Стаття 383. Права власника житлового будинку, квартири

Аналізуйте судовий акт: Виселення родичів є припиненням права сервітуту, а тому у таких правовідносинах застосовують норми ЦК України, а не ЖК УРСР (ВС/КЦС у справі № 182/7347/18 від 16.12.2020)

 Чергове рішення Касаційного цивільного суду у якому останній надав своє бачення застосуванню законодавства при вирішенні спорів щодо позбавлення права колишніх членів сім’ї права користування житлом.

Сподіваюсь, що суди будуть застосовувати саме таке бачення у своїй роботі, адже незважаючи на досить чітку позицію, яка висловлена як у цій постанові так і у інших аналогічних спорах суди продовжують надавати перевагу положенням ЖК УРСР, а не положенням Цивільного кодексу України.

Так, у моїй практиці був випадок коли суд при вирішенні спору, у якому я представляв інтереси позивача, не зважаючи на мої посилання на норми ЦК України щодо припинення права сервітуту при вирішенні справи про виселення колишніх членів сім’ї з якогось переляку почав вимагати якісь акти про непроживання у спірній квартирі, пояснення свідків тощо. З дискусії, яка виникла між мною та головуючим у мене склалось враження, що таке поняття як «сервітут» у розуміння даного суді взагалі не входить. Але ж розгляд даної справи ще не завершено, а тому сподіваюсь, що мої доводи будуть судом почуті.

Перейдемо до рішення що аналізується.

У даній справі власник житлового будинку звернувся до суду із позовом про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення. Свої вимоги позивач мотивував тим, що у даному будинку без реєстрації тривалий час проживає його сестра та племінниця, він у будинку не проживав, оскільки жив та проживав у іншій країні.

Однак, після повернення в Україну відповідачі відмовились залишати будинок, що і стало підставою для відновлення прав позивачу у судовому порядку.

Судом першої інстанції у задоволенні вказаних вимог було відмовлено, оскільки на думку суду позивач не довів, що відповідачі з 1996 року без його згоди проживають у належному йому будинку, та самоправно зайняли спірне житлове приміщення. У матеріалах справи також відсутні належні та допустимі докази на підтвердження того, що відповідачі ображають позивача чи погрожують йому, пошкодили майно позивача чи систематично порушують правила співжиття, що робить неможливим їх проживання з ним в одному будинку, як і докази того, що до відповідачів застосовувалися будь-які заходи запобігання чи громадського впливу, як підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 116 Житлового кодексу Української РСР.

Апеляційний суд із такими висновками місцевого суду погодився.

Позивачем на вказані рішення було подано касаційну скаргу, яку обґрунтував тим, що він як власник житлового будинку відповідно до положень статті 392 ЦК України має право вимагати усунення будь-яких перешкод у користуванні належним йому на праві власності житловим будинком, а тому навіть сам факт проживання відповідачів у будинку без його згоди, свідчить про порушення його права власності на належне йому нерухоме майно та створення перешкод у вільному користуванні належним йому будинком на свій розсуд, а отже є безумовною підставою для їх виселення

Касаційний цивільний суд визнав вказані доводи слушними та скаргу задовольнив.

Приймаючи таке рішення КЦС послався на те, що згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідачі не є членами сім`ї позивача, а тому на них не розповсюджуються положення статті 156 ЖК Української РСР, якою визначені права членів сім`ї власника житлового будинку.

Застосовуючи до регулювання до спірних правовідносин положення статті 116 ЖК Української РСР, та відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди не звернули увагу на те, що він обґрунтовував позовні вимоги не тільки тим, що вони систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим їх спільне проживання з позивачем у спірному житловому приміщенні, а й посилаючись на те, що він як власник майна відповідно до статті 391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у користуванні його власністю, зокрема вимагати виселення відповідачів, яким він надав право користування зазначеним житловим приміщенням тимчасово, на період його проживання за межами України.

Отже застосуванню підлягають положення статей 391, та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК Української РСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм ЦК України

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

Статтею 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту, зокрема відповідно до пункту 4 частини першої зазначеної норми, сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.