Стаття 309. Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту

Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезен­ня чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту -

караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб чи особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310, 317 цього Кодексу, або якщо предметом таких дій були наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги у великих розмірах, -

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені із за­лученням неповнолітнього, а також якщо предметом таких дій були наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги в особливо великих розмірах, -

караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

Особа, яка добровільно звернулася до лікувального закладу і розпочала лікування від наркоманії, звільняється від кримінальної відповідальності за дії, передбачені частиною першою цієї статті.

(Стаття 309 у редакції Закону України № 270-УІ від 15 квітня 2008 р.)

Предметом цього злочину виступають наркотичні засоби, психотропні речови­ни або їх аналоги (їх визначення див. у п. 1 коментаря до ст. 305 КК). При цьому відповідальність за ч. 1 ст. 309 КК настає у випадку, якщо розмір наркотичних засобів, психотропних речовин чи їх аналогів, що були предметом цього злочину, перевищує невеликий, оскільки незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту у неве­ликих розмірах тягне за собою відповідальність за ст. 44 КУпАП (п. 22 ППВСУ від 26 квітня 2002 р. № 4).

Об’єктивна сторона злочину проявляється у таких альтернативних діях, а саме незаконних: 1) виробництві або 2) виготовленні, або 3) придбанні, або 4) зберіганні, або 5) перевезенні, або 6) пересиланні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів. Для констатації об’єктивної сторони складу злочину достатньо вчинити хоча б одну із зазначених дій.

Визначення змісту незаконного виробництва, виготовлення, придбання, збері­гання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речових або їх аналогів див. у коментарі до ст. 307 КК.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої із зазначених дій.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та відсутніс­тю мети збуту наркотичних засобів чи речовин. Отже, метою зазначених дій може бути будь-яка мета, за винятком мети збуту (наприклад, споживання наркотичних засобів чи речовин). Саме відсутність мети збуту є обставиною, за якою розмежову­ються злочини, передбачені статтями 307 та 309 КК. При цьому в кожному випадку необхідно досліджувати обставини справи, які стосуються характеристики мотивів, намірів особи при здійсненні нею виробництва, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів чи психотропних речовин або їх аналогів, щоб не допускати помилок при кваліфікації вчиненого. Так, судовою коле­гією у кримінальних справах ВСУ було переглянуто вирок Печерського район­ного суду м. Києва щодо звинувачення П. у збуті наркотичних засобів за попередньою змовою групою осіб. Під час перегляду справи ВСУ було досліджено наявні матері­али та докази, які свідчили про те, що П. протягом певного проміжку часу виготовляв наркотичні засоби, при цьому П. твердив, що наміру збувати їх не мав і фактично нікому не збував. Доказів, які б підтверджували висновок місцевого суду про те, що П. незаконно виготовляв з метою збуту і збував наркотичні засоби, у справі не було. Будь-які дані про те, що він робив це за попередньою змовою групою осіб, у справі були відсутні; особа, якій він нібито збував виготовлені наркотичні засоби, не була встановлена (за його словами, невстановлена особа лише забезпечувала його сирови­ною). Таким чином, суд дійшов висновку, що П. не мав мети збуту і не збував нарко­тичні засоби, адже не міг особисто ними розпоряджатися (віддавав особі, що забез­печувала його сировиною, і отримував таким чином можливість вжити дозу виготов­леного ним же наркотичного засобу), змову його з невстановленою особою також доведено не було (ЮВУ. - 2000. - № 31 (267)). Таким чином, судова практика визнає вчиненими без мети збуту дії особи, що виготовляла наркотичні засоби, не маючи змоги при цьому ними розпорядитись (на замовлення інших осіб, як робота тощо).

Суб’єкт злочину - загальний; особа, що досягла 16-річного віку, а за ч. 3 за ознакою залучення неповнолітнього - яка досягла 18 років (пп. 3 і 4 ППВСУ від 27 лютого 2004 р. № 2). Якщо ж зазначені діяння вчиняє службова особа з викорис­танням свого службового становища, її дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 307 та 364 КК.

Обтяжуючими обставинами цього злочину за ч. 2 є вчинення дій, передба­чених ч. 1 цієї статті: 1) повторно або 2) за попередньою змовою групою осіб, або 3) особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307 308 310 312 317 КК, або 4) якщо предметом зазначених дій були наркотичні засоби чи психо­тропні речовини або їх аналоги у великих розмірах.

Особливо обтяжуючі обставини цього злочину передбачені у ч. 3 ст. 309 КК, а саме: дії, передбачені частинами 1 або 2 ст. 309 КК, вчинені: 1) із залученням не­повнолітнього або 2) якщо предметом таких дій були наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги в особливо великих розмірах.

Про зміст цих обтяжуючих та особливо обтяжуючих обставин див. коментар до ст. 307 КК.

У випадках, коли наркотичний засіб або психотропну речовину було одночасно виготовлено і для власного вживання, і для збуту, дії винного необхідно кваліфікува­ти за сукупністю злочинів, передбачених статтями 307 і 309 КК.

Частина 4 ст. 307 КК передбачає спеціальний вид обов ’язкового і безумовного звіль­нення особи від кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК.

Передумовою такого звільнення є вчинення даною особою однієї чи декількох дій, передбачених ч. 1 ст. 309 КК, незалежно від того, закінченими чи незакінченими були ці дії. Перелік зазначених дій є вичерпним. У випадку, якщо особа вчинила такі дії за наявності обтяжуючих чи особливо обтяжуючих обставин, передбачених частинами 2 або 3 ст. 309 КК, передумова такого звільнення відсутня.

Підстава звільнення особи від кримінальної відповідальності за злочин, перед­бачений ч. 1 ст. 309, складається із двох елементів, а саме: добровільного звернення цієї особи до лікувального закладу і початком її лікування від наркоманії.

Суб’єкт звернення до лікувального закладу збігається із суб’єктом злочину, перед­баченого ч. 1 ст. 309 КК, тобто ним є особа, яка досягла 16-річного віку і вчинила злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК, і, крім того, захворіла на наркоманію і потім добровільно звернулася до лікувального закладу.

Особою, хворою на наркоманію, визнається така особа, яка страждає на психічний розлад, що характеризується психічною та (або) фізичною залежністю від наркотич­ного засобу чи психотропної речовини, і якій за результатами медичного обстеження, проведеного у визначеному законом порядку, встановлено діагноз «наркоманія» (ст. 1 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психо­тропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними»). Під наркоманією у цьому Законі розуміють психічний розлад, зумовлений залежністю від наркотичного засобу або психотропної речовини внаслідок зловживання цим засобом або цією речовиною.

Адресатом звернення цієї особи є лікувальний заклад, яким можуть бути як дер­жавні лікарні, диспансери, поліклініки, так і установи недержавної форми власності, зареєстровані у встановленому законом порядку (наприклад, поліклініки, медичні центри, кабінети тощо).

Під зверненням до лікувального закладу слід розуміти звернення в будь-якій фор­мі (усній, письмовій) із заявою про хворобу на наркоманію і бажанням лікуватися від цієї хвороби. Таке звернення повинно мати місце після вчинення злочину, передбаче­ного ч. 1 ст. 309 КК, у будь-який момент, але до закінчення судового слідства (п. 24 ППВСУ від 26 квітня 2002 р. № 4). У справі Ч., засудженого вироком Суворовського районного суду м. Одеси за ч. 1 ст. 309 КК, було встановлено, що засуджений добро­вільно звернувся до лікувального закладу і розпочав лікування від наркоманії. Проте і суд першої інстанції, і Апеляційний суд Одеської області відмовили у звільненні Ч. від кримінальної відповідальності, оскільки останній звернувся за медичною допо­могою вже після порушення щодо нього справи. ВСУ, скасувавши всі постановлені у справі рішення і звільнивши Ч. від кримінальної відповідальності на підставі ч. 4 ст. 309 КК, зазначив, що кримінальний закон не пов’язує звільнення особи від кримі­нальної відповідальності на підставі ч. 4 ст. 309 КК з моментом порушення кримі­нальної справи (ВВСУ. - 2004. - № 11. - С. 27-28).

Здача наркотичних засобів, психотропних речовин чи їх аналогів визнається до­бровільною, якщо відбулася за обставин, коли особа мала й усвідомлювала можливість продовжувати протиправну діяльність, але не побажала цим скористатися. Якщо осо­ба звертається до лікувального закладу у зв’ язку із викриттям її участі у цьому зло­чині, таке звернення вважається не добровільним, а вимушеним.

Вирішуючи питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності з цієї підстави, суду необхідно з’ясувати, чи дійсно особа страждала на наркоманію і по­требувала лікування від неї, чи дійсно вона звернулася до лікувального закладу і роз­почала лікування добровільно, а не вимушено, і чи дійсно ставить за мету вилікува­тися від наркоманії, а не ухилитись у такий спосіб від кримінальної відповідальності за вчинений злочин (п. 23 ППВСУ від 26 квітня 2002 р. № 4).

Особа визнається такою, що розпочала лікування від наркоманії, якщо вона по­чала виконувати призначення лікаря. Про це може свідчити початок амбулаторного лікування, поміщення в стаціонар тощо. Якщо особа добровільно звернулася до ліку­вального закладу з проханням про лікування від наркоманії, але з будь-яких причин (наприклад, через відсутність вільних ліжкомісць у лікарні або відсутність ліків чи належних спеціалістів тощо) все ж таки не розпочала таке лікування, то підстава для звільнення її від кримінальної відповідальності, передбаченої ч. 3 ст. 309 КК, відсут­ня. Про це свідчить і судова практика.