1. В коментованій статті визначається зміст шлюбного договору, тобто ті умови, які можуть визначатися сторонами при його укладенні. Згідно із ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов´язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сімейне законодавство не містить умов, які можна б було визначити як обов´язкові умови шлюбного договору. Таким чином, усі умови цього договору можна вважати такими, що визначаються на розсуд сторін і погоджуються ними.
Звертає на себе увагу та обставина, що в коментованій статті, яка має назву "зміст шлюбного договору", визначаються не лише власне умови цього договору, а й встановлюються заборони щодо його змісту. На цій підставі передбачені в коментованій статті умови можна поділити на дві групи: а) умови з позитивним змістом; б) умови з негативним змістом. До першої групи належать умови, які сторони, згідно з законом, у першу чергу можуть внести до шлюбного договору. До них зокрема належать умови, що визначають майнові відносини між подружжям та умови, які встановлюють майнові права та обов´язки подружжя як батьків (ч. ч. 1, 2 ст. 93 СК України). Негативними є умови, які сторони не можуть включати до шлюбного договору і наявність яких є підставою для визнання шлюбного договору недійсним. Це умови, що стосуються особистих відносин подружжя, умови, якими сторони зменшують права дитини або ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, та умови щодо передачі передбаченого законом майна у власність одного з подружжя (ч. ч. 3 - 5 ст. 93 СК України). В прямому розумінні негативні умови не можна визнати умовами договору, оскільки умови (пункти) - це те, що складає зміст договору як юридичного факту. Негативними, по суті, є "антиумови", тобто ті пункти, які сторони не можуть включати до договору і які, відповідно, не можуть складати його зміст.
2. Новий СК України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмета шлюбного договору. Відповідно до ч. ч. 1,2 ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються лише майнові відносини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов´язки. В коментованій статті визначаються загальні напрямки договірної ініціативи сторін при укладенні шлюбного договору. Більш детально види майнових відносин, які можуть регулюватися шлюбним договором, передбачаються в інших статтях СК України. Зокрема сторони у шлюбному договорі можуть визначити:
а) правовий режим належного їм майна (ст. 97 СК України);
б) порядок користування житлом (ст. 98 СК України);
в) право на утримання (ст. 99 СК України).
Крім цього, шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов´язки подружжя як батьків. Хоча закон не деталізує це положення, можна припустити, що подружжя може в шлюбному договорі встановити порядок надання дитині утримання, форму такого утримання (грошова або натуральна), визначити питання, пов´язані з наданням коштів на догляд за дитиною, розвиток її здібностей, відпочинку, поїздок за кордон тощо. Треба ще раз наголосити на тому, що мова йде виключно про майнові аспекти відносин подружжя щодо їх дитини (дітей).
3. Незважаючи на широкі можливості сторін щодо формування змісту шлюбного договору, існує ряд умов, які в договір включатися не можуть. Деякі з цих умов прямо названі в законі, інші - можуть визначатися, виходячи з його загального змісту.
В ч. ч. 3-5 коментованої статті прямо визначаються умови, які сторони не можуть включати до шлюбного договору. В першу чергу, шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між подружжям, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Ця норма достатньо чітко окреслює межі шлюбного договору і в цьому сенсі однозначно вказує на неможливість включення до нього умов особистого характеру. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, виховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення культурних та мовних пріоритетів тощо.
Збереження в новому СК України заборони щодо включення до шлюбного договору умов, що стосуються особистих відносин подружжя, пояснюється двома основними чинниками. По-перше, особисті права та обов´язки подружжя встановлені безпосередньо законом. У зв´язку з цим вони є невіддільними від самого суб´єкта - їх носія - і не можуть передаватися за договором. По-друге, шлюбний договір (як і будь-який інший цивільно-правовий правочин) повинен мати можливість примусового виконання, якщо в цьому виникне необхідність. У теорії права не викликає сумнівів та обставина, що юридичного характеру набувають лише ті суспільні відносини, поведінка учасників яких у випадку необхідності реально забезпечена заходами державного захисту1. Включення ж у договір положень, що носять не правовий за своєю суттю характер, не має сенсу.
У зв´язку з цим виникає одне цікаве і деякою мірою спірне питання. Мова йде про умови шлюбного договору, які будуються за принципом умовного правочину. Як відомо, умовний правочин містить дві частини й моделюється за принципом: "якщо..." - "то...". Питання виникає у випадку, коли перша частина правочину має посилання на особисті відносини подружжя (батьків та дітей). Наприклад, сторони закріплюють наступне положення: "якщо шлюб буде розірвано через недобросовісну поведінку чоловіка або дружини у шлюбі (пияцтво, зрада тощо), то його/її частка буде зменшена і становитиме 2/5 в праві на майно". Зрозуміло, що визначення часток у спільному майні подружжя на випадок розірвання шлюбу не суперечить закону і є одним з найбільш типових умов шлюбного договору. Проте проблема пов´язана зі змістом першої половини правочину, оскільки тут передбачаються особисті, а не майнові відносини сторін - "якщо шлюб буде розірваний через недобросовісну поведінку чоловіка або дружини у шлюбі".
У літературі щодо цієї проблеми були висловлені дві протилежні позиції. Ю.С. Червоний вважає, що положення такого роду не можуть включатися до шлюбного договору, оскільки вони передбачають регулювання особистих відносин сторін. На його думку, правові санкції проти одного із подружжя за винну поведінку, яка привела до руйнації сім´ї, могли б включатися до шлюбного договору лише у тому випадку, коли б законодавство дозволяло визначення шлюбним договором особистих немайнових зобов´язань подружжя. Поки ж сторони можуть передбачати в шлюбному договорі лише майнові права та обов´язки. З такою аргументацією важко погодитися. Більш переконливою вбачається позиція Л.Б. Максимович, яка пише, що врегулювання особистих прав та обов´язків подружжя прямо суперечило б закону. Однак з умовами особистого характеру цілком може бути пов´язане виникнення або припинення майнових прав й обов´язків подружжя. Дійсно, якщо сторони пов´язують певні правові наслідки (нерівний розмір часток при поділі майна) з певними умовами особистого характеру (неналежне поводження у шлюбі), то вони не змінюють своєю домовленістю будь-яких законодавчих приписів, що стосуються особистих відносин дружини та чоловіка. Тому вони не регулюють свої особисті відносини в шлюбному договорі. Ініціатива сторін спрямована в інше русло: визначення майнових прав та обов´язків у випадку неналежного поводження одного з подружжя у шлюбі. За загальним правилом частки дружини та чоловіка при поділі їх майна визнаються рівними (ч. 1 ст. 70 СК України). Сторони у шлюбному договорі змінюють розмір часток. У цьому й полягає сутність шлюбного договору. Що ж стосується особистих відносин (неналежне поводження у шлюбі), то вони лише слугують підставою для встановлення договірного режиму подружнього майна. Сторони в договорі не змінюють підстав для розірвання шлюбу (ст. 112 СК України) та не встановлюють інших правил, що стосуються їхніх особистих відносин. Вони встановлюють для себе правила, що стосуються виключно їх майнових прав та обов´язків.
Можна відзначити, що норми законодавства України, які визначають зміст шлюбного договору, у цьому плані істотно відрізняються від законодавства більшості закордонних країн, які надають широкі можливості включення до шлюбних контрактів умов щодо особистих немайнових прав та обов´язків подружжя. В американському праві вони одержали назву "умови про стиль життя". При цьому спектр таких умов дуже широкий. Сторони можуть, наприклад, включити в договір положення, що стосуються: інтересів дітей (про методи виховання та контролю за дитиною; визначення її релігії; порядку зустрічей з дитиною дідусів та бабусь тощо); друзів дружини та чоловіка (скільки і яких друзів вони хотіли б мати, скільки часу вони планують проводити із друзями і які форми спілкування з ними є найкращими); роботи дружини та чоловіка (хто з подружжя буде працювати, скільки приблизно часу дружина та чоловік будуть витрачати на роботу, яким чином вони будуть приймати рішення про зміну роботи тощо); сексуальних відносин дружини та чоловіка (періодичність, способи сексуальних відносин тощо).
4. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93 СК). Вказана норма є відповідною гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі укласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на проживання в певному житловому приміщенні тощо. Треба, однак, відзначити, що ч. 4 ст. 93 СК України сформульована занадто вузько, бо містить вказівку на неможливість зменшення тих прав дитини, які встановлені саме Сімейним кодексом. Разом з тим, не викликає сумніву, що шлюбний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав дитини, беззастережно від місця їх нормативного закріплення - в Сімейному кодексі або інших нормативних актах. Тому більш точним буде вказівка на те, що шлюбний договір не може зменшувати прав дитини, які встановлені законодавством.
5. Згідно із ч. 4 ст. 93 СК України шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Ця норма є новою для вітчизняного сімейного законодавства. В ній вперше закріплюється таке оціночне поняття, як "надзвичайно невигідне матеріальне становище", хоча і не надається його визначення або загальних орієнтирів, за допомогою яких можна було б з´ясувати його зміст. Очевидно, що в реальному житті надзвичайно невигідне матеріальне становище може мати різні конкретні прояви. Наприклад, воно може виникнути, якщо за умовами договору у разі поділу майна подружжя вся нерухомість передаватиметься одному з них, натомість другий буде отримувати рухоме майно незначної вартості. Таке становище може виникнути також, коли один із подружжя бере на себе явно обтяжливі обов´язки, наприклад, зобов´язується у разі розірвання шлюбу утримувати свого колишнього дружину/чоловіка, його дітей та близьких родичів тощо.
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Шлюбний договір не допоміг. Якщо «чоловік під санкціями» значить може розпоряджатися особистою власністю дружини (ВАКС №991/6040/23 від 31.07.2023 р.)
“Підсанкційною” особою був колишній заступник голови МВС, який у 2012 році був призначений заступником Міністра юстиції України, а 20 лютого 2013 року - Головою Державної реєстраційної служби України. Він набув громадянство рф маючи громадянство України, а з 2018 року почав працювати позаштатним радником «голови» окупованого Криму. У подальшому у 2020 році обіймав посаду голови корпорації розвитку, так званої «Республіки Крим». Займався залученням інвесторів у регіон, просуванням півострова на російському та закордонних ринках. У вересні 2022 року - призначений радником т.зв. «голови Запорізької військово цивільної адміністрації», що діє на тимчасово окупованих територіях, а у 20.12.2022 р. наказом «тимчасово виконуючого обов`язки губернатора» Запорізької області. Короче кажучи кількість фактів зрадництва і колабораціонізму тут настільки велика - що рішенням ВАКС безсумнівно було застосовано таку санкцію, як стягнення в дохід держави його майна. Але, цікавим було рішення, в частині стягнення майна дружини, із якою було укладено шлюбний договір та ряд договір дарування (стосовно домоволодіння, яке раніше належало чоловіку). Сама дружина здійснювала нотаріальну діяльність в Київському міському нотаріальному окрузі, у подальшому, спільно з відповідачем, виїхала на тимчасово окуповану територію України, а саме Запорізьку область, де - за матеріалами справи - досі здійснює нотаріальну діяльність, за законами держави-агресора, у м. Мелітополь. Читати повністюДо ВАКС надійшла позовна заява з Мін’юсту із проханням застосувати до відповідача санкцію, передбачену пунктом 1-1 частини 1 статті 4 Закону України «Про санкції», та стягнути в дохід держави його активи, майно належне дружині та майно матері, померлої, стосовно якого підсанкційна особа може прямо чи опосередковано вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним. Серед майна дружини було домоволодіння, ряд земельних ділянок, декілька автомобілів і валюта на рахунку дружини.
Аналізуйте судовий акт: Шлюбний договір – дрібниці… Майно подружжя все одно має ділитись, тому що Україна не Європа за думкою Верхового Суду (ВС/КЦС № 755/19197/18 від 26.02.2020)
Одне з тих судових рішень, яке не надає відповіді на питання, а навпаки ще більше поглиблює проблему правозастосування.
Нажаль таких рішень з’являється все більше і більше.
Але ж маємо працювати саме з тим, з чим маємо.
Нормами ч. 1 ст. 93 Сімейного кодексу України визначено, що шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки.
Виходячи із цих положень нібито все ясно та зрозуміло – шлюбний договір є формою угоди, якою врегульовано майнові відносини саме подружжя, як під час їх перебування у шлюбі так і після його розірвання. При цьому виходячи з принципу свободи договору майно, набуте подружжям можна і не ділити.
Проте, та ж стаття 93 СК містить і такий «підводний камінь» - шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
Саме тут і виникає питання – а що ж таке «надзвичайно невигідне матеріальне становище»? А це чергове оціночне поняття через наявність якого і відсутність чітких законодавчих обмежень шлюбні договори перетворюються у нікчемний папірець хоч і нотаріально посвідчений.
У даній справі колишня дружина звернулась із позовом до свого чоловіка про визнання окремого положення укладеного між ними шлюбного договору про непоширення дії статті 60 СК України на нерухоме майно хоч і набуте подружжям під час шлюбу, яке вважатиметься особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно придбане та зареєстроване, а саме: власністю відповідача є квартира; житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами, дві земельні ділянки, що розташована за адресою, а також побутова техніка, кухонне начиння, меблі, інші речі, що знаходяться за адресами вказаного нерухомого майна.
Одночасно подружжя домовилися про непоширення дії статті 60 СК України на транспортні засоби та нерухоме майно, які будуть придбані подружжям після укладення шлюбного договору, та вважатимуться особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я придбані та/або зареєстровані, розпорядження таким майном та особистими майновими правами здійснюється на його власний розсуд.
Позовні вимоги було вмотивовано тим, що вказані пункти шлюбного договору порушують її права, ставлять у вкрай невигідне матеріальне становище та суперечать вимогам чинного законодавства.
Суди першої та касаційної інстанцій такі вимоги задовольнили.
Не погоджуючись із такими рішеннями відповідач оскаржив їх у касаційному порядку при цьому мотивував свої доводи тим, що не звернув належної правової уваги на те, що майно, яке є предметом спірного договору, належало йому на праві власності ще до моменту укладання правочину. Таким чином, за шлюбним договором жодній стороні не передавалося будь-які об`єкти нерухомого майна, а лише було визначено його правовий режим.
Крім того, позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що умови договору ставлять її у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
Проте, Касаційний цивільний суд не визнав аргументи необґрунтованими та касаційну скаргу залишив без задоволення виходячи з того, що положеннями ст. 9 визначено загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
Водночас відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
Частинами другою, третьою та п’ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
Частинами четвертою, п’ятою статті 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства.
Доводи касаційної скарги про те, що договір відповідає вимогам чинного законодавства є необґрунтованими, оскільки пункти 4, 5 спірного шлюбного договору суперечать вимогам статей 93, 97 СК України, у зв`язку з тим, що їх зміст ставить позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище та передбачає перехід права власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації.
Аналізуйте судовий акт: У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. (Справа № 447/66/15-ц, 29.03.17)
Практика укладення шлюбного договору в Україні є не досить розвинутою, але є підстави сподіватися, що найближчим часом інститут шлюбного договору стане більш поширеним явищем і не залишиться пріоритетом лише заможних громадян. Ця судова справа стосується теми справедливості укладеного шлюбного договору.
Позов про визнання шлюбного договору недійсним був вмотивований тим, що цей правочин, як вважає позивач, вчинено під впливом обману та помилки, оскільки право на майно було ним передано «у користь своєї доньки з метою припинення права на аліменти, однак, відповідач звернулася до суду про стягнення з позивача аліментів». В подальшому позивач уточнив свої позовні вимоги і просив визнати недійсним оспорюваний договір з підстав передбачених ст. ст. 203, 205, 235 ЦК України.
Всі судові інстанції в позові відмовили. При цьому ВССУ, зокрема, зазначив таке.
У ч. ч. 4, 5 ст. 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у ч. 4 ст. 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України.
Норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
Отже в цій ситуації суди дійшли висновку про недоведеність тверджень позивача, що в результаті укладеного шлюбного договору він опинився у надзвичайно невигідному матеріальному становищі.
Аналізуйте судовий акт: За шлюбним договором не може набуватись право власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації (ВССУ від 22 лютого 2017р. у справі 758/4906/15-ц)
Норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14.
Водночас задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що зміст укладеного між сторонами шлюбного договору суперечить встановленим ч. 5 ст. 93 СК України обмеженням щодо його укладення.
Згідно з ч. 5 ст. 93 СК України за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
При цьому відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
В силу положень ч. 2 ст. 97 СК України та ч. 5 ст. 93 СК України при укладенні шлюбного договору сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. ст. 57, 60 СК України, однак, на підставі шлюбного договору неможливий перехід до одного з подружжя права власності на нерухоме майно та інше майно, яке підлягає державній реєстрації.
За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Встановлення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя не створює правових наслідків, які обмовлені цим договором.
Водночас за умовами укладеного між сторонами шлюбного договору фактично відбулось набуття ОСОБА_3 права власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації.
На зазначене суди попередніх інстанцій не звернули уваги, неповно встановили фактичні обставини справи щодо відповідності умов шлюбного договору встановленим законом обмежень щодо його укладення та дійшли передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3
З огляду на наведене колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповно встановили фактичні обставини справи, а тому оскаржувані рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, з підстав передбачених ст. 338 ЦПК України.
Аналізуйте судовий акт: «Надзвичайно невигідне матеріальне становище» сторони у шлюбному договорі доводиться позивачем в порядку, передбаченому ст. 10 ЦПК України (ВСУ у справі №6-230цс14 від 28 січня 2015р.)
Хоча практика укладання шлюбних договорів не набула широкого поширення багато адвокатів часто розповідають клієнтам, що укладений шлюбний договір можна легко розірвати або визнати недійсним через суд і положення Сімейного кодексу, зокрема в частині визначення правового режиму майна, все одно мають перевагу над положеннями такого договору. Улюблена тема таких адвокатів це перебування одного із подружжя після підпису шлюбного договору у надзвичайно невигідному матеріальному становище порівняно із законодавством.
У справі, що приводиться для прикладу все виявилось не так просто. Подружжя уклало шлюбний договір відповідно до умов якого до спільного сумісного майна віднесено майно дружини набуте до реєстрації шлюбу. Позивачка (дружина) просила суд на підставі ст. 93 СК України визнати шлюбний договір недійсним.
Суд апеляційної інстанції задовільнив позов, проте ВСУ був іншої думки. ВСУ прийшов до висновку, що: Категорія "надзвичайно невигідне матеріальне становище", має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України. І позивачка довести цього не змогла, тому у позові було відмовлено. Разом з цим ВСУ зазначив, що немає підстав для визнання шлюбного договору недійсним, оскільки його зміст в момент укладання віддповідав внутрішньому волевиявленню сторін, договір посвідчений нотаріально та спрямований на реальне настання правових наслідків, умовами договору визначався правовий статус нерухомого майна, а не передавалось це майно у власність іншим особам, і головне договір не суперечить актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства.
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі № 6-230 цс14: Поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу (статті 57, 60, 61, 62 СК України) закон у статтях 7, 8, 9, 64, 74, 93-97 СК України передбачає можливість договірного регулювання цих правовідносин.
Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права.
Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано сторонами в шлюбному договорі, суд обґрунтовано, виходячи з принципу свободи договору (стаття 8 СК України, статті 6, 627 ЦК України) застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України.