Стаття 37. Уявна оборона

1. Уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, не­правильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.
2. Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шко­ду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні під­стави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.
3. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості сво­го припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримінальній відпо­відальності як за перевищення меж необхідної оборони.
4. Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усві­домлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона під­лягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність.

1. Як зазначалося у п. 10 коментаря до ст. 36 КК, підставою необхідної оборони є лише реальне суспільно небезпечне посягання, тобто таке, яке фактично існує в об’єктивній реальності, а не в уяві особи. Іноді, однак, особа знаходиться в такій ситуації, коли які-небудь вчинки іншої людини (потерпілого) вона в силу обстановки, що склалася, помилково сприймає за суспільно небезпечне посягання, у зв’язку з чим заподіює потерпілому - тому, хто посягає, шкоду (наприклад, мешканцю, що заблукав і помилково намагався проникнути в чужу квартиру, або приятелю, який, імітуючи напад, намагався пожартувати - несподівано вночі зв’язати свого товариша, тощо). Подібні ситуації прийнято називати уявною обороною, що пов’язана з фактичною помилкою «того, хто захищається».

У пункті 7 ППВСУ від 26 квітня 2002 р. звертається увага на те, що слід відрізня­ти необхідну оборону від уявної, під якою розуміється «заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, але особа, не­правильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання».

1. Уявну оборону треба відрізняти від навмисного заподіяння шкоди потерпілому у випадках, коли останній не вчиняв ніяких дій, які можна було б оцінити (хоча б і по­милково) як «посягання», і той, хто «оборонявся», лише на підставі необґрунтованої підозри, переляку тощо заподіює йому шкоди. Відповідальність за заподіяну шкоду в таких випадках повинна наставати як за навмисний злочин на загальних підставах.
2. Питання про відповідальність за заподіяну шкоду при уявній обороні залежить від того, могла чи не могла особа усвідомлювати помилковість свого припущення щодо реальності суспільно небезпечного посягання, інакше кажучи, від виду допу­щеної помилки: була вона вибачальною чи невибачальною.
3. Вибачальною відповідно до ч. 2 ст. 37 КК визнається помилка, за якої «обста­новка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення». Саме в силу сумлінної, вибачальної помилки особа впевнена, що вона діє в стані необхідної оборони. Питання про те, чи дійсно в особи були достатні під­стави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи. При вибачальній помилці дії особи у стані уявної оборони прирівнюються до справжньої необхідної оборони. Тобто рішення про відповідальність за заподіяну шкоду залежить від того, чи була б визнана правомірною заподіяна шкода в умовах відповідного реального посягання, тобто за відсутності помилки. Для цього особа, що приймає рішення в справі (слідчий, суд), повинна абстрагуватися від того, що в даному випадку була помилка, і припус­тити, що мало місце відповідне реальне суспільно небезпечне посягання, й на цій підставі вирішити, були чи не були перевищені межі необхідної оборони. При нега­

тивній відповіді (межі необхідної оборони не були перевищені) відповідальність особи за заподіяну шкоду виключається (ч. 2 ст. 37 КК). При позитивній відповіді (особа вважалася б такою, що перевищила межі захисту, які дозволяються в умовах відповідного реального посягання) вона підлягає відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони (ч. 3 ст. 37 КК), тобто у такому разі кримінальна відповідаль­ність можлива лише за статтями 118 і 124 КК (п. 7 ППВСУ від 26 квітня 2002 р.).

1. Невибачальною відповідно до ч. 4 ст. 37 КК визнається така помилка, за якої в обстановці, що склалася, особа хоча і не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, якби проявила можливу в даній обстановці більшу пильність, обачність, дбайливість про інтереси інших осіб. Сутність невибачальної помилки полягає в тому, що об’єктивні і суб’єктивні обста­вини справи в обстановці, що склалася, не давали особі достатніх підстав для того, щоб «помилятися» щодо реальності суспільно небезпечного посягання. Але, незва­жаючи на це, особа все ж таки припустилася такої помилки і заподіяла посягаючому шкоди. Очевидно, що в такому випадку у неї відсутня вина у формі умислу і тому вона може підлягати відповідальності лише за необережне заподіяння шкоди, як-от: за вбивство через необережність (ст. 119 КК) або за необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК), оскільки менш тяжка шкода, заподіяна з необережності, не визначається злочином.