1. Строки позовної давності мають загальний характер, оскільки поширюються на всі цивільні правовідносини за винятком спеціально обумовлених в законі (див. коментар до ст. 268 ЦК). При цьому слід взяти до уваги, що згідно з пп. 6,7 прикінцевих та перехідних положень правила ЦК про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред´явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності ЦК. До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред´явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.
Загальний строк позовної давності складає три роки. Загальним цей строк називається тому, що застосовується до всіх правовідносин, за винятком тих, для яких законом встановлені інші, більш короткі, або більш тривалі строки (ст. 258 ЦК) і звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права.
2. ЦК 1963 р. (ст. 72) передбачав можливість встановлення тільки скорочених строків позовної давності. Натомість ст. 258 ЦК передбачає, що спеціальна позовна давність може бути не тільки меншою, але й більш тривалою порівняно із загальною позовною давністю. Конкретні скорочені або збільшені строки позовної давності прямо визначені у вказаній нормі ЦК.
3. Разом з тим, ст. 259 ЦК вперше закріплює можливість сторін за взаємною згодою збільшити строк позовної давності. Введення цієї норми свідчить про поширення методу диспозитивності на відносини пов´язані з позовною давністю.
Виходячи із змісту ч. 1 ст. 259 ЦК, можна зробити висновок про можливість збільшення сторонами як загального (в три роки), так і спеціальних (як скорочених так і збільшених відносно загального) строків позовної давності. Про таке збільшення строків позовної давності сторони повинні укласти договір, для якого передбачається проста письмова форма.
Запровадження такого правила націлене, в першу чергу, на захист прав та інтересів учасників цивільних правовідносин, бо надає можливість звертатися за захистом своїх порушених прав на протязі більш тривалого часу, якщо на це є згода всіх учасників цивільних правовідносин. Однак в зв´язку із запровадженням такого правила, виникає проблема визначення максимального строку позовної давності. ЦК обмежень не встановлює, а це означає, що тривалість збільшення строку не обмежена.
Разом з тим, ч. 2 ст. 259 ЦК встановлює імперативне правило, згідно якому сторони (навіть при наявності взаємної згоди) не можуть зменшувати строк позовної давності.
page
youtube
Аналізуйте судовий акт:Ознайомлення з будь-яким документом має бути підтверджене підписом особи (ВСУ у справі №6-16цс15)
Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України).
Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника, містить розбіжності.
Крім того, у заяві позичальника домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає.
У зв’язку із цим доводи позичальника про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт) не можна визнавати необґрунтованими.
Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Аналізуйте судовий акт: Трирічний строк позовної давності у кредитних відносинах НЕ є абсолютним та може збільшений за домовленістю сторін, проте таке збільшення потребує підпису обох сторін (ВСУ від 04.11.2015р. у справі № 6-1926цс15)
Значення позовної давності полягає у тому, що саме цей інститут цивільного права є однією з гарантій захисту прав і обов’язків особи за національним законодавством України, а саме - визначає стабільність цивільно-правових відносин, виховує та дисциплінує учасників цивільно-правових відносин, є стимулом до активного використання ними власних прав, а з іншої сторони - зміцнює договірну дисципліну.
У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 30 липня 2008 року між банком та ОСОБА_7 укладено кредитний договір, згідно з яким останній отримав кредит в сумі 2 102 грн. 19 коп. зі сплатою 5,04 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом.
Судом першої інстанції позовні вимоги залишено без задоволенння. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що з позовною заявою до відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором банк звернувся до суду після спливу трьохрічного строку позовної давності. Банк не надав доказів ознайомлення позичальника з «Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт)», в яких установлено позовну давність тривалістю у 5 років, оскільки вони ним не підписані, наданий банком розрахунок не оформлений належним чином, так-як не містить прізвища та підпису посадової особи, яка має право складати такий розрахунок.
Водночас скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що відповідачем особисто підписана заява позичальника, чим він засвідчив свою обізнаність про умови надання споживчого кредиту, а також погодився з тим, що згідно п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, термін позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів встановлюється сторонами тривалістю у 5 років. Оскільки позичальник не виконує взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, має прострочену заборгованість, яка повинна бути стягнута з нього. При цьому, позовна давність за вимогами банку спливає у березні 2015 року.
В свою чергу ВСУ визначив, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України).
Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
У звязку із відсуністю підпису позичальника про ознайомлення з умовами надання споживчого кредиту фізичним особам останній своєї згоди на збільшення трирічного строку позовної давності не дав, що потягло за собою скасування рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій.