1. Права, свободи чи інтереси осіб можуть захищатися не лише у судах цивільної юрисдикції, але й в господарських, адміністративних, третейських судах, а також в адміністративному порядку. Тому важливе практичне значення має чітке розмежування юрисдикції різних установ.
"Підвідомчість цивільних справ судам" — саме таку назву мала глава З ЦПК 1963 р. В юридичній літературі немає загальновизнаної дефініції підвідомчості. Так, одні автори вважають, що підвідомчість — це коло цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню в суді[2], інші — що це властивості справ, на підставі яких справа підлягає розгляду у відповідному органі2. Президія Вищого арбітражного суду України у роз´ясненні від 8 лютого 1996 р. № 02-5/62 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" визначила підвідомчість як передбачену законом сукупність повноважень судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції3.
ЦПК взагалі не вживає терміна "підвідомчість", натомість глава 2 розділу І називається "Цивільна юрисдикція". Зміну назви цього інституту зумовило конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини (ст. 124 Конституції України).
2. Сфера юрисдикції судів законом чітко не визначена. Відповідно до Рішення КС України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, слід розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. КС України 7 травня 2002 р. у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) наголосив, що положення про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, означає, що до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції, відповідно до їх повноважень, належить вирішення питань, що мають правовий характер, зокрема тих, які виникають у зв´язку з призначенням чи звільненням певних посадових осіб Президентом України або Верховною Радою України.
У Правових позиціях ВС України щодо застосування загальних положень цивільного процесуального законодавства[3] зазначається, що положення Конституції України про поширення юрисдикції судів на усі правовідносини у державі:
1) не звільняє заінтересованих осіб від обов´язку звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного органу (наприклад, із заявою про надання земельної ділянки для фермерського господарства — до відповідної ради, про відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій — до комісій з питань встановлення прав реабілітованих тощо);
2) не знімає обмежень щодо кола осіб, які можуть звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб (зокрема право звернутися із заявою про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним належить лише особам, зазначеним у ст. 237 цього Кодексу).
Перший виняток стосується дискусії про підвідомчість суду цивільної юрисдикції правовідносин, коли відсутній спір про право. Чинне законодавство по-різному визначає таку підвідомчість. Наприклад, згідно зі ст. 106 СК шлюб розривається державним органом реєстрації актів цивільного стану за заявою подружжя, яке не має дітей. Проте якщо у подружжя є діти, то заява про розірвання шлюбу подається разом із письмовим договором про утримання дітей і відповідно до ст. 106 СК вона розглядається лише судом. Фактично, в обох випадках відсутній спір про право, але підвідомчість цих справ суду зумовлена охороною інтересів дитини. Частина 3 ст. 234 ЦПК передбачає, що заява подружжя, яке має дітей, розглядається в окремому провадженні. Але заява про розірвання шлюбу, коли відсутня згода між подружжям, розглядається у позовному провадженні, для якого характерний спір про право. Водночас, чи не суперечитиме положенням Конституції України про універсальну юрисдикцію судів відмова у відкритті провадження у справі з підстави п. 1 ч. 2 ст. 122 цього Кодексу: "Заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства"?
З міркувань ВС України випливає, що такі справи не підвідомчі судам і у відкритті провадження потрібно відмовляти, оскільки відсутній спір про право, а перелік справ окремого провадження є виключним. Проте таке твердження і відповідне застосування процесуальних норм не узгоджується з Конституцією України, адже правило поширення юрисдикції судів на усі правовідносини не означає поширення її лише на спори, оскільки вони становлять лише одну категорію правовідносин.
3. Поняття "підвідомчість" у літературі розуміється не лише як розмежування компетенції судів та інших органів державної влади, але й як розмежування компетенції всередині судової системи між різними судами (цивільними, господарськими тощо), як розмежування компетенції всередині окремої гілки судової влади, як розмежування різних категорій справ за порядком їх розгляду[4]. Останні два визначення стосуються підсудності та розмежування проваджень, у яких розглядаються справи. Вони визначаються позивачем, проте неправильне їх визначення не має наслідком відмову у відкритті провадження чи закриття провадження, що припиняє рух справи і унеможливлює повторне звернення. Тому розглядати підвідомчість справ суду цивільної юрисдикції слід як розмежування компетенції щодо розгляду справ між судами України — Конституційним Судом України, судами цивільної юрисдикції, господарськими та адміністративними судами, а також військовими судами.
У літературі виділяють такі критерії визначення підвідомчості: 1) характер відносин (цивільні, земельні, сімейні справи тощо); 2) суб´єкт звернення (за загальним правилом у судах цивільної юрисдикції розглядаються справи за участю фізичних осіб); 3) наявність спору про право.
4. В порядку цивільного судочинства розглядаються справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Фактичною передумовою судового розгляду справи є наявність спору про право (для справ позовного провадження). Спір повинен мати правовий характер, тобто стосуватися прав, обов‘язків, свобод чи інтересів конкретної особи.
Порушення, невизнання чи оспорювання прав, свобод чи інтересів позивача є його суб‘єктивною оцінкою фактичних правовідносин. Порушення, як такого, насправді може й не бути, і для визначення компетенції суду це не має значення. Водночас має значення характер правовідносин, з яких виник спір.
Права, свободи чи інтереси виникають із різних суспільних правовідносин. В порядку цивільного судочинства розглядаються ті спори, які виникають у сфері цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Об‘єктивних меж цих правовідносин немає. Найпростішим та найбільш об‘єктивним критерієм визначення галузевої належності спору є джерело, в якому знаходиться норма матеріального права, що регулює відносини сторін, з яких виник спір. Якщо відповідна норма знаходиться у ЦК, ці відносини цивільні, у СК – сімейні, у ЖК – житлові, у ЗК – земельні, у КЗпП - трудові. Проте, для цього слід встановити, які саме правовідносини виникли і в чому саме полягає правопорушення. Ці обставини з‘ясовуються в процесі судового розгляду. Тому не завжди можна одразу правильно визначити характер правовідносин і, відповідно, підвідомчість спору.
Якщо на стадії відкриття провадження у справі суд помилився у характері спору, це матиме наслідком закриття провадження у справі.
5. Цивільні відносини – це особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
В порядку цивільного судочинства вирішуються усі спори, що виникають з цивільних правовідносин, зокрема, що стосуються вчинення правочинів, здійснення особистих прав, захисту права власності, виникнення, зміни, припинення, виконання зобов‘язань, захисту прав споживачів, спадкування, відшкодування шкоди тощо. Важливою ознакою цих правовідносин є юридична рівність сторін спору, відсутність між ними відносин влади і підпорядкування.
6. Судовий захист права приватної власності громадян здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами:
а) про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (а в передбачених законом випадках і від добросовісного набувача) чи відшкодування його вартості, про усунення інших порушень прав власника;
б) про визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю;
в) про поділ спільного майна або виділ з нього частки;
г) про визнання недійсними угод про відчуження майна та дійсними - у випадках, передбачених законом, а також про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження своїм майном;
д) про переведення прав і обов´язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності, на привілеєву купівлю цієї частки;
е) про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню громадянину (зокрема: відповідно до ст.1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" підлягають передачі сім´ям наймачів квартири (будинки) та належні до них господарські споруди і приміщення;
є) про визнання недійсною угоди про відчуження квартири (будинку) з громадського житлового фонду з порушенням права наймача цього приміщення на придбання його у власність або про переведення на наймача прав і обов´язків набувача за цією угодою;
ж) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи);
з) про виключення майна з опису.
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Спори про відшкодування шкоди між громадянином та суб'єктом владних повноважень є цивільно-правовими та не можуть розглядатися в порядку адміністративного судочинства (№ 6-782цс17 від 16.08.2017)
У липні-серпні 2017 року Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглянула кілька справ за однотипними позовами фізичних осіб до управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради Київської області про відшкодування шкоди (зокрема, справи № 377/232/16ц (№ 6-1094цс17), № 377/293/16-ц (№ 6-1113цс17), № 377/294/16-ц (№ 6-1096цс17), № 377/215/16-ц (№ 6-782цс17). Підставами для перегляду Верховним Судом України судових рішень у цих справах стало неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме ст. ст. 1, 15 ЦПК України та ст. ст. 2, 3, 17 КАС України стосовно компетенції судів.
Кожен із позивачів у цих справах звернувся до суду з позовною заявою в порядку цивільного судочинства. Позивачі зазначали, що в зв’язку з виконанням ними службових обов’язків з ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС на роботах у зоні іонізуючого випромінювання їх здоров’ю було завдано шкоди, вони отримали ІІ групу інвалідності безстроково й кожен із них має право одержувати щорічно допомогу на оздоровлення в розмірі 5 мінімальних заробітних плат, як це передбачено ст. 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», однак відповідач – управління соціального захисту населення виконавчого комітету міської ради, не виплачує допомогу в зазначеному розмірі.
Разом із тим, позивачі не оскаржували дії чи бездіяльність відповідача як суб’єкта владних повноважень. Навпаки, вони посилалися на порушення їх цивільного права на відшкодування шкоди – суму невиплаченої допомоги на оздоровлення позивачі кваліфікували як завдану їм ядерну шкоду, за яку настає цивільна відповідальність згідно з Віденською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 року, Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», ст. 1189 Цивільного кодексу України. Позивачі наполягали на тому, що зазначена сума повинна бути стягнута на їх користь як відшкодування шкоди за правилами вказаних законів.
Жодна з позовних заяв не була розглянута судом по суті. Суди відмовили у відкритті провадження в справах, вважаючи, що позивачі оскаржують бездіяльність управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради Київської області, а тому спір є публічно-правовим і позовні заяви підлягають розгляду в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.
За результатами розгляду цих справ Верховний Суд України не погодився з таким тлумаченням судами норм процесуального закону про компетенцію і скасував постановлені судами ухвали. Верховний Суд України у відповідних постановах зробив такий правовий висновок: не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування та суб'єктом приватного права - фізичною особою, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом права не публічного, а цивільного, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права.
Оскільки при зверненні до суду з позовом кожен із позивачів у позовній заяві на власний розсуд сформулював предмет та підстави своїх вимог про порушення цивільного права, суд на стадії вирішення питання про відкриття провадження в справі не повинен був довільно вдаватися до оцінки обґрунтованості такого позову та висловлюватися про те, яке право позивача порушено чи не порушено, чи правильно посилається позивач на ту або іншу норму закону і чи правильно він сформулював предмет і підставу позову. Зазначені питання входять до кола тих, які суд має вирішити під час ухвалення рішення за наслідками розгляду справи по суті (ст. 214 ЦПК України). У результаті суд ухвалює рішення або про наявність, або ж про відсутність підстав для задоволення позову в межах того предмета і з тих підстав, що заявлені позивачем.
Аналізуйте судовий акт: Юрисдикція спорів за участю Фонду гарантування вкладів фізичних осіб визначається виходячи зі змісту правовідносин та функцій Фонду у цих правовідносинах (ВСУ у справі № 6-1489цс16 від 15 травня 2017р.
З одного боку Фонд гарантування вкладів є особою публічного права відповідно до ст. 3 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», з іншого боку - Фонд при здійсненні своїх повноважень щодо управління банком, де введено тимчасову адміністрацію, юридично є керівником такого банку і виступає як сторона у договірних зобов’язаннях.
Подвійність правової природи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб породила різні підходи судів до визначення підвідомчості спорів, в яких стороною є Фонд. Так, публічно-правовий спір фізичної особи з Фондом відповідно до ст. 15 ЦПК України повинен вирішуватись за правилами цивільного судочинства.
Таким чином, немає універсального підходу до визначення юрисдикції спорів, стороною в яких є Фонд та його уповноважені особи. Перед поданням позову правозахиснику необхідно дослідити правовідносини між сторонами та самостійно визначити, які функції у цих правовідносинах здійснює чи повинен здійснити Фонд. Зокрема, визначені законом функції та повноваження. А далі, оскільки Фонд оскаржує все що бачить аж до ВСУ, сподіватись, що ВСУ погодиться з думкою правозахисника. Інакше, як це вже бувало безліч разів у таких спорах, довіритель втрачає роки на юрисдикційні суперечки і починає свій шлях знову з першої інстанції.
Аналізуйте судовий акт: Спір щодо відчуження частки у статутному фонді ТОВ особою, яка не є учасником товариства, підвідомчий судам загальної юрисдикції, а НЕ господарським судам (ВСУ від 05.04.2017 № 6-381цс17)
В у цій постанові ВСУ висловився щодо питання розмежування підсудності справ, пов’язаних із відчуженням частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, тобто корпоративних прав особою, яка на час відчуження таких прав не була учасником ТОВ.
Районним судом задоволено позов щодо визнання договору дарування 100% частки у статутному капіталі суб’єкта господарювання у зв’язку із тим, что дарувальник на момент укладання вказаного договору перестав бути учасником ТОВ оскільки до цього уклав договорі-купівлі продажу корпоративних прав та, відповідно, не був їх власником.
З вказаним рішенням погодився і апеляційний суд.
Проте, ВССУ, скасовуючи зазначені рішення судів, закрив провадження у справі посилаючись на те, що спір пов’язаний з розпорядженням корпоративними правами, а отже є корпоративним і тому підлягає розгляду в порядку не цивільного, а господарського судочинства.
Натомість ВСУ, скасовуючи рішення касаційного суду вказав, що з урахуванням положень ст.ст. 88, 143 ЦК України, ст.ст. 88, 167 ГК України, ст. 10 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» (далі - Закон № 1576-XII) корпоративні відносини за своїм суб'єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових).
А тому питання відчуження корпоративних прав, яке здійснено особою, яка перестала бути учасником ТОВ не є спором між суб’єктом господарювання і її учасником або особою, що вибула з числа учасників і не пов’язане зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства.
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-381цс17: Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Згідно із пунктом 4 статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
Не підлягає розширеному тлумаченню пункт 4 частини першої статті 12 ГПК також щодо справ, пов'язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі не є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, у тому числі такий, що вибув. Зокрема, спори за участю спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали його учасниками, не є підвідомчими (підсудними) господарським судам.
Із системного аналізу положень ст.ст. 88, 143 ЦК України, ст.ст. 88, 167 ГК України, ст. 10 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» (далі - Закон № 1576-XII) вбачається, що корпоративні права учасників господарського товариства визначаються законом і статутними (установчими) документами. Корпоративні відносини виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав із моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю, а за своїм суб'єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових).
При визначенні підвідомчості (підсудності) справ, що виникають із корпоративних відносин, слід керуватися поняттям корпоративних прав, наведеним у частині першій статті 167 ГК України - корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
У разі якщо суб'єктний склад осіб, які беруть участь у справі, або предмет позову не відповідають визначеним у пункті 4 частини першої статті 12 ГПК України справам, що виникають із корпоративних відносин, то відповідно до статті 1 ГПК України господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.
Аналізуйте судовий акт: Підвідомчість: спір фізичної особи з державним реєстратором прав на нерухоме майно розглядається за правилами цивільного судочинства (СПІЛЬНЕ ЗАСІДАННЯ ТРЬОХ ПАЛАТ ВСУ у справі № 21-41а16 від 14 червня 2016 р.)
Мабуть прийняти участь у засіданні трьох палат ВСУ – адміністративної, господарської та цивільної мрія для кожного юриста. Таке буває один раз за усю кар’єру. Таке шановане товариство суддів буває при вирішенні спорів про підвідомчість. Цього разу ми розглядаємо справу про підвідомчість розгляду спорів між фізичною особою та державним реєстратором прав на нерухоме майно.
Рішення ВСУ іноді дуже дивують. При виборі юрисдикції спір між представником влади – мінюсту, а саме державним реєстратором, та фізичною особою більшість юристів віднесло би до адміністративного судочинства. Так думали і суди першої, адміністративної та касаційної інстанцій адміністративної юстиції. І розглядали позовні вимоги до державного реєстратора – «про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними дій, скасування запису.»
Проте у ВСУ думка інша. ВСУ скасував всі рішення у справі та закрив провадження. ВСУ прийшов до висновку, що подібні справи повинні розглядатись за правилами цивільного судочинства.
ВСУ підкреслив, що подібний спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК. ВСУ також акцентував увагу на тому, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Цю тезу слід використовувати юристам, як стратегічну при розгляді інших справ, особливо в судах першої інстанції.