Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах:

Стаття 116. Строки розрахунку при звільненні

При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

{Стаття 116 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3248-IV від 20.12.2005}

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Аналізуйте судовий акт: Арешт рахунку не звільняє директора від відповідальності за несвоєчасність виплати заробітної плати (Другий апеляційний адміністративний суд у справі № 592/12562/20 від 13.05.2021)

Директор це не просто особа, що підписує документи без довіреності. Це особа, що має організувати управління компанією вцілому. Директор відповідальний за все, що відбувається на підприємстві, а тому, у разі порушення вимог законодавства, до адміністративної відповідальності притягується саме він.

Держпраця провела перевірку на підприємстві і встановила порушення вимог ч. 1 ст. 116 КЗпП.

Так, директором не була здійснена виплата розрахункових коштів працівникам у день їх звільнення.

У зв’язку із цим, інспектор склав припис про усунення правопорушення. При повторній перевірці, щодо виконання вимог припису інспектор зафіксував неповне його виконання. З цих підстав, було винесено постанову про притягнення директора до адміністративної відповідальності за ст. 188-6 КУпАП.

Не погоджуючись із постановою, директор оскаржив її до суду. Зазначав про те, що правопорушення не вчиняв, заробітна плата колишнім працівникам підприємства виплачена не була через арешт рахунків органами ДВС, а тому склад адміністративного правопорушення відсутній.

Суд першої інстанції підтримав позицію Держпраці і відмовив у позові.

Однак, директор продовжив оспорювати рішення інспектора та подав апеляційну скаргу.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що у відповідності до вимог ст. 48, 59 ЗУ «Про виконавче провадження», рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов`язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками із спеціальним режимом, на які виконавчою службою відповідно до вимог законодавства арешт не накладається, а відокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби.

Як відповідальна посадова особа, директор повинен був забезпечити дотримання прав своїх співробітників на оплату праці, гарантованих ст. 21 ЗУ «Про оплату праці».

Проте, позивачем не надано жодного документального підтвердження щодо вжиття заходів із зняття арештів банківських рахунків з метою виплати всіх необхідних працівникам коштів на виконання вимог припису.

У зв’язку із цим, суд дійшов до висновку про безпідставність посилань скаржника на те, що накладення арешту на рахунки унеможливило своєчасність виплати працівникам заробітної плати і звільняють його від відповідальності.

Аналізуйте судовий акт: Вимоги про стягнення середнього заробітку є вимогами, пов’язаними з виплатою заробітної плати (ВСУ у справі №6-1395цс16 від 26 жовтня 2016р.)

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, ст. ст. 1, 12 Закону України «Про оплату праці» (справа № 1-13/2013), аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходив з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов’язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов’язків.
У частині другій статті 2 Закону України від 24 березня 1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено, що додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону).
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов’язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП Українивідповідальність.

Таким чинном, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які він має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.
Так, у частині першій зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Разом з тим, у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України слід дійти висновку про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.

Разом з цим за змістом частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права або охоронюваного законом інтересу особи. Тобто правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб’єктивного права, а відтак і обґрунтованості позовних вимог.
Таким чином, перш ніж застосовувати позовну давність, необхідно з’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронювані законом інтереси позивача, за захистом яких той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтереси не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16