Стаття 451. Судове рішення за скаргою

Аналізуйте судовий акт: Як правильно ініціювати спір про заборгованість з аліментів: позов чи скарга на дії державного виконавця (ВС/КЦС у справі №2-751/2007 від 13.01.2021р.)

 Добре, коли батьки не забувають після розлучення, що мають певні обов’язки перед своєю дитиною і повинні утримувати її у гідних умовах для нормального зростання та розвитку. Цей обов’язок стосується як матері, так і батька, незалежно від того, з ким проживає дитина.

Однак, в нашій країні є нездорова тенденція, за якої жінки після розлучення намагаються домогтись хоч якоїсь фінансової допомоги від батька та встановити більш-менш адекватні аліменти, а батько робить все можливе, щоб не платити аліменти з усіх доходів.

Інколи, сидячи у відкритих судових засіданнях, дивуюсь скільки «колишніх» моряків працюють двірниками на мінімальній заробітній платі.

Але це окрема історія.

До суду звернулась жінка-стягувач аліментів із скаргою на дії державного виконавця, яка просила визнати неправомірною та скасувати довідку-розрахунок про нараховані і сплачені аліменти та зобов’язати виконавця провести повторний розрахунок.

Так, на виконанні знаходиться виконавчий лист про стягнення аліментів на утримання дитини. Державним виконавцем було складено довідку-розрахунок про нараховані та сплачені аліменти боржником, з якої вбачається, що станом на 2019 р. боржник має переплату зі сплати аліментів.

Звертаючись до суду, скаржниця пояснила, що при складенні даної довідки виконавець не врахував наявної заборгованості за попередні роки, що призвело до спотворення реальної суми боргу. Крім того, виконавцем не враховано реальну суму доходів боржника.

Адже, за такими розрахунками виконавця жінка залишилась ще винною боржнику.

Суд першої інстанції задовольнив скаргу частково. По суті задовольнив вимоги, але лише з тих мотивів, що виконавець не врахував реальні суми доходів боржника.

Апеляційний суд постановив нову ухвалу, якою відмовив у задоволенні скарги. При цьому, суд апеляційної інстанції виходив із двох формальних підстав. Так, на думка суду:

По-перше, стягувач повинна була пред’явити позов, а не скаргу на дії державного виконавця щодо розміру заборгованості за аліментами;

По-друге, районний суд не мав права зобов’язувати державного виконавця вчиняти певні дії, оскільки це є виключною компетенцією державного виконавця.

ВС, переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій не погодився із таким підходом апеляційного суду та повернув на новий розгляд справу.

Враховуючи положення ст.ст. 71, 74 ЗУ «Про виконавче провадження», ВС зауважив, оскільки заявник звернулася до суду, який видав виконавчий документ, зі скаргою на дії державного виконавця щодо розрахунку аліментів у порядку контролю за виконанням судового рішення, то такий спір може розглядатися у порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця, що передбачений розділом VII ЦПК.

Адже з цього приводу неодноразово висловлювалась правова позиція ВС, в тому числі ВП ВС.

Згідно із усталеною практикою ВС, що є обов’язковою для застосування іншими судами, у вказаній категорії справ стягувач аліментів вправі обирати спосіб судового захисту: або оскаржувати дії державного виконавця, або пред’являти позов на загальних підставах.

Крім того, ВС зазначив про помилковість висновків суду апеляційної інстанції про незаконність втручання у дискреційні повноваження виконавця, шляхом зобов’язання вчинити певні дії.

За висновками ВС, суд має повноваження зобов’язувати державного виконавця вчиняти певні дії, оскільки це не є втручанням у повноваження державного виконавця, а узгоджується із положенням ч.2 ст.451 ЦПК, згідно з яким у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов’язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

З цих підстав, ВС направив справу в суд апеляційної інстанції для здійснення розгляду справи по суті та наголосив на необхідності врахувати правову позицію ОП КЦС в якій визначено, як саме і з яких видів доходу боржника обчислюється заборгованість за аліментами.

Отже, ВС поставив крапку у питанні яким чином здійснюється захист інтересів у спорах про визначення розміру заборгованості з аліментів, визнавши, що право на обрання порядку звернення належить стягувачу. В свою чергу, суд має захистити інтереси особи, незалежно від обраного нею способу, як в порядку позовного провадження, так і в порядку контролю за виконанням судового рішення.

Аналізуйте судовий акт: Боржник виплачує кредитору стягнуту рішенням суду суму середньомісячного заробітку за вирахуванням податків, тобто виступає податковим агентом, як і при звичайній виплаті заробітної плати (ВС/КЦС, № 523/14396/19)

Працівник виграв судовий спір з роботодавцем і стягнув середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу та інші додаткові суми на кшталт моральної шкоди, тощо. Як правило суд вказує у рішенні, що сума стягнення визначена без утримання податків, проте в даному випадку цього не відбулося.

В будь –якому випадку така сума є доходом працівника, і з цієї суми повинні бути сплачені податки. Хто сплачує ці податки? Роботодавець як податковий агент відразу утримуючи податки при виплаті з суми вказаної у рішенні суду чи працівник самостійно після фактичного отримання від роботодавця повної суми вказаної у рішенні суду.

Це питання безліч разів і багато років постійно розглядається судами. І воно ускладнюється традиційно примітивною поведінкою державних виконавців, які займаються примусовим виконанням таких рішень та системно порушують права боржників. Зокрема д/в просто не має бажання враховувати пункт 168.1, ст. 168 ПК України, який передачає, що "податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу."

У цій справі роботодавець з метою уникнення виконавчого збору добровільно до відкриття виконавчого провадження виконав рішення суду на користь працівника. Тобто вирахував від суми зазначеної у рішенні суду суму податку з доходу фізичної особи та військовий збір і як податковий агент отримувача доходу сплатив їх до бюджету, а решту суми перерахував працівнику.

Працівник з цим не погодився, вважав, що має отримати від роботодавця повну суму коштів зазначену у рішенні суду без утримання податків, і ініціював відкриття виконавчого провадження.

Державний виконавець незважаючи на отримання підтверджуючих документів про виконання рішення суду від боржника вирішив, що боржник виконав рішення суду на користь кредитора не в повному обсязі, заарештував рахунок та стягнув з боржника окрім суми у розмірі сплачених ним податків за кредитора ще й виконавчий збір.

Навіть незважаючи на незаконне стягнення з боржника цих сум державних виконавець не закінчив виконавче провадження, як того вимагає ст. 39 ЗУ «Про виконавче провадження».

Боржник звернувся зі скаргою на дії державного виконавця в порядку, передбаченому ст. 447 ЦПК України, в якій наполягав на повному виконанні рішенні суду ще до відкриття виконавчого провадження та неправомірності дій д/в, щодо стягнення з нього додаткових сум та виконавчого збору, а також невинесення постанови про закінчення виконавчого провадження.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовив боржнику у задоволенні скарги. Суд касаційної інстанції ухвалив нове рішення яким ЧАСТКОВО задовільнив скаргу боржника.

ВС погодився з боржником з приводу його обов’язку виплатити кредитору не всю суму стягнення вказану у рішенні суду, а суму зменшену на суму утриманих у джерела виплати податків.

Зокрема ВС розтлумачив наступне: «суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів, які підлягають сплаті податковим агентом.»

Ну а далі пішла ДУРНЯ від Верховного Суду.

Хоча суд касаційної інстанції і визнав неправомірною бездіяльність д/в, яка полягає у невинесенні постанови про закінчення виконавчого провадження, порушенні д/в права кредитора таким чином відновлені не були. Адже це формальний момент, д/в рано чи пізно і сам би закінчив виконавче провадження, будь-яких інших виконавчих дій він проводить не збирався.

Вимоги кредитора полягали у поверненні стягнутих з нього незаконно д/в сум коштів та виконавчого збору. З цього приводу ВС відмовив та зазначив наступне: «Чинне процесуальне законодавство України не наділяє суди повноваженнями щодо зобов`язання державних виконавців вчиняти або утриматися від вчинення певних виконавчих дій, що не звільняє державного виконавця від обов`язку усунути порушення, встановлені судовим рішенням.» ( стаття 451 ЦПК України)

В даному випадку після такого рішення д/в просто підпише папірець про закінчення виконавчого провадженні, жодних коштів за власної ініціативи не поверне, проігнорує письмові звернення боржника, а на прийомі «порадить» боржнику просто почитати уважно рішення ВС чи повторно звертатися до суду з невідомо якою вимогою. І навіть, якщо захоче щось допомогти, то не зможе, бо кошти ним вже перераховані стягувачу та у бюджет…