2
0
720
Стаття 129-1 Конституції України закріпила норму, за якою судове рішення є обов’язковим до виконання, обов’язок із забезпечення його виконання покладається на державу, в особі державних органів.
Повне, швидке та ефективне виконання судових рішень (далі – рішення або судові рішення) забезпечує захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що повністю узгоджується із екзистенційною природою України як правової, демократичної держави.
Водночас, в Україні тривалий час існує проблема належної реалізації останнього етапу судового провадження – виконання судового рішення, яке або не виконується взагалі або не виконується належно.
Наявність такого явища породжує численну кількість проблем, які покладаються переважно на осіб, які зацікавлені у виконанні рішення – позивачів, стягувачів тощо.
Своєю чергою, виконання судового рішення, висока якість та ефективність його виконання корелює меті судочинства та є складовою права на справедливий суд в контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року [3].
Беручи до уваги претендування України на повноправне членство в Європейському Союзі (далі – ЄС), ефективне виконання судових рішень стало ще більш важливою та чутливою процедурою, яка має відбуватись із врахуванням основних принципів і підходів ЄС.
Так, Заїка В.С., зауважує, що проблема виконання судових рішень є системною та потребує нагального її вирішення [1, с.100]. Адже такий стан справ не відповідає зобов’язанням України щодо утвердження верховенства права, прав та свобод людини згідно зі статтею 3 Статуту Ради Європи [11].
З такою думкою складно не погодитись, оскільки відсутність в Україні механізмів, які б забезпечували повною мірою швидке виконання судових рішень гальмує як євроінтеграційний процес, так і інші позитивні державні перетворення.
Виконання судових рішень є однією з основних складових роботи судової системи і визначається принципами правової держави, забезпечуючи захист прав і свобод осіб, а також стабільність і законність в суспільстві.
Корчевна Л.О. визначає проблему систематичного невиконання судових рішень як одну з найголовніших в судовій галузі. Справедливо звертається увага на те, що невиконання судового рішення порушує право особи на справедливий суд, на імперативності якого наголошував Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) [4].
Так, ЄСПЛ у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року вказав, що виконання судового рішення є невід’ємним елементом права на судовий захист, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду [9].
Водночас, реальне та своєчасне виконання судових рішень в Україні вже тривалий час є складним та найбільш проблемним етапом судового спору.
Шелевер Н.В. зазначає, що строки виконання рішень мають бути короткими, а сам процес – швидким [13, с.208]. Дійсно, виконання рішення – важливий етап судового провадження та є логічним його завершенням, тоді як невиконання судових рішень в Україні продукує велику кількість скарг до ЄСПЛ.
Добровільне виконання судових рішень досить непопулярна практика в Україні. Навпаки, значно поширенішим є ухилення від виконання судових рішень. Поведінка, яка полягає в такому ухиленні буває досить різною і залежить від самого субʼєкта, що ухиляється. Зокрема, вона може полягати, наприклад, у ігноруванні рішення, умисному його невиконанні різними способами тощо.
Розглянемо вже усталену практику невиконання судового рішення в справах про стягнення грошових коштів. Вже стандартна «постзахисна» позиція боржників після ухвалення судового рішення у справах про стягнення заборгованостей – відчуження останніми всього свого майна. У звʼязку із цим виникає ситуація, за якої з боржника фактично неможливо стягнути жодних коштів для виконання рішення.
В більшості випадків стягувач просто не реалізовує своє право на справедливий суд, в тому числі – право на отримання присуджених коштів, через фактичну неможливість такої реалізації. В окремих випадках стягувач звертається до суду із новим позовом про визнання вчинених боржником правочинів недійсними (фраудаторними) та застосування наслідків такої недійсності. Однак, така процедура складна, тривала і не гарантує повного та остаточного виконання судового рішення (стягнення заборгованості).
Очевидно, що в державі, де людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю – відсутність механізму для остаточного та повного захисту і відновлення порушених прав та здійснення існуючих є недопустимим.
Певною мірою запобігти існування даного виду проблеми могло б посилення судового контролю за виконанням судових рішень. Так, у пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 (справа щодо конституційності окремих положень Кримінально-процесуального кодексу України) Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до положень Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання; обов'язковість рішень суду є однією із основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя; виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової [10].
В призмі зазначеного рішення Конституційного Суду України, з метою здійснення ефективного контролю за виконанням судового рішення варто розглянути можливість наділення суду правом накладати штрафні санкції, що слугуватиме заходом для забезпечення конституційного права громадян на судовий захист.
Поряд з цим, коли боржником за рішенням суду є держава в особі відповідного державного органу (далі – ОДВ), ситуація лише ускладнюється. Наразі спостерігаємо усталену практику систематичного невиконання судових рішень органами державної влади. В свою чергу, законодавство забороняє примусове виконання судових рішень приватним виконавцем, в яких боржником виступає держава.
Так, в майнових спорах або ж у випадку щонайменше стягнення з ОДВ суми судового збору часто бюджетні асигнування для покриття видатків на списання коштів з рахунків державного органу – відсутні. В такому випадку списання коштів з державних рахунків щонайменше затягується.
Практика, що склалась відрізняється від правової позиції Європейського суду з прав людини. Зокрема, ЄСПЛ переконаний, що орган державної влади не має права посилатися на брак коштів, виправдовуючи неспроможність виконати судове рішення про виплату боргу. Невиконання судового рішення не може бути виправдане відсутністю бюджетних видатків (рішення ЄСПЛ у справі «Шмалько проти України») [9].
Проблема невиконання або неналежного виконання рішень державою не оминула й спори немайнового характеру. Станом на день написання даної статті, поширеною категорією немайнових спорів в окружних адміністративних судах є оскарження рішень Державної податкової служби України (далі – ДПС) про відмову у реєстрації податкових накладних. В призмі даної теми варто зазначити, що процесуальна поведінка представників регіональної ДПС, як учасників судового провадження, вартує окремої площини для рефлексії. На практиці спостерігається ситуація за якої післясудова поведінка представників ДПС не зраджує процесуальній – судові рішення про скасування рішення ДПС про відмову в реєстрації податкових накладних та зобов’язання зареєструвати останні – не виконуються тривалий час або виконуються лише частково.
Загалом, примусове виконання рішення у провадженнях стороною яких є ОДВ можливо лише Відділами примусового виконання рішень відповідних підрозділів Міністерства юстиції України (далі – Мінʼюст). Тому в одних випадках, ДПС виконує рішення після неодноразового звернення до Мінʼюсту. В інших – неналежно виконує таке рішення, до прикладу, реєструє податкові накладні не датою їх подання, а датою ухвалення судового рішення.
Небезпека зухвалого невиконання судових рішень органами державної влади полягає у репутаційних ризиках для України як держави, що має зарекомендувати себе на міжнародній арені.
На мою думку, тенденція невиконання судових рішень як державою, так і фізичними чи юридичними особами частково викликана відсутністю розгалуженої системи індивідуальної відповідальності за таке діяння, а відповідно – й відсутністю належного реагування з боку держави.
Наразі невиконання судових рішень фактично не несе значущих наслідків для боржників. У випадку примусового виконання рішення та порушення, встановленого виконавцем строку, на боржника накладається штраф у максимальному розмірі 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Ще один вид відповідальності за згадане діяння передбачений Кримінальним кодексом Україні (далі – КК України). Зокрема, статтею 382 КК України за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню передбачається санкція у виді штрафу від 500 до 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк до трьох років. Втім, для встановлення факту умисного невиконання судового рішення має важливе значення з`ясування питання наявності реальної можливості його виконати. Зокрема, відсутність реальної можливості виконати рішення суду виключає відповідальність за статтею 382 КК України. Водночас, для встановлення факту умисного невиконання достатньо підтвердити, що зобов`язана особа мала можливість хоча б частково виконати судове рішення, але без поважних причин не зробила цього. Саме такі правові висновки викладені у Постановах Верховного Суду від 14.05.2019 року № 319/841/16-к; від 29.10.2019 року № 509/255/14-к, від 12.02.2020 року № 659/1012/18 [5]; [6]; [7].
Таким чином, з врахуванням критерію наявності реальної можливості до виконання рішення, притягнути посадових осіб ОДВ до кримінальної відповідальності за описане діяння неможливо.
Схожа ситуація виникає також і з іншими видами боржників (фізичними та юридичними особами). По-перше, застосуванню підлягають дуже обмежені види відповідальності, тобто лише два вищенаведених. По-друге, за статтею 382 КК України доволі рідко відкривають кримінальне провадження, а саме розслідування фактично не приносить бажаного для стягувача. По-третє, за ст. 382 КК України до юридичної особи не підлягають застосуванню заходи кримінально-правового впливу.
Аналізуючи проблеми виконання судових рішень в Україні, неможливо не згадати про вкорінений в пострадянському суспільстві бюрократизм, який завжди становив загрозу для демократичного суспільства.
Перебільшене значення «паперових» процедур, їх значна кількість та надмірний формалізм жодним чином не сприяють швидкому виконанню судового рішення. Розглядаючи даний аспект більш предметно, варто навести приклади тривалої видачі виконавчих листів, судових наказів, бездіяльності виконавчих органів та ін.
На противагу цьому, звертаю увагу на диджиталізацію, так зване «оцифрування», процес, який вже певний час набирає поширення Україні.
Зокрема, завдяки вказаному процесу було започатковано систему e-justice (електронне судочинство). Так, з 2018 року в тестовому режимі працює підсистема ЄСІТС «Електронний суд». Окреслені нововведення значним чином полегшили звернення до суду, отримання судом та учасниками судового провадження кореспонденції та в цілому полегшили процесуальну комунікацію. В тому числі з’явилась можливість дистанційної присутності в судовому засіданні шляхом відеоконферецзвʼязку через платформу EasyCon. Однак, якщо всі етапи судового спору, навіть присутність у судовому засіданні, були оцифровані – з етапом виконання судового рішення дане питання дотепер вирішено не було.
Так, у проєкті звіту за результатами дослідження сфери примусового виконання рішень судів та інших органів в Україні (за липень 2023 року), що підготовлений Human Research на замовлення EU Project Pravo-Justice, зазначається: "наразі рівень цифровізації недостатній, змін потребують не лише цифрові інструменти для виконавців, але і створення цифрових інструментів для користувачів (особливо боржників) щодо ознайомлення з виконавчим провадженням, а також оплати боргу, виключення з реєстру боржників – всі ці аспекти мають бути максимально цифровізовані та автоматизовані. Безпосередньо для виконавців першочерговими інструментами, які потребують удосконалення, зафіксовано АСВП та реєстри (точніше інтеграція усіх наявних реєстрів або створення єдиного реєстру)" [2].
Своєю чергою, деякі приватні виконавці також звертають увагу на те, що існування повноцінної системи автоматизованого арешту коштів дозволяла б взаємодіяти всім банківським установам, що вирішувало б проблему накладення арешту на зарплатні рахунки, що за своєю суттю повинні мати спеціальний статус та, на які має поширюватися заборона арешту [12].
Досліджуючи питання оцифрування процедури примусового виконання судового рішення, варто згадати про законопроєкт №9363 від 07.06.2023 року (далі – Законопроєкт або Законопроєкт №9363) [8].
На сьогодні (див. дату оприлюднення статті) вищевказаний проєкт закону прийнятий Верховною Радою України за основу із доопрацюванням положень. Метою цього Законопроєкту є саме цифровізація виконавчого провадження, а його новацією є автоматизована взаємодія єдиного реєстру боржників з іншими реєстрами задля запобігання спробам боржника вивести активи. Частково Законопроєкт №9363 вирішує одну із окреслених вище проблем виконання судового рішення – відчуження боржником всього майна з метою уникнення виконання (стягнення заборгованості) судового рішення. Так, Законопроєктом пропонується при зверненні боржника для реалізації майна перевіряти у відповідних реєстрах відомості чи не внесена така особа до Єдиного реєстру боржників, чи відсутні обтяження такого майна. Як вбачається із Законопроєкту, держателі таких реєстрів будуть зобовʼязані відмовляти в перереєстрації чи здійсненні нотаріального посвідчення відчуження майна (щодо автомобіля, нерухомого майна, відкриття/закриття рахунка в цінних паперах тощо). Правочин щодо майна боржника у випадку наявності відомостей про боржника в Єдиному реєстрі боржників пропонується, що визнаватиметься нікчемним, крім випадків, передбачених ст. 9 закону "Про виконавче провадження".
Таким чином, прийняття описаного Законопроєкту може значним чином спростити процедуру примусового виконання судових рішень, а також підвищити кількість виконаних судових рішень загалом.
На даному етапі свого розвитку Україна як демократична та європейська держава зіткнулась з численними проблемами, що різним чином пов’язані з органами державної влади та питаннями, що відносяться до їх відання. Однією з таких проблем є виконання судових рішень, що, як вдалось зʼясувати, потребує певного реформування.
Незважаючи на численну кількість труднощів викликаних війною, що триває понад майже три роки – урядом пропонується, а парламентом розглядаються можливості покращення сфери виконання судових рішень, зокрема шляхом оцифрування даного процесу.
Втім, зазначені заходи, очевидно, вирішують не всі проблеми, що стосуються ефективного та своєчасного виконання судових рішень. Так, державі вартувало б розглянути механізми, які перешкоджали б невиконанню судового рішення, до таких віднесемо: створення ефективного механізму збереження майна, щодо якого триває спір на час судового провадження (у випадку відмови суду у накладенні арешту); забезпечення достатнього фінансування державних органів, що дозволить стягувати з ОДВ кошти в повному розмірі за відповідним судовим рішенням; прийняття пропонованих Законопроєктом змін, що стосуються оцифрування виконавчих проваджень.
Не менш важливим є належне реагування з боку держави на невиконання судового рішення або умисне неповне його виконання. Зокрема, в даній ситуації ефективним може бути посилення відповідальності за вищезазначені діяння: застосування заходів кримінально-правового впливу до юридичних осіб; притягнення до дисциплінарної відповідальності посадових або службових осіб органу державної влади; впровадження судом штрафних санкцій за невиконання судового рішення та ін.
Лише комплексний та зважений підхід, який враховує недоліки галузі виконання судових рішень, а також усі виклики сучасності здатен здійснити повноцінне реформування такого етапу судового провадження як виконання судового рішення.
Не менш важливою в аспекті реагування на означену проблему є поступовість, яка з кожним кроком та кожним позитивним перетворенням наближатиме Українське суспільство до Європейського Союзу, а відтак, Україну – до перемоги.
Автор статті: Коломійчук Анастасія Віталіївна
Джерела:
Переглядів
Коментарі
Переглядів
Коментарі
Отримайте швидку відповідь на юридичне питання у нашому месенджері, яка допоможе Вам зорієнтуватися у подальших діях
Ви бачите свого юриста та консультуєтесь з ним через екран , щоб отримати послугу Вам не потрібно йти до юриста в офіс
Про надання юридичної послуги та отримайте найвигіднішу пропозицію
Пошук виконавця для вирішення Вашої проблеми за фильтрами, показниками та рейтингом
Переглядів:
94
Коментарі:
0
Переглядів:
102
Коментарі:
0
Переглядів:
128
Коментарі:
0
Переглядів:
284
Коментарі:
0
Переглядів:
568
Коментарі:
0
Переглядів:
437
Коментарі:
0
Protocol.ua є власником авторських прав на інформацію, розміщену на веб - сторінках даного ресурсу, якщо не вказано інше. Під інформацією розуміються тексти, коментарі, статті, фотозображення, малюнки, ящик-шота, скани, відео, аудіо, інші матеріали. При використанні матеріалів, розміщених на веб - сторінках «Протокол» наявність гіперпосилання відкритого для індексації пошуковими системами на protocol.ua обов`язкове. Під використанням розуміється копіювання, адаптація, рерайтинг, модифікація тощо.
Повний текстПриймаємо до оплати
Copyright © 2014-2025 «Протокол». Всі права захищені.
page
youtube