ВС/КЦС: Принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю застосовується не завжди або інколи важливіше, коли нерухоме майно було введено в експлуатацію (ВС/КЦС у справі № 363/4852/17 від 03 червня 2020 р.)

06.10.2020 | Автор: Веб-ресурс "Протокол"
Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube
ВС/КЦС: Принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю застосовується не завжди або інколи важливіше, коли нерухоме майно було введено в експлуатацію (ВС/КЦС у справі № 363/4852/17 від 03 червня 2020 р.) - 5feafdf52e4be2ec354ea0c03226caa4_5f7cd9c74a14c.jpg

Фабула судового акту: Відразу слід підкреслити, що рішення суду справедливе, але непослідовне.

Останнім часом у справах про захист права власності панує принцип реєстраційного підтвердження нерухомості, тобто власником нерухомого майна є той хто зазначений у паперових правовстановлюючих документах або записаний у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. По – іншому це також називають принципом внесення, у відповідності до якого право, яке підлягає державній реєстрації, виникає у особи лише з моменту державної реєстрації.

Зокрема, якщо нерухоме майно новостворене, то відповідно до частини 2, статті 331 ЦК України особа набуває права власності на таке майно лише після введення його до експлуатації та з моменту державної реєстрації.

Водночас ВС неодноразово зазначав, що сама державна реєстрація не є способом набуття права власності, а є хоча і необхідною, але похідною умовою від певного юридичного факту, на підставі якого у особи право власності виникає чи переходить. У випадку, коли таким юридичним фактом є правочин, наприклад договір купівлі-продажу чи дарування, це зрозуміло. Проте у випадку коли нерухомість фактично існує та право власності не оформлено роками, а законодавство весь час змінювалося, то вже і не так очевидно.

В нашій справі предметом спору був садовий будинок, будівництво якого завершилось у 1983 році, а право власності було зареєстровано чоловіком лише у 2010 році ( за старим законодавством – Тимчасовим положенням про порядок реєстрації права власності на нерухоме майно, наказ Мінюсту №7/5 від 7 лютого 2002р.).

Чоловік був у шлюбі двічі. Перший шлюб було розірвано у 1986 році, і судом було встановлено, що чоловік виплатив першій дружині грошову компенсацію за її частку у садовому будинку.

Другий шлюб було укладено у 1987 році. Після державної реєстрації права власності на садовий будинок чоловік подарував його у 2012 році своїй дочці. Згодом помер.

Оскільки право власності на садовий будинок було зареєстровано у 2010 році друга дружина вирішила, що половина цієї нерухомості належить їй і звернулася до суду із позовом про визнання договору дарування недійсним. Тобто за її думкою садовий будинок належав подружжю на праві спільної сумісної власності

Суд першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, відмовили у задоволенні позову та підтвердили, що спірний садовий будинок згідно статті 57 СК України був особистою приватною власністю чоловіка.

Так ВС зазначив, «сам факт реєстрації в 2010 році прав власності на чоловіка на спірний садовий будинок, за доведеності його побудови в 1983 році, до часу реєстрації шлюбу між чоловіком та другою дружиною (позивачкою) не дає підстав вважати, що садовий будинок є спільною сумісною власністю подружжя.»

Найцікавіше, що доказом доведеності побудови будинку до укладання другого шлюбу для суду стала відповідна Довідка від 23 квітня 2010 року, видана головою садового товариства та матеріали інвентаризаційної справи. Тобто своєрідний праобраз введення садового будинку в експлуатацію за законодавством, яке діяло в 1983 році.

До того ж ВС вказав, що згідно ст. 2 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація не є способом набуття права власності, а є лише засобом підтвердження набуття чи припинення права власності особи на садовий будинок.

Суди також не стали досліджувати доводи позивача, про те що за час перебування у другому шлюбі спільні кошти були вкладені у садовий будинок, які істотно збільшили його вартість, а також не стали враховувати інше придбане спільно рухоме майно, яке знаходиться у господарстві за місцем розташування будинку.

Аналізуйте судовий акт: Оскільки приватна власність на з/д водного фонду неможлива, вимогу про її повернення слід розглядати як негаторний позов, на який не розповсюджується строк позовної давності (ВП/ВС у справі № 372/1684/14-ц від 07 квітня 2020 р.)

Якщо домоволодіння знаходиться у спільній частковій власності і складається з декількох об’єктів нерухомості, то частка кожного із співвласників є частиною права на все домоволодіння як єдине ціле (ВС/КЦС, справа № 344/5437/17 від 16 вересня 2020р)

Якщо об’єкт будівництва не введений в експлуатацію в установленому порядку, то він вважається незавершеним і визнання права власності на нього за рішенням суду НЕМОЖЛИВО (ВС/КЦС у справі № 760/21223/17-ц від 25 серпня 2020р.)

Якщо право власності на будівлю ще незареєстроване, проте не визнається, то належним відповідачем є землевласник, а правильним способом захисту права – позов про визнання права власності (ВП ВС у справі № 916/1608/18 від 19 травня 2020 р.)

Визнання права власності на будівельні матеріали та конструктивні елементи використанні для самочинного будівництва є неправильно обраним способом захисту цивільного права (ВС/КЦС у справі № 722/1882/16-ц від 03 червня 2020 р.)

Постанова

Іменем України

03 червня 2020 року

м. Київ

справа № 363/4852/17

провадження № 61-19831св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Голуб Людмила Андріївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Пержоли Володимира Сельвестровича на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 15 квітня 2019 року у складі судді Чіркова Г. Є. та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Голуб Людмила Андріївна, про визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації та визнання права власності на спадкове майно,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що садовий будинок, що знаходиться на земельній ділянці площею 0,0494 га з кадастровим номером 3221888000:24:050:0104 за адресою: АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю її та ОСОБА_3 , як подружжя.

Однак, ОСОБА_3 за життя всупереч вимогам законодавства, без її згоди, подарував зазначений будинок дочці ОСОБА_2 .

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним договір дарування від 14 березня 2012 року садового будинку, що знаходиться на земельній ділянці площею 0,0494 га з кадастровим номером 3221888000:24:050:0104 за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на зазначений садовий будинок, реєстраційний номер 3113159, яке зареєстровано 17 квітня 2012 року Комунальним підприємством Київської обласної ради «Вишгородське БТІ»; визнати за нею в порядку поділу спільної сумісної власності право власності на 1/2 частину вказаного садового будинку; визнати за нею в порядку спадкування за законом після смерті чоловіка ОСОБА_3 право власності на 1/4 частину спірного садового будинку.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 15 квітня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірний садовий будинок з надвірними будівлями, побудований, а відтак і набутий у власність у 1983 році є особистою приватною власністю ОСОБА_3 в розумінні вимог статті 57 СК України.

Сам лише факт здійснення реєстрації права власності ОСОБА_3 на садовий будинок в 2010 році, за умови його побудови у 1983 році, за час шлюбу з ОСОБА_4 , не може бути підставою для набуття його в спільну сумісну власність в шлюбі з позивачем.

Крім того, суд першої інстанції зазначив про те, що позивачем не доведено в суді, що право на спірний садовий будинок у неї виникло за час їх шлюбу з ОСОБА_3 , спірний садовий будинок ними добудовано за час шлюбу, а також і те, що це майно істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат.

ОСОБА_2 набула права власності на спірний садовий будинок в установленому чинним законодавством порядку і правових підстав для припинення її права власності на це майно при розгляді справи не встановлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 15 квітня 2019 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Пержола В. С. подав касаційну скаргу на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 15 квітня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не дослідили статусу майна (садового будинку), не надали оцінки діям нотаріуса при посвідченні ним правочину з порушенням закону, визнали окремі копії позовних заяв осіб до суду належними доказами, що лягли в основу прийнятих рішень, не дослідили та не надали правової оцінки переліку і вартості майна та майнових прав, які були вкладені у збільшення вартості садового будинку під час подружнього життя ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , а також переліку і вартості іншого майна (зокрема рухомого) та майнових прав цього подружжя, які знаходяться у господарстві за місцем розташування цього будинку, - позивача було позбавлено усіх прав власності на будь-яке рухоме і нерухоме майно, набуте у шлюбі за 28 років, що є неприпустимим.

Також судами попередніх інстанцій весь тягар доказування покладено на позивача, яка є особою похилого віку.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У грудні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Абакаров М. М. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що позивачем не надано до судів попередніх інстанцій жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт перебування садового будинку в спільній сумісній власності спадкодавця та позивача, зокрема щодо факту його будівництва за час перебування з 07 липня 1987 року позивача та спадкодавця у шлюбі, а також за спільні кошти подружжя, при цьому навіть не зазначено про такі докази.

Спірний садовий будинок був спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 та спадкодавця ще до того моменту, коли останній перебував у шлюбі з позивачем. Однак спадкодавець виплатив колишній дружині ОСОБА_4 грошову компенсацію за документальну відмову від садового будинку.

Сам факт реєстрації в 2010 році права власності спадкодавця на спірний садовий будинок, за доведеності його побудови в 1983 році, до моменту реєстрації шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , не дає підстав вважати, що зазначений будинок є спільною сумісною власністю подружжя.

Суди попередніх інстанцій на підставі належних та допустимих доказів дійшли правильного висновку про те, що садовий будинок на момент укладення шлюбу між позивачем та спадкодавцем належав останньому на праві приватної власності, не був об`єктом спільної сумісної власності подружжя спадкодавця та позивача, відсутність згоди останнього при укладенні спадкодавцем договору дарування не може бути підставою для визнання його недійсним.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З квітня 1962 року до лютого 1987 року ОСОБА_3 перебував у шлюбі з ОСОБА_4 , який розірвано рішенням Жовтневого районного народного суду міста Києва від 16 січня 1987 року.

У зв`язку з розглядом справи про розірвання шлюбу ОСОБА_4 28 листопада 1986 року подала зустрічну позовну заяву про поділ спільно нажитого майна з ОСОБА_3 , в якій зазначила, що за період спільного проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_3 придбали майно на загальну суму 11 718 руб.19 коп., у тому числі і побудували будинок в Садовому товаристві «Атом», який знаходиться в садах «Дружба» в селі Ровжі Вишгородського району Київської області, вартість якого з меблями і садовими насадженнями на той час складала 5 000 руб. При вирішенні питання про поділ майна із спільно нажитого майна подружжя, ОСОБА_4 претендувала на меблі, холодильник, телевізор, килими та люстру на суму 3 472 руб., а також погоджувалася на грошову компенсацію в сумі 2 384 руб. замість її частки в спільному сумісному майні.

Будівництво садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , здійснено під час подружнього життя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , тобто в 1983 році, що підтверджується довідкою від 23 квітня 2010 року № 33, виданою головою масиву садівницьких товариств «Дружба» Ликовим І. Г. , а також матеріалами інвентаризаційної справи № 4500561.

ОСОБА_3 з 1982 року до 14 березня 2012 року був членом СТ «Атом», яке входить до масиву садівницьких товариств «Дружба» та користувався земельною ділянкою для ведення садівництва площею 0,0494 га за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 стала членом масиву садівницьких товариств «Дружба» Садівницького товариства «Атом» з 12 квітня 2014 року. Кадастровий номер земельної ділянки 3221888000:24:050:0104.

07 липня 1987 року ОСОБА_3 уклав шлюб ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 .

Розглянувши заяву громадян та керуючись пунктом 6.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації права власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 07 лютого 2002 року за № 7/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 року за №157/6445, Виконавчий комітет Сувидської сільської ради Вишгородського району Київської області вирішив оформити право приватної власності на садовий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 в межах Сувидської сільської ради, що підтверджується випискою із рішення Виконавчого комітету Сувидської сільської ради Вишгородського району Київської області від 29 червня 2010 року № 34.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 , виданим 03 серпня 2010 року, ОСОБА_3 зареєстрував право приватної власності на садовий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з державним актом про право власності на земельну ділянку серії ЯК № 257340 , земельна ділянка з кадастровим номером 3221888000:24:050:0104, розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 є дочкою померлого ОСОБА_3

14 березня 2012 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_2 договір дарування садового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться на земельній ділянці площею 0,0494 га, кадастровий номер 3221888000:24:050:0104 за адресою: АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватний нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської округу Київської області Голуб Л. А. та зареєстрований в реєстрі за № 371.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 .

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали Вишгородського районного суду Київської області.

27 листопада 2019 року справа № 363/4852/17 надійшла до Верховного Суду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 22 КпШС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, майно нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно із статтею 25 КпШС України якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Статтею 39 КпШС України передбачено, що якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, спірний садовий будинок був спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в розумінні статті 22 КпШС України, що виключає можливість виникнення права спільної сумісної власності на цей будинок під час другого шлюбу з ОСОБА_1 .

Відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Встановивши, що спірний садовий будинок побудований, набутий у власність у 1983 році, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що зазначений будинок є особистою приватною власністю ОСОБА_3 в розумінні вимог статті 57 СК України.

Згідно з абзацом 2 частини другої статті 331 ЦК України якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Тобто державна реєстрація не є способом набуття права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав.

Тому суди попередніх інстанцій правильно зазначили про те, що сам факт реєстрації в 2010 році прав власності на ОСОБА_3 на спірний садовий будинок, за доведеності його побудови в 1983 році, до часу реєстрації шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не дає підстав вважати, що садовий будинок є спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, належним чином оцінивши всі докази у їх сукупності, врахувавши усі обставини справи, взаємовідносини сторін договору, принцип справедливості рішення суду, дійшов обґрунтованого висновку про те, що садовий будинок не був об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , тому відсутність згоди позивача при укладенні ОСОБА_3 договору дарування не може бути підставою для визнання його недійсним.

Також правильним є висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про те, що спірний садовий будинок з надвірними будівлями побудований у 1983 році, тому є особистою приватною власністю ОСОБА_3 , а державна реєстрація не є способом набуття права власності.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо вирішення клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Пержоли В. С. про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду

Представник ОСОБА_1 - адвокат Пержола В. С. просив у касаційній скарзі передати справу на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на те, що існує необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, а саме з питань щодо застосування законодавства про визнання договору відчуження нерухомого майна одним із подружжя без згоди іншого недійсним внаслідок неврахування судом фактів порушення нотаріусом обов`язкових вимог Закону України «Про нотаріат» (частини першої статті 43, частини третьої статті 43, частин першої-третьої статті 44, частин першої, другої статті 46, статті 49) у частині:

- допущення вчинення нотаріальної дії при відсутності її учасника та іншої особи;

- не встановлення нотаріусом дійсних намірів кожної із сторін правочину;

- не встановлення нотаріусом розуміння сторонами правочину значення, умов правочину та його правових наслідків як для кожної із сторін, так і для інших осіб, чиї права та інтереси безпосередньо зачіпаються при укладенні правочину;

- не витребування нотаріусом від фізичних чи юридичних осіб додаткових відомостей та документів щодо статусу нерухомого майна (особистого, спільного сумісного/часткового) на час посвідчення правочину та щодо факту перебування особи у відповідних періодах у шлюбі;

- не залучення до вчинення правочину іншого члена подружжя та не отримання від нього нотаріально-посвідченої згоди на відчуження спільного сумісного нерухомого майна подружжя, а також внаслідок неправильного і неправомірного застосування судом статей 76-79, 95 ЦПК України щодо належності, допустимості, достовірності та достатності таких письмових доказів як незавірені (незасвідчені) копії позовних заяв (заяв) осіб, що, можливо, розглядалися в інших цивільних справах у судах у 1987 році, які не збереглися, та які стали основними і визначальними доказами при вирішенні питання стосовно визначення статусу майна (особистого, спільного, сумісного) та при прийнятті судом рішення, внаслідок чого було відчужено нерухоме майно одним із подружжя без згоди іншого, яке є спільним сумісним, тим самим інший член подружжя був позбавлений за рішенням суд права власності не тільки на окремо визначене майно (частку) щодо якого триває спір, але й на усе своє майно пов`язане із нерухомим (та майнові права), набуте за час шлюбу за 28 років, а докази на сьогоднішній день (зі спливом тривалого часу/терміну) через порушення нотаріусом закону через неправильне застосування судом порядку визнання доказів, - отримати чи відновити не представляється можливим.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Верховний Суд дійшов висновку про те, що заявлене клопотання не підлягає задоволенню, оскільки заявником не зазначено від яких саме висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах необхідно відступити передавши справу на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, а отже є необґрунтованим.

Керуючись статтею 400, частинами третьою-п`ятою статті 403, статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Пержоли Володимира Сельвестровича про передачу на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Голуб Людмила Андріївна, про визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації та визнання права власності на спадкове майно.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Пержоли Володимира Сельвестровича залишити без задоволення.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 15 квітня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко В. С. Висоцька І. М. Фаловська

8713
Переглядів
0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення
ЕСПЧ
1