Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Стаття 65. Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя

1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

4. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ": 

Аналізуйте судовий акт: Об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток (ВС/КЦС у справі № 363/423/17 від 15.09.2021 р.)

Черговий висновок ВС КЦС стосовно можливості поділу майна подружжя, якщо об’єктом є незавершене будівництво, або ж навіть самочинне будівництво.

Фабула судового акту: Жінка подала позов до колишнього чоловіка в якому вимагала визнати за нею право власності на ½ земельної ділянки, придбаної в шлюбі. На земельній ділянці, зареєстрованій на чоловікові, був зведений будинок, який до сих пір не був прийнятий в експлуатацію та право на який - як наслідок не було зареєстровано в реєстрі речових прав на нерухоме майно. В свою чергу, колишній чоловік подав зустрічний позов в якому вимагав поділити борги, що виникли в шлюбі. Деякі з них підтверджувались борговими розписками, деякі - договорами із банками. Він наголошував, що вказані грошові кошти отримувались ним у борг задля забезпечення інтересів сім’ї (купівлі землі, будівництва будинку, ітд).

Суд першої інстанції позов жінки задовольнив частково - земельну ділянку поділив, визнав за нею і за чоловіком по ½ такої. Решту вимог - як і вимоги щодо об’єкту незавершеного будівництва, так і зустрічний позов чоловіка щодо боргів - не задовольнив. Рішення першої інстанції підтримав і апеляційний суд - суди виходили з того, що жінкою не доведено, що спірний житловий будинок може бути об'єктом поділу спільної сумісної власності подружжя, а для поділу боргів, про які заявляв чоловік - не має підстав. Касаційні скарги подали обидві сторони.

ВС КЦС підтримав позицію жінки, що вимагала поділу незавершеного будинку, а щодо поділу боргів, заявленого чоловіком - у задоволенні касаційної скарги відмовлено. Рішення апеляційного суду в частині поділу будинку скасоване, справу в цій же частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Отже у цій справі: висновки ВС КЦС зводяться до наступного:

Щодо поділу боргів

Стаття 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), ЛИШЕ за наявності двох умов:

1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї;

2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї.

Отже - суди повинні досліджувати:

  • чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї;
  • чи підтверджено це відповідними доказами;
  • чи надавав інший з подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики.

У цій же справі долучені до матеріалів справи боргові розписки, а також документи про наявність кредитних заборгованостей не містять даних про отримання та використання боргових коштів саме в інтересах сім'ї та за згодою дружини.

Щодо поділу об’єкту незавершеного будівництва:

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами. До складу такого, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Новостворене нерухоме майно, набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. До цього об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів як речей матеріального світу, як у зібраному виді (конструкції, окремі елементи об`єкта незавершеного будівництва, чи сам об`єкт у цілому в залежності від ступеня готовності), так і у вигляді окремих видів будівельних матеріалів.

Щодо них також можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю.

Отже - за позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

Аналізуйте судовий акт: Для укладення договору позики отримання згоди другого з подружжя не потрібне (КЦС/ВС у справі № 462/2662/20 від 30.06.2021)

Відповідно до частин 1 - 3 статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя за взаємною згодою.

Користуючись цим правилом часто-густо один із подружжя подає позов до суду з вимогою визнати фіктивним договір, укладений його другою половинкою.

Мотиви, з яких подається такий позов можуть бути абсолютно різними – від абсолютно щирої незгоди з вчинками другого з подружжя до чистої спекуляції і небажання виконувати обов’язки за таким договором.

Як же зрозуміти, в яких випадках необхідно отримувати письмове погодження другого з подружжя?

У цій справі до суду звернулася дружина з вимогою визнати недійсним договір позики на суму – не багато і немало – біля 29 тис. грн.

Ситуація, думаю, типова, коли чоловік-марнотратник, не порадившись з дружиною набрався боргів. Віддавати ж їх потрібно за рахунок спільного бюджету.

Рішенням суду першої інстанції в задоволенні позову відмовлено, з чим погодився і апеляційний суд.

ВС у цій ситуації оцінив дії боржника і укладений правочин наступним чином.

Для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов’язальних правовідносин.

Справедливе рішення, зокрема, з огляду на той факт, що позикодавцям не потрібно кожного разу остерігатися неповернення позичених ними коштів або ж перейматися бюрократією щодо отримання письмової згоди на укладення договору.

Аналізуйте судовий акт: Кошти отримані в борг чоловіком та використані НЕ в інтересах сім’ї не можуть бути стягнуті з дружини солідарно на підставі ст. 65 СК України (ВС/КЦС у справі № 752/7501/18 від 07 жовтня 2020 р.)

Мабуть все ж законодавцю слід удосконалити сімейне законодавство, яке стосується правого статусу спільного майна подружжя та солідарної відповідальності подружжя за прийнятими на себе грошовими зобов’язаннями одним із подружжя. Непослідовність та алогічність у підходах суддів до вирішення спорів щодо зобов’язань подружжя між собою та спільно перед третьою особою продовжує мати місце і на рівні ВС особливо, коли до справи береться суддя Луспеник Д. Д.

В цій справі чоловік взяв позику і не повернув. На час взяття коштів цей чоловік перебував у шлюбі. Кредитор на підставі ст. 65 СК України вирішив стягнути кошти з колишньої дружини боржника. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, позов задовільнив і борг з дружини стягнув. Зокрема суд апеляційної інстанції підкреслив, що кошти отримані чоловіком у борг були використані для розвитку сімейного бізнесу, тобто в інтересах сім’ї, дружина була обізнана про таку позику, законодавство не передбачає обов’язкового нотаріального посвідчення договору позики як і не передбачає обов’язкової письмової згоди дружини на отримання її чоловіком коштів у борг навіть у чималих сумах. Таким чином, у дружини виникає на рівні із чоловіком солідарний обов’язок повернути борг кредитору.

Суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції і направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Обгрунтовуючи своє рішення ВС зазначив: "«інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї.»

Тлумачення ч. 4 статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника).

Але хто повинен це доводити? Боржник чи кредитор? І якими доказами? Питання риторічне...

Ця колегія суддів ВС зобов'язує суди досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з`ясовувати, чи надавав інший ж подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики. Яким чином позивач може це довести? Чому це не повинен робити боржник чи жінка боржника?

Ця колегія суддів ВС вважає, що дружина повинна давати письмову згоду на укладння чоловіком договору позики. Хіба обов'язковість цього передбачено законом?

До того ж це суперечить іншим позиціям ВС (дивиться нижче), в яких згода на грошові (боргові) зобов'язання від подружжя не потребується, лише на розпорядження майном.

В даному випадку ВС також не вважає доказами витрачення коштів в інтересах сім’ї витрати їх на розвиток Приватного підприємства, хоча ця організаційно-правова форма ведення бізнесу є спільної сумісної власністю подружжя.

Аналізуйте судовий акт: Відчужити спільну сумісну власність, на відміну від спільної часткової, без згоди іншого співвласника НЕМОЖНА (ОП КЦС у справі № 430/1281/14-ц від 15.06.2020)

У сімейних справах кожен з подружжя як правило будь-яким чином намагається уникнути розділу спільного майна та залишити його собі не цураючись будь-яких методів та схем. Але ж як правило трапляється зовсім не так як того бажає один з колишнього подружжя.

У даній справі чоловік вже після розірвання шлюбу «подарував» своїй старенькій матері будинок та магазин, який був придбаний ним у шлюбі. При цьому, зверну увагу, зробив це без згоди дружини.

Дружина не вагаючись подала до суду позов про розірвання вказаних договорів дарування, мотивуючи свої вимоги тим, що при укладенні оспорюваних правочинів вона своєї нотаріально посвідченої згоди на відчуження спірного майна в силу вимог частини третьої статті 65 СК України відповідачу не надавала, тому оспорювані договори є недійсними.

Суди як першої так і апеляційної інстанції із такими доводами погодились та позовні вимоги задовольнили.

Натомість колишній чоловік позивача звернувся до Касаційного цивільного суду зі скаргою, яку вмотивував, зокрема, тим, що шлюб між сторонами було розірвано до укладання оспорюваних договорів, тому на відчуження такого майна згода позивача як другого з подружжя не потрібна.

Однак суд касаційної інстанції визнав такі доводи такими, що не ґрунтуються на законі.

Мотивуючи своє рішення Об’єднана палата Касаційного цивільного суду вказала, що положеннями ст. 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже законом визначено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку.

Нормами ч.ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову).

У даній справі подружжя були співвласниками всього майна, яке було придбане під час шлюбу, позивач має майнові права на будинок та магазин в цілому, правовий режим права власності - це право спільної власності, при відчуженні такого майна потрібна взаємна згода подружжя, оскільки встановлено, що згоди позивача не було, суди правильно визнали недійсними договори дарування в цілому.

Аналізуйте судовий акт: Жінка може і не знати про борг чоловіка але несе з ним солідарну відповідальність за повернення, якщо в суді буде встановлено, що кошти були витрачені в інтересах сім’ї (ВС/ЦКС у справі № 639/7335/15-ц від 03 травня 2018р.)

Схоже закінчується епоха беззастережного захисту інтересів одного з подружжя, який начебто ніколи не знає, які позики та кредити бере інший з подружжя та відмовляється відповідати за їх повернення перед кредитором. Вектор судової практики змінюється в бік захисту інтересів кредитора. ВС чітко окреслює умови, при яких відсутній спільний обов’язок подружжя по боргам, а також в яких випадках подружжя зобов’язано відповідати перед кредитором солідарно.

Так у цій історії чоловік узяв позику та не повернув. Позика бралася на будівництво будинку для проживання сім’ї, проте у розписці про її отримання цього зазначено не було. Кредитор звернувся із позовом про стягнення боргу як до чоловіка так і до його дружини, обґрунтовуючи позов тим, що боргові зобов’язання у обох відповідачів як у подружжя спільні, а відповідальність за їх невиконання солідарна.

Справа розглядалася судами неодноразово, у підсумку ВС підтвердив правильність стягнення боргу з чоловіка і скасував солідарне стягнення боргу з дружини та розтлумачив пункт 4, ст. 65 СК України наступним чином.

Для солідарної відповідальності жінки за боргами чоловіка недостатньо лише факту виникнення боргу, тобто отримання позики, під час шлюбу. Необхідно встановити у суді, що позика або будь-який інший правочин з якого виникає борг чоловіка був укладений ним в інтересах сім’ї. В даній справі не було встановлено судом, що кошти отримані внаслідок позики, були витрачені чоловіком в інтересах сім’ї, наприклад дійсно для будівництва будинку, тому солідарна відповідальність жінки за таким боргом неможлива.

Проте ВС підкреслив, що жінка може і не знати про борги чоловіка, і ця обставина не звільняє її від солідарної відповідальності по цим боргам, якщо буде встановлено у суді, що одержані кошти (чи майно) були використані чоловіком в інтересах сім’ї.

Аналізуйте судовий акт: Лише компенсація: відчужене без письмової згоди одного з подружжя спільне майно іншим з подружжя не витребовується у добросовісного набувача (ВС/КЦС у справі № 755/20923/14-ц від 03 травня 2018р.)

Знакова постанова нового ВС, яка все ж таки вносить здоровий глузд в нескінчений потік непослідовних судових рішень щодо скасувань відчужень третій особі спільного майна одним із подружжя без письмової згоди іншого. Водночас у цій постанові також підкреслюється неможливість віндикації відчуженого спільного майна, тобто витребування такого майна у добросовісного набувача за позовом того з подружжя, хто не надав письмової згоди на відчуження.

Предметом спору є придбаний у шлюбі автомобіль, тобто в принципі неподільна річ. Чоловік – титульний власник – продав автомобіль третій особі за стандартною процедурою через спеціалізоване підприємство на підставі довідки – рахунку ( одна з форм договору купівлі-продажу). Обов’язкової письмової згоди дружини, якщо вона не зазначена у свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу, така процедура не потребує.

Далі, дружина звертається до суду із позовом про визнання договору купівлі-продажу автомобілю недійсним, про поділ спільного майна та про витребування автомобілю у покупця. Позов обґрунтовувався тим, що правочин виходить за межі дрібного побутового, тому згідно ст. 65 СК України на його вчинення була обов’язковою письмова згода співвласника.

Здавалося би поширена ситуація, проте справа розглядалася судами неодноразово, і спочатку всі три вимоги дружини були задоволені. Крапку поставив ВС, який підтвердив що автомобіль є спільною власністю подружжя, визнав договір купівлі-продажу автомобілю недійсним, проте відмовився витребувати автомобіль у покупця, який в даному випадку є добросовісним набувачем майна.

ВС наголосив, що оскільки автомобіль вибув внаслідок вільного волевиявлення власника (чоловіка), яким було укладання договору купівлі-продажу, то витребування його у покупця (добросовісного набувача) згідно ст. 388 ЦК України виключається. Окрім того, ст. 388 ЦК України не застосовується, якщо щодо спірного майна укладено правочин. Суд захистив права іншого співвласника (дружини) визнавши договір купівлі-продажу автомобілю недійсним саме на підставі ст. 216 ЦК України.

Таким чином, дружина у цій справі начебто і встановила через суд незаконність продажу автомобілю чоловіком без її згоди, проте повернути у свою власність такий автомобіль їй не вдасться.

Разом з цим ВС підкреслив, що у такому випадку у співвласника (дружини) виникає право на відповідну компенсацію шляхом подання ного позову.

Так, "при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. Отже, за відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна."

Такий важливий і справедливий насамперед зі сторони добросовісного набувача висновок буде формувати нову логічну судову практику у спорах щодо відчуження спільного майна подружжя у найближчий час

Аналізуйте судовий акт: Поділ майна подружжя з урахуванням боргової розписки та які можуть бути правові наслідки (Суд у справі № 752/12159/14-ц, суддя Шевченко Т. М.)

Чергова цікава правова позиція судів щодо поділу майна подружжя з урахуванням боргової розписки (справа № 752/12159/14-ц).

Знову таки, суди виносять чергове рішення та при поділі майна подружжя враховують боргову розписку, яка укладена одним із подружжя в період шлюбу. Як наслідок – визнають борг спільним, а з іншого із подружжя стягують 1/2 частину такого боргу.

Справа розглядалась в Голосіївському районному суді м. Києва ще з липня 2014 року.

05.05.2015р. суд першої інстанції постановив рішення, яким поділив спільне майно подружжя в рівних частках, а саме квартиру, а також стягнув з дружини на користь чоловіка 1/2частину боргу за борговою розпискою, що становила 50 тис. дол. США.

Крім того, з дружини на користь чоловіка було стягнуто і 1/2 частину доходу, отриманого від продажу спільного майна подружжя, а саме від продажу автомобіля «Лексус».

Постановляючи рішення, суд першої інстанції обргунтовував його у відповідності до ч. 4 ст. 65 СК України та п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», згідно вимог яких передбачено, що при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

В подальшому справа переглядалась і в апеляційному порядку, яким було змінено рішення відносно статусу квартири - визнано її особистою приватною власністю дружини. Потім справа переглядалась в касаційному порядку.

В свою чергу, суд касаційної інстанції своєю ухвалою від 07.12.2016р. направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Після повторного перегляду справи в суді апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції від 05.05.2015р. у справі № 752/12159/14-ц в частині поділу боргових зобов'язань та автомобіля марки «Лексус» - залишено без змін.

Результат подальшого перегляду – відмовлено у відкритті касаційного провадження (ухвали ВССУ від 15.05.2017р. та від 26.05.2017р.) та у допуску справи до провадження Верховного суду України (ухвала від 23.08.2017р.).

Аналізуйте судовий акт: Схоже презумпція недійсності договору, предметом якого є спільна сумісна власність подружжя, і який укладений від імені одного подружжя без письмової згоди іншого з подружжя – руйнується судовою практикою. ВСУ у правовій позиції до цієї справи прямо підкреслює, що така презумпція не передбачена діючим законодавством. Хоча існує безліч рішень судів всіх рівнів, які констатують протилежне: немає письмової згоди, і не можеш довести іншими засобами доказування, що згода була – правочин визнається недійсним. А інша сторона, яка мала набути майно за таким недійсним правочином, має право звертатись із позовом до того з подружжя, хто отримав за майно кошти, і намагатись їх стягнути. Звичайно, у переважній кількості випадків реально виконати рішення про стягнення коштів з такого з подружжя не вдавалось.

ВСУ змінює практику та тлумачення ст. 65 СК України - "право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя". Тепер той з подружжя, без згоди якого відчужили майно, має право стягнути з іншого з подружжя вартість своєї частки цього майна як компенсацію. Визнати ж сам правочин, щодо відчуження спільної сумісної власності без письмової згоди одного з подружжя можливо лише у випадках: 1) відчужувач та набувач діяли недобросовісно, зокрема набувач знав, що згоди немає; 2) майна відчужено не в інтересах сім’ї;

Правова позиція ВСУ у справі № 6-3058цс16: Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Аналізуйте судовий акт: Відсутність формальної письмової згоди одного з подружжя на отримання позики з метою погашення спільних зобов'язань не надає правових підстав для визнання договору позики недійсним (ВССУ, справа № 220/702/15-ц, 14.09.16)

Предметом судового розгляду в цій справі була досить поширена в житті ситуація, коли один з подружжя уклав договір позики, використавши в подальшому позичені кошти на потреби сім’ї.

В результаті позикодавець звернувся до суду з позовом до подружжя про стягнення боргу за договором позики з обох відповідачів, а саме, - грошових коштів в розмірі 2000 гривень та 600 доларів США, що надавались на придбання кухонної меблі.

Один з подружжя, не погодившись з позовними вимогами, подав зустрічний позов про визнання договору позики недійсним, мотивуючи його тим, що про укладення вказаного договору позики йому не було відомо і письмової згоди на її укладення він не надавав, до того ж вказаних коштів він не бачив і, тим більше, не мав змоги розпоряджатися ними в інтересах сім'ї. В своїй заяві він просив визнати договір позики недійсним.

Суд першої інстанції первісний позов задовольнив, стягнувши з подружжя солідарно заборгованість за договором позики, а у задоволенні зустрічного позову відмовив. З цим рішення також погодився і ВССУ.

Касаційний суд при цьому виходив з того, що як і в загальних положеннях ст. 369 ЦК, щодо розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, СК України закріплює принцип взаємної згоди дружини та чоловіка у відносинах розпорядження спільним майном, а також презумпцію згоди другого з подружжя при вчиненні іншим з подружжя правочину, спрямованого на розпорядження спільним майном.

Враховуючи приписи законодавства та обставини справи, суд дійшов висновку, щовідсутність формальної письмової (простої) згоди одного з подружжя на отримання позики, з метою погашення спільних зобов'язань по придбанню у спільну власність майна, не надає правових підстав для визнання договору позики недійсним.

ВССУ також зазначив, що рішення суду про визнання недійсним правочину має ґрунтуватись на незгоді учасників спільної сумісної власності (в тому числі щодо спільно набутих коштів) з укладеним правочином, оскільки саме він повинен суперечити їхнім інтересам, а не на відсутності саме формальної згоди на укладення правочину.

Аналізуйте судовий акт: Недобросовісність сторін та дотримання строків позовної давності повинен встановити суд при визнанні недійсним договору купівлі-продажу спільного майна укладеного без згоди одного з подружжя (ВСУ від 22 лютого 2017р. у справі №6-17цс17)

Підозріла історія, про непомітно відчужену квартиру, яка була придбана подружжям у 2005 році під час шлюбу та зареєстрована на чоловіка, а потім через рік продана третій особі без згоди дружини, і нарешті подарована новим власником ще одній особі того ж року. У 2015 році дружини ініціює позов про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та просить суд витребувати квартиру у обдарованої особи, як таку, що перебуває у чужому незаконному володінні. Позов обґрунтовується тим, що дружина начебто не знала про відчуження чоловіком квартири і довідалась про це лише після розірвання шлюбу, тобто в 2014 році. Звичайно, дружина була проти такої продажи, своєї згоди не надавала і вважає на підставі ст. 65 СК України, що її право спільної сумісної власності на квартиру порушене.

Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій стали на бік дружини, визнали договір купівлі-продажу квартири недійсним та витребували квартиру на її користь.

ВСУ скасував ці судові акти та направив справу на новий розгляд.

Слід відмітити, що останнім часом ВСУ відходить від автоматичного визнання недійсним правочину, об’єктом якого є спільне сумісне майно подружжя набуте у шлюбі, коли таке майно продане одним з подружжя третій особі без письмової та/або нотаріально посвідченої згоди іншого з подружжя. ВСУ зобов’язує суди у кожному подібному випадку встановлювати недобросовісність сторін при укладанні спірного договору для визнання його недійсним. Наприклад, чи знав або повинен був знати покупець спірного майна про те, що майно належить подружжя на праві спільної сумісної власності або чи доведено у справі, що продавець, тобто один з подружжя, дійсно не отримав згоди на розпорядження спірним майно від іншого з подружжя.

Разом з цим ВСУ підкреслив необхідність для суду правильно підходити до поновлення строку позовної давності, адже у цій справі дружина звернулась до суду із позовом аж через 8 років після укладання її чоловіком договору купівлі-продажу квартиру, хоча практично весь цей час залишалась з ним у шлюбі. Тут ми знову оперуємо термінами «не знав» та «не міг довідатись», які зазначені у ст. 261 ЦК України. Саме позивач (дружина) повинен довести суду, що він НЕ міг довідатись про своє порушене право протягом 8 років, лише одного факту звернення до суду недостатньо.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-17цс17: За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.

За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналізуйте судовий акт: Для встановлення солідарного боргового обов’язку подружжя один з подружжя повинен довести, що кошти були використані ним в інтересах сім’ї та інший з подружжя знав про це та надав свою згоду (ВССУ від 8 лютого 2017р. у справі 759/7110/14-ц)

Ця справа про поділ майна та зобов’язань подружжя, які були набуті під час їх шлюбу. Спільним сумісним майном є квартира та автомобіль, які були зареєстровані на чоловіка. Жінка звернулась із позовом до суду про поділ цього майна навпіл. Чоловік подав зустрічний позов про стягнення коштів з колишньої дружини обґрунтовуючи це тим, що поділу підлягає не тільки майно, а і борги набуті під час шлюбу. Так чоловік наполягав на тому, що на підставі розписки отримав кошти, які повернув самостійно вже після розірвання шлюбу. Ці кошти він витратив на придбання спірної квартири, тому просив суд стягнути з колишньої дружини половину від суми, вказаній у розписці.

Суд апеляційної інстанції поділив квартиру навпіл та стягнув з дружини половину коштів, сума яких буда зазначена в розписці. ВССУ не погодився із стягненням боргових коштів чолові ка з дружини і зазначив наступне.

Відповідно до частини 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використано в інтересах сім’ї. Таким чином, суду для встановлення солідарного боргового обов’язку подружжя необхідно, щоб чоловік довів у суді, що дружина знала про розписку та була згода на таку позику, а також суду необхідно встановити на підставі доказів, що позичені кошти були витрачені чоловіком в інтересах сім’ї. В справі таких доказів немає, в розписці мета позичення коштів не вказана, тому зустрічний позов чоловіка слід вважати недоведеним.

Аналізуйте судовий акт: 1 300 000 доларів споживчого кредиту без згоди чоловіка: це грошові кошти, а не майно, а сам договір - нотаріального посвідчення не потребує, тому згода на отримання згідно ст. 65 СК України не потрібна (ВССУ, 16. 01. 2017р., №258/7949/14-ц)

ВССУ разом із судом апеляційної інстанції вдались до чергового тлумачення ст. 65 СК України – «право подружжя на розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя».

Жінка отримала споживчий кредит в сумі 1 300 000, 00 доларів США, а чоловік начебто «не був обізнаний» і звернувся до суду із позовом про визнання договору споживчого кредиту недійсним. Кредит забезпечувався майновою порукою третіх осіб. У матеріалах справи дійсно відсутня письмова згода чоловіка (будь- яка навіть ненотаріальна) на укладання жінкою такого договору, та усіх додаткових угод до нього. З іншого боку законодавство не потребує обов’язкового нотаріального посвідчення договору споживчого кредиту та/або його державної реєстрації. Отже, ч. 3 ст. 65 СК України не може бути застосована.

Чоловік обґрунтовує позов відсутністю своєї згоди на розпорядження коштами та згоди на виплату процентів за користування цими кошти, які на його думку є об’єктом спільної сумісної власності. Зважаючи на суму споживчого кредиту чоловік також вважає, що кредитний договір виходить за межі дрібного побутового і суд має застосувати ч. 2 ст. 65 СК України.

Суд першої інстанції задовільнив позов, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції і відмовив у задоволенні позову. ВССУ прийшов до висновку, що доводи викладені у касаційній скарзі не викликають необхідності перевірки матеріалів справи і відмовив у відкритті касаційного провадження.

Зокрема ВССУ підкреслив: положення статті 65 Сімейного Кодексу України щодо порядку розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів.

0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.

Популярні судові рішення
ЕСПЧ
Назва події
Завантаження основного зображення
Вибрати зображення
Текст опис події:
0