Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина, незважаючи на наявність у правових нормах прямої вказівки на можливість такого захисту (ст. 8 Конституції). Тобто, будь-які цивільні права та інтереси, які охороняються законом, можуть заслуговувати на судовий захист. При цьому за ст. 64 Конституції України таке право не підлягає обмеженню навіть у період надзвичайного та воєнного стану.
Окрім загального конституційного права на судовий захист цивільне законодавство також передбачає норми, які встановлюють можливість звернення до суду особи, котра вважає свої права порушеними, невизнаними чи оспореними. Зокрема, такою нормою є коментована стаття, котра визначає способи захисту цивільних прав, які здійснюються судом.
Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб´єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Для реалізації цього завдання, а також для забезпечення всебічного, повного та об´єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
Важливою гарантією забезпечення права є норма про те, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом, котра включає в себе положення про недійсність угоди про відмову у зверненні за захистом до суду (ст. 6 Закону України «Про судоустрій України»).
Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції України).
Систему судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 Закону України «Про судоустрій України»).
Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності (ст. 22 Закону України «Про судоустрій України»).
Відповідно до ст. 24 254 ЦПК України загальним територіальним судами підвідомчі: справи по спорах, що виникають із цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів; провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин та справи окремого провадження. Судам підвідомчі й інші справи, віднесені законом до їх компетенції. Так, відповідно до положень ЦК у порядку окремого провадження мають розглядатися справи, які стосуються визнання майна безхазяйним, наділення неповнолітньої особи повним об´ємом дієздатності до настання повноліття (у порядку емансипації), надання особі психіатричної допомоги, у тому числі у примусовому порядку (Закон України «Про психіатричну допомогу») та ін.
Відповідно до ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, за деякими винятками, визначеними законом; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.
Громадяни можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на розгляд третейського суду, за винятком спорів, що виникають із трудових і сімейних відносин (ст. 1 Положення про третейський суд, додаток № 2 до ЦПК).
Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб (ст. 12 ГПК). У цьому випадку такими можуть бути як органи разової юрисдикції, так і створені спеціально для арбітражного (третейського) розгляду та вирішення господарських спорів (Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України, які створені у відповідності до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).
Способи захисту цивільних прав у багатьох випадках передбачені правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини.
Визнання права — спосіб захисту, який застосовується у випадку спору між суб´єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності правовідносин між ними, і відповідно наявності чи відсутності цивільного права та цивільного обов´язку. Такий спосіб захисту може стосуватися не тільки наявності спору, а й невизначеності правого стану особи (наприклад, у справах окремого провадження про обмеження громадянина (фізичної особи) у дієздатності чи визнання недієздатним; про визнання громадянина (фізичної особи) безвісно відсутнім чи про оголошення громадянина (фізичної особи) померлим; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред´явника та інші). У судовій практиці такий спосіб захисту здійснюється на підставі пред´явлення позову (заяви, якщо йдеться про окреме провадження) про визнання, який може поєднувати не тільки правову вимогу визначення наявності чи відсутності правовідносин, а й на присудження на підставі наявності чи відсутності права або обов´язку.
Визнання правочину недійсним — спосіб захисту, який застосовується у випадку укладення заперечуваного правочину. Такий спосіб захисту може застосовуватися судом у випадках та у порядку, визначеному ЦК (див. коментар до № 2 глави 16 ЦК).
Припинення дії, яка порушує право, як спосіб захисту можливе щодо триваючого цивільного правопорушення. В окремих випадках такий спосіб застосовується як запобіжний захід (спосіб забезпечення позову). Так, відповідно до ст. 152 ЦПК позов може бути забезпечений забороною проводити певні дії. Прикладом може бути заборона використовувати товарний знак, розповсюдження твору літератури до розгляду справи у суді.
Відновлення становища, яке існувало до порушення, має місце у випадку, коли припинення порушення суб´єктивного права та притягнення винного до відповідальності недостатньо, а необхідно поновити порушене право у повному обсязі (застосувати реституцію). Такий спосіб захисту застосовується, наприклад, у випадку визнання правочину недійсним.
Примусове виконання обов´язку в натурі — спосіб захисту цивільного права, який випливає із загального принципу належного виконання зобов´язання. Цей спосіб полягає у адресованій особі вимозі вчинити дію або утриматися від дії, незалежно від застосування до неї інших заходів впливу (відшкодування збитків чи моральної (немайнової шкоди), накладення штрафу, пені та ін.). У судовій практиці вказані способи захисту реалізуються через позови про присудження, рішення по яких можуть виконуватися, зокрема, у примусовому порядку. Виконання рішення загального територіального чи господарського суду покладається на Державну виконавчу службу у порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», які встановлюють безпосередній порядок та засоби правового впливу на осіб, які не виконують рішення суду.
Зміна правовідношення — це спосіб захисту, який полягає у трансформації одних правовідносин в інші, переростання одного обов´язку в інший, покладенні на боржника нового обов´язку.
Припинення правовідношення застосовується, як правило, у випадку невиконання чи неналежного виконання боржником своїх обов´язків або зловживання цивільним правом. Це можуть бути, наприклад, позови про розірвання договорів підряду, оренди, купівлі-продажу, дарування та ін.
Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди мають місце за наявності цивільного правопорушення, що потягло виникнення майнової шкоди (див. коментар до ст. 22 ЦК).
Відшкодування моральної (немайнової) шкоди застосовується у випадках заподіяння особі фізичних та моральних страждань унаслідок порушення, невизнання чи оспорення його суб´єктивного права (див. коментар до ст. 23 ЦК).
Визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб полягає у позбавленні у судовому порядку або в іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного рішення, вчиненої дії і зобов´язання вказаних суб´єктів владних правовідносин вчинити певну дію для захисту порушеного цивільного права чи законного інтересу (див. коментар до ст. 21 ЦК).
Коментована стаття не встановлює вичерпного переліку способів захисту цивільного права, вказуючи на те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Зокрема, до способів захисту належать позови про визнання правочину дійсним у випадках, передбачених ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220 та ін. ЦК).
Суд, при дослідженні і встановленні дійсних обставин справи, може відмовити у захисті права, не застосовуючи жоден із перерахованих
способів. Підставою для відмови у захисті може бути зловживання своїми правами: посягання на права інших осіб, моральні засади суспільства, завдання шкоди навколишньому природному середовищу, культурній та історичній спадщині, використання права з метою неправомірного обмеження конкуренції, недобросовісна конкуренція, зловживання монопольним становищем та інші форм зловживання правом (див. коментар до ст. 13 ЦК).
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Зловживання правом - підстава для відмови у захисті прав судом - Рішення КСУ щодо відповідності Конституції України (конституційності) ч. 3 ст. 13, ч. 3 ст. 16 Цивільного кодексу України
28 квітня 2021 року Конституційним Судом України було прийняте рішення № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020 (193/20) за конституційною скаргою ПАТ КБ „ІНДУСТРІАЛБАНК“ щодо відповідності Конституції України (конституційності) ч. 3 ст. 13, ч. 3 ст. 16 Цивільного кодексу України.
За наслідками розгляду справи Конституційний Суд України визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) зазначені положення Цивільного кодексу України.
У цій справі судом досліджувалась конституційність відмови у захисті цивільного права та інтересу особи в разі вчинення нею дій з наміром завдати шкоди іншій особі, а також у разі зловживання правом в інших формах (так званої у науковій літературі «заборони шикани»).
Оцінюючи ч. 3 ст. 13, ч. 3 ст. 16 Цивільного кодексу України, Конституційний Суд України вважає, що вони не є підставою для відмови у відкритті судового провадження за позовом особи, яка, можливо, порушує межі здійснення цивільних прав. Проте суд може застосувати ці приписи під час розгляду справи по суті та відмовити в задоволенні позовних вимог.
Суд констатував, що оспорювані приписи Кодексу встановлюють для учасників цивільних відносин заборону порушувати межі здійснення цивільних прав, а також дають суду можливість відмовити в захисті цивільного права в разі порушення особою вимог ч. 2-5 ст. 13 Кодексу. Тобто ці приписи Кодексу містять вказівку на юридичні наслідки дій особи, що їх не може бути кваліфіковано як умови, підстави або міри цивільно-правової відповідальності, проте такі дії не можуть бути захищені через їх недобросовісність.
Отже, Конституційний Суд України при розгляді справи № 3-95/2020 (193/20) дійшов висновку, що ч. 3 ст. 13, ч. 3 ст. 16 Кодексу направлені на стимулювання учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, оскільки у разі вчинення зловживання правом суд може відмовити у захисті.
Відповідно до ст. 152-1 Конституції України: "Рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені".
Таким чином, з урахуванням ст. 152-1 Конституції України, висновки, зроблені Конституційним Судом України у рішенні № 2-р(II)/2021 від 28 квітня 2021 року, є обов’язковими для застосування усіма судами України.
Аналізуйте судовий акт: Сторони договору купівлі-продажу частки на квартиру вживали «ПРАВО НА ЗЛО» для унеможливлення звернення стягнення на майно відповідача (ВС/КЦС у справі № 754/5841/17 від 10.02.2021)
Цікаве судове рішення щодо трактування ВС зловживання правом стороною у справі.
Так, з відповідача в судовому порядку стягнуто на користь позивача борг та відкрито виконавче провадження про стягнення коштів.
По класиці жанру, для уникнення стягнення на майно відповідач уклав договір дарування частки квартири, на користь своєї матері, а тому позивач звернувся з позовом про визнання цього договору дарування недійсним.
Судами було встановлено, на момент, коли відбувалось судове засідання в якому розглянуто заяву позивача про забезпечення позову шляхом накладання арешту на все нерухоме та рухоме майно, що належить відповідачу, та в якому було оголошено перерву в зв’язку з хворобою відповідача, він знаходився у приватного нотаріуса та укладав договір дарування частки квартири.
Зважаючи на відкрите виконавче провадження позивач (стягувач) вказував, що договір дарування частки квартири містить ознаки фіктивності, не спрямований на реальне настання правових наслідків, укладений з метою перешкодити виконанню судового рішення, а отже такий договір повинен бути визнаний недійсним.
Позивач подав також заяву про збільшення позовних вимог, адже пізніше стало відомо, що обдаровувана відчужила частку у квартирі за договором купівлі-продажу.
Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги залишено без задоволення.
Постановою апеляційного суду апеляційну скаргу позивача задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування частки квартири. Оскільки позивач не є стороною договору купівлі-продажу квартири, цей правочин не був предметом оспорення, є чинним, апеляційним судом зазначено, що повернення відповідачу квартири неможливо, а у цій справі не може бути застосовано реституцію (повернення квартири відповідачу).
Позиція ВС: ВС зазначено, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора і бути направлений саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом.
Апеляційний суд, встановивши, що оспорюваний договорів дарування, укладений між відповідачем та його матір’ю, спрямований на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з відповідача, зробив обґрунтований висновок про визнання договору дарування недійсним.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.
У справі, що переглядається очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку позивачем і зумовив для позивача настання негативних наслідків.
Також колегія суддів, зробила висновок, що обраний позивачем спосіб захисту (відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності відповідача) передбачений п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах.
Аналізуйте судовий акт: Спосіб захисту права «заборонити органу управління вчиняти ПЕВНІ дії в майбутньому» не передбачений законом, тому така вимога НЕ задовольняється судом (ВСУ у справі № 6-951цс16 від 24 травня 2017р.)
Резюме цієї постанови ВСУ – суд НЕ має право забороняти щось на майбутнє з двох причин.
По-перше: для захисту права суду необхідний факт його порушення, а чи відбудеться це у майбутньому – невідомо;
По-друге: способи захисту порушеного права не абстрактні і формулюються позивачем як завгодно, а визначені виключно законом. Тому, якщо законом не передбачено такого способу захисту права «як заборонити органу управління вчиняти ПЕВНІ дії в майбутньому», то у задоволенні такої позовної вимоги суду слід відмовити. При цьому виходити за межі позовних вимог і застосувати інший спосіб захисту порушеного права не заявлений позивачем суд не має права. Навіть якщо порушення права позивача очевидне.
У цій справі суд серед іншого заборонив загальним зборам органу управління кооперативу у визначеному складі приймати рішення від імені кооперативу, які відповідно до ст. 15 ЗУ «Про кооперацію» віднесені до компетенції загальних зборів.
Суди апеляційної та касаційної інстанцій підтримали таке рішення, проте ВСУ його скасував і направив справу в цій частині на новий розгляд. Зокрема, ВСУ підкреслив, що судом при ухваленні такого рішення не визначено за захистом якого порушеного права позивач в даному випадку звернувся до суду. ВСУ зазначив, що саме із встановлення порушеного права обирається спосіб захисту цього права. Загальний перелік способів захисту порушеного права та інтересу міститься в ст. 16 ЦК України. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Проте, якщо позивач просить суд захисти право таким способ, який не встановлений законом, то суду слід відмовляти в такому проханні.
Правова позиція ВСУ у справі № 6-951цс16: Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Проте суд не зазначив, за захистом якого порушеного права позивач звернувся до суду.
Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.
Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Разом з тим вищезазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду, який, задовольнячи позовні вимоги в частині заборони органу управління діяти від імені юридичної особи, не звернув уваги, що такий спосіб захисту не передбачений законом. Вимога заборонити органу управління вчиняти певні дії в майбутньому не може бути задоволена, оскільки захисту підлягає тільки порушене право, хоч у цьому випадку і таке не мало місце.
Аналізуйте судовий акт: Припинення строку дії договору підряду не припиняє зобов’язання підрядника. Суд задовільнив вимогу «виконати підрядні роботи щодо проведення капітального ремонту приміщення» (ВГСУ від 24.01.17р. у справі № 910/11087/15)
Більшість зобов’язань виникають на підставі договору і є двосторонніми. У кожному зобов’язанні є боржник та кредитор. І це стосується не тільки розрахунків між сторонами, а і при виконанні дій, передбачених договором.
В судах безліч позовів саме про стягнення коштів, коли кредитор поставив товар, виконав роботу, надав послуги, тощо, а боржник не розраховується вчасно. Проте практично немає позовів, коли кредитор сплатив кошти, а боржник не виконує дій, передбачених договором, і кредитор просить суд зобов’язати боржника виконати ці дії, а не повернути кошти.
Цікавим є вибір способу захисту прав у цій справі. Замовник звернувся із позовом «про виконання договірних зобов’язань», а суд ухвалив на на підставі п. 5, ст. 16 ЦК україни «зобов’язати підрядника виконати зобов’язання за договором підряду шляхом проведення капітального ремонту приміщення»
Заперечуючи проти позову та оскаржуючи рішення суду першої інстанції підрядник намагався довести, що оскільки строк дії договору підряду закінчився, то і виконувати прийняті на себе зобов’язання за договором не потрібно. Можна ставити лише питання про повернення коштів, яке замовник у суді не ставив, і тому, йому слід відмовити у задоволенні позову.
ВГСУ підкреслив, що відповідно до ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог закону. Одностороння відмова від зобов'язання не допускається. Відповідно до ч. 4, ст. 631 ЦК України Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Тому, припинення строку договору не свідчить ані про припинення договору, ані про припинення зобов'язань за договором, а тому не означає звільнення боржника від виконання обов'язку в натурі, Кредитор має право вимагати виконання обов'язку в натурі впродовж того часу, коли існує відповідне зобов'язання, а не лише впродовж строку, встановленого сторонами для його виконання у договорі (аналогічна позиція викладена в листі Верховного Суду України від 01.04.2014 "Аналіз практики застосування судами ст.16 Цивільного кодексу України").
Аналізуйте судовий акт: "Визнання електронних торгів такими, що відбулись" та "визнання переможцем торгів" - такі вимоги НЕ задовольняються судом оскільки НЕ є передбаченими законом способами захисту прав (Справа № 910/3785/16)
Резюме цього рішення гранично коротке: «у господарських справах суди не задовольняють вимоги про встановлення фактів, які мають юридичне значення». І вимоги, щодо такого ноу-хау як електронні торги арештованим майном не є виключенням з цього правила.
При цьому суд приймає позов до розгляду та з’ясовує фактичні обставини справи, а після цього робить висновок про відповідність позовної вимоги матеріально – правовим способам захисту права та/або порушеного інтересу позивача. Якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом та не веде до захисту чи відновлення його порушеного права, суд відмовляє у заявленій вимозі, як безпідставній.
Аналізуйте судовий акт: Вибір способу захисту права: одночасне подання віндикаційного та негаторного позову (вимог) неможливе оскільки такі вимоги є взаємовиключеними (ВСУ від 18 січня 2017р. у справі за № 6-2723цс16)
УВАГА: Спільне засідання цивільної та господарської палат! Важлива правова позиція ВСУ спрямована на наведення порядку у тому безладі, який існує у судовій практиці щодо спорів про захист права власності та інших речових прав.
Теоретичне оперування юристами такими популярними словами як «реституція» та витребування майна від не менш популярного - «добросовісний набувач» часто на практиці зустрічалось з не аби якими складнощами у судах, які відмовляли у задоволенні віндикаційного, негаторного чи кондикційного позову особливо не пояснюючи чому… Як правило в таких випадках суд зазначає, що позивач неправильно обрав спосіб захисту свого права, передбачений ст. 16 ЦК України.
ВСУ зазначає, що при обранні способу захисту права слід враховувати, що реституція передбачена ст. 216 ЦК України застосовується тільки між сторонами договору, який визнано судом недійсним чи нікчемним. Тому, вимога реституції не може пред’являтись особі, яка не була стороною такого договору, наприклад, у випадку коли майно було перепродано покупцем один чи декілька разів цій третій особі.
Окрім цього не тільки немає необхідності, а і не підлягають задоволенню вимоги власників майна про визнання недійсними наступних договорів щодо перепродажу майна, які були укладені після визнаного недійсним (нікчемним) першого договору в ланцюжку. В цьому випадку власнику слід подавати віндикаційний позов на підставі ст. 387 ЦК України про витребування майна із чужого незаконного володіння. Тобто, умовою віндикації є відсутність договірних відносин між сторонами спору, а саме майно перебуває у володільця на правовій підставі (наприклад договір з іншою особою), яка оспорюється власником.
Якщо ж майно перебуває у володільця – набувача майна без достатньої правової підстави, власник захищає своє право власності шляхом подання кондикційного позову про витребування у набувача цього майна, на підставі ст. 1212 ЦК України.
ВСУ підкреслив, що застосовувати одночасно ст. ст. 216, 387 та 1212 ЦК України при ухваленні рішень неправильно.