку задоволено частково, - визнано недійсним кредитний договір, у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди відмовлено. З цими судовими рішення погодився і суд касаційної інстанції.

ВССУ, зокрема, зазначив, що, відмовляючи у задоволенні позову банку та задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги, суди, визначившись належним чином з характером спірних правовідносин, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності (висновок судової почеркознавчої експертизи, довідки про відсутність в нього автомобіля, на придбання якого, нібито, був отриманий кредит, документи, що підтверджують подання ним заяви про втрату паспорту, тощо), дійшли до обґрунтованого висновку,  що відповідно до ч.3 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України  ці факти і обставини є підставою для визнання договору недійсним.

Логіка підказує, що своєчасне подання фігурантом цієї справи заяви про втрату ним паспорту та довідки про присвоєння ідентифікаційного номеру значно облегшило доведення невинуватості відповідача, а можливо, і взагалі б дозволило зробити це не в судовий спосіб.

Аналізуйте судовий акт: Недобросовісність та нерозумність контрагента є обов’язковими підставами для визнання договору недійсним при відсутності необхідного обсягу цивільної дієздатності юр. особи (ВСУ у справі № 3-537гс17 від 12 липня 2017р.)

Справи такого типу виникають із рейдерства як прямого так і прихованого, яке було надзвичайно поширене наприкінці 90-х та у нульових.  Наскрізне питання, на яке ні закон, ні судова практика не дала остаточної відповіді це «які юридичні наслідки має факт визнання судом недійсним рішення загальних зборів господарського товариства, і які права виникають у зацікавлених осіб в такому випадку.» (учасника (акціонера) товариства, колишнього учасника,  керівника товариства, контрагента, тощо.). Зокрема, що має відбуватись із правочинами укладеними виконавчим органом товариства із третіми особами у випадку, коли згода надана відповідно до статуту загальними зборами через деякий час після укладання цих правочинів є недійсною на підставі судового рішення.  

Існують дві діаметральні точки зору на цю проблему. З одного боку на момент укладання оспорюваного договору для виконавчого органу товариства НЕ існує жодних визначених законом підстав, які б забороняли йому це робити. І, якщо зміст та форма договору в момент укладання не суперечить закону, а надалі договір виконаний сторонами, то не зважаючи на подальшу недійсність рішення загальних зборів, такий договір є дійсним, а у вимозі про визнання його недійсним слід відмовляти.  Відповідно до статті 241 ЦК України у товариства залишається можливість із часом схвалити такий договір, зокрема шляхом прийняття його до виконання та фактичного виконання.    

З іншого боку повноваження виконавчого органу товариства на укладання договорів, як правило обмежуються законом та статутом. Певні договори можуть бути укладені виконавчим договором тільки за згодою або на підставі рішення/дозволу загальних зборів товариства. Якщо після укладення договору, суд визнає рішення загальних зборів недійсним с моменту його прийняття, то з’ясовується, що у підписанта такого договору був відсутній необхідний обсяг цивільної дієздатності (ст. 203 ЦК України є обов’язковою умовою для чинності правочину.  

ВСУ вже розглянув безліч подібних спорів та сьогодні застосовує новий підхід для їх розв’язання. Недобросовісність та нерозумністьконтрагента юридичної особи є новими юридичними підставами, які слід встановлювати суду для визнання договору укладеного із перевищенням повноважень недійсним.  Таким чином, ВСУ підкреслює, що лише факт визнання судом рішення загальних зборів НЕ є достатньою підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, проте такий договір МОЖЕ бути визнаний недійсним, якщо позивач доведе, що ынша сторона договору діяла недобросовісно та нерозумно. 

При цьому ВСУ традиційно підкреслює, що закон НЕ встановлює вичерпного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність та нерозумність дій контрагента у відносинах із товариством. Тому, кожного разу позивачу слід це доводити виходячи зі ст. 12 ЦК України. 

В цій справі суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій відмовили у задоволенні позову учасника ТОВ та його колишнього керівника про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна ТОВ, проте ВСУ був іншої думки, скасував такі рішення і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. ВСУ вказав на помилковість висновку нижчих судів про недостатність рішення суду про визнання загальних зборів недійсним для визнання недійсним відповідного договору та встановив важливість для вирішення справи обмежень повноважень керівника ТОВ на укладання цього договору.  

Так обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. 

Аналізуйте судовий акт: Передача квартири в іпотеку батьками без дозволу органу опіки та піклування автоматично НЕ веде до визнання її недійсною; суду слід встановити чи відбулося порушення прав та інтересів дитини внаслідок такого договору (ВСУ у справі № 6-1002цс17)

 Поступово уніфікується практика судових спорів з приводу визнання недійсними договорів предметом яких є нерухомість, які укладені батьками з третіми особами, зачіпають права та інтереси дитини та укладені без згоди органу опіки та піклування. Відсутність згоди цього органу, зокрема при укладанні договору іпотеки житла де проживає дитина, НЕ веде до автоматичного визнання цього договору іпотеки недійсним. Суду слід встановити, яким чином оспорюваний договір порушує права та інтереси дитини. Якщо порушення не відбувається, зокрема право на проживання дитини зберігається, то у визнанні договору недійсним слід відмовити.

З іншого боку у такому випадку ВСУ забороняє за позовом іпотекодержателя виселяти дитину разом із батьками без надання іншого жилого приміщення в порядку, передбаченому ст. 109 ЖК УРСР. При цьому саме житлове приміщення залишається в іпотеці, і іпотекодержатель має право звернути на нього стягнення. ( це в тому випадку, коли дитина не є власником житлового приміщення або його частини, тоді відносини регулюються ст. 177 СК України).     

Предметом договору іпотеки в цій справі є однокімнатна квартира. Батьки на момент укладання договору іпотеки приховали наявність в них дитини, а пізніше всупереч умовам кредитного та іпотечного договорів зареєстрували дитину в цій квартирі. Внаслідок цього іпотекодержатель та нотаріус навіть не мали можливості перевірити наявність прав та інтересів дитини в момент укладання договору, а сам договір іпотеки був укладений без згоди органу опіки та піклування.

З часом батьки звернулись до суду з позовом про визнання договору іпотеки недійсним. Суд першої інстанції визнав договір іпотеки недійсним на підставі ст. 203, 215 ЦК України, ст. 17 ЗУ «Про охорону дитинства» та ст. 12 ЗУ «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей».

Проте, ВСУ поставив питання по іншому. Яким чином договір іпотеки квартири де проживає дитина порушує права та інтереси дитини, зокрема її право на проживання до досягнення повноліття? Відповідь очевидна – жодним. Тому, рішення суду першої інстанції, ухвала ВССУ були скасовані, а в силі залишено рішення суду апеляційної інстанції, яким батькам у задоволенні позову відмовлено.   

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ВСУ у справі № 6-1002цс17: За положеннями статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, суд може визнати недійсним. Такий правочин є оспорюваним.    

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення прав особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні:

1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом  іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.          

Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення.    

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло. 

Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив, що іпотекодавець, укладаючи договір іпотеки, гарантувала, що за місцем знаходження предмета іпотеки не зареєстровані та фактично не проживають (не мають права користування) малолітні чи неповнолітні особи, та передача предмета іпотеки в іпотеку не порушує прав та інтересів зазначених осіб; разом з тим, іпотекодавець приховала той факт, що право користування спірним житлом фактично мала неповнолітня дитина, а також, що право неповнолітнього внаслідок укладення цього договору не порушене. Тому суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсним.

Аналізуйте судовий акт: Волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного (Апеляційний суд Луганської області, справа № 431/3950/15-ц, 27.01.16)

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування більшої частки своєї квартири. Позовні вимоги він  обґрунтував тим, що був змушений укласти вказаний договір дарування 3/4 частин своєї квартири, єдиного місця свого проживання, оскільки мав перед відповідачкою невиконані боргові зобов’язання (20 000 гривень, які  мав повернути протягом двох місяців), що підтверджується власноручно написаною розпискою на їм’я  обдарованої. Позивач також стверджував, що піддавався постійному психологічному тиску з боку відповідачки, що, навіть, призвело до погіршення стану його здоров’я.  Згодом позивач був змушений залишити квартиру та мешкати у міському парку культури, оскільки  господарі частки квартири встановили нові вхідні двері.

Суд першої інстанції позов задовольнив договір,  визнавши недійсним договір дарування частки квартири, з чим також погодився і суд апеляційної інстанції.

Судові рішення мотивовані, зокрема, тим, що дарування частки квартири було здійснено  позивачем під впливом тяжкої обставини, а саме - необхідності термінового погашення значної суми боргу перед відповідачкою, і на вкрай невигідних умовах, оскільки укладенням договору дарування позивач позбавив себе єдиного житла, а тому волевиявлення позивача  під час укладення цього договору не було вільним та не відповідало його внутрішній волі, не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, і за відсутності боргового зобовязання перед відповідачкою взагалі б не було укладено договір дарування на її користь,

Таким чином договір дарування суперечить вимогам  ч.3 ст.203 ЦК України, відповідно до якої волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі.  А згідно ч.1 ст.233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Доцільно також зазначити, що висновки суді цілком узгоджуються з правовими позиціями, які містяться у постановах Верховного Суду України від 03.06.2015р. у справі № 6-232цс15, від 19.03.2014р. у справі № 6-2цс14. Так, у правовій позиції у справі N 6-232цс15 ВСУ зазначил таке:

«Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не є вільним і не відповідає його внутрішній волі».