Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах:

Стаття 171. Врахування думки дитини при вирішенні питань, що стосуються її життя

1. Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї.

2. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.

3. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Аналізуйте судовий акт: З 10 років у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання (ВС КЦС спр №303/3102/19 від 18.08.2021 р.)

Рішення ВС КЦС, у якому суд черговий раз зауважив на важливості та обов’язковості заслуховування думки дитини, яка досягла 10 років при визначенні місця проживання з одним із батьків. У зв’язку із тим, що суди попередніх інстанцій не врахували думки 12-річного старшого сина (який бажав залишитись із батьком), та не надали їй належної оцінки - касаційна інстанція скасувала рішення суду апеляційної інстанції і відправила справу на новий розгляд.

Фабула судового акту: Дружина подала позов про розірвання шлюбу та визначення місця проживання двох дітей разом із нею. Рішенням суду першої інстанції позов було задоволено - шлюб розірвано та місце проживання дітей визначено із матір’ю. Апеляційна інстанція погодилась із рішенням суду першої інстанції - та мотивувала тим, що відповідно до відповіді органу опіки умови проживання для дітей кращі у матері, яка проживає у будинку, в якому є можливість забезпечити проживання дітей в окремих кімнатах та в більш комфортних ніж у батька умовах. Тому висновок суду першої інстанції про визначення місця проживання дітей разом з матір'ю є правильним.

Батько не погодився із визначенням місця проживання дітей. У своїй касаційній скарзі, окрім іншого, він зазначив - що суди попередніх інстанцій не заслухали думки меншого сина та не врахували, що старший син, якому виповнилося 12 років, виявив бажання проживати разом з батьком.

ВС КЦС задовольнив касаційну скаргу батька частково, постанову суду апеляційної інстанції скасував, а справу направив на новий розгляд до цієї ж інстанції.

Мотивуючи своє рішення суд зазначив: Згідно з пунктом 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року (далі - “Конвенція про права дитини”), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини (частина друга статті 160 СК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору, зокрема, щодо її місця проживання.

Таким чином, з досягненням віку десяти років у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків витікає з прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, і у першу чергу повинні бути визначенні інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.

Для правильного застосування зазначених норм права при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини необхідно щоб дитина була заслухана.

Отже у цій справі: Суд апеляційної інстанції у порушення положень статті 367 ЦПК України не дослідив наявні у справі доказів щодо думки дітей з приводу того з ким з батьків вони згодні проживати, не дав оцінки тому, що старший син якому виповнилося десять років і який був вислуханий під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідно до вимог статті 171 СК України, заявив про бажання проживати разом з батьком.

Пославшись лише на висновок органу опіки та піклування, апеляційний суд не дав відповіді на всі основні доводи апеляційної скарги та не проаналізував чи таке вирішення спору судом першої інстанції враховує інтереси дітей. Тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, з підстав, передбачених пунктом 1 частини третьої статті 411, пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Аналізуйте судовий акт: Бажання дитини на проживання з одним з батьків не є обов’язковим для суду для суду, якщо така згода не буде відповідати інтересам дитини (ВС/КЦС у справі № 487/7241/18 від 09.11.2020)

І все ж таки дивні позиції судів можна зустріти у справах про визначення місця проживання малолітніх дітей.

Нормами як національного (ст. 171 СК України) так і міжнародного законодавства (ст. 12 Конвенції про права дитини) визначено, що дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.

Однак, як вбачається із даної постанови Касаційного цивільного суду на думку дитини суду відверто начхати…

У даній справі батько дитини подав до суду позов про визначення місця проживання дитини мотивуючи його тим, що подальше проживання сина разом з ним найбільш повно буде відповідати інтересам дитини. Він працює, має достатній заробіток, час відводити дитину до шкоди, займатися з ним вечорами та іншим чином піклуватися про нього, а тому, має змогу створити всі необхідні умови для проживання та нормального розвитку сина, задовольнити гармонійний розвиток його особистості в атмосфері любові та матеріальної забезпеченості.

У цій же справі матір’ю дитини було подано зустрічний позов, який вмотивовано тим, що проживання дитини разом із батьком є недоцільним і таким, що негативно впливає на психічний розвиток дитини. Крім того, зазначала, що має можливість забезпечити належні умови виховання та розвитку своєму синові, який здебільшого сам бажає проживати разом з нею.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні як первісного так і зустрічного позовів. У своєму рішенні суд зазначив, що враховуючи вік дитини, її позитивну прихильність до обох батьків, ставлення сторін до виконання своїх батьківських обов`язків визначення місця проживання дитини з одним із батьків не відповідатиме інтересам дитини, яким мають відповідати інтереси обох батьків.

Апеляційним судом апеляційну скаргу батька залишено без задоволення та задоволено скаргу матері дитини.

При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що за результатами психологічних досліджень та спостережень під час психокорекційної роботи з дитиною та встановленою однаковою прихильністю дитини до обох батьків, з урахуванням обставин справи, віку дитини, для забезпечення прав та інтересів дитини, дійшов висновку, що місце проживання малолітнього, має бути визначено разом із матір`ю, тому, що нею створені більш сприятливі умови для проживання дитини, її гармонійного психологічного розвитку і це не вплине на реалізацію батьком своїх прав щодо його участі у вихованні сина.

Таке рішення стало підставою для звернення батька до суду касаційної інстанції із відповідною скаргою.

Скаргу батько мотивував тим, що згідно із висновком органу опіки і піклування проживання дитини орган опіки і піклування вважає за доцільне визначити місце проживання дитини з батьком. Проте судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки цим доказам. Водночас як суд першої так і суд апеляційної інстанції не вказали, які саме інтереси дитини цими висновками не було враховано.

Переглядаючи справу Касаційний цивільний суд погодився з висновками апеляційного суду.

В обґрунтування такого висновку КЦС послався на те, що відповідно до частини першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Відповідно до частин першої, другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї.

Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.

Разом з тим, згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та сприяти захисту прав та інтересів дитини.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції думки дитини щодо її бажання проживати разом з батьком, є непереконливими з огляду на малолітній вік дитини, тривалий (sic!) час проживання з батьком та конфлікт між батьками щодо визначення місця її проживання.