Хоча у ч. І ст. 236, ніби, згадується два варіанти недійсності правочину: внаслідок безпосереднього припису закону (нікчемний правочин); внаслідок визнання правочину недійсним судом, але їх розрізнення практичного значення не має. І в першому, і в другому випадку правочин є недійсним з моменту його вчинення. Отже, значення має не те, у якому порядку і на якій підставі правочин було визнано недійсним, а момент вчинення правочину. Але слід мати на увазі, що відносно моменту вчинення правочину у ЦК загального правила не існує. Натомість окремі статі прямо або побіжно вказують на такий момент. Наприклад, ст. 210 ЦК передбачає, що правочин, який підлягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст. 212 ЦК правочини, укладені відкладальну або скасувальну вимогу, набувають чинності з моменту настання відповідної умови (див. коментар до ст.ст. 210 212 ЦК). Крім того, момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому пра-вочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом вказівки на закінчення перебігу певного часу. Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний у самому правочині чи законі, а також не випливає з його змісту та сенсу, то припускається, що права і обов´язки у сторін виникають відразу після вчинення правочину (наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути достатньо сплатити покупну ціну і передати речі, щоб у покупця виникло право власності на продану річ).
Якщо за недійсним правочином права та обов´язки мали настати лише у майбутньому, правочин припиняється судом на майбутній час. Це пов´язане з тим, що на момент вчинення правочину і навіть на момент розгляду судом справи про визнання правочину недійсним правовідносини між сторонами ще не виникли.
page
youtube
