Стаття 233. Строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів

Аналізуйте судовий акт: З дня виявлення заподіяної працівником шкоди у роботодавця є 1 рік для звернення до суду з позовом про її відшкодування. При цьому, не важливо що вирок працівнику було постановлено пізніше. (ВС КЦС, справа №750/10938/15-ц від 14.12.2022 р.)
 Коли ж вже роботодавців, які фактично наповнюють бюджет, будуть справедливо оцінювати і висувати адекватні умови для співпраці з працівниками? Мало того, що на роботодавців покладено всі які тільки можна обов’язки - від охорони праці - до військового обліку, так ще і повернути викрадені працівником кошти можна лише протягом 1 року, при цьому, суд не цікавить що правоохоронні органи справу розслідують роками. Ця справа гарно ілюструє прикру ситуацію.

Так, перебуваючи на посаді комерційного директора особа продавала “на ліво” продукцію, чим завдала шкоди підприємству більше ніж на 1,2 млн. (і це ще сума, яка зменшена внаслідок експертизи, бо за попередніми оцінками підприємство недорахувало 5 млн. своїх коштів). За фактом інвентаризації - про що сказав керівник постраждалого підприємства на допиті - розкрадання вони виявили в жовтні 2012 року. 

Лише у липні 2014 року було постановлено такому працівнику вирок за ч.5 ст. 191 КК України, та призначено йому покарання. У листопаді 2015 року роботодавець звернувся з позовом до працівника-злочинця про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину. Хоча перша інстанція задовольнила його вимоги - апеляція рішення скасувала і відмовила, бо пропущено річний строк пред’явлення таких вимог до працівника згідно ст. 233 КЗпП… 

Таку ж - несправедливу по відношенню до роботодавця позицію - підтримав і ВС КЦС, вказавши: Читати повністю

Аналізуйте судовий акт: При зверненні до суду із позовом про зобов’язання із працевлаштування вагітної діє загальний тримісячний строк з дня, коли працівник дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав (ВС/КЦС у справі № 682/2782/18 від 03.02.2021)

Положеннями ст. 184 КЗпП України визначено істотні пільги для вагітних жінок, зокрема, щодо їх звільнення.

Трудове законодавство фактично забороняє звільнення вагітних.

У цій справі позивачка (у вересні 2018 року) звернулася до суду з позовом до колишнього роботодавця про виконання зобов’язання із працевлаштування та стягнення середнього заробітку.

Позов обґрунтувала тим, що 10 травня 2018 року відповідач звільнив її, у зв’язку із закінченням строку трудового договору, незважаючи на її зауваження з приводу вагітності.

Суд першої інстанції в задоволенні позову відмовив, з цим погодився й апеляційний суд.

Суди виходили з того, що позивачка без поважних причин пропустила визначений ст. 233 КЗпП України місячний строк з дня видачі їй трудової книжки для звернення до суду із заявленим позовом, обґрунтовані причини для поновлення цього строку відсутні, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

З такою позицією не погодився ВС.

Позиція ВС: ВС зазначив, що виходячи зі змісту ч. 1 ст. 233 КЗпП України, важливо розрізняти початок перебігу строку для звернення до суду залежно від виду позовних вимог: вимог у справах про звільнення та інших вимог працівника.

Предметом позову у цій справі, є вимога не про поновлення на роботі, а про зобов`язання із працевлаштування.

Як встановлено судами позивачка була звільнена з роботи 10 травня 2018 року, трудову книжку вона отримала 16 травня 2018 року, а до суду з позовом звернулася 24 вересня 2018 року.

При зверненні до суду із позовом про зобов’язання із працевлаштування діє загальний тримісячний строк з дня, коли працівник дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Виходячи із системного тлумачення норм ч. 1 ст. 233 КЗпП України, враховуючи, що початок перебігу строку звернення до суду починається з наступного дня після спливу строку, передбаченого для виконання роботодавцем обов’язку із працевлаштування працівника та виплати йому середньої заробітної плати упродовж трьох місяців з дня закінчення трудового договору. Звільнивши позивачку 10 травня 2018 року відповідач повинен був її працевлаштувати та виплатити середню заробітну плату упродовж трьох місяців, тобто до 11 серпня 2018 року. Оскільки цей обов’язок, визначений ч. 3 ст. 184 КЗпП України відповідач не виконав, то позивачка упродовж трьох місяців, тобто до 11 листопада 2018 року мала право відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України звернутися до суду з позовом про зобов`язання із працевлаштування.

Аналізуйте судовий акт: Наслідки пропуску строків звернення до суду у трудових спорах застосовуються судом навіть за відсутності заяви відповідача (ВС/КЦС у справі № 751/1198/18 від 02.12.2020)

 Поняття «строк звернення до суду із позовом» дещо відрізняється від поняття «позовна давність».

Так, за загальним визначенням строком звернення до суду є проміжок часу після виникнення спору у , наприклад, трудових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до суду із позовною заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Після закінчення цього часу особа не втрачає права звернутися з позовом, але у задоволенні цього позову може бути відмовлено лише на тій підставі, що пропущено строк звернення.

Водночас згідно норм ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Водночас згідно ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Отже із сукупності вказаних норм вбачається те, що в окремих категоріях цивільних справ застосовується саме критерії строку на звернення до суду із позовом», пропуск якого тягне за собою відмову у задоволенні позовних вимог незалежно від волі відповідача та його позиції.

У даній справі особою до суду було подано позовну заяву у якій позивач просив визнати незаконними та скасувати наказів про звільнення його з роботи, зміну формулювання звільнення із займаної посади та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суди першої та апеляційної інстанції частково погодились із вказаними вимогами та позов задовольнили.

На вказані рішення роботодавцем було подано касаційну скаргу одним з аргументів якої стало те, що позивач мав право звернутися до суду з вимогою про зміну підстав та формулювання звільнення, визнання наказів незаконними, виплати заробітної плати та відшкодування моральної шкоди має обчислюватися із 05 грудня 2016 року, перебіг якого відповідно закінчився 05 січня 2017 року, а позовну заяву подано 26 лютого 2018 року, тобто після спливу позовної давності.

В свою чергу Касаційний цивільний суд із такими доводами погодився та у своїй постанові зазначив, що Оскільки строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін, тому у кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, норма статті 233 КЗпП України деталізує це правило стосовно випадків звільнення працівника. У такому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки: в залежності від того, яка з цих подій відбулася раніше.

Отже, для встановлення початку перебігу строку у справах про звільнення визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки. Тобто для такої категорії трудових спорів встановлено спеціальне правило обрахунку початку строку виникнення права на звернення до суду, відмінне від загального правила, за яким виникнення цього права пов`язується з моментом, коли працівник дізнався або за всіма обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК України).

Аналізуйте судовий акт: Для звернення до суду за стягненням з працівника матеріальної шкоди встановлюється строк в один рік з дня виявлення шкоди, який не тотожній дню порушення кримінальної справи (справа б/н, 15.02.17)

 У цій справі відповідачкою стала колишній керівник відділення ПАТ КБ «ПриватБанк», яка у 2008 році своїми злочинними діями, - оформленням кредитних  договорів за підробленими документами, завдала банку шкоду у розмірі 78 996,60 доларів США, що еквівалентно 906 051 грн 50 коп, у зв’язку з чим вироком суду від 29 травня 2013 року була визнана винною у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України, та засуджена до 7 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з організаційно-розпорядчою діяльністю, строком на 1 рік, з конфіскацією всього її майна.

У березні 2010 року банк звернувся до своєї колишньої працівниці з позовом  про відшкодування збитків. Але суд відмовив у задоволенні вказаного цивільного позову банку, а   ухвалою апеляційного суду провадження в цій частині  було взагалі  закрито, з чим погодився і ВССУ.

Підставою для прийняття таких судових рішеннь стали наступні приписи законодавства та обставини.

Відповідно до ч. 3 ст. 233 КЗпП України для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

У результаті службового розслідування, проведеного у 2008 році, банк вже тоді виявив заподіяну шкоду, що підтверджується висновком від 17 вересня 2008 року, однак із позовом до суду товариство звернулося тільки 1 березня 2010 року, тобто з пропуском строку в один рік з дня виявлення заподіяної відповідачкою шкоди.

День прийняття постанови про порушення кримінальної справи відносно особи, яка є відповідачем у цивільній справі про відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на працівника трудових обов'язків, не слід вважати днем виявлення шкоди, заподіяної цим працівником, у разі наявності акта або висновку, складених у результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року № 6-1263 цс 15, а також у п. 20 постанови пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками».