Стаття 375. Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

Аналізуйте судовий акт: Підставою для притягнення судді до кримінальної відповідальності за ст.375 КК України є скасування винесеного ним (ними) завідомо неправосудного судового рішення та доведення наявності умислу в діях судді (ВССУ, справа № 5-1902км14, 10.06.14)

Стаття 375 КК України  передбачає кримінальну відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Результати аналізу статистичних даних, матеріалів практики,  свідчать про певну динаміку збільшення кількості зареєстрованих на території України злочинів цього виду. Так, якщо в 2013 р. було зареєстровано 48 кримінальних правопорушень за ст. 375 КК України, то в 2014 р. – 106, а за три місяці 2015 р. – 84. При цьому, в 2013 році  повідомлено про підозру в 2 кримінальних провадженнях, до суду з обвинувальним актом передано  – 0, на кінець звітного періоду рішення не було прийняте в 47 кримінальних провадженнях. В 2014 р. повідомлено про підозру в 3 кримінальних провадженнях, до суду з обвинувальним актом передано – 1, на кінець звітного періоду рішення не було прийняте в 102 кримінальних провадженнях. За три місяці 2015 р. повідомлено про підозру в 7 кримінальних провадженнях, до суду з обвинувальним актом передано – 1, на кінець звітного періоду рішення не було прийняте в 82 кримінальних провадженнях (Дані  офіційного сайту Генеральної прокуратури України: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html).

Ця, практично унікальна, кримінальна справа стосовно судді Обухівського районного суду Київської області завершилась обвинувальним вироком за ч. 1 ст. 375 КК  України.  При цьому вирок суду першої інстанції (обмеження волі на строк 2 роки із звільненням  від відбування призначеного покарання з випробуванням із іспитовим строком тривалістю один рік) був залишений без змін судами апеляційної і касаційної інстанцій, а Верховний Суд України двічі відмовляв у задоволенні заяви засудженого про перегляд ухвали колегії суддів ВССУ  (Ухвала від 20.11.2014 № 5-24кс14  і Постанова від 25 .05.2017  № 5-475кс(15)16)

За вироком суду, колишнього суддю визнано винуватим і засуджено за те, що він 3 квітня  2009 року постановив завідомо неправосудне рішення у цивільній справі за позовом групи осіб до Обухівської РДА та Київської обласної державної адміністрації про визнання недійсними їхніх рішень та зобов’язав першу розглянути і погодити, а другу – розглянути і затвердити проекти землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками ДП «Київське лісове господарство», переведення цих земельних ділянок із категорії земель лісогосподарського призначення до категорії земель сільськогосподарського призначення та передачі земельних ділянок у власність позивачам.

17 листопада 2010 року суддя постановив ще одне неправосудне рішення у цивільній справі  за позовом особи до Обухівської міської ради про визнання права власності на земельні ділянки. Цим рішенням було скасовано державну реєстрацію державних актів на право постійного користування зазначеними земельними ділянками.

В подальшому зазначені неправосудні судові рішення були скасовані судами.

Залишаючи вирок без змін,  касаційний суд погодився із висновком про те, що засуджений діяв з прямим умислом на постановлення завідомо неправосудних рішень, бо як у першому, так і в другому рішенні вийшов за межі компетенції суду, перебравши у своїх рішеннях право відповідних органів влади вирішувати питання щодо зобов'язання про надання громадянам земельних ділянок зі зміною їх цільового призначення та визнання права громадянина на землю, свідомо проігнорувавши конституційне положення про те, що вирішення таких питань віднесено до виключної компетенції органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування на здійснення права власності від імені Українського народу на управління землями, порушивши при цьому не тільки норми матеріального, а і процесуального права (ст. 213 ЦПК України, ст. 377 ЦК України та статей 120, 123, 142,144, 152 ЗК України).