1. Відповідно до принципу диспозитивності сторони можуть і у виконавчому провадженні укласти мирову угоду, стягувач має право відмовитися від примусового виконання рішення. Ці дії мають бути відображені у відповідних письмових документах і визнані судом, оскільки вирішення питання про затвердження мирової угоди та відмови від примусового виконання рішення належить до компетенції суду.
Письмова заява про укладення мирової угоди або відмову стягувача від примусового виконання рішення подається державному виконавцеві, який передає її до суду для визнання не пізніше триденного строку.
2. Суд зобов’язаний роз’яснити сторонам наслідки затвердження відмови від примусового виконання рішення чи мирової угоди, бо згідно з п.п. 1, 2 ст. 37 Закону “Про виконавче провадження” прийняття судом відмови стягувача від стягнення та затвердження ним мирової угоди між стягувачем та боржником є підставами для закриття виконавчого провадження.
У разі закриття виконавчого провадження припиняється дія арешту майна боржника, скасовуються інші вчинені державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії у зв’язку із закриттям виконавчого провадження. Закрите виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, коли постанова державного виконавця про закриття виконавчого провадження визнається судом незаконною.
Визнаючи мирову угоду чи відмову стягувача від примусового виконання, суд зобов’язаний перевірити чи це не суперечить закону і не порушує права чи свободи інших осіб.
Для того щоб суд визнав мирову угоду, він має переконатися в її здійсненності. Так, визнаючи мирову угоду про поділ житлового будинку, слід перевірити чи є технічна можливість поділу відповідно до умов мирової угоди.
За результатами розгляду мирової угоди або відмови стягувача від примусового виконання суд постановляє відповідну ухвалу, де вказуються умови мирової угоди, що визнається.
У випадку невизнання відмови від стягнення або мирової угоди суд повинен мотивувати свої висновки про це в ухвалі.
page
youtube
