1. Недопустимість доказів - антипод їх допустимості. Щоб забезпечити допустимість доказів, необхідно запобігти появі ознак недопустимості, завчасно усунути підстави для визнання доказів недопустимими. Відтак, у чинному КПК більшою мірою приділяється увага недопустимості доказів. Якщо раніше вважалося, що допустимість доказів забезпечує повноту і достовірність доказового матеріалу як необхідну умову використання їх в доказуванні, то, виходячи із змісту ст.ст. 86-89 КПК, дотримання правил допустимості перш за все має слугувати важливим засобом охорони та захисту прав особи. Визнання доказів недопустимими, по суті, набуло значення санкції за порушення прав людини і громадянина при отриманні доказів.
2. Частина 1 ст. 86 КПК встановлює юридичну форму даних, що встановлюють обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Порядок отримання доказів, вказаних у ч. 2 ст. 84 КПК, передбачає дотримання наступних вимог: 1) належний суб'єкт отримання доказів; 2) законність процесуального джерела доказів; 3) дотримання процесуального порядку отримання доказів; 4) дотримання правил фіксації ходу і результатів слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій.
3. - це посадова особа або орган (суд), які мають право проводити процесуальні дії, що є засобами отримання доказів. Належний суб'єкт отримання доказів з'являється тільки після внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, за винятком огляду місця події у невідкладних випадках (ч. З ст. 214 КПК). Визнання доказів отриманими неналежним суб'єктом матиме місце, коли слідчий: 1) почав кримінальне провадження без призначення керівним органом досудового провадження; 2) не включений у склад слідчої групи; 3) порушив вимоги закону
236
237
щодо підслідності; 4) проводив слідчі дії після збігу встановленого строку; 5) не є громадянином України; 6) знаходиться на лікуванні і має тимчасовий листок непрацездатності або знаходиться у відпустці. Крім того, докази визнаються отриманими неналежним суб'єктом при проведенні слідчої (розшукової) дії особою, що підлягає відводу, а також коли оперативний підрозділ проводить слідчі (розшукові) дії чи негласні слідчі (розшукові) дії без письмового доручення слідчого, прокурора.
4. Докази повинні бути отримані тільки із тих процесуальних джерел, що вказані в ч. 2 ст. 84 КПК. Перелік їх вичерпаний і не підлягає поширювальному тлумаченню. Процесуальними джерелами доказів є показання підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого, експерта, речові докази, документи, висновки експертів. Отримання доказів із невстановленого в законі процесуального джерела тягне за собою недопустимість цього доказу.
5. Доказ має бути отриманий порядку, передбаченому КПК для слідчих (розшукових) дій. Загальні вимоги та процесуальний порядок проведення передбачено главою 20 КПК (ст.ст. 223-245), де викладаються загальні положення про негласні слідчі (розшукові) дії, процедури отримання дозволів на їх проведення, строки, фіксації їх ходу і результатів, заходи щодо захисту інформації, отриманої в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, правила використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій у доказуванні. Характерною ознакою негласних слідчих (розшукових) дій є те, що законодавство детально .
не регламентує порядок їх проведення в силу таємності та ситуаційної обу- >^ мовленості. Підставою для визнання доказів недійсними є порушення права учасників кримінального провадження (наприклад, не було роз'яснено їх процесуальні права, не забезпечені права осіб, що не володіють мовою кримінального судочинства, підозрюваний, потерпілий не ознайомлений з постановою про призначення експертизи, при проведенні слідчої (розшукової) дії не були присутні поняті тощо). }
Докази, отримані шляхом проведення процесуальних дій, не передбачених законом, у всіх випадках визнаються недопустимими. Процесуальна форма проведення кожної слідчої (розшукової) процесуальної дії детально регламентована в законі з метою гарантування прав учасників процесу. Загальні вимоги щодо умов проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій також сформульовані в ст.ст. 28, 29, ЗО 31 32 55 56 57 59 62 63 64 Конституції України та чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість ,
яких надана Верховною Радою України. Порушення гарантій отримання доказів, передбачених Конституцією України, міжнародними договорами щодо свободи людини і громадянина, особистої недоторканості, недоторканості житла і іншого володіння особи, тайни переписки, телефонних розмов телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в особисте і сімейне житія, поваги до і
гідності є безумовною підставою для визнання доказів недопустимими.
Вимоги щодо фіксації ходу та :і\льтатів процесуальних дій викладено в ст.ст. 104-107 252 256 КПК.
7. У коментованій статті чітко вказується, про те, що визнання доказів недопустимими здійснюється виключно в судовому порядку за клопотанням сторін. Це рфзширюс змагальні можливості учасників процесу. Труднощі у застосуванні цієї норми обумовлені тим, що в КПК відсутня спеціальна стаття, що регулює про-цбсуальний порядок розгляду клопотань про визнання доказів недопустимими. В ст. 350 КПК сформульовані лише загальні положення щодо розгляду клопотань судом учасників судового провадження. У ч. 1 ст. 89 КПК вказується, що питання допустимості доказів вирішуються під час їх оцінки в нарадчій кімнаті при ухваленні судового рішення. Із тексту ст. 89 КПК випливає, що законодавець ознаки недопустимості доказів поділяє на очевидні та неочевидні. Залежно від цього визначається момент прийняття рішення щодо недопустимості доказів, який окреслений межами судового розгляду. Це не означає, що визнання доказів недопустимими повинно відкладатися до постановления вироку. Так, ч. З ст. 358 КПК передбачає можливість виключення під час дослідження документів із числа доказів, якщо є сумніви у їх достовірності. Це пояснюється тим, що законодавець вимагає усунути із процесу доказування ті докази, які мають очевидні ознаки недопустимості. Визнання судом доказів недопустимими при виявленні таких ознак пояснюється тим, що допустимість доказів є не тільки гарантією їх достовірності, а й забезпечує дотримання прав учасників процесу в ході проведення слідчих (розшукових) дій, дослідження доказів, зокрема, права підозрюваного та обвинуваченого на захист.
Ініціатива в поданні клопотання про визнання доказів недопустимими належить сторонам та потерпілому під час судового розгляду. Право на спростування такого клопотання надається протилежній стороні. У клопотанні про визнання доказів недопустимими повинні бути чітко викладені підстави (нена-лежності доказів, отримання з порушенням встановленого Кодексом порядку, незаконність джерела, отримання доказу неналежним суб'єктом тощо). Як зазначається в ст. 350 КПК, відмова в задоволенні клопотання не перешкоджає його повторному поданню з інших підстав. Якщо відсутні заперечення іншої сторони по суті заявленого клопотання, воно підлягає задоволенню. Обов'язок доказування обставин, що є підставою для виключення доказів, покладається на сторону, що заявила таке клопотання. У випадку заперечення протилежної сторони суд здійснює перевірку шляхом дослідження матеріалів провадження, допиту свідків, понятих, шляхом залучення спеціалістів, експертів тощо. Рішення суду про визнання доказів недопустимими тягне невизнання їх юридичної сили і неможливість використання в доказуванні і тим більше в обгрунтуванні вироку.
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Надання адвокатом неефективної правової допомоги є підставою для визнання доказів недопустимими (ВС/ККС у справі № 199/5500/15-к від 11.02.2021)
Право на захист від обвинувачення є одним з основних прав обвинуваченого. Вказане право гарантоване як Конституцією України (ст. 59) так і Європейською конвенцією (ст. 6).
При цьому Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що право на захист повинно реалізовуватись реально, а самий захист від кримінального переслідування не може бути ефемерним.
Отже, адвокат реалізуючи свої повноваження захисника у кримінальному процесі повинен займати активну позицію, не допускати пасивності, вчасно та ефективно реагувати на порушення прав свого підзахисного з боку держави.
Практична реалізація вказаного принципу знайшла своє відображення у постанові Касаційного кримінального суду, яке пропонується до уваги.
У даній справі особу було засуджено за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК України. Апеляційний суд переглянувши вирок місцевого суду будь-яких порушень нор матеріального та процесуального права не виявив.
Засудженим на вказані судові рішення було подано касаційну скаргу, яку серелд іншого було вмотивовано тим, що під час розгляду справи його право на захист було порушено і таке констатовано навіть матеріалами перевірки, проведеної кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури, за результатами якої його захисника було притягнуто до дисциплінарної відповідальності.
Надаючи оцінку вказаним доводам ККС у свої постанові вказав наступне.
У матеріалах справи міститься копія рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону, яким до адвоката, який здійснював захист засудженого, застосовано дисциплінарне стягнення за те, що при наданні правової допомоги вона діяла пасивно, не провела конфіденційного побачення з клієнтом, не заявляла жодних клопотань під час проведення першочергових слідчих дій в інтересах свого підзахисного, не оскаржувала в апеляційному порядку ухвалу суду про обрання підзахисному міри запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Таким чином на початковому етапі досудового розслідування до вступу в кримінальне провадження іншого захисника засуджений хоча і користувався правовою допомогою адвоката, однак така допомога носила символічний характер і не була кваліфікованою, ефективною правничою допомогою, тобто мало місце порушення права засудженого на захист.
У зв’язку із цим суд виключив докази, здобуті за участю захисника попереждього, та похідні від них докази (протокол слідчого експерименту з СD-диском фіксування, показання понятих і в цій частині слідчого, висновок додаткової судово-медичної експертизи), визнавши їх недопустимими, отриманими з порушенням права на захист. Ураховуючи встановлене, суд першої інстанції за відсутності допустимих доказів виправдав за пред`явленим обвинуваченням за п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК України.
Аналізуйте судовий акт: Доказ отриманий внаслідок проведення НСРД за відсутності ухвали слідчого судді чи постанови прокурора у випадку проведення такої НСРД як контроль за вчиненням злочину, є недопустимим (Вінницький міський суд від 13.01.2017р., № 127/23772)
Досить резонансна у Вінницькій області справа. На час затримання адвоката була маса публікацій у місцевих засобах масової інформації з подачі правоохоронних органів «клеймящих позором» «продажных адвокатов и судей». Однак як виявилось не все так однозначно.
Адвоката обвинувачували за ч. 2 ст. 190 – «шахрайство, що завдало значної шкоди потерпілому» та за ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 369 КК України – «підбурювання до замаху на надання неправомірної вигоди службовій особі».
Суд першої інстанції, на мою думку, досить об’єктивно вирішив цю справу, обґрунтовуючи свою позицію практикою ЄСПЛ (справи «Бочаров проти України», «Мирилашвілі проти Росії», «Волохи проти України»), вказавши на порушення кримінального процесуального законодавства, а саме: проведення огляду грошових коштів неуповноваженою особою, порушення порядку здійснення контролю за вчиненням злочину – відсутність постанови прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину, рішення прокурора про використання імітаційних грошових коштів та протоколу їх виготовлення, а також судового рішення, на підставі якого було здійснено зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (п. 4 ч. 1 ст. 271, ч. 1 ст. 273, ч. 2 ст. 273, ч. 1 ст. 251 КПК України КПК України). Вся ця сукупність порушень стала підставою для визнання доказів, отриманих внаслідок НСРД, недопустимими відповідно до ст.ст. 87, 89 КПК України.
Окрім того, суд вказав, що стороною обвинувачення не доведено, що адвокат саме спонукала потерпілого до дачі неправомірної вигоди суддям Апеляційного суду Вінницької області в якості способу вчинення шахрайства. Крім того, в судовому засіданні встановлено, що адвокатом було виконано взяті на себе зобов'язання - досягнуто скасування рішення суду.