1. Право одного з подружжя на утримання може виникати: а)у період існування шлюбу; б) після припинення шлюбу. Кожен з випадків виникнення права на утримання має свої особливості.
В ч. 1 коментованої статті встановлено, що право на утримання, яке виникло в період шлюбу, не припиняється внаслідок його розірвання. Це означає, що той з колишнього подружжя, який набув право на утримання за час шлюбу, зберігає його і в подальшому. Таке право може припинятися на підставах, встановлених в законі (ст. 82 СК України). Той з колишнього подружжя, який набув за час шлюбу право на утримання, може бути також позбавлений такого права або його право може бути обмежене строком згідно з законом (ст. 83 СК України).
2. В ст. 76 СК України закріплено випадки виникнення права на утримання після розірвання шлюбу. За загальним правилом (ч. 2 коментованої статті) право колишнього подружжя на утримання виникає за наявності наступних юридичних фактів:
1) непрацездатність одного з колишнього подружжя;
2) потреба в матеріальній допомозі (нужденність);
3) спроможність другого з подружжя надавати матеріальну допомогу.
Основні особливості надання утримання одному з колишнього подружжя пов'язані з умовою непрацездатності. Право на утримання виникає чи, навпаки, не виникає залежно від типу непрацездатності особи (інвалідність або пенсійний вік), причин та часу виникнення непрацездатності, співвідношення непрацездатності з моментом розірвання шлюбу, тривалості спільного проживання у шлюбі. Залежно від зазначених обставин варіюється і тривалість існування права.
3. Право на утримання після розірвання шлюбу виникає, якщо особа стала непрацездатною: а) до розірвання шлюбу; б) протягом одного року від дня розірвання шлюбу (абз. 1 ч. 2 ст. 76 СК України).
Може статися, що один с подружжя став непрацездатним за час шлюбу, проте він не набув права на утримання від другого з подружжя за відсутності інших необхідних умов - нужденності або здатності другого з подружжя надавати йому утримання. Пізніше сторони розірвали шлюб і той з подружжя, який став непрацездатним за час шлюбу, в силу життєвих обставин потребує матеріальної допомоги, і другий з подружжя став спроможним його утримувати. Якщо усі необхідні факти "зібралися" разом, у колишньої дружини (чоловіка) виникає право на утримання і після розірвання шлюбу.
Аналогічно вирішується питання, якщо непрацездатність одного з подружжя виникла невдовзі після розірвання шлюбу. Закон встановлює строк в один рік від дня розірвання шлюбу. При цьому не має значення, в якому порядку шлюб було розірвано - за рішенням суду або в адміністративному порядку (органом РАЦС). Якщо один з подружжя став непрацездатним протягом одного року після розірвання шлюбу, виникає одна з необхідних умов для одержання аліментів від другого з подружжя.
В абз. 1 ч. 2 ст. 76 СК України йдеться про будь-який тип непрацездатності як внаслідок інвалідності, так і внаслідок досягнення пенсійного віку.
Якщо особа стала непрацездатною після спливу одного року з моменту розірвання шлюбу, право на утримання виникає лише в окремих випадках: 1) особа стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність є результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу (абз. 2 ч. 2 ст. 76 СК України); 2) особа досягла пенсійного віку, необхідного для призначення пенсії на загальних умовах, не пізніше ніж через п'ять років після розірвання шлюбу, за умови, що у шлюбі подружжя спільно проживали не менше десяти років (ч. 5 ст. 76 СК України).
Перший випадок пов'язаний з непрацездатністю колишнього подружжя внаслідок інвалідності в результаті протиправної поведінки щодо нього другого з подружжя. Важливе значення має те, що інвалідність одного з подружжя спричинена протиправним діянням другого з подружжя. Суд має встановити прямий причинний зв'язок між інвалідністю і протиправною поведінкою. Як обов'язкову умову зазначено момент вчинення протиправної поведінки - під час шлюбу. Якщо шкоду здоров'ю одного з подружжя заподіяно протиправною поведінкою другого з подружжя після розірвання шлюбу, дана обставина не враховується судом як підстава для виникнення права на утримання. Законом не обмежено час виникнення інвалідності у співвідношенні з моментом розірвання шлюбу.
Другий випадок стосується непрацездатності колишнього подружжя внаслідок досягнення пенсійного віку. Законом встановлено верхню часову межу виникнення непрацездатності за цією ознакою - не пізніше п'яти років з моменту розірвання шлюбу. При цьому вирішальне значення має фактична тривалість шлюбних відносин сторін, оскільки у нормі йдеться про десять років спільного проживання, а не формального існування шлюбу. Спільне проживання у шлюбі в прямому смислі не вимагається (див. коментар до ст. 56 СК України).
В обох зазначених випадках право на утримання виникає за умови, що той з колишнього подружжя, хто є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, а його колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу. Недоліком норми є відсутність окремої вказівки про це у ч. 3 ст. 76 СК України. Останнє дає підстави для помилкового висновку про те, що наявність таких умов тут не є необхідною.
4. В ч. 4 ст. 76 СК України закріплено ще один окремий випадок виникнення права на утримання після розірвання шлюбу, який суттєво відрізняється від попередніх, тому що тут виникнення права на утримання взагалі не пов'язане з працездатністю. Значення надається тому фактові, що протягом шлюбу один із подружжя не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення. В нормі надається приблизний перелік обставин, які стають на перешкоді одному з подружжя набути певного професіонального і відповідно соціального статусу. Окрім обставин, зазначених в нормі, судом можуть бути визнані такими, що мають істотне значення, виконання в інтересах сім'ї обов'язків за спадковим договором, договором довічного утримання, здійснення соціально значущих обов'язків тощо. Головним є те, що відповідні дії вчиняються в сімейних інтересах, на шкоду особистісному росту. У випадку розірвання шлюбу такий з подружжя опиняється у значно несприятливішому становищі, ніж той, хто здобув певного професійного рівня, перебуваючи за домовленістю подружжя певною мірою звільненим від виконання кола сімейних обов'язків за рахунок зусиль іншого. В сімейному праві здійснення функцій з виховання дітей, ведення домашнього господарства тощо традиційно цінується не менше, ніж матеріальне забезпечення сім'ї. Однак у такий безпосередній спосіб закон стає на захист інтересів більш слабкої сторони у шлюбі вперше. В юридичній літературі вказаному явищу надано діаметрально протилежних оцінок. Одні вчені зазначають правило як чи не найпрогресивніше серед положень СК України, інші піддають сумніву його обґрунтованість, доцільність і своєчасність. В зарубіжному сімейному праві вже давно вироблені усталені механізми захисту інтересів економічно залежного подружжя. Зрушення українського сімейного законодавства в цьому напрямку слід визнати позитивними.
Право на утримання за наявності передбачених обставин виникає лише з моменту розірвання шлюбу і триває потягом трьох років, тому що саме у зв'язку з порушенням сімейних зв'язків фінансова забезпеченість такого з подружжя стає під загрозу. Він не має самостійних фінансових важелів і після розірвання шлюбу не може підтримувати той рівень життя, якого подружжя досягло шляхом взаємних зусиль, ризикуючи опинитися в кризовому становищі. Для набуття певного професійного рівня потрібен час. Тому необхідно визнати справедливим закріплення обов'язку по утриманню колишнього подружжя протягом цього часу, за умови, що він потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу. Якщо позов про стягнення аліментів подано до суду після спливу певного проміжку часу з моменту розірвання шлюбу, аліменти присуджуються лише на час, що залишився до закінчення трирічного строку з моменту розірвання шлюбу. На додаток суд відповідно до ч. 2 ст. 79 СК України може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більше як за один рік.
5. При вирішенні спору про стягнення аліментів суд не враховує, кому з подружжя належала ініціатива розірвання шлюбу і що саме стало для цього підставою. Проте можна припустити, що негідна поведінка позивача у шлюбі може стати підставою для відмови у задоволенні його вимог щодо надання утримання після розірвання шлюбу. Хоча це питання має вирішуватися в СК України, при відсутності відповідної норми можна, очевидно, застосовувати аналогію закону (ч. 1 ст. 10, ч. 5 ст. 75 СК України).
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Визнання відповідачем факту проживання без реєстрації шлюбу саме по собі не є однозначною підставою для його задоволення, суд повинен дослідити УСІ обставини справи (ВС/КЦС № 524/10054/16 від 15.07.2020)
У даній справі чоловік та жінка вирішили знизити свої боргові зобов’язання та зберегти належну їм квартиру, яка перебуває в іпотеці у банка шляхом подачі позову про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на частку у спільному майні подружжя.
Під час розгляду справи відповідач позов визнав, що на думку місцевого суду стало підставою для його задоволення.
Натомість апеляційний суд за апеляцією банка вказане рішення скасував і в позові відмовив. В обґрунтування своєї позиції зазначив, що визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову та продовжує судовий розгляд. В даному випадку відповідач подав заяву про визнання безпідставного позову, в якому фактично відсутній предмет спору, а відтак і необхідність в здійсненні судового захисту. Крім того, задовольнивши позов внаслідок його визнання відповідачем, суд першої інстанції не здійснив перевірку фактичних обставин по справі та не з`ясував, чи не перебували сторони в зареєстрованому шлюбі з іншими особами, що виключає застосування положень статті 74 СК України.
Позивач подала на вказану постанову касаційну скаргу, яку КЦС залишив без задоволення.
Приймаючи таке рішення Касаційний цивільний суд послався на те, що згідно з статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Правило статті 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства.
У даній справі навіть із змісту позовної заяви не вбачається в чому саме полягає спір між позивачем та відповідачем, та яким чином відповідач не визнає, оспорює чи порушує права позивача стосовно володіння та розпорядження спірною квартирою.
Частиною шостою статті 263 ЦПК України у попередній редакції передбачено, що якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.
Відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у попередній редакції у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи.
Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову, які в даному випадку відсутні.
Аналізуйте судовий акт: Непрацездатна особа має право на утримання від колишнього подружжя згідно ст. 75, 76 СК України виключно у випадку, якщо ця особа не забезпечена прожитковим мінімумом (ВСУ від 16 серпня 2017р. у справі № 6-1111цс17)
Мабуть перша позиція ВСУ із приводу правильного застосування 76 СК України, які передбачають право одного з подружжя на утримання, в тому числі і після розірвання шлюбу. На підставі цих статей колишній чоловік звернувся до колишньої жінки із позовом про стягнення аліментів та виграв три інстанції. ВСУ скасував такі рішення і відмовив у задоволенні позову.
Виходячи із позиції ВСУ (див. нижче) суд стягуючи аліменти на підставі ст. 75, 76 ЦК України повинен серед іншого перевірити усі доходи позивача і встановити, що їх рівень нижчий від прожиткового мінімуму встановленого законом на момент подання позову. Тільки тоді буде вважатися, що непрацездатна особа дійсно потребує матеріальної допомоги. В даній справі позивач отримував пенсію по інвалідності та орендну плату за земельний пай, тому його доходи були вищими ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, і тому він не має право на аліменти від колишнього подружжя.
ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ВСУ у справі № 6-1111цс17: За положеннями частин другої–четвертої статі 75 СК України право на утримання (аліменти) має той із подружжя, хто є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. Непрацездатним вважається той із подружжя, хто досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом І, ІІ чи ІІІ групи. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Право на утримання після розірвання шлюбу регламентується статтею 76 СК України, за змістом якої розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу; після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу; особа має право на утримання і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу.
Аналіз указаних норм матеріального права дає підстави для висновку, що аліментні зобов’язання на утримання одного з подружжя можуть призначатися за наявності юридичних складових – сукупності певних умов, зокрема: перебування у зареєстрованому шлюбі або після розірвання шлюбу – якщо особа стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу, а також коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу; непрацездатність одного з подружжя; потреба в матеріальній допомозі; нижчий від прожиткового мінімуму рівень матеріального забезпечення.
Таким чином право на утримання (аліменти) має зазначена вище непрацездатна особа, яка не забезпечена прожитковим мінімумом.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що на час звернення до суду позивач отримував пенсію по інвалідності в розмірі 1 тис. 148 грн 72 коп., його доходи забезпечували йому прожитковий мінімум, встановлений законом для осіб, які втратили працездатність, крім того, він отримував орендну плату за земельний пай; на час розгляду справи позивач не був платником аліментів, утримання з його пенсії не проводились, отже, його доходи були вищими від прожиткового мінімуму, встановленого законом, а тому його не можна вважати особою, яка потребує матеріальної допомоги в розумінні частини четвертої статті 75 СК України.