Забезпечення виконання зобов´язання - традиційний інститут цивільного права. Будь-яке зобов´язання само по собі ще не гарантує виконання боржником необхідних дій на користь кредитора. Навіть при використанні кредитором заходів відповідальності відносно несправного боржника у останнього може не знайтися необхідного для задоволення вимог майна. Для попереднього забезпечення майнових інтересів кредитора, отримання ним гарантій належного виконання боржником зобов´язання, а також в цілях запобігання або зменшення розміру негативних наслідків, що можуть наступити у випадку його порушення, використовуються спеціальні заходи забезпечувального характеру, передбачені законом або договором. Такі заходи називаються видами (способами) забезпечення виконання зобов´язання.
Види забезпечення виконання зобов´язань мають характерні ознаки:
мають майновий зміст;
націлені на спонукання боржника до виконання свого боргу (а не тільки на його покарання як правопорушника);
носять додатковий (акцесорний) характер (докладніше щодо цієї ознаки див. ст. 548 та коментар до неї);
можуть забезпечувати лише дійсні зобов´язання (тобто такі, наприклад, що не припинились у зв´язку із спливом строку позовної давності).
Враховуючи викладені характерні риси, види (способи) забезпечення виконання зобов´язань, можна визначити, як передбачені законом або договором спеціальні заходи майнового характеру, що стимулюють належне виконання зобов´язань боржником шляхом встановлення додаткових гарантій задоволення вимог (інтересів) кредитора.
Поряд із традиційними видами (способами) забезпечення виконання зобов´язань, які й раніше існували в цивільному законодавстві України (див. ст. 178 ЦК 1963 р.), а саме: неустойкою (ст.ст. 549-552 ЦК), порукою (ст.ст. 553-559 ЦК), гарантією (ст.ст. 567-569 ЦК), завдатком (ст.ст. 570-571 ЦК), заставою (ст.ст. 572-593 ЦК), — ЦК, що коментується, вміщує в собі новий (порівняно із ЦК 1963) спосіб забезпечення виконання зобов´язання, який раніше не був відомий нашому законодавству. Мова йдеться про притримання (ст.ст. 594-597 ЦК).
Принциповою відмінністю положень про забезпечення виконання зобов´язань, що вміщуються в ЦК, від раніше діючого законодавства є те, що як законом, так і договором можуть встановлюватися і інші (окрім тих, що вказані у статті, що коментується) способи забезпечення виконання зобов´язань. До них, зокрема, може бути віднесено страхування. Статтею ж 178 ЦК 1963 р. передбачався вичерпний перелік видів забезпечення виконання зобов´язань, що не підлягав розширенню.
Разом з тим, слід відмітити, що нові способи забезпечення виконання зобов´язань можуть встановлюватися лише договором чи законом, а не іншими актами цивільного законодавства, що перелічені у ст. 4 ЦК: указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України т.ін.
Всі способи (види) забезпечення виконання зобов´язань можна впорядкувати в певну систему, поєднавши їх у три групи:
I — встановлюють для боржника невигідні наслідки на випадок невиконання (неустойка, завдаток);
II — супроводжуються виділенням з майна боржника певної його частини, яка повинна служити перш за все задоволенню можливих вимог цього кредитора, з відстороненням від неї інших можливих кредиторів (застава, притримання);
III — мають на меті залучення до зобов´язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло б слугувати для задоволення вимог кредитора (порука, гарантія).
Забезпечення виконання зобов´язання будь-яким із способів, передбачених ст. 546 ЦК, також створює зобов´язальне прововідношення між кредитором та боржником (або іншою особою, яка забезпечує зобов´язання боржника). Оскільки цивільний закон не встановлює будь-яких обмежень щодо того, виконання якого зобов´язання може бути забезпеченим, то й додаткове забезпечувальне зобов´язання у свою чергу може бути забезпеченим будь-яким з передбачених договором чи законом способів.
Від видів (способів) забезпечення виконання зобов´язань слід відрізняти так звані «заходи оперативного діяння (впливу)». До них зокрема відносяться: відмова від сплати недоброякісного товару, перевід несправного боржника на попередню оплату продукції і т.п. Такі дії в цивільно-правовій доктрині являють собою самостійний вид наслідків невиконання або неналежного виконання зобов´язань, що не мають ніякого відношення до способів забезпечення зобов´язань. Вони не тягнуть виникнення самостійного зобов´язання і не становлять предмет цього зобов´язання (на відміну від забезпечувальних зобов´язань), оскільки є односторонньою дією кредитора по зміні або припиненню зобов´язання.
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Договором можуть бути встановлені і інші засоби забезпечення виконання зобов'язань окрім передбачених ст. 546 ЦК України, тому нарахування штрафу у межах 12 місяців перед зверненням до суду є правомірним (ВСУ від 8 лютого 2017р., № 3-1217гс16)
УВАГА СПІЛЬНЕ ЗАСІДАННЯ ПАЛАТ!: Всі юристи знають, що неустойка (пеня, штраф) це один із засобів забезпечення виконання зобов’язань, передбачений ст. 546 ЦК України, який має скорочений строк позовної давності – нарахування та стягнення, який передбачений ст. 258 ЦК України. Проте, у випадку певної домовленості сторін у договорі неустойка може набувати ознак іншого засобу забезпечення виконання зобов’язання з договірним строком позовної давності та способу нарахування. Це підтвердив ВСУ на спільному засіданні цивільної та господарської палат у цій постанові.
У листопаді 2015 року ПАТ «Норд» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Про-Сток» про стягнення 3 007 800,00 грн штрафу у зв’язку з простроченням виконання відповідачем зобов’язань щодо поставки товару та здійснення монтажних робіт за договором поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
Згідно договору строком виконання відповідачем зобов’язань визначено 26 січня 2014 року. Оскільки ПАТ «Норд» звернулося до суду з відповідними вимогами до ТОВ «Про-Сток» 19 листопада 2015 року, тобто з пропуском строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у справі, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК.
Суд апеляційної інстанції, посилаючись на положення статей 256, 258, 261, 267, 611 ЦК, дійшов висновку, що позивач не пропустив строку позовної давності оскільки стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. З огляду на те, що порушення відповідачем основного зобов’язання, зокрема прострочення поставки товару та його монтажу, відбулося 27 січня 2014 року, а позов подано 19 листопада 2015 року, тобто у межах загального трирічного строку позовної давності, то суд першої інстанції неправильно застосував спеціальний строк позовної давності в один рік до позовних вимог про стягнення штрафу за порушення основного зобов’язання. Отже, позивачем правомірно нараховано штрафи, передбачені пунктами 12.5 і 12.9 договору поставки, у межах 12 місяців перед зверненням до суду за захистом порушеного права у межах трирічного строку позовної давності за основною вимогою.
В свою чергу Верховний Суд України в своїй постанові вказав, що у справі, яка розглядається, умовами договору поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 визначено строк виконання зобов’язань – 26 січня 2014 року, судами попередніх інстанцій установлено факт виконання відповідачем своїх зобов’язань – 10 лютого 2014 року, тобто має місце прострочення виконання зобов’язання відповідачем з 27 січня 2014 року по 09 лютого 2014 року.
Оскільки позивач звернувся до суду з позовом у листопаді 2015 року, тобто поза межами річного строку, установленого законом для вимог про стягнення штрафу, а відповідачем до ухвалення рішення в справі було заявлено про застосування позовної давності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності (частина четверта статті 267 ЦК).
Натомість суди апеляційної і касаційної інстанцій зазначених вимог чинного законодавства, а також фактичних обставин справи не врахували та дійшли помилкового висновку щодо правомірності звернення позивача до суду за захистом порушеного права у межах трирічного строку позовної давності за основною вимогою.