Стаття 57. Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка

Аналізуйте судовий акт: Особистою приватною власністю є земельна ділянка безоплатно приватизована одним із подружжя на себе під час шлюбу із земель державної або комунальної власності, але є винятки! (ВС/КЦС у справі № 626/4/17 від 12 серпня 2020 р.)
  Бувають такі випадки, коли фізичні особи бажають визнавати недійсними або розривати раніше укладені ними майнові договори, такі як купівлі-продажі, іпотеки, кредити, позики, застави, тощо.  Бо не бажають їх виконувати. Вже багато років юристи пропонують в таких випадках грати в гру «НЕ ПОЗВОЛЯМС», коли дружини приходить до суду і розповідає балочки про поганого чоловіка, який не спитав її дозволу і самовільно розпорядився спільним сумісним майном на користь третьої особи, уклавши наприклад договір оренди земельної ділянки.

Особливо ця балаканина популярна тоді, коли закон не вимагає обов’язкового нотаріального посвідчення договору, і у контрагента за цим договором як правило відсутня письмова згода дружини надана чоловіку на розпорядження набутим у шлюбі майном.

Таких судових процесів безліч, і зважаючи на протилежні рішення судів різних інстанцій з цього питання єдина судова практика досі не напрацьована.

Ця справа про визнання договору оренди земельної ділянки набутої під час шлюбу недійсним з підстав ненадання письмової згоди дружиною на укладання чоловіком з агропідприємством такого договору.  Ключовим моментом є те, що земельна ділянка хоча і набута у шлюбі, проте була БЕЗОПЛАТНО передана із земель комунальної власності, тобто приватизована чоловіком на підставі ст. 118 ЗК України.    Читати повністю

Аналізуйте судовий акт: Кошти розміщені на депозитному рахунку чоловіка не є його особистою приватною власністю (КЦС/ВС у справі № 264/2232/19 від 22.02.2021)

 Сімейне законодавство України встановлює презумпцію спільної сумісної власності на майно подружжя, що набуте під час шлюбу.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Проте у разі розлучення звісно, що ділити майно навпіл не хочеться. Особливо, якщо кожен із подружжя вважає, що зробив більший, ніж його партнер внесок у придбання майна.

У цій справі позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати за ним право особистої приватної власності на нерухомість.

Конструкція ст. 57 СК України встановлює, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Це дає можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, тим з подружжя, який її спростовує.

Так, обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що у період перебування у шлюбі з відповідачкою за його особисті кошти, які були розміщені у банку як депозитний вклад та особисті кошти, ввезені ним в Україну через митницю, було придбано вказане майно.

Рішенням суду першої інстанції, з чим погодився й апеляційний суд у задоволенні позову було відмовлено.

ВС також відхилив доводи скаржника. Серед іншого було зазначено, що оскільки суди встановили, що кошти розміщені позивачем на депозитному рахунку у період зареєстрованого шлюбу з відповідачем, а інших доводів, які би свідчили про те, що кошти є особистою власністю позивача немає, то такі кошти є спільною сумісною власністю.

Отже, можна зробити висновок, що саме сукупність доказів того, що кошти, за які придбається майно є особистою власністю позивача є підставою для порушення презумпції права спільної сумісної власності подружжя.

Аналізуйте судовий акт: Принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю застосовується не завжди або інколи важливіше, коли нерухоме майно було введено в експлуатацію (ВС/КЦС у справі № 363/4852/17 від 03 червня 2020 р.)

 Відразу слід підкреслити, що рішення суду справедливе, але непослідовне.

Останнім часом у справах про захист права власності панує принцип реєстраційного підтвердження нерухомості, тобто власником нерухомого майна є той хто зазначений у паперових правовстановлюючих документах або записаний у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. По – іншому це також називають принципом внесення, у відповідності до якого право, яке підлягає державній реєстрації, виникає у особи лише з моменту державної реєстрації.

Зокрема, якщо нерухоме майно новостворене, то відповідно до частини 2, статті 331 ЦК України особа набуває права власності на таке майно лише після введення його до експлуатації та з моменту державної реєстрації.

Водночас ВС неодноразово зазначав, що сама державна реєстрація не є способом набуття права власності, а є хоча і необхідною, але похідною умовою від певного юридичного факту, на підставі якого у особи право власності виникає чи переходить. У випадку, коли таким юридичним фактом є правочин, наприклад договір купівлі-продажу чи дарування, це зрозуміло. Проте у випадку коли нерухомість фактично існує та право власності не оформлено роками, а законодавство весь час змінювалося, то вже і не так очевидно.

В нашій справі предметом спору був садовий будинок, будівництво якого завершилось у 1983 році, а право власності було зареєстровано чоловіком лише у 2010 році ( за старим законодавством – Тимчасовим положенням про порядок реєстрації права власності на нерухоме майно, наказ Мінюсту №7/5 від 7 лютого 2002р.).

Чоловік був у шлюбі двічі. Перший шлюб було розірвано у 1986 році, і судом було встановлено, що чоловік виплатив першій дружині грошову компенсацію за її частку у садовому будинку.

Другий шлюб було укладено у 1987 році. Після державної реєстрації права власності на садовий будинок чоловік подарував його у 2012 році своїй дочці. Згодом помер.

Оскільки право власності на садовий будинок було зареєстровано у 2010 році друга дружина вирішила, що половина цієї нерухомості належить їй і звернулася до суду із позовом про визнання договору дарування недійсним. Тобто за її думкою садовий будинок належав подружжю на праві спільної сумісної власності

Суд першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, відмовили у задоволенні позову та підтвердили, що спірний садовий будинок згідно статті 57 СК України був особистою приватною власністю чоловіка.

Так ВС зазначив, «сам факт реєстрації в 2010 році прав власності на чоловіка на спірний садовий будинок, за доведеності його побудови в 1983 році, до часу реєстрації шлюбу між чоловіком та другою дружиною (позивачкою) не дає підстав вважати, що садовий будинок є спільною сумісною власністю подружжя.»

Найцікавіше, що доказом доведеності побудови будинку до укладання другого шлюбу для суду стала відповідна Довідка від 23 квітня 2010 року, видана головою садового товариства та матеріали інвентаризаційної справи. Тобто своєрідний праобраз введення садового будинку в експлуатацію за законодавством, яке діяло в 1983 році.

До того ж ВС вказав, що згідно ст. 2 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація не є способом набуття права власності, а є лише засобом підтвердження набуття чи припинення права власності особи на садовий будинок.

Суди також не стали досліджувати доводи позивача, про те що за час перебування у другому шлюбі спільні кошти були вкладені у садовий будинок, які істотно збільшили його вартість, а також не стали враховувати інше придбане спільно рухоме майно, яке знаходиться у господарстві за місцем розташування будинку.

Аналізуйте судовий акт: Особистою приватною власністю є земельна ділянка безоплатно приватизована одним із подружжя на себе під час шлюбу із земель державної або комунальної власності, але є винятки! (ВС/КЦС у справі № 626/4/17 від 12 серпня 2020 р.)

 Бувають такі випадки, коли фізичні особи бажають визнавати недійсними або розривати раніше укладені ними майнові договори, такі як купівлі-продажі, іпотеки, кредити, позики, застави, тощо. Бо не бажають їх виконувати. Вже багато років юристи пропонують в таких випадках грати в гру «НЕ ПОЗВОЛЯМС», коли дружини приходить до суду і розповідає балочки про поганого чоловіка, який не спитав її дозволу і самовільно розпорядився спільним сумісним майном на користь третьої особи, уклавши наприклад договір оренди земельної ділянки.

Особливо ця балаканина популярна тоді, коли закон не вимагає обов’язкового нотаріального посвідчення договору, і у контрагента за цим договором як правило відсутня письмова згода дружини надана чоловіку на розпорядження набутим у шлюбі майном.

Таких судових процесів безліч, і зважаючи на протилежні рішення судів різних інстанцій з цього питання єдина судова практика досі не напрацьована.

Ця справа про визнання договору оренди земельної ділянки набутої під час шлюбу недійсним з підстав ненадання письмової згоди дружиною на укладання чоловіком з агропідприємством такого договору. Ключовим моментом є те, що земельна ділянка хоча і набута у шлюбі, проте була БЕЗОПЛАТНО передана із земель комунальної власності, тобто приватизована чоловіком на підставі ст. 118 ЗК України.

Рішення судів були різні, у підсумку ВС проаналізувавши ст. 57 СК України та ст. 61 ЗК України у різних редакціях відмовив у задоволенні позову.

Суд касаційної інстанції наголосив, що за загальним правилом приватизовані земельні ділянки, як і приватизоване житло під час шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, ім’я якого зазначено у правовстановлюючому документі. Таке майно не належить до об’єктів права спільної сумісної власності, і титульний власник має право в тому числі розпоряджатися цим майном без будь-яких згод свого подружжя. Отже, оскільки згода дружини була не потрібна для укладання договору оренди з/д, то позов безпідставний.

Проте з цього правила можуть бути винятки. Якщо земельна ділянка або житло були приватизовані та набуті у власність під час діючого шлюбу з 8 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року, то таке майно вважається спільною сумісною власністю подружжя. Але лише набуте у цей період. Якщо до 8 лютого 2011 року чи після 12 червня 2012 року, то – ні. Такий виняток пояснюється іншою редакцією ст. 61 СК України в цей період.

Аналізуйте судовий акт: Майно придбане у шлюбі за запозичені кошти одним з подружжя незважаючи на іпотеку вважається об’єктом спільної власності подружжя і підлягає поділу у рівних частках (ВССУ від 15 травня 2017р. у справі № 718/585/16-ц)

Цікава ситуація, яка сьогодні доволі часто виникає між подружжям. Так, під час шлюбу подружжя у кредит придбали нерухомість і розмістили в ній аптеку. Забезпеченням перед банком виступила ця ж нерухомість. Власником, позичальником  та іпотекодавцем за договорами купівлі-продажу, кредиту та іпотеки виступила дружина. Вона ж є організатором аптеки. Частково кредит повертався за спільні сімейні кошти, проте потім розлучення. Колишня дружина продовжує використовувати нерухомість під аптеку та сплачувати кредит самостійно. Із часом вона планує виплатити кредит повністю та стати одноосібним власником нерухомості без жодних обтяжень.

Проте, несподівано колишній чоловік подає до суду позов про визнання нерухомості об’єктом спільної сумісної власності та його поділ. Суд першої інстанції задовольняє такий позов та поділяє аптеку у частках ½  між колишнім подружжям. Вищі суди залишають це рішення без змін.  

ВССУ підтверджуючи законність рішення суду підкреслив, що  майно придбане за запозичені (кредитні) кошти та оформлене на одного з подружжя все одно є об’єктом спільної сумісної власності і підлягає поділу судом оскільки не входить до переліку майна, передбаченого ст. 57 СК України - "майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка." Окрім цього для суду важливим є встановлений факт, що нерухомість була придбана в інтересах сім’ї, тому відповідно до ч. 4, ст. 65 СК України договори купівлі-продажу, кредиту та іпотеки створюють обов’язки для обох з подружжя і після розлучення.  

ВССУ відхиляючи доводи касаційної скарги дружини про те, що майно перебуває в іпотеці, а кредит ще не виплачений і виплачується лише нею, відмітив наступне. Факт  перебування цього майна під обтяженням  не порушує прав іпотекодержателя при поділі такого майна, адже відповідно до ч. 2 ст. 23 ЗУ «Про іпотеку»  - "наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи" при поділі нерухомості навпіл до чоловіка в даному випадку переходять усі обов’язки та права іпотекодавця на аналогічних умовах, які діють для його дружини.

Звичайно, для іпотекодержателя такий поділ предмету іпотеки створює не аби який  клопіт, адже незрозуміло яким чином діяти, коли платити за кредитом буде лише однин із членів подружжя, і не всю передбачену кредитним договором суму, а половину. Інший, наприклад чоловік, який фактично не користується нерухомістю, платити не буде. Проте це як то кажуть життя, і надалі будуть нові суди.  

Насамкінець слід зазначити, що де-факто таке рішення є формально законним але несправедливим. Дружина заявила зустрічний позов про поділ іншого спільного майна, яке залишилось під контролем чоловіка – гараж, торгівельний сектор, контейнера, тощо. Проте, це все майно, яке існує, офіційно неоформлене, і дружина не змогла в суді довести документами його існування. Тому у зустрічному позові було відмовлено, в тому числі на рівні ВССУ. А чоловік тепер є власником половини аптеки і буде цією половиною володіти, і після виплати колишньою дружиною усієї суми кредиту та відсотків…