Головна Сервіси для юристів ... База рішень" Протокол " Ухвала КЦС ВП від 12.03.2018 року у справі №372/504/17 Ухвала КЦС ВП від 12.03.2018 року у справі №372/50...
print
Друк
search Пошук
comment
КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Ухвала

06 червня 2018 року

м. Київ

справа № 372/504/17

провадження № 61-2980 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - ОСОБА_2,

відповідачі: ОСОБА_3, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ІванченкоОлена Леонідівна,

третя особа - ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня

2017 року у складі судді Болобана В. Г. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Сліпченка О. І.,

Іванової І. В., Гуля В. В.

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л., третя особа - ОСОБА_5, про визнання договору іпотеки недійсним.

На обгрунтування позовних вимог зазначала, що з 12 липня 1986 року по

13 жовтня 2015 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 За час перебування у шлюбі і за спільні кошти ними придбана квартира АДРЕСА_1, власником якого у свідоцтві про право власності зазначено ОСОБА_3

05 вересня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 було укладено договір позики на суму 5 592 930 грн 00 коп., на строк до

04 березня 2017 року. З метою забезпечення належного виконання зобов'язань відповідача за вказаним договором, цього ж дня між цими самими сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є зазначена вище квартира, що є спільною сумісною власністю подружжя.

Посилаючись на те, що зазначений договір іпотеки укладено без її відома та згоди, оскільки предметом іпотеки є квартира, що належить на праві спільної сумісної власності подружжя, просила визнати його недійсним та зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу

Іванченко О. Л. виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня

2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за №№ 16243266,16239951.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня

2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна та третя

особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема третя особі знала чи за обставинами не могла не знати про те, що майно належить на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоду на вчинення такого правочину другого з подружжя. Спірне майно на момент укладення договору та на теперішній час належить на праві приватної власності ОСОБА_3, що підтверджується інформаційною довідкою з Реєстру речових прав на нерухоме майно, правовий режим майна на спільну сумісну власність не змінено (рішення про поділ майна подружжя не ухвалювалось), а тому не потрібна була згода позивача на укладення договору іпотеки.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що воно є законним та обгрунтованим, оскільки сама по собі відсутність згоди другого з подружжя на укладення оспорюваного договору не може бути підставою для визнання його недійсним. На час укладення договору іпотеки сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, правовий статус спірного майна не змінений на спільну сумісну власність, а відтак не потрібна була згода позивача на укладення договору іпотеки.

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у грудні 2017 року, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року, і ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга обгрунтована тим, що предмет договору іпотеки - квартира АДРЕСА_1, загальною площею 366,8 кв. м, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки була придбана за час шлюбу та за їх спільні кошти, а тому укладення оспорюваного договору за відсутності її згоди суперечить закону та порушує права позивача, як одного з співвласників майна. Про існування договору позики та договору іпотеки їй стало відомо під час розгляду справи про поділ майна подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, передача майна в іпотеку можлива лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників.

Посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, якою передбачено, що якщо майно, яке є спільною сумісною власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до частини 1 статті 203 ЦК України та частини 1 статті 215 ЦК України.

Відповідач надав нотаріусу документи, зміст яких не відповідає дійсності, а саме: довідку про відсутність шлюбу та особисту заяву, у якій зазначив, що він ніколи не перебував у шлюбі, а будинок придбав особисто. Зазначене, на переконання заявника, свідчить про намір ОСОБА_3 відчужити майно, яке є предметом спору у цивільній справі про поділ майна подружжя поза волею іншого співвласника, що він попередньо і зробив з іншою квартирою, відчуживши її у такий самий спосіб з метою уникнення поділу спільного сумісного майна подружжя.

У квітні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_5 на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якій він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області

від 12 грудня 2017 року - без змін.

Свою позицію обгрунтовував тим, що власником квартири, яка є предметом іпотеки, на момент укладення договору був ОСОБА_3, який надав усі документи, необхідні для посвідчення такого виду правочину, що підтверджували відсутність порушення прав інших осіб внаслідок укладення договору іпотеки. При цьому, відсутність згоди другого з подружжя сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору іпотеки, укладеним іншим з подружжя.

Позивач хибно трактує поняття співвласників, закріплене у статті 355 ЦК України, оскільки спільним майном вважається майно, яке перебуває у власності двох або більше осіб, тоді як згідно інформації з Реєстру речових прав на нерухоме майно власником спірної квартири є лише ОСОБА_3, а тому доводи касаційної скарги про те, що майно передано в іпотеку без згоди іншого співвласника, не заслуговують на увагу. Крім того, на момент укладення договору позики та оспорюваного договору іпотеки

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не перебували у зареєстрованому шлюбі.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає необхідним передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, виходячи з наступного.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЦПК Українисуд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Колегія суддів вважає, що є обгрунтовані підстави для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України.

Крім того, відповідно до частини 5 статті 403 ЦПК Українисуд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Колегія суддів також вважає, що обставини цієї справи дають обгрунтовані підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ця справа також містить виключну правову проблему й передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики.

Судами установлено, що 05 вересня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір позики на суму 5 592 930 грн 00 коп. на строк до 04 березня 2017 року.

На забезпечення виконання зобов'язання ОСОБА_3за договором позики, між сторонами укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу

Іванченко О. Л., відповідно до якого ОСОБА_3 передав

ОСОБА_9 в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 366,8 кв. м, яка належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі дубліката свідоцтва про право власності серії

НОМЕР_1, виданого 20 липня 2016 року Українською міською радою Обухівського району Київської області. Право власності на квартиру зареєстровано за іпотекодавцем в Реєстрі прав власності 15 грудня 2008 року та в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 05 вересня

2016 року.

З 12 липня 1986 року по 13 жовтня 2015 року ОСОБА_3 та

ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу та копією свідоцтва про розірвання шлюбу.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що передане в іпотеку нерухоме майно належить на праві приватної власності ОСОБА_3, а відтак не потрібна була нотаріально посвідчена згода позивача на укладення договору іпотеки. Крім того, відсутність згоди другого з подружжя на укладення договору іпотеки сама по собі не може бути підставою для визнання його недійсним. На підтвердження своїх висновків суди посилалися на правові висновки, висловлені у постановах Верховного Суду України: від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16.

Верховний Суд України у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15 висловив правовий висновок, відповідно до якого укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Аналогічного висновку Верховний Суд України дійшов у постановах: від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 та від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15.

Правові висновки у справах № 6-1622цс15 та 6-533цс16 мотивовані тим, що відповідно до частини 5 статті 11 ЦК України цивільні права і обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина 1 статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України "Про іпотеку" майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

У правовому висновку у справі № 6-533цс16 Верховним Судом України додатково зазначено, що за змістом частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 ЦК України, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

За змістом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.

За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Зазначено, що згода на передачу у заставу (іпотеку) майна, що є у спільній власності, за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною 1 статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

Разом з тим, Верховний Суду України дійшов висновку про те, що відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжям без згоди другого з подружжя, недійсним.

Із наведеного слідує, що вирішуючи питання про визнання договору іпотеки недійсним з підстав відсутності згоди другого з подружжя, слід виходити з того чи контрагент за договором та той, з подружжя, що укладав правочин, предметом якого є спільне сумісне майно, діяли добросовісно. Крім того, встановлення обставин добросовісності контрагента за оспорюваним правочином може підтверджуватися нотаріально посвідченою заявою, в якій зазначено, що квартира, яка передається в іпотеку є особистою приватною власністю, оскільки набута у шлюбі; витягом з Реєстру прав власності на нерухоме майно, у якому зазначається на кого зареєстрована квартира; окремі положення договору, яким іпотекодавець підтверджує факт належності квартири саме йому на підставі особистої приватної власності.

Встановивши наявність таких обставин, Верховний Суду України (справа № 6-1912цс15) вказав, що наведене свідчить, що на час укладення договору іпотеки контрагент не знав і не міг знати про те, що квартира належить на праві спільної сумісної власності подружжю та, що іпотекодавець не отримав згоди іншого співвласника на укладення цього договору.

Водночас, Верховний Суду України, дійшовши таких правових висновків у зазначених вище справах, не відступив від правового висновку, викладеного у раніше прийнятій постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у якому зазначив, що відповідно до статті 578 ЦК України, а також спеціальної норми - частини другої статті 6 Закону України "Про іпотеку" майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

Якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини 1 статті 203, частини 1 статті 205 ЦК України.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 вказував на те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги саме правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що до різних правових висновків Верховного Суду України, якщо немає позиції про відступлення від раніше прийнятого висновку, не може бути застосований підхід такий самий, як для вирішення юридичної колізії норм, зокрема, що має застосовуватися норма, яка прийнята пізніше, оскільки будь-яких законодавчих та доктринальних передумов для цього немає. Більш того, якщо б існувала як теоретична, так і практична можливість для його застосування, то вочевидь не виникала б проблема неоднакової судової практики, тому що потрібно було б керуватися останнім висновком, висловленим Верховним Судом України.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU проти Румунії, № 28342/95, § 61, від

28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS
проти Румунії
, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від

29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. проти Об'єднаного Королівства, № 20166/92, § 36, від 22 листопада 1995 року).

Неодноразова зміна підходу і неможливість, по суті, встановити, які висновки Верховного Суду України щодо правових наслідків укладення договору іпотеки без згоди другого з подружжя слід застосовувати, призводить до сумнівів щодо однозначності судової практики вирішення указаних спорів. Відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення призводить до неврахування інтересів, або ж співвласника майна, що належить до спільної сумісної власності подружжя, або ж іпотекодержателя. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують.

Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (Вєренцов проти України, № 20372/11, § 65, від 11 квітня

2013 року; DEL RIO PRADA проти Іспанії, № 42750/09, § 93, від 21 жовтня

2013 року).

Таким чином, очевидним є те, що подібна невизначеність підходу щодо правових наслідків укладення договору іпотеки без згоди другого з подружжя в судовій практиці не може забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає за необхідне відійти від правових висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, виходячи з такого.

Принципами цивільного права є основні його засади, з урахуванням яких здійснюється регулювання цивільно-правових відносин, оскільки вони покликані забезпечити їх ефективне та законне регулювання, які відображають фундаментально важливі та значимі властивості права.

Статтею 3 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема справедливість, добросовісність та розумність.

Висловлюючи правові висновки Верховного Суду України від 07 жовтня

2015 року у справі № 6-1622цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 та від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15, Верховний Суд України, крім іншого, керувався пунктом 6 частини 1 статті 3 ЦК України, яким передбачено такий принцип як добросовісність, акцентувавши увагу на тому, що підставою для визнання договору іпотеки недійсним може бути лише наявність одночасно: недобросовісності дій того з подружжя, хто уклав договір, та контрагента за договором (така особа знала чи могла знати, що майно належить особам на праві спільної сумісної власності і, що той з подружжя, хто уклав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя).

Аналіз судової практики, зокрема і висновки судів попередніх інстанцій у справі, яка є предметом касаційного перегляду, свідчать про те, що суди розцінюють наведені правові висновки Верховного Суду України таким чином, що у разі наявності недобросовісності дій лише того з подружжя, хто уклав договір без нотаріальної згоди іншого з подружжя, відсутні підстави для визнання договору іпотеки недійсним.

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_3 надав нотаріально посвідчену заяву про те, що під час набуття спірної квартири він у шлюбі не перебував, ні з ким не проживав та не вів спільне господарство (фактичний шлюб), тому квартира є його особистою приватною власністю та не є спільною сумісною власністю. Осіб, які б могли порушити питання про визнання за ними права власності на зазначену квартиру (її частину), в тому числі відповідно до статей 62, 74, 97 СК України, немає.

Зі змісту зазначеної заяви убачається, що ОСОБА_3 приховував факт перебування його у шлюбі з позивачем на час придбання спірної квартири, що свідчить про недобросовісність його дій, спрямованих на розпорядження квартирою, переданою в іпотеку.

Однак, виходячи з практики Верховного Суду України (справи № 6-1622цс15, № 6-533цс16, № 6-1912цс15) такі дії, за відсутності обізнаності контрагента про протилежне, не є підставою для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного без згоди іншого з подружжя, тоді як наведе підтверджує намір особи приховати факт придбання майна у шлюбі, і розпорядитися ним одноособово за відсутності згоди другого з подружжя.

Слід звернути увагу на те, що, крім принципу добросовісності, ЦК України, визначає й інші принципи, зокрема неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків встановлених Конституцією України та законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість.

А тому у кожній конкретній справі недостатньо керуватися та надавати

пріоритет лише одному з них (добросовісність). Норми права слід застосовувати в їх системній взаємодії з метою максимального захисту всіх осіб, права яких порушені або можуть бути порушені внаслідок укладення правочинів. Така позиція (системне застосування принципів) зумовлена прагненням максимально ефективно вирішити судовий спір.

У зазначеній справі суди встановили, що на момент укладення договору іпотеки від 05 вересня 2016 року, шлюб між сторонами, у якому вони перебували з 12 липня 1986 року по 13 жовтня 2015 року, був розірваний. Право власності на квартиру АДРЕСА_1, зареєстровано за ОСОБА_3 15 грудня 2008 року. Встановивши наведене, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився апеляційний суд, що наявність згоди позивача на укладення договору іпотеки, не потрібна, застосовуючи саме вказані вище правові висновки Верховного Суду України.

Разом з тим, відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Зазначена норма презюмує набуття подружжям майна в спільну сумісну власність, а тому той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.

Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

Аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, а тому обов'язок доведення належності цього майна одному з подружжя на праві особистої власності покладається саме цю особу. Таким чином, за відсутності ухваленого судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю

ОСОБА_3, відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно йому, оскільки докази на підтвердження спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, відсутні.

Оспорюваним договором у вказаній справі є договір іпотеки.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про іпотеку" законодавство України про іпотеку базується на Конституції України і складається з Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Земельного кодексу України, ЦПК України та інших нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів України.

Відповідно до частини другої статті 6 Закону України "Про іпотеку" майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально засвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

Оспорюваний правочин ЦК Україниімперативно не визнається недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значимі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Крім іншого, здійснюючи захист прав однієї особи (контрагента за договором), слід переконатись та встановити, чи внаслідок наведеного не буде завдано шкоди другому співвласнику (другому з подружжя), який має право власності на таке майно, що було порушено неправомірними діями іншого співвласника. При цьому необхідно ураховувати, що в зазначених спорах фактично неможливо довести наявність недобросовісності дій третьої

особи - контрагента, який завжди буде стверджувати, що він не знав і не міг знати про те, що спірне майно належить на праві спільної сумісної власності подружжю, оскільки наслідком визнання ним зазначених обставин, буде визнання оспорюваної угоди недійсною.

Таким чином у справах про визнання недійсним договору іпотеки, слід надавати пріоритет не лише дотриманню принципу добросовісності, як однієї з засад цивільного законодавства, а й іншим засадам, визначеним статтею 3 ЦК України у їх сукупності, а також ураховувати вимоги частини другої статті 6 Закону України "Про іпотеку", приписи якої є спеціальними у подібних правовідносинах, а також взаємодію зазначених положень законодавства з приписами статей 203 та 215 ЦК України у разі оспорювання договору. Зазначене дає підстави для висновку про необхідність відступлення від правових висновків Верховного Суду України, викладених у наведених вище справах.

Колегія суддів вважає, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище протилежних й неоднозначних правових позицій Верховного Суду України та вищих судів у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

При цьому однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське прийняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Частиною 1 статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, підпунктом 7 пункту 1 Розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Справу № 372/504/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л., третя особа - ОСОБА_5, про визнання договору іпотеки недійсним, за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня

2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня

2017 року передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: В. А. Стрільчук

Судді: В. О. Кузнєцов

А.С. Олійник

О.В. Ступак

Г. І. Усик
logo

Юридичні застереження

Protocol.ua є власником авторських прав на інформацію, розміщену на веб - сторінках даного ресурсу, якщо не вказано інше. Під інформацією розуміються тексти, коментарі, статті, фотозображення, малюнки, ящик-шота, скани, відео, аудіо, інші матеріали. При використанні матеріалів, розміщених на веб - сторінках «Протокол» наявність гіперпосилання відкритого для індексації пошуковими системами на protocol.ua обов`язкове. Під використанням розуміється копіювання, адаптація, рерайтинг, модифікація тощо.

Повний текст