Стаття 264. Переривання перебігу позовної давності

Аналізуйте судовий акт: Позовна давність: Поновити не можна, відмовити. Або три кола пекла через прикрі наслідки юридичної помилки (ВС/КГС у справі № 909/1165/19 від 29.12.2020 р.).

Коли розмова заходить про професійні помилки, найстрашнішою здається «лікарська помилка», оскільки наслідки виправляти важко, а інколи неможливо.

Однак, помилка юриста при визначенні стратегії захисту, так само може мати негативні наслідки та призвести до багаторічної судової боротьби із вітряними млинами.

Так, підприємство-підрядник здійснило аварійні ремонті роботи газового двигуна для свого клієнта та передало йому на зберігання деякі запасні частини, необхідні для ремонтних робіт.

Однак, клієнт роботи не оплатив і передані деталі не повернув, договір в письмовій формі укласти відмовився.

Позивач здійснив дві спроби захистити своє порушене право та отримати кошти за виконану роботу в судовому порядку і обидві, нажаль, закінчились невдало.

Вперше, позивач звернувся до суду із позовом про стягнення вартості робіт та запасних частин, як безпідставно набутих відповідачем, посилаючись на ст. 1212 ЦКУ.

Однак, пройшовши всі три інстанції судового розгляду, у задоволенні позову було відмовлено. Суд постановив рішення про те, що позивач невірно визначив підстави позову, оскільки ст.1212 ЦКУ застосовується до бездоговірних зобов’язань, а між сторонами все ж таки існували договірні відносини, укладені в спрощеній формі.

Відтак позивач, через першу юридичну помилку, вимушений був повторно звернутись до суду вже з іншими підставами позову.

Однак, поки тривав розгляд першої справи час плинув і разом з ним протікав і строк позовної давності.

При розгляді справи «з другої спроби», відповідач подав заяву про застосування строків позовної давності.

Судами першої та апеляційної інстанцій позов було задоволено, суди дійшли висновку, що позов у цій справі заявлено у межах строку позовної давності, оскільки позивач вже звертався до суду з позовом до того самого відповідача, який є боржником, з тим самим предметом (стягнення заборгованості за аварійний ремонт двигуна, однак з посиланням на ст.1212, 1213 ЦКУ.

Оскільки спір у «першій» справі виник з тих самих правовідносин та за участю тих самих сторін, що і у «другій» справі, це перервало перебіг строку позовної давності щодо вимог позивача.

Однак, ВС із такими рішеннями не погодився та констатував неправильне застосування судами положень ст. 264 ЦКУ, щодо переривання строку позовної давності.

Так, перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися в разі звернення позивача до суду, в тому числі й направлення позовної заяви поштою, здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Якщо суд у прийнятті позовної заяви відмовив або повернув її, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подання позову з недодержанням правил підвідомчості, а також з іншим предметом спору та з іншими матеріально-правовими підставами.

Отже, подання «першого» позову не перервало перебігу строку позовної давності за вимогами позивача у «другій» справі, оскільки вони заявлені з різних підстав.

Тому, суди мали відмовити у задоволенні позовних вимог.

Разом з тим, ВС зазначив, що подання позову з іншими матеріально-правовими підставами, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права, але у цій справі клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності заявлено не було.

Аналізуючи дане рішення, я, звичайно можу підтвердити, що ВС обидва рази при розгляді спорів вирішив справу за законом, однак чи виконували суди функцію відновлення порушеного права?

Все частіше зустрічаються рішення, які формально є вірними та законними, однак є далекими від справедливості. Особисто мене обурює таке ставлення судової системи до вирішення справ. Надмірний формалізм чомусь переважає над необхідністю виконання завдання правосуддя -забезпечувати кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України.

Чи звернеться позивач за стягненням заборгованості в-третє? Чи зважиться пройти ще одне коло пекла через всі три інстанції?

А може має значення той факт, що відповідач комунальне підприємство..?

Аналізуйте судовий акт: Звернення із заявою про видачу судового наказу не перериває строк позовної давності за заявленою вимогою; переривання строку відбувається лише при поданні позову з цією вимогою (ВП ВС у справі № 712/8916/17 від 7 липня 2020 р.)

У цивільному судочинстві наказне провадження з’явилося вже після прийняття Цивільного кодексу України, який почав діяти з 1 січня 2004 року. Тому питання позовної давності щодо здійснення наказного провадження та видачі судових наказів главою 19 ЦК України прямо не врегульовано.

В даному випадку ми розглядаємо проблему переривання строків позовної давності за цивільною вимогою у випадку звернення стягувача до суду із заявою про видачу судового наказу. Чи переривається строк позовної давності за такою вимогою – чи ні?

Наказне провадження це різновид спрощеного цивільного провадження, яке здійснюється без виклику сторін, розпочинається з моменту подання стягувачем заяви про видачу судового наказу та закінчується видачею або відмовою у видачі судового наказу. При цьому судовий наказ одночасно вже є і рішенням суду, і виконавчим документом. Участь боржника у наказному провадженні можлива лише, якщо він вирішить подати заяву про скасування судового наказу після отримання його копії. Тому боржник позбавлений права до видачі судового наказу заявити про закінчення строку позовної давності, у випадку якщо це має місце.

Стаття 161 ЦПК України передбачає перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ. Водночас стягувач має право подавати за такими вимогами як і заяву про видачу судового наказу, так і позовну заяву в загальному порядку, передбаченому ЦПК України.

Велика Палата ВС узагальнила, що фактично існують два підходи до застосування позовної давності у наказному провадженні: а) позовна давність підтверджує наявність спору про право та виключає прийняття заяви про видачу судового наказу; б) суд не має враховувати позовну давність без заяви особи, а тому відсутні підстави відмовляти у прийнятті заяви про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності. Водночас пункт 5, ст. 165 ЦПК України визначає підставою для відмови у видачі судового наказу сплив строку позовної давності, який повинен встановити і застосувати суд без заяви боржника.

У справі, що розглядається, стягувач звернувся із заявою в порядку пункту 3, ст. 161 ЦК України про видачу наказу про стягнення боргу із житлово-комунальних послуг. Суд не прийняв цю заяву через наявність спору про право. Пізніше стягувач подав вже позовну заяву із аналогічною вимогою, проте втратив час, і у відношенні частини суми боргу вже сплив строк позовної давності. Боржник під час розгляду позову зробив заяву про застосування строку позовної давності, і суд з цієї підстави відмовив у стягненні.

ВП ВС розглядаючи касаційну скаргу відступила від декількох відомих постанов ВС у цій царині і застосувавши статтю 264 ЦК України прийшла до наступного висновку. Подання заяви про видачу судового наказу не може використовуватися стягувачем, як підстава для переривання строку позовної давності за вимогою вказаною у такій заяві (чи її частиною).