Стаття 534. Порядок виконання судових рішень у кримінальному провадженні

 Мабуть це якісь незрозумілий спадок ще з радянських часів, але судді ВПЕРТО не вважають за потрібне перейматися питаннями процесуальних витрат учасників кримінального провадження, особливо потерпілих.

Очевидно судді щиро НЕ вважають компенсацію процесуальних витрат, зокрема витрат на правову допомогу, завданням та засадами кримінального судочинства. Хоча саме працюючий механізм стягнення витрат на правову допомогу за допомогою суду є однією із найважливіших запорук як розвитку ефективної адвокатури в Україні, так і відновленню законності при здійсненні правосуддя.

Пропонуємо розглянути постанову Великої Палати ВС у цій царині.

Внаслідок ефективної роботи адвоката обвинуваченого розгляд справи за обвинуваченням за ч.1., ст. 126 КК України – «побої та мордування» було затягнуто, і строк давності притягнення до кримінальної відповідальності закінчився. Суд першої інстанції визнав винним обвинуваченого, звільнив його від кримінальної відповідальності та закрив кримінальне провадження

Заяву потерпілого про стягнення з обвинуваченого витрат на правову допомогу суд залишив без розгляду.

Суд апеляційної інстанції залишив рішення суду першої інстанції без змін. З приводу судових витрат цей суд вказав, що оскільки у справі не ухвалено обвинувальний вирок, то згідно ст. 372 КПК України це питання не може бути вирішено ухвалою про закриття провадження, а потерпілий не позбавлений права звернутися із такою вимогою в порядку цивільного судочинства.

Суд касаційної інстанції вказав, що хоча суд першої інстанції і зобов’язаний вирішувати питання розподілу процесуальних витрат, в даному випадку компенсації витрат на правову допомогу потерпілому, проте таке порушення не є істотним порушенням вимог КПК України, не впливає на вирішення питання кримінально-правової кваліфікації, доведеності винуватості, призначення покарання, і не має своїм наслідок скасування ухвали про закриття кримінального провадження.

Разом з цим суд касаційної інстанції підкреслив, що судом апеляційної інстанції неправильно застосована ст. 372 КПК України, і відповідно до ст. 126 КПК України питання компенсації витрат на правову допомогу потерпілому може бути вирішено не тільки вироком, а і ухвалою про закриття кримінального провадження.

Яким же тоді процесуальним чином потерпілому домогтися хоча б розгляду питання про компенсацію витрат на правову допомогу за рахунок обвинуваченого, коли кримінальне провадження закрито, а судові акти у справі після його скарг залишилися без змін?

Суд касаційної інстанції вказує, що така процесуальна можливість існує, і потерпілому слід повторно звертатися із клопотанням до суду першої інстанції на підставі частини 5, статті 534 КПУ України. Застосовується аналогія закону: оскільки інші питання, пов`язані з виконанням вироку, вирішує суд, який ухвалив такий вирок (п. 4 ч. 2 ст. 539 КПК), то й питання, які підлягали вирішенню ухвалою суду, повинні бути вирішені судом, який виніс таку ухвалу.

У підсумку Великою Палатою ВС було сформульовано важливий висновок з приводу розподілу та компенсації витрат на правову допомогу у кримінальному провадженні.

Так процесуальні витрати на правову допомогу, передбачені статтею 118 КПК України і понесені потерпілим або іншим учасником кримінального провадження не є збитками, то НЕ стягуються шляхом подання цивільного позову у кримінальному провадження або окремого цивільного позову після закриття кримінального провадження. Суддя, який розглядає справу у першій інстанції, зобов’язаний розподілити такі витрати і окремо зазначити про їх розподіл як і у обвинувальному вироку, так і в ухвалі про закриття кримінального провадження. Водночас витрати на правову допомогу НЕ можуть бути стягнуті за наслідками розгляду окремого цивільного позову поза межами кримінального провадження.

Отже, можемо бути впевненими, що суддя у першій інстанції, який ухиляється від вирішення питання розподілу витрат на правову допомогу (інших процесуальних витрат) та розповідає байки про цивільне судочинство СВІДОМО порушує КПК України.