Стаття 235. Правові наслідки удаваного правочину

Аналізуйте судовий акт: Юридичні факти для визнання договору дарування нерухомості удаваним та визначення його договором купівлі-продажу (ВСУ від 7 вересня 2016 р. у справі № 6-1026цс16)

 Справа актуальна тим, що такі випадки дійсно трапляються доволі часто. Подружжя перебуваючи у шлюбі очевидно з метою заощадити на витратах домовилась з продавцем квартири і замість того щоб укласти договір купівлі-продажу нерухомості уклало договір дарування, де обдарованою стороною виступив чоловік (відповідач). Таким чином, квартира не стала спільною сумісною власністю подружжя.

Пізніше при розлученні дружина(позивач) заявила позов про визнання договору дарування удаваним і таким, що укладений з метою приховати договір купівлі-продажу квартири. Позивач також заявив вимоги про визнання квартири спільною сумісною власністю, про виділення ідеальних часток та припинення спільної сумісної власності та про відступлення від рівності часток подружжя при поділі майна в інтересах малолітніх дітей.

Цікаво, що суд першої інстанції частково задовільнив позов та визнав договір дарування удаваним, проте суди апеляційної та касаційної інстанцій скасували це рішення та відмовили у задоволенні позову. ВСУ ж побачив удаваність в договорі дарування і направив справу на новий розгляд.

ВСУ підкреслив, що судами невраховані наступні юридичні факти: розміщення в ЗМІ оголошення про продаж квартири і визнання цього факту відповідачем, зняття коштів відповідачем з депозитного рахунку до моменту укладення удаваного договору дарування і позивачем після - з метою купівлі спірної квартири, надання позики відповідачу з метою купівлі спірної квартири і визнання цього факту позикодавцем (свідок). Разом з цим відповідач не навів суду жодних мотивів передачі йому в дар квартири від третьої особи і в родинних стосунках відповідач не перебував з псевдодарувальниками.  Договір дарування є безоплатним, тому встановлення судами вищенаведених фактів свідчить про те, що укладений договір дарування квартири є удаваним.

Правова позиція ВСУ у справі № 6-1026цс16: Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Аналізуйте судовий акт: Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (висновок ВСУ у справі № 6-133цс12)

Відповідно до ст. 235 ЦК України  удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. 

Таким чином, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягав встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.

Враховуючи, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі, суд касаційної інстанції безпідставно не взяв до уваги юридичні факти, з якими закон пов'язує певні правові наслідки, а саме: укладення  ОСОБА_1 і  ОСОБА_2 договору позики на суму 950 400 грн з метою купівлі спірного нерухомого майна;  передача  90  тис.  доларів   США  ОСОБА_1  ОСОБА_3 – онуці власниці будинку і присадибної ділянки  ОСОБА_4 у момент  укладення  договорів  дарування й визнання цього факту продавцем;  відсутність  у  дорученні ОСОБА_4  імені обдарованого й уповноваження нею ОСОБА_5 на вчинення саме договору купівлі-продажу; визнання          ОСОБА_4 факту укладення договору купівлі-продажу й відсутності у неї волі на укладення договору дарування нерухомого майна,  в той час як відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі вважаються встановленими й не підлягають доказуванню. 

Оскільки на відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, встановлення судами вищенаведених фактів не давали касаційному суду підстав для висновку про укладення сторонами договору дарування.

Таким чином, встановивши зазначені факти суд касаційної інстанції дав їм неправильну юридичну оцінку та неправильно застосував до спірних правовідносин ст. 235 ЦК України, внаслідок чого помилково дійшов протилежних висновків, ніж ті, які покладені в основу судових рішень у справах, наданих для порівняння.