1. В коментованій статті визначаються правила розпорядження подружжям належним їм спільним майном. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. При цьому має місце множинність осіб на одній із сторін договору, оскільки дружина та чоловік разом виступають як продавець, дарувальник, жертвувач тощо.
Будь-який правочин передбачає вільну волю учасників на його укладення. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників (ч. 2 ст. 369 ЦК України). Враховуючи особливості подружніх відносин, закон встановлює спеціальні правила щодо визначення волі кожного з подружжя на розпорядження майном. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з'ясована окремо. Вираження згоди другого з подружжя на укладення правочину може мати різні форми прояву - письмову з нотаріальним засвідченням, просту письмову або усну. Вибір форми згоди другого з подружжя закон пов'язує з об'єктом права власності подружжя і, в першу чергу, - його цінністю. Для найбільш цінного майна передбачається нотаріально засвідчена згода другого з подружжя, по відношенню до майна, що складає предмет дрібних побутових правочинів, достатньо усної згоди, яка передбачається.
2. Треба зазначити, що правила розпорядження спільним майном подружжя зазнали принципових змін і, як вбачається, не на краще. За КпШС України 1969 р. нотаріально засвідчена згода другого з подружжя на укладення правочину передбачалася лише у тих випадках, коли предмет такого правочину складало нерухоме майно або інше майно, правочини щодо якого вимагали нотаріальної форми договору (ст. 23). В усіх інших випадках підтвердження згоди другого з подружжя на укладення правочину не вимагалося. Вважалося, що подружжя спільно діють в інтересах сім'ї при укладенні договорів кожним з них і перевірка згоди другого з подружжя щодо кожного з правочинів не потрібна. Новий СК України встановив правила, які ґрунтуються на значно нижчому "ступені довіри" між подружжям, оскільки практично кожен з правочинів вимагає письмового підтвердження згоди другого з подружжя.
Новий СК України закріпив складну і розгалужену систему виявлення згоди другого з подружжя на укладення правочину залежно від особливостей об'єктів права власності.
Види правочинів, що вчиняються одним з подружжя
1) правочини, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації;
2) правочини з цінним майном;
3) правочини з майном, яке не є цінним;
4) дрібні побутові правочини.
Відображення волі другого з подружжя на їх вчинення:
1) потребують письмової і нотаріально засвідченої згоди другого з подружжя;
2) потребують письмової згоди другого з подружжя;
3) не потребують підтвердження згоди другого з подружжя, проте можуть бути оскаржені другим з подружжя в суді на підставі відсутності такої згоди;
4) вчиняються вільно і не можуть бути оскаржені другим з подружжя на підставі відсутності його згоди на вчинення правочину.
3. Відповідно до норм цивільного та сімейного законодавства України правочини щодо нерухомого та деяких видів рухомого майна мають бути нотаріально посвідчені і (або) підлягають державній реєстрації. Так, нотаріальної форми та державної реєстрації потребують договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, квартири або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК). Нотаріальної форми потребують договір дарування нерухомої речі (ст. 719 ЦК), спадковий договір та заповіт подружжя (ст. ст. 1304 1243 1247 ЦК); шлюбний договір (ст. 94 СК) тощо. З урахуванням особливого значення майна, яке передається за такого виду правочинами, згода другого з подружжя на їх укладення має бути нотаріально засвідчена (ч. 3 ст. 65 СК).
Головна проблема вбачається в тому, що ст. 65 СК України сформульована занадто широко і розповсюджується як на випадки відчуження, так і на випадки придбання майна одним з подружжя. Такий висновок випливає з аналізу норм цивільного та сімейного законодавства України. Зокрема в ст. 177 ЦК України сказано, що об'єктами цивільних прав є речі, в тому числі гроші. Речі, а також сукупність речей складають поняття "майно", яке визначене в ст. 190 ЦК України. Таким чином, згідно з цивільним законодавством, гроші - це різновид майна. Повернемося до сімейних відносин. В ст. 65 СК України сказано про розпорядження майном подружжя. З цього можна зробити лише один висновок - розпорядження майном подружжя означає і розпорядження спільними грошовими коштами подружжя. Придбання майна - це зворотна сторона розпорядження грошовими коштами подружжя. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що подружжя за взаємною згодою мають вирішувати питання щодо розпорядження не лише речами, а й спільними грошовими коштами. Правочини щодо придбання майна, які потребують нотаріального засвідчені, один з подружжя може здійснювати лише з письмової та нотаріально засвідченої згоди другого з подружжя. Можливо, законодавець, приймаючи таку норму, і не планував настільки широке її розуміння, проте такий висновок випливає з системного аналізу норм чинного законодавства. З урахуванням цього нотаріуси вимагають згоду другого з подружжя не лише у разі продажу, а й у випадку набуття майна подружжям.
4. Новий СК вперше виділяє ще один різновид правочинів подружжя. Це правочини, предмет яких складає цінне майно. Відповідно до ч. 3 ст. 65 СК для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Таким чином, законодавство закріплює нову оціночну категорію "цінне майно", хоча і не дає її визначення або загальних критеріїв, які б дали змогу в разі спору віднести те чи інше майно подружжя до цінного майна. Викликає сумніви і сама ідея такого суттєвого ускладнення форми правочинів подружжя. Справа в тому, що як цінне майно може бути визначене дуже широке коло об'єктів права власності – аудіо-, відеоапаратура, холодильники, меблеві гарнітури тощо. Виконання вимог закону щодо надання письмової згоди другого з подружжя відносно кожної речі, яка в принципі може бути віднесена до цінного майна, може викликати певні труднощі у відносинах подружжя і значно ускладнювати цивільний обіг.
Якщо один з подружжя уклав правочин щодо цінного майна без згоди другого з подружжя, то останній має право звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним, як такого, що укладений без її/його згоди. До цього можна додати, що, як і в попередньому випадку, письмова згода другого з подружжя необхідна не лише для відчуження, а й для придбання цінного майна, оскільки в такому випадку використовуються спільні грошові кошти подружжя. Якщо один з подружжя уклав правочин щодо набуття, зокрема, купівлі цінного майна без згоди другого з подружжя, то останній має право звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним, як такого, що укладений без її, його згоди. Це можливо на тій підставі, що той з подружжя, хто безпосередньо уклав договір купівлі-продажу, одноособово використав спільні гроші подружжя. Правило, що його закріплене в ч. 3 ст. 65 СК України, викликає найбільші заперечення. Однак можна сказати, що воно практично не виконується на практиці, що значно "пом'якшує" договірний клімат відносин за участю подружжя.
5. Із змісту ст. 65 СК випливає, що подружжя може укладати правочини щодо майна, яке не є цінним. Згода другого з подружжя на укладення таких правочинів може висловлюватися в усній формі. В СК України безпосередньо не визначається такий різновид подружнього майна як "майно, що не є цінним". Проте припущення про його існування можна зробити, оскільки закон визначає наслідки вчинення правочину щодо такого майна без згоди другого з подружжя. Так, дружина та чоловік мають право на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним, якщо його було укладено без її, його згоди (ч. 2 ст. 65 СК). Важко сказати, які конкретно правочини можна віднести до цієї категорії. Проблема знов-таки пов'язана з відсутністю законодавчого визначення поняття "цінне майно". Внаслідок цього різниця між правочинами з цінним майном, або з таким, яке до цієї категорії не належить, має невизначений характер. Головне полягає у тому, що практично будь-який правочин може бути оскаржений другим з подружжя в суді на тій підставі, що його було вчинено без його усної згоди.
6. Відповідно до ч. 2 ст. 65 СК України подружжя можуть укладати щодо спільного майна дрібні побутові правочини. Такі правочини мають усну форму. Відмінність від попередньої групи (правочини щодо майна, яке не є цінним) полягає у тому, що дрібні побутові правочини не можуть бути визнані недійсними на тій підставі, що їх було укладено без згоди другого з подружжя. Вперше сімейне законодавство закріплює поняття дрібного побутового правочину і, на жаль, також не дає його визначення. Свого часу у радянській юридичній літературі мала місце дискусія щодо поняття дрібного побутового правочину, який укладають неповнолітні особи. Нарешті новий ЦК України закріпив відповідну норму, яка стосується дітей, які не досягли 14 років. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість (ст. 31 ЦК). Зараз проблема визначення поняття дрібного побутового правочину набуває актуальності стосовно майна подружжя. З урахуванням правил ЦК можна вважати, що дрібним побутовим правочином, який укладається одним із подружжя щодо їх спільного майна, можна визнати такий, що, по-перше, задовольняє побутові потреби членів сім'ї та, по-друге, стосується предмета, який має невисоку вартість. Застосовувати вимір щодо відповідності правочину фізичному, духовному чи соціальному розвитку одного із подружжя немає потреби, бо мова йде про повністю дієздатну особу.
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Договір позики, який виходить за межі дрібного побутового, може бути визнаний недійсним, якщо вчинений без письмової згоди іншого подружжя, а гроші повернуті. (ВП ВС № 756/8056/19 від 11.10.2023 р.)
Ця справа буде доволі цікава для тих хто позичив і прострочив строк позовної давності. Так, дружина позикодавця, подала позов про визнання договору позики недійсним, бо не давала письмової згоди на передачу у борг її чоловіком біля 536 тис. доларів США у 2006 році. Вона вказувала, що дізналась про таку угоду зі статті в Інтернеті, і що через такі порушення (неотримання її згоди на розпорядження спільним майном) договір є недійсним, а сума підлягає поверненню її чоловіку, в порядку реституції. І обидві судові інстанції підтримали її доводи. Нагадаю - строк позовної давності про порушення прав на спільне майно (у даному випадку, гроші), розпочинається з моменту коли інший зі співвласників (тут - дружина), дізналась або могла дізнатись про таку угоду. У процесі було встановлено, що до цього, у 2015 році, позикодавець вже намагався стягнути борг з боржника, проте тоді суд не задовольнив його вимоги через пропуск строку позовної давності, хоча і підтвердив наявність боргу. За наслідками розгляду цієї справи, касація її повернула через "відсутність" відповідача при розгляді суді у першій інстанції (про позов він ніби-то дізнався лише на стадії апеляції). Разом із тим, висновки колегія суддів ВП ВС дала дуже цікаві. Читати повністюЧасто позикодавці, що дають у борг недобросовісним боржникам, втрачають і гроші, і можливість їх стягнення в суді через сплив строку позовної давності. Зачасту це трапляється через те, що коли срок повернути борг настає, боржники просять дати ще час - і це не закріплюється “на папері”, а так - залишається “на довірі”, або ж через забуття позикодавця про борг (що буває рідше).
Аналізуйте судовий акт: Внаслідок придбання подружжям квартири у кредит - боргові зобов`язання перед позикодавцем несуть як чоловік, так і дружина, а не тільки той з подружжя, який підписав договір (ВС КЦС справа № 755/16464/20 від 05.10.2021 р.)
Чоловік позивався до колишньої дружини з вимогою про стягнення коштів за кредитним договором. У позові вказував, що під час шлюбу (що тривав з 1996-2012 рік, при цьому фактично шлюбні відносини закінчились у 2004 році), в інтересах сім’ї отримав кредит для придбання квартири. Після розірвання шлюбу ця квартира фактично була поділена між подружжям - рішенням суду з нього на користь відповідача суд стягнув грошові кошти в розмірі 594 191,15 грн як частку у спільному майні подружжя від її продажу. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав - що після фактичного припинення шлюбних відносин він одноособово з урахуванням 14,04 % річних погасив борг за кредитом у повному обсязі у сумі 43 400 доларів США. Таким чином, спірна квартира, що була об'єктом спільного майна подружжя, на його думку, була придбана за рахунок кредитних коштів, оплату яких здійснено лише ним. Отже, він вимагав поділу спільних зобов`язань сторін та стягнення із колишньої дружини на його користь 21700 дол. США - половини із того, що було ним сплачено після припинення фактичних шлюбних стосунків у 2004 році. Оскільки в матеріалах справи були відсутні платіжні документи на підтвердження самостійного погашення позивачем кредитної заборгованості - суд першої інстанції у позові відмовив. Читати повністюНорми статті статті 65 СК України встановлюють, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Так, практика судів щодо поділу боргових зобов’язань - поширене явище. У цьому ж рішенні ВС КЦС зазначив декілька нюансів поділу боргових зобов’язань між подружжям.
Аналізуйте судовий акт: Об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток (ВС/КЦС у справі № 363/423/17 від 15.09.2021 р.)
Жінка подала позов до колишнього чоловіка в якому вимагала визнати за нею право власності на ½ земельної ділянки, придбаної в шлюбі. На земельній ділянці, зареєстрованій на чоловікові, був зведений будинок, який до сих пір не був прийнятий в експлуатацію та право на який - як наслідок не було зареєстровано в реєстрі речових прав на нерухоме майно. В свою чергу, колишній чоловік подав зустрічний позов в якому вимагав поділити борги, що виникли в шлюбі. Деякі з них підтверджувались борговими розписками, деякі - договорами із банками. Він наголошував, що вказані грошові кошти отримувались ним у борг задля забезпечення інтересів сім’ї (купівлі землі, будівництва будинку, ітд). Суд першої інстанції позов жінки задовольнив частково - земельну ділянку поділив, визнав за нею і за чоловіком по ½ такої. Решту вимог - як і вимоги щодо об’єкту незавершеного будівництва, так і зустрічний позов чоловіка щодо боргів - не задовольнив. Рішення першої інстанції підтримав і апеляційний суд - суди виходили з того, що жінкою не доведено, що спірний житловий будинок може бути об'єктом поділу спільної сумісної власності подружжя, а для поділу боргів, про які заявляв чоловік - не має підстав. Касаційні скарги подали обидві сторони. ВС КЦС підтримав позицію жінки, що вимагала поділу незавершеного будинку, а щодо поділу боргів, заявленого чоловіком - у задоволенні касаційної скарги відмовлено. Рішення апеляційного суду в частині поділу будинку скасоване, справу в цій же частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Отже у цій справі: висновки ВС КЦС зводяться до наступного: Читати повністюАналізуйте судовий акт: Для укладення договору позики отримання згоди другого з подружжя не потрібне (КЦС/ВС у справі № 462/2662/20 від 30.06.2021)
Користуючись цим правилом часто-густо один із подружжя подає позов до суду з вимогою визнати фіктивним договір, укладений його другою половинкою. Мотиви, з яких подається такий позов можуть бути абсолютно різними – від абсолютно щирої незгоди з вчинками другого з подружжя до чистої спекуляції і небажання виконувати обов’язки за таким договором. Як же зрозуміти, в яких випадках необхідно отримувати письмове погодження другого з подружжя? Читати повністюВідповідно до частин 1 - 3 статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя за взаємною згодою.
Аналізуйте судовий акт: Кошти отримані в борг чоловіком та використані НЕ в інтересах сім’ї не можуть бути стягнуті з дружини солідарно на підставі ст. 65 СК України (ВС/КЦС у справі № 752/7501/18 від 07 жовтня 2020 р.)
Мабуть все ж законодавцю слід удосконалити сімейне законодавство, яке стосується правого статусу спільного майна подружжя та солідарної відповідальності подружжя за прийнятими на себе грошовими зобов’язаннями одним із подружжя. Непослідовність та алогічність у підходах суддів до вирішення спорів щодо зобов’язань подружжя між собою та спільно перед третьою особою продовжує мати місце і на рівні ВС особливо, коли до справи береться суддя Луспеник Д. Д.
В цій справі чоловік взяв позику і не повернув. На час взяття коштів цей чоловік перебував у шлюбі. Кредитор на підставі ст. 65 СК України вирішив стягнути кошти з колишньої дружини боржника. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, позов задовільнив і борг з дружини стягнув. Зокрема суд апеляційної інстанції підкреслив, що кошти отримані чоловіком у борг були використані для розвитку сімейного бізнесу, тобто в інтересах сім’ї, дружина була обізнана про таку позику, законодавство не передбачає обов’язкового нотаріального посвідчення договору позики як і не передбачає обов’язкової письмової згоди дружини на отримання її чоловіком коштів у борг навіть у чималих сумах. Таким чином, у дружини виникає на рівні із чоловіком солідарний обов’язок повернути борг кредитору.
Суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції і направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Обгрунтовуючи своє рішення ВС зазначив: "«інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї.»
Тлумачення ч. 4 статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника).
Але хто повинен це доводити? Боржник чи кредитор? І якими доказами? Питання риторічне...
Ця колегія суддів ВС зобов'язує суди досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з`ясовувати, чи надавав інший ж подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики. Яким чином позивач може це довести? Чому це не повинен робити боржник чи жінка боржника?
Ця колегія суддів ВС вважає, що дружина повинна давати письмову згоду на укладння чоловіком договору позики. Хіба обов'язковість цього передбачено законом?
До того ж це суперечить іншим позиціям ВС (дивиться нижче), в яких згода на грошові (боргові) зобов'язання від подружжя не потребується, лише на розпорядження майном.
В даному випадку ВС також не вважає доказами витрачення коштів в інтересах сім’ї витрати їх на розвиток Приватного підприємства, хоча ця організаційно-правова форма ведення бізнесу є спільної сумісної власністю подружжя.
Аналізуйте судовий акт: Відчужити спільну сумісну власність, на відміну від спільної часткової, без згоди іншого співвласника НЕМОЖНА (ОП КЦС у справі № 430/1281/14-ц від 15.06.2020)
У сімейних справах кожен з подружжя як правило будь-яким чином намагається уникнути розділу спільного майна та залишити його собі не цураючись будь-яких методів та схем. Але ж як правило трапляється зовсім не так як того бажає один з колишнього подружжя.
У даній справі чоловік вже після розірвання шлюбу «подарував» своїй старенькій матері будинок та магазин, який був придбаний ним у шлюбі. При цьому, зверну увагу, зробив це без згоди дружини.
Дружина не вагаючись подала до суду позов про розірвання вказаних договорів дарування, мотивуючи свої вимоги тим, що при укладенні оспорюваних правочинів вона своєї нотаріально посвідченої згоди на відчуження спірного майна в силу вимог частини третьої статті 65 СК України відповідачу не надавала, тому оспорювані договори є недійсними.
Суди як першої так і апеляційної інстанції із такими доводами погодились та позовні вимоги задовольнили.
Натомість колишній чоловік позивача звернувся до Касаційного цивільного суду зі скаргою, яку вмотивував, зокрема, тим, що шлюб між сторонами було розірвано до укладання оспорюваних договорів, тому на відчуження такого майна згода позивача як другого з подружжя не потрібна.
Однак суд касаційної інстанції визнав такі доводи такими, що не ґрунтуються на законі.
Мотивуючи своє рішення Об’єднана палата Касаційного цивільного суду вказала, що положеннями ст. 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже законом визначено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку.
Нормами ч.ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.
При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову).
У даній справі подружжя були співвласниками всього майна, яке було придбане під час шлюбу, позивач має майнові права на будинок та магазин в цілому, правовий режим права власності - це право спільної власності, при відчуженні такого майна потрібна взаємна згода подружжя, оскільки встановлено, що згоди позивача не було, суди правильно визнали недійсними договори дарування в цілому.
Аналізуйте судовий акт: Жінка може і не знати про борг чоловіка але несе з ним солідарну відповідальність за повернення, якщо в суді буде встановлено, що кошти були витрачені в інтересах сім’ї (ВС/ЦКС у справі № 639/7335/15-ц від 03 травня 2018р.)
Схоже закінчується епоха беззастережного захисту інтересів одного з подружжя, який начебто ніколи не знає, які позики та кредити бере інший з подружжя та відмовляється відповідати за їх повернення перед кредитором. Вектор судової практики змінюється в бік захисту інтересів кредитора. ВС чітко окреслює умови, при яких відсутній спільний обов’язок подружжя по боргам, а також в яких випадках подружжя зобов’язано відповідати перед кредитором солідарно.
Так у цій історії чоловік узяв позику та не повернув. Позика бралася на будівництво будинку для проживання сім’ї, проте у розписці про її отримання цього зазначено не було. Кредитор звернувся із позовом про стягнення боргу як до чоловіка так і до його дружини, обґрунтовуючи позов тим, що боргові зобов’язання у обох відповідачів як у подружжя спільні, а відповідальність за їх невиконання солідарна.
Справа розглядалася судами неодноразово, у підсумку ВС підтвердив правильність стягнення боргу з чоловіка і скасував солідарне стягнення боргу з дружини та розтлумачив пункт 4, ст. 65 СК України наступним чином.
Для солідарної відповідальності жінки за боргами чоловіка недостатньо лише факту виникнення боргу, тобто отримання позики, під час шлюбу. Необхідно встановити у суді, що позика або будь-який інший правочин з якого виникає борг чоловіка був укладений ним в інтересах сім’ї. В даній справі не було встановлено судом, що кошти отримані внаслідок позики, були витрачені чоловіком в інтересах сім’ї, наприклад дійсно для будівництва будинку, тому солідарна відповідальність жінки за таким боргом неможлива.
Проте ВС підкреслив, що жінка може і не знати про борги чоловіка, і ця обставина не звільняє її від солідарної відповідальності по цим боргам, якщо буде встановлено у суді, що одержані кошти (чи майно) були використані чоловіком в інтересах сім’ї.
Аналізуйте судовий акт: Лише компенсація: відчужене без письмової згоди одного з подружжя спільне майно іншим з подружжя не витребовується у добросовісного набувача (ВС/КЦС у справі № 755/20923/14-ц від 03 травня 2018р.)
Знакова постанова нового ВС, яка все ж таки вносить здоровий глузд в нескінчений потік непослідовних судових рішень щодо скасувань відчужень третій особі спільного майна одним із подружжя без письмової згоди іншого. Водночас у цій постанові також підкреслюється неможливість віндикації відчуженого спільного майна, тобто витребування такого майна у добросовісного набувача за позовом того з подружжя, хто не надав письмової згоди на відчуження.
Предметом спору є придбаний у шлюбі автомобіль, тобто в принципі неподільна річ. Чоловік – титульний власник – продав автомобіль третій особі за стандартною процедурою через спеціалізоване підприємство на підставі довідки – рахунку ( одна з форм договору купівлі-продажу). Обов’язкової письмової згоди дружини, якщо вона не зазначена у свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу, така процедура не потребує.
Далі, дружина звертається до суду із позовом про визнання договору купівлі-продажу автомобілю недійсним, про поділ спільного майна та про витребування автомобілю у покупця. Позов обґрунтовувався тим, що правочин виходить за межі дрібного побутового, тому згідно ст. 65 СК України на його вчинення була обов’язковою письмова згода співвласника.
Здавалося би поширена ситуація, проте справа розглядалася судами неодноразово, і спочатку всі три вимоги дружини були задоволені. Крапку поставив ВС, який підтвердив що автомобіль є спільною власністю подружжя, визнав договір купівлі-продажу автомобілю недійсним, проте відмовився витребувати автомобіль у покупця, який в даному випадку є добросовісним набувачем майна.
ВС наголосив, що оскільки автомобіль вибув внаслідок вільного волевиявлення власника (чоловіка), яким було укладання договору купівлі-продажу, то витребування його у покупця (добросовісного набувача) згідно ст. 388 ЦК України виключається. Окрім того, ст. 388 ЦК України не застосовується, якщо щодо спірного майна укладено правочин. Суд захистив права іншого співвласника (дружини) визнавши договір купівлі-продажу автомобілю недійсним саме на підставі ст. 216 ЦК України.
Таким чином, дружина у цій справі начебто і встановила через суд незаконність продажу автомобілю чоловіком без її згоди, проте повернути у свою власність такий автомобіль їй не вдасться.
Разом з цим ВС підкреслив, що у такому випадку у співвласника (дружини) виникає право на відповідну компенсацію шляхом подання ного позову.
Так, "при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. Отже, за відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна."
Такий важливий і справедливий насамперед зі сторони добросовісного набувача висновок буде формувати нову логічну судову практику у спорах щодо відчуження спільного майна подружжя у найближчий час
Аналізуйте судовий акт: Поділ майна подружжя з урахуванням боргової розписки та які можуть бути правові наслідки (Суд у справі № 752/12159/14-ц, суддя Шевченко Т. М.)
Чергова цікава правова позиція судів щодо поділу майна подружжя з урахуванням боргової розписки (справа № 752/12159/14-ц).
Знову таки, суди виносять чергове рішення та при поділі майна подружжя враховують боргову розписку, яка укладена одним із подружжя в період шлюбу. Як наслідок – визнають борг спільним, а з іншого із подружжя стягують 1/2 частину такого боргу.
Справа розглядалась в Голосіївському районному суді м. Києва ще з липня 2014 року.
05.05.2015р. суд першої інстанції постановив рішення, яким поділив спільне майно подружжя в рівних частках, а саме квартиру, а також стягнув з дружини на користь чоловіка 1/2частину боргу за борговою розпискою, що становила 50 тис. дол. США.
Крім того, з дружини на користь чоловіка було стягнуто і 1/2 частину доходу, отриманого від продажу спільного майна подружжя, а саме від продажу автомобіля «Лексус».
Постановляючи рішення, суд першої інстанції обргунтовував його у відповідності до ч. 4 ст. 65 СК України та п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», згідно вимог яких передбачено, що при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
В подальшому справа переглядалась і в апеляційному порядку, яким було змінено рішення відносно статусу квартири - визнано її особистою приватною власністю дружини. Потім справа переглядалась в касаційному порядку.
В свою чергу, суд касаційної інстанції своєю ухвалою від 07.12.2016р. направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Після повторного перегляду справи в суді апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції від 05.05.2015р. у справі № 752/12159/14-ц в частині поділу боргових зобов'язань та автомобіля марки «Лексус» - залишено без змін.
Результат подальшого перегляду – відмовлено у відкритті касаційного провадження (ухвали ВССУ від 15.05.2017р. та від 26.05.2017р.) та у допуску справи до провадження Верховного суду України (ухвала від 23.08.2017р.).
Аналізуйте судовий акт: Схоже презумпція недійсності договору, предметом якого є спільна сумісна власність подружжя, і який укладений від імені одного подружжя без письмової згоди іншого з подружжя – руйнується судовою практикою. ВСУ у правовій позиції до цієї справи прямо підкреслює, що така презумпція не передбачена діючим законодавством. Хоча існує безліч рішень судів всіх рівнів, які констатують протилежне: немає письмової згоди, і не можеш довести іншими засобами доказування, що згода була – правочин визнається недійсним. А інша сторона, яка мала набути майно за таким недійсним правочином, має право звертатись із позовом до того з подружжя, хто отримав за майно кошти, і намагатись їх стягнути. Звичайно, у переважній кількості випадків реально виконати рішення про стягнення коштів з такого з подружжя не вдавалось.
ВСУ змінює практику та тлумачення ст. 65 СК України - "право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя". Тепер той з подружжя, без згоди якого відчужили майно, має право стягнути з іншого з подружжя вартість своєї частки цього майна як компенсацію. Визнати ж сам правочин, щодо відчуження спільної сумісної власності без письмової згоди одного з подружжя можливо лише у випадках: 1) відчужувач та набувач діяли недобросовісно, зокрема набувач знав, що згоди немає; 2) майна відчужено не в інтересах сім’ї;
Правова позиція ВСУ у справі № 6-3058цс16: Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.
Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Аналізуйте судовий акт: Відсутність формальної письмової згоди одного з подружжя на отримання позики з метою погашення спільних зобов'язань не надає правових підстав для визнання договору позики недійсним (ВССУ, справа № 220/702/15-ц, 14.09.16)
Предметом судового розгляду в цій справі була досить поширена в житті ситуація, коли один з подружжя уклав договір позики, використавши в подальшому позичені кошти на потреби сім’ї.
В результаті позикодавець звернувся до суду з позовом до подружжя про стягнення боргу за договором позики з обох відповідачів, а саме, - грошових коштів в розмірі 2000 гривень та 600 доларів США, що надавались на придбання кухонної меблі.
Один з подружжя, не погодившись з позовними вимогами, подав зустрічний позов про визнання договору позики недійсним, мотивуючи його тим, що про укладення вказаного договору позики йому не було відомо і письмової згоди на її укладення він не надавав, до того ж вказаних коштів він не бачив і, тим більше, не мав змоги розпоряджатися ними в інтересах сім'ї. В своїй заяві він просив визнати договір позики недійсним.
Суд першої інстанції первісний позов задовольнив, стягнувши з подружжя солідарно заборгованість за договором позики, а у задоволенні зустрічного позову відмовив. З цим рішення також погодився і ВССУ.
Касаційний суд при цьому виходив з того, що як і в загальних положеннях ст. 369 ЦК, щодо розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, СК України закріплює принцип взаємної згоди дружини та чоловіка у відносинах розпорядження спільним майном, а також презумпцію згоди другого з подружжя при вчиненні іншим з подружжя правочину, спрямованого на розпорядження спільним майном.
Враховуючи приписи законодавства та обставини справи, суд дійшов висновку, щовідсутність формальної письмової (простої) згоди одного з подружжя на отримання позики, з метою погашення спільних зобов'язань по придбанню у спільну власність майна, не надає правових підстав для визнання договору позики недійсним.
ВССУ також зазначив, що рішення суду про визнання недійсним правочину має ґрунтуватись на незгоді учасників спільної сумісної власності (в тому числі щодо спільно набутих коштів) з укладеним правочином, оскільки саме він повинен суперечити їхнім інтересам, а не на відсутності саме формальної згоди на укладення правочину.
Аналізуйте судовий акт: Недобросовісність сторін та дотримання строків позовної давності повинен встановити суд при визнанні недійсним договору купівлі-продажу спільного майна укладеного без згоди одного з подружжя (ВСУ від 22 лютого 2017р. у справі №6-17цс17)
Підозріла історія, про непомітно відчужену квартиру, яка була придбана подружжям у 2005 році під час шлюбу та зареєстрована на чоловіка, а потім через рік продана третій особі без згоди дружини, і нарешті подарована новим власником ще одній особі того ж року. У 2015 році дружини ініціює позов про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та просить суд витребувати квартиру у обдарованої особи, як таку, що перебуває у чужому незаконному володінні. Позов обґрунтовується тим, що дружина начебто не знала про відчуження чоловіком квартири і довідалась про це лише після розірвання шлюбу, тобто в 2014 році. Звичайно, дружина була проти такої продажи, своєї згоди не надавала і вважає на підставі ст. 65 СК України, що її право спільної сумісної власності на квартиру порушене.
Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій стали на бік дружини, визнали договір купівлі-продажу квартири недійсним та витребували квартиру на її користь.
ВСУ скасував ці судові акти та направив справу на новий розгляд.
Слід відмітити, що останнім часом ВСУ відходить від автоматичного визнання недійсним правочину, об’єктом якого є спільне сумісне майно подружжя набуте у шлюбі, коли таке майно продане одним з подружжя третій особі без письмової та/або нотаріально посвідченої згоди іншого з подружжя. ВСУ зобов’язує суди у кожному подібному випадку встановлювати недобросовісність сторін при укладанні спірного договору для визнання його недійсним. Наприклад, чи знав або повинен був знати покупець спірного майна про те, що майно належить подружжя на праві спільної сумісної власності або чи доведено у справі, що продавець, тобто один з подружжя, дійсно не отримав згоди на розпорядження спірним майно від іншого з подружжя.
Разом з цим ВСУ підкреслив необхідність для суду правильно підходити до поновлення строку позовної давності, адже у цій справі дружина звернулась до суду із позовом аж через 8 років після укладання її чоловіком договору купівлі-продажу квартиру, хоча практично весь цей час залишалась з ним у шлюбі. Тут ми знову оперуємо термінами «не знав» та «не міг довідатись», які зазначені у ст. 261 ЦК України. Саме позивач (дружина) повинен довести суду, що він НЕ міг довідатись про своє порушене право протягом 8 років, лише одного факту звернення до суду недостатньо.
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-17цс17: За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.
За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.
За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.
Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.
Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Аналізуйте судовий акт: Для встановлення солідарного боргового обов’язку подружжя один з подружжя повинен довести, що кошти були використані ним в інтересах сім’ї та інший з подружжя знав про це та надав свою згоду (ВССУ від 8 лютого 2017р. у справі 759/7110/14-ц)
Ця справа про поділ майна та зобов’язань подружжя, які були набуті під час їх шлюбу. Спільним сумісним майном є квартира та автомобіль, які були зареєстровані на чоловіка. Жінка звернулась із позовом до суду про поділ цього майна навпіл. Чоловік подав зустрічний позов про стягнення коштів з колишньої дружини обґрунтовуючи це тим, що поділу підлягає не тільки майно, а і борги набуті під час шлюбу. Так чоловік наполягав на тому, що на підставі розписки отримав кошти, які повернув самостійно вже після розірвання шлюбу. Ці кошти він витратив на придбання спірної квартири, тому просив суд стягнути з колишньої дружини половину від суми, вказаній у розписці.
Суд апеляційної інстанції поділив квартиру навпіл та стягнув з дружини половину коштів, сума яких буда зазначена в розписці. ВССУ не погодився із стягненням боргових коштів чолові ка з дружини і зазначив наступне.
Відповідно до частини 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використано в інтересах сім’ї. Таким чином, суду для встановлення солідарного боргового обов’язку подружжя необхідно, щоб чоловік довів у суді, що дружина знала про розписку та була згода на таку позику, а також суду необхідно встановити на підставі доказів, що позичені кошти були витрачені чоловіком в інтересах сім’ї. В справі таких доказів немає, в розписці мета позичення коштів не вказана, тому зустрічний позов чоловіка слід вважати недоведеним.
Аналізуйте судовий акт: 1 300 000 доларів споживчого кредиту без згоди чоловіка: це грошові кошти, а не майно, а сам договір - нотаріального посвідчення не потребує, тому згода на отримання згідно ст. 65 СК України не потрібна (ВССУ, 16. 01. 2017р., №258/7949/14-ц)
ВССУ разом із судом апеляційної інстанції вдались до чергового тлумачення ст. 65 СК України – «право подружжя на розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя».
Жінка отримала споживчий кредит в сумі 1 300 000, 00 доларів США, а чоловік начебто «не був обізнаний» і звернувся до суду із позовом про визнання договору споживчого кредиту недійсним. Кредит забезпечувався майновою порукою третіх осіб. У матеріалах справи дійсно відсутня письмова згода чоловіка (будь- яка навіть ненотаріальна) на укладання жінкою такого договору, та усіх додаткових угод до нього. З іншого боку законодавство не потребує обов’язкового нотаріального посвідчення договору споживчого кредиту та/або його державної реєстрації. Отже, ч. 3 ст. 65 СК України не може бути застосована.
Чоловік обґрунтовує позов відсутністю своєї згоди на розпорядження коштами та згоди на виплату процентів за користування цими кошти, які на його думку є об’єктом спільної сумісної власності. Зважаючи на суму споживчого кредиту чоловік також вважає, що кредитний договір виходить за межі дрібного побутового і суд має застосувати ч. 2 ст. 65 СК України.
Суд першої інстанції задовільнив позов, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції і відмовив у задоволенні позову. ВССУ прийшов до висновку, що доводи викладені у касаційній скарзі не викликають необхідності перевірки матеріалів справи і відмовив у відкритті касаційного провадження.
Зокрема ВССУ підкреслив: положення статті 65 Сімейного Кодексу України щодо порядку розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів.