Стаття 405. Право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом

Аналізуйте судовий акт: Наявність інтересу до житла є КЛЮЧОВИМ фактом, який має досліджуватись судом при вирішенні спорів про втрату права користування житлом (ВС/КЦС у справі № 209/2642/18 від 09.12.2020)

 Спори про позбавлення права користування житлом є досить розповсюдженими. Але незважаючи на велику кількість справ такої категорії суди дотепер не можуть визначити однозначну судову практику при їх вирішенні.

Так, Касаційний цивільний суд приймає з цього приводу протилежні за змістом судові рішення, посилаючись на ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, при цьому надаючі їй зовсім різні трактування.

Однак, у даному випадку висновок суду є в принципі є однозначним та, на мою думку, законним.

У даній справі власник квартири подала позов про позбавлення права користування житлом колишнього члена сім`ї (доньки).

Позов було вмотивовано тим, що відповідач рік тому забрала свої особисті речі та покинула спірну квартиру і не проживає у ній.

При цьому позивач у своїй заяві зазначила, що вона не вчиняла перешкод у користування вказаною квартирою.

В свою чергу відповідач подала зустрічний позов про вселення, який обґрунтувала наявністю конфлікту між нею та власницею квартири внаслідок якого остання позбавлення можливості проживати у згаданому житловому приміщенні, оскільки її мати змінила замки та не надала ключі від вхідних дверей, позбавивши її таким чином права користуватися спірною квартирою.

Судом першої інстанції позов було задоволено, а доводи зустрічної позовної заяви визнано необґрунтованими.

Апеляційний суд із такими висновками місцевого суду погодився.

Відповідач відстоюючи свою правоту подала касаційну скаргу, яку вмотивувала доводами аналогічними доводам зустрічної позовної заяви.

Касаційний цивільний суд скаргу задовольнив, а справу направив на новий судовий розгляд.

Приймаючи таке рішення КЦС послався на те, що у відповідності до положень ч. 1 ст. 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Водночас згідно ст. 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Отже при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Однак у цій справі між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом.

Проте суди попередніх інстанцій не встановили, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, інтереси позивача як власника квартири та відповідача, яка також зареєстрована у цій квартирі, проживала у ній більше 20 років та не має іншого житла, а також наявність інтересу до вказаного житла з боку відповідача.

Аналізуйте судовий акт: Продаж житла батьками малолітньої дитини навіть якщо дитина НЕ зареєстрована у вказаному житлі потребує згоди органу опіки (ВС/КЦС у справі № 202/3914/17 від 29.07.2020)

Постанова Касаційного цивільного суду, яка пропонується до уваги, після ознайомлення з нею викликала у мене почуття щонайменше збентеженості, адже у ньому суд «перестрахувався» так, що позабув навіть про здоровий глузд.

У даній справі покупець квартири звернувся до суду із позовом про усунення перешкод шляхом виселення колишнього власника цієї квартири та членів його сім’ї без надання іншого житла.

У свою чергу відповідач подав зустрічний позов про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним оскільки вказаний договорі було укладено під тиском покупця квартири.

Також у даній квартирі квартирі з моменту народження мешкає малолітня дитина, а тому перед укладанням договору купівлі-продажу квартири обов`язково потрібно було отримати дозвіл органу опіки та піклування.

Суд першої інстанції задовольнив первісний позов, а у задоволенні зустрічного позову відмовив.

При цьому районний суд у своєму рішенні вказав, що на момент укладання спірного договору купівлі-продажу квартири малолітня дитина зареєстрована у квартирі не була. Реєстрація місця проживання дитини у спірній квартирі була здійснена після звернення позивача до суду з позовом.

Апеляційний суд із таким рішенням погодився.

На вказані рішення відповідачем було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано тим, що судами не враховано відсутність іншого житла у родини з їх малолітньою дитиною, а також обізнаність продавця та покупця про наявність проживання малолітньої дитини в спірній квартирі, свідчить про недотримання ними норми законодавства про обов`язкове отримання дозволу органу опіки та піклування (органу у справах дітей) на здійснення продажу квартири, право користування якої має малолітня дитина. Неотримання такого дозволу призвело до того, що квартира, право користування якою має малолітня дитина, була відчужена у спосіб, що не передбачений законом.

Касаційний цивільний суд із такими доводами погодився.

Приймаючи рішення про задоволення касаційної скарги КЦС послався на те, що за положеннями ч. 6 ст. 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Одночасно згідно ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У відповідності до ч. 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Також згідно ст. 177 СК України та ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Таким чином наведене спростовує висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд про те, що малолітня дитина не була зареєстрована та не мала права користування спірним житловим приміщенням.

Отже суди попередніх інстанцій не у повній мірі перевірили, чи порушуються оспореною угодою права малолітньої дитини при продажі квартири.

Аналізуйте судовий акт: Хоча придбана у шлюбі квартира була записана лише на чоловіка, він не зміг виселити прописану у ній колишню дружину, яка при цьому у цій квартирі і НЕ проживала (ВС/КЦС від 28 лютого 2018р. у справі № 647/1683/15-ц)

 Мабуть вже для багатьох очевидно, що якщо не буде єдиного та справедливого підходу судів до застосування  у спорах презумпції спільності права власності на майно подружжя, люди взагалі не будуть одружуватися. Як це вже відбувається в країнах Європи, наприклад в Італії.

Типова ситуація. Колись придбана у шлюбі квартира, і у Державному реєстрі прав на нерухоме майно її власником записаний чоловік. І чоловік, і жінка перебуваючи у  шлюбі зареєструвалися і цій квартирі.  Із часом подружжя розлучилося,  і жінка мешкає тривалий час в іншій квартирі. Але чомусь знятися з реєстрації добровільно і не заважати чоловіку жити новим життя НЕ бажає. Звичайно за себе комунальні послуги не оплачує (вона ж там не живе), хоча ЖЕК їх нараховує, оскільки вона там зареєстрована.    

Водночас жінка із позовом про поділ майна подружжя не зверталася, та строки позовної давності вже пропустила. В цілому своєю бездіяльністю лише шкодить колишньому чоловіку.

Чоловік як власник квартири подає позов про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

І раптом виявляється, що квартира все ж таки автоматично належить до спільного сумісного майна подружжя, попри те, що строки на звернення до суду із позовом про поділ майна після розлучення колишньою дружиною вже пропущені, а у Реєстрі її прізвище не значиться.

Далі зрозуміла логіка трьох інстанцій які відмовили у задоволенні позову: співвласник квартири не може бути виселений з такої квартири, оскільки це порушує його право власності.  стаття 405 ЦК України тут не допоможе. 

Верховний Суд  підкреслив, що у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про припинення права власності відповідачки на спірну квартиру.  Тобто, в цьому випадку презумпція спільності права власності на майно подружжя застосована «по повній».

І знову суд НЕ вирішив де-факто спір, точніше конфліктну життєву ситуацію.  Той хто нічого не робить – колишня дружина – залишився із дулею у кишені, а той хто намагався за допомогою закону досягнути результату – колишній чоловік- залишився у розбитого корита…  

Аналізуйте судовий акт: При визнанні права постійного проживання особи у квартирі/будинку суд НЕ може закріплювати за нею конкретну кімнату; це право власника відповідно до ст. 405 ЦК України (ВССУ у справі № 405/344/15-ц від 27 вересня 2017р.)

 Жінка разом із трьома дітьми перебуваючи у шлюбі з чоловіком бореться за право проживання у будинку. Домоволодіння належить батьку чоловіка, який відповідно до статей 156 та 64 ЖК Української РСР є однією сім’єю разом із своїм сином та невісткою, тобто позивачкою.  Отже, право на постійне проживання у будинку позивачки очевидне. Водночас відповідно до ст. 156 ЖК Української РСР «на вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згода власника не потрібна». Отже, суд визнав право на постійне проживання жінки та її дітей у будинку, і власник в принципі з цим погодився.

Проте, цей спір цікавий наступний. Сторони намагалися добитися від суду не тільки загального визнання права на проживання жінки із дітьми у будинку, а конкретного визначення складу та площі житлових приміщень, де б вони проживали.   Так, позивачка додала до позову технічний паспорт із позначками кімнат та інших приміщень, які за її думкою мали б бути виділені їй та дітям. Суд апеляційної інстанції відмовив позивачці у такій вимозі. Згодом, власник домоволодіння звертаючись до суду касаційної інстанції також просив цей суд визначити конкретні приміщення для проживання. Суд касаційної інстанції відмовив у цьому та підкреслив, що відповідно до ст. 405 ЦК України – «право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом» житлові приміщення, які члени сім’ї власника мають право займати визначаються самим власником, а не судом.