Зміст права власності у суб´єктивному значенні складається з трьох правомочностей власника: 1) права володіння; 2) права користування; 3) права розпорядження. Нерідко в літературі їх іменують «тріадою права власності». Право володіння — це юридична можливість фактичного впливу на річ. Тут слід взяти до уваги, що саме по собі володіння може бути законним, таким, що ґрунтується на законі, і незаконним. Але «право володіння» завжди є тільки законним, оскільки, як кожне право, завжди ґрунтується на якійсь правовій підставі. Отже, вираз «незаконне володіння» може застосовуватись тільки для позначення фактичного володіння, котре не має під собою правової підстави. (Див. коментар до глави 29). Право користування — це юридична можливість видобування власником споживчі властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо), а також шляхом вчинення юридичних дій (надання речі в оренду і одержання від такої діяльності відповідних прибутків). Свого часу у римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалося як самостійна правомочність власника — jus fruend. Проте, з огляду на українську цивілістичну традицію можна виходити з того, що така можливість охоплюється правомочністю користування. Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає в зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення (наприклад, це може бути споживання речі самим власником). Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ. Наприклад, власник може продати або подарувати річ іншій особі. Він може також просто викинути непотрібну йому річ і таким чином припинити своє право власності на неї. Однак в останньому випадку необхідно, щоб зовні було ясно виражене його бажання відмовитися від права власності на річ і щоб про це стало відомо іншим особам. Варто звернути увагу на те, що саме внаслідок того, що розпорядження річчю полягає в передачі права власності, отримання плодів і прибутків (надання речі в найом і т.п.) не зовсім коректно оцінювати як реалізацію права розпорядження. Передаючи річ в найом, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише
у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі.
У частині 2 статті, що коментується, передбачено, що на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Таке рішення відповідає передбаченій ч. б ст. 4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотримання принципу однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України і означає, що де б не проживав власник і де б не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю прав володіння, користування та розпорядження цим майном на однакових засадах, визначених Конституцією України та ЦК.
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Видача довіреності на розпорядження транспортним засобом не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала (ВС/КЦС у справі № 573/476/19 від 04 листопада 2020 р.)
Попри всі застереження юристів, «продати автомобіль за довіреністю» вже стало традицією в Україні. Рішення ВС, що пропонується до уваги вкотре висвітлює всі недоліки такої схеми, в даному випадку для «покупця», який не оформив право власності на транспортний засіб.
Фабула судового акту: Позивач (власник автомобіля) видав нотаріально посвідчену довіреність (з правом передоручення), якою уповноважив відповідача-1 і відповідача-2 здавати в оренду, обмінювати, продавати за ціною і на умовах на розсуд повіреного належний довірителю на праві власності автомобіль.
Пізніше позивач скасував зазначену довіреність, про що направив на адресу відповідачів звернення, а також відповідне звернення про повернення автомобіля.
На момент звернення до суду автомобіль на підставі виданої відповідачем-1 довіреності перебував у володінні відповідача-3, який відмовлявся повернути його власнику (позивачу).
Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково.
Витребувано у відповідача-3 автомобіль та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу й повернуто позивачу.
Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції зазначив, що скасування довіреності має юридичне значення для представників і третіх сторін лише у випадку їх сповіщення про вчинення такої дії довірителем. Оскільки позивачем зазначеного порядку щодо третьої особи відповідача-3, який не знав і не міг знати про скасування довіреності, не дотримано, тому довіреність зберігає чинність для останнього до закінчення її дії.
Позиція ВС: Видача довіреності на володіння, користування та розпорядження транспортним засобом без належного укладення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу не вважається укладеним відповідно до закону договором та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала.
Оскільки відповідач-1, який діяв від імені позивача, та відповідач-3 не дотрималися порядку укладення договору купівлі-продажу, тому такий договір є неукладеним, а у сторін не виникли цивільні права та обов`язки щодо майна, яке було предметом такого договору.
Враховуючи положення статей 317, 319, 321 ЦК України власник майна має право на захист свого права власності в разі порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.