Стаття 267. Наслідки спливу позовної давності

Аналізуйте судовий акт: Про застосування строку позовної давності як про підставу для відмови у позові можна заявляти УСНО в порядку, передбаченому ст. 267 ЦК України (ВСУ від 16 серпня 2017р. у справі № 6-2667цс16)

Фантастичне рішення ВСУ, яке очевидно істотно вплине на дисциплінованість правозахисників у питанні належного доведення до відома суду факту спливу строку позовної давності для відмови у задоволенні позову на підставі ст. 267 ЦК України. Як правило в такому випадку готується заява на окремому аркуші чи аркушах де детально пояснюється суду чому строк позовної давності сплив на момент подання позову. Надалі ця заява офіційно передається суду в засіданні та повторно в канцелярію (щоб не загубилася), залучається до матеріалів справи, фіксується ця інформація в протоколі судового засідання, тощо. Тепер все стало по іншому!

Відповідачу достатньо УСНО заявити про сплив позовної давності, і суд вже повинен розглянути таку заяву, і якщо це відповідає дійсності відмовити у задоволенні позову. В цій справі ВСУ скасував три судові акти нижчих судів, які НЕ врахували таку усну заяву відповідача і стягнули з нього борг на користь банку. Найцікавіше, що доказом усної заяви відповідача про сплив строку позовної давності стали аудіозаписи судових засідань суду першої інстанції, який дослідив Верховний. У підсумку ВСУ відмовив банку у задоволенні позову.   

Отже, тепер заява про сплив строку позовної давності може бути подана суду до винесення ним рішення у справі трьома способами: УСНО під аудіозапис, письмово – окремим клопотанням та традиційним способом теж письмово у відзиві чи запереченнях.   

Аналізуйте судовий акт: Сплив строку позовної давності не припиняє зобов’язання, в тому числі іпотеку, навіть при наявності відмовного рішення суду про задоволення вимоги кредитор (ВСУ від 15 травня 2017р. у справі № 6-786цс17)

Дивне, суперечливе, якщо не парадоксальне рішення ВСУ та правова позиція голови ВСУ Романюка Я. М. Тезис наступний: «якщо строк позовної давності сплив і боржник заявив про це, то стягнути борг або предмет іпотеки через суд неможливо, проте кредитне та іпотечне зобов’язання продовжує діяти.» Виникає питання: то як тоді позбавитись іпотеки, зокрема усіх обтяжень, та вільно розпоряджатись іпотечним майном? І така позиція ВСУ при наявності відмовного рішення суду про задоволення вимог кредитора із підстав спливу строку позовної давності. Тобто, тепер кошти та нерухомість з тебе примусово не стягнуть, проте і ти як власник доки не розрахуєшся, жодних операцій з іпотечним майном вчинити не зможеш. Банк не дозволить. Мабуть день, коли  ВСУ ухвалив таке рішення усі банки будуть шанувати як «Божу благодать.» 

Звісно, все ж таки деяка логіка в обґрунтуванні такої позиції у ВСУ є. Перш за все відповідно до ст. 267 ЦК України сплив строку позовної давності як підстава відмови у позові застосовується судом тільки за заявою сторони справі. Тобто, якщо боржник не заявить, то суд присудить його виконати прийняте на себе зобов’язання. Окрім цього пропущений строк позовної давності може бути поновлений судом за заявою кредитора, і тоді суд також стягне з боржника кошти або майно. Разом з цим розділ 50 ЦК України «Припинення зобов’язання», зокрема ст. 598 ЦК України  - "підстави припинення зобов'язання" не містить такої підстави припинення зобов’язання як сплив строку позовної давності.

І головне, у випадку іпотеки. ВСУ підкреслив, що ст. 17 ЗУ «Про іпотеку» - "підстави припинення іпотеки" не передбачає такої підстави припинення іпотеки як сплив строку позовної давності. Навіть при наявності відмовного рішення про задоволення вимог кредитора.  

Отже, із таким рішенням ВСУ у недобросовісних позичальників виник ще один пласт проблем. Тепер недостатньо протриматись три роки, все одно нерухомість залишиться в іпотеці доки кошти не будуть повернуті кредитору.   

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-786цс17: Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).

Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов’язання норми глави 50 «Припинення зобов’язання» ЦК України не передбачають.

При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.  За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України. 

Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи.

У зобов’язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб’єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов’язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов’язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду – захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов’язку.

Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов’язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п’ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов’язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.

Отже, ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов’язання не визнає. Виконання боржником зобов’язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу.  Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов’язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється.

Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов’язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п’ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.

 Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»). Натомість Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням.

Проаналізувавши положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла такого висновку.

Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Аналізуйте судовий акт: Позовна давність застосовується за заявою сторони тільки до ухвалення судом рішення у справі (Постанова ВСУ у справі №6-246цс14 від 11 лютого 2015р.)

Правова позиція Верховного Суду України, яка висловлена в постанові від 11 лютого 2015р у справі № 6-246цс14: За змістом частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності й обґрунтованості рішення суду (стаття 303 ЦПК України), тому заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Апеляційним судом на стадії апеляційного провадження правомірно та у межах наданих повноважень застосовується позовна давність за заявою, зробленою стороною у спорі під час розгляду справи в суді першої інстанції, до ухвалення рішення по суті спору.