Кошти розміщені на депозитному рахунку чоловіка не є його особистою приватною власністю (КЦС/ВС у справі № 264/2232/19 від 22.02.2021)

24.03.2021 | Автор: Наталія C.
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube
Кошти розміщені на депозитному рахунку чоловіка не є його особистою приватною власністю (КЦС/ВС у справі № 264/2232/19 від 22.02.2021) - 0_09556900_1616601385_605b6129175bf.jpg

Аналізуйте судовий акт: Сімейне законодавство України встановлює презумпцію спільної сумісної власності на майно подружжя, що набуте під час шлюбу.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Проте у разі розлучення звісно, що ділити майно навпіл не хочеться. Особливо, якщо кожен із подружжя вважає, що зробив більший, ніж його партнер внесок у придбання майна.

У цій справі позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати за ним право особистої приватної власності на нерухомість.

Конструкція ст. 57 СК України встановлює, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Це дає можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, тим з подружжя, який її спростовує.

Так, обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що у період перебування у шлюбі з відповідачкою за його особисті кошти, які були розміщені у банку як депозитний вклад та особисті кошти, ввезені ним в Україну через митницю, було придбано вказане майно.

Рішенням суду першої інстанції, з чим погодився й апеляційний суд у задоволенні позову було відмовлено.

ВС також відхилив доводи скаржника. Серед іншого було зазначено, що оскільки суди встановили, що кошти розміщені позивачем на депозитному рахунку у період зареєстрованого шлюбу з відповідачем, а інших доводів, які би свідчили про те, що кошти є особистою власністю позивача немає, то такі кошти є спільною сумісною власністю.

Отже, можна зробити висновок, що саме сукупність доказів того, що кошти, за які придбається майно є особистою власністю позивача є підставою для порушення презумпції права спільної сумісної власності подружжя.

Аналізуйте судовий акт: Позбавлення батьківських прав – крайня міра (ВС/КЦС, №753/2025/19 від 06.05.2020 р.).

Чи можна змінити режим особистої власності подружжя на спільну сумісну власність, якщо вартість майна істотно збільшилась під час шлюбу? (ВС/КЦС по справі №214/6174/15-ц від 22.09.2020)

ВС/КЦС: Згода навіть КОЛИШНЬОГО подружжя на відчуження спільного сумісного майна є ОБОВ’ЯЗКОВОЮ (ВС/КЦС у справі № 726/1606/17 від 23.12.2020)

Постанова

Іменем України

22 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 264/2232/19

провадження № 61-10958св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 травня 2020 року у складі судді Іванченко А. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 08 липня 2020 року у складі колегії суддів: Принцевської В. П., Баркова В. М, Лопатіної М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати за ним право особистої приватної власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 30,9 кв. м, та двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 54,09 кв. м, житловою - 39,81 кв. м.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що у період перебування із ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі за його особисті кошти, які були розміщені у Публічному акціонерному товаристві «Донгорбанк» (далі - ПАТ «Донгорбанк»), як депозитний вклад у розмірі 185 000,00 грн та особисті кошти, ввезені ним в Україну 14 лютого 2003 року через Донбаську регіональну митницю в розмірі 20 990,00 дол. США, було придбано нежитлове приміщення АДРЕСА_1 , загальною площею 30,9 кв. м, та двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Ця нерухомість була оформлена на відповідачку з метою уникнення будь-яких питань з міграційною службою, оскільки ОСОБА_3 мала намір залишитися громадянкою республіки Вірменія. З урахуванням викладеного просив визнати за ним право особистої приватної власності на зазначене майно.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Іллічівський районний суд міста Маріуполя Донецької області рішенням від 28 травня 2020 року у задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що спірне нерухоме майно придбано у період шлюбу з відповідачем за його особисті кошти, а тому позовні вимоги є недоведеними та безпідставними і задоволенню не підлягають.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Донецький апеляційний суд постановою від 09 липня 2020 року рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 травня 2020 року залишив без змін.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У липні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 травня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 08 липня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження вказує те, що суди при вирішенні цього спору застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16 та постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували джерело придбання нерухомого майна, прийняли рішення не на доказах, а на припущеннях та критичних ставленнях, незважаючи на надані позивачем належні докази того, що саме позивачу належать кошти як його особисте майно, взявши до уваги лише доводи відповідача, які належним чином не обґрунтовані. Крім того, суди дали неправильну оцінку обставинам справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права, а саме статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), яка не поширюється на спірні правовідносини, унаслідок чого дійшли до неправильного та незаконного висновку про відмову в задоволенні позову.

У вересні 2020 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку. Суди правильно виходили з того, що позивач не довів належними, допустимими та достатніми доказами те, що спірна нерухомість була придбана за його особисті кошти, тобто він не спростував матеріально-правову презумпцію спільності майна подружжя.

У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав відповідь на відзив, у якому заперечив доводи відповідача, наведені на обґрунтування відзиву на касаційну скаргу.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

31 серпня 2020 року справа № 264/2232/19 надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року № 84/0/226-21 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями та визначено колегію суддів.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_3 з 16 вересня 2008 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 07 вересня 2018 року.

У період перебування у шлюбі ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 11 грудня 2012 року набула право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 ,загальною площею 30,9 кв. м.

Зазначений договір був укладений між ОСОБА_3 як покупцем та ОСОБА_1 , який діяв в інтересах продавця ОСОБА_4 на підставі довіреності. Вартість предмета договору сплачена покупцем представнику продавця ОСОБА_1 до підписання цього договору, а ОСОБА_1 своїм підписом підтвердив отримання коштів у сумі 37 049,00 грн, повний розрахунок за продане нерухоме майно та відсутність до покупця претензій будь-якого характеру.

На підставі договору купівлі-продажу від 26 серпня 2014 року ОСОБА_3 набула право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 54,09 кв. м, житловою - 39,81 кв. м.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначав, що зазначені нежитлове приміщення та квартиру придбано за його особисті кошти, які він 14 лютого 2003 року ввіз на територію України через Донбаську регіональну митницю та які він отримав 14 березня 2008 року з депозитного рахунка в банку, тобто ще до укладення шлюбу з відповідачем.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція статті 60 СК України передбачає застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/1 5-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України.

Так, згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, тим з подружжя, який її спростовує.

Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

З огляду на викладене правильними є висновок суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції про те, що позивачем не доведено, що спірна нерухомість придбана у 2012, 2014 роках за його особисті кошти, які він у 2003 році ввіз на територію України і які до 14 березня 2008 року перебували на депозитному рахунку в банку.

При цьому суди правильно відхилили доводи позивача щодо придбання ним нерухомості за особисті кошти, зняті 04 серпня 2014 року з депозитного вкладу за договором, укладеним 02 липня 2014 року, оскільки ці кошти розміщені на депозитному рахунку у період зареєстрованого шлюбу з відповідачем.

Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які суди застосували правильно.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що спірне нерухоме майно придбано за його особисті кошти, Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки позивач не спростував презумпцію спільності майна.

Оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, наведеним у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, де зазначено, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, та у постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17, в якій встановлено, що позивач спростував презумцію спільності права власності та довів витрату особистих коштів на придбання майна у шлюбі. Водночас у справі, що переглядається суди встановили, що позивач не спростував презумпцію спільності майна.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердились.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінку доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 травня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 08 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко

11157
Переглядів
1
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.

ЕСПЧ
0