1. В коментованій статті закріплюється норма, що визначає майнові відносини колишнього подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє певної майнової пов'язаності колишніх дружини та чоловіка. Між ними з необхідністю виникають питання щодо володіння, користування та розпорядження майном, набутим за час шлюбу. Вказана норма є вкрай важливою, оскільки вона дозволяє чітко визначити майнові права та обов'язки сторін після розірвання шлюбу.
Основне правило щодо правового режиму подружнього майна після розірвання шлюбу визначається в ч. 1 коментованої статті. Воно полягає у тому, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Це означає, що таке майно залишається спільним незалежно від того, скільки часу спливло після розірвання шлюбу. Якщо сторони за час шлюбу набули житловий будинок, квартиру, автомобіль, інше рухоме та нерухоме майно, то ці речі зберігатимуть режим спільного майна і після розірвання шлюбу.
2. Закон передбачає спільність майна колишнього подружжя. Проте він не може ігнорувати ту обставину, що відносини подружжя та осіб, які розірвали свій шлюб, суттєво різняться. Для подружжя встановлені складні правила розпоряджання спільним майном. Вони передбачають підтвердження волі другого з подружжя на укладення практично будь-якого з правочинів (див. ст. 65 СК України та коментар до неї). Закон виходить з того, що дружина та чоловік поєднанні спільністю життя і перебувають у постійному контакті. Таких вимог не можна висувати до колишнього подружжя. Тому порядок розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками відповідно до Цивільного, а не Сімейного кодексу України.
Ст. 369 ЦК України встановлює, що розпоряджання майном, яке є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Відносно деяких видів майна встановлюються спеціальні правила. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпоряджання спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (ч. 2 ст. 369 ЦК України). Інших випадків, коли б воля співвласників на розпоряджання спільним майном мала б бути підтверджена, цивільний закон не передбачає.
З урахуванням норм ЦК України можна зробити висновок, що існує лише один випадок підтвердження волі другого з подружжя на укладення договору - коли розпоряджання спільним майном здійснюється за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації. Хоча режим спільної сумісної власності продовжує існувати і після розірвання шлюбу, правила, встановлені ст. 65 СК України щодо розпоряджання спільним майном не поширюються на відносини колишнього подружжя. Тому тут не діють правила про дрібні побутові правочини, правочини щодо цінного майна або майна, яке не є цінним. Правила розпоряджання спільним майном колишнього подружжя у порівнянні з правилами, що встановлені для осіб, які перебувають у шлюбі, значно спрощені. Вони стосуються лише правочинів, що підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації.
Усі інші договори щодо спільного майна кожен з колишнього подружжя має право укладати самостійно. При цьому згода другого з подружжя на укладення правочину передбачається (презумується). В абз. 2 ч. 2 ст. 369 ЦК України сказано, що у разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпоряджання спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Однак правочин щодо розпоряджання спільним майном, вчинений одним із співвласників може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (ч.4 ст. 369 ЦК України).
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: ВП ВС відновлює презумпцію спільності права власності подружжя на майно набуте під час шлюбу навіть після розлучення (ВС ВП у справі № 372/504/17 від 21 листопада 2018р.)
Велика палата ВС знову звеличує спільне право власності подружжя на майно набуте під час шлюбу та ставить презумпцію спільності на перше місце порівняно з усіма іншими правами, зокрема правами кредиторів. На нашу думку така абсолютизація цієї презумпції тільки ускладнює цивільний оборот та порушує багато інших прав добросовісних третіх осіб. В цій справі ВП ВС відступила від багатьох вже усталених позицій ВС з цього питання і реанімувала правовий висновок викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12.
Ситуація справді цікава і складна в тому сенсі, що навіть досвідченому юристу важко тепер убезпечитися від атак ймовірного співвласника. Так, у шлюбі подружжям була придбана квартира і оформлена на чоловіка. Відбулося розлучення і після розлучення розпочався довготриваючий спір із приводу поділу спільного майна. Паралельно чоловік із третьою особою уклав договір позики на суму 5,5 млн. грн. та для забезпечення повернення позики – договір іпотеки, предметом якого стала спірна квартира.
Колишня дружина подала позов про визнання договору іпотеки недійсним, обґрунтовуючи його відсутністю згоди на іпотеку спільного майна. Слід підкреслити, що чоловік – титульний власник квартири надав нотаріусу заяву про те, що він не перебуває у шлюбі на момент укладання договору іпотеки, тобто діяв добросовісно і кредитора в оману не вводив. Зі свого боку і нотаріус посвідчуючи договір іпотеки діяв законно і за інструкцією, шо окремо підкреслила ВП ВС. Проте сам договір іпотеки все ж таки був визнаний ВП ВС недійсним, а відмовні рішення суду першої та апеляційної інстанцій скасовані.
Так, Відповідно до частини четвертої статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Відтак будь-який договір іпотеки може бути визнаний судом недійсним у випадку відсутності нотаріальної згоди на такий договір подружжя навіть після розлучення.
Найголовніше у цій постанові те, що діє абсолютна презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.