14
0
16709
Підготував:
Роман Вітюк – помічник судді Північного апеляційного господарського суду
Пропонуємо вашій увазі третій блок (з трьох), систематизованих по категоріям, висновків Великої Палати у Верховного Суду спорах, що виникають із земельних відносин.
У збірнику відображено всі правові позиції ВП ВС, викладені у постановах, повні тексти яких офіційно опубліковано станом на 23 лютого 2019 року.
В третій частині викладено висновки ВП ВС з наступних питань:
- Юрисдикційні питання спорів про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою;
- Юрисдикційні питання земельних спорів за участю СПД (розмежування прав СПД і фізичної особи);
- «Охоронюваний законом інтерес»;
- Способи захисту прав у земельних спорах;
- Оскарження рішень органів місцевого самоврядування / державних органів;
- Оскарження реєстрації прав та обтяжень на землю;
- Скасування державного акта, що посвідчує право на земельну ділянку;
- Юрисдикційні питання спорів про видачу/скасування державних актів на землю;
- Витребування землі із чужого незаконного володіння (стаття 388 ЦК України), зокрема:
+ Витребування земель оборони;
+ Витребування земель водного фонду;
+ Витребування земель лісогосподарського призначення;
+У справах за позовами прокурорів, поданими в інтересах держорганів;
+ У справах за позовами «самостійних» прокурорів;
+ У справах щодо незаконної передачі земель водного фонду;
+ У спорах про визнання недійсними договорів;
+ У спорах про витребування майна з незаконного володіння (в порядку ст. 388 ЦК України).
З М І С Т
Оглавление
Постанова ВП ВС від 22 січня 2019 року, справа № 371/957/16-а, провадження № 11-653апп18. 3
Постанова ВП ВС від 20 вересня 2018 року, справа № 521/17710/15-а, провадження № 11-198апп18. 5
Цивільна / господарська юрисдикція. 7
Постанова ВП ВС від 06 лютого 2019 року, справа № 488/3005/17, провадження № 14-620цс18: 7
Постанова ВП ВС від 15 січня 2019 року, справа № 127/28461/15-а, провадження № 11-861апп18. 8
Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 2-а/604/47/14 (2-а/604/3/15), провадження № 11-914апп18 9
Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа №345/2256/15-а (876/7068/16) (К/9901/14179/18), провадження № 11-1083апп18. 10
Постанова ВП ВС від 5 грудня 2018 року, справа № 713/1817/16-ц, провадження № 14-458цс18. 11
Постанова ВП ВС від 5 грудня 2018 року, справа № 577/3605/16-а, провадження № 11-1079апп18. 12
Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 463/1865/17, провадження № 14-385цс18. 13
Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа №807/1442/13-а, провадження № 11-1023апп18 13
Постанова ВП ВС від 21 листопада 2018 року, справа № 444/1786/15ц, провадження № 14-355цс18. 15
Постанова ВП ВС від 14 листопада 2018 року, справа № 439/1597/16-а, провадження № 11-996апп18. 17
Постанова ВП ВС від 03 жовтня 2018 року, справа № 0870/645/12, провадження № 11-484ас18. 18
Постанова ВП ВС від 03 жовтня 2018 року, справа №2-а-299/10, провадження №11-777апп18. 20
Скасування рішень Облради про надання мисливських угідь у користування. 21
Постанова ВП ВС від 20 вересня 2018 року, справа № 803/884/17, провадження № 11-521апп18. 21
Постанова ВП ВС від 03 жовтня 2018 року, справа № 357/14358/15-а (К/9901/13506/18), провадження № 11-766апп18. 22
Постанова ВП ВС від 18 вересня 2018 року, справа № 127/2847/13-а, провадження № 11-660апп18. 24
Постанова ВП ВС від 12 вересня 2018 року, справа № 464/2618/17, провадження № 11-486апп18. 26
Постанова ВП ВС від 12 вересня 2018 року, справа № 2а-1768/11, провадження № 11-678апп18. 27
Постанова ВП ВС від 29 серпня 2018 року, справа № 623/2207/16-а, провадження № 11-604апп18. 28
Визнання неправомірними дій міськради про передачу земельної ділянки у користування (суперфіцій) 30
Постанова ВП ВС від 22 серпня 2018 року, справа № 500/1419/17, провадження № 11-632апп18. 30
Скасування рішення обласної ради про надання у користування мисливських угідь. 32
Постанова ВП ВС від 22 серпня 2018 року, справа № 806/945/17, провадження № 11-630апп18. 32
Постанова ВП ВС від 04 липня 2018 року, справа № 826/8018/17, провадження № 11-546апп18. 35
Постанова ВП ВС від 27 червня 2018 року, справа № 607/12895/17, провадження № 14-196цс18. 37
Постанова ВП ВС від 26 червня 2018 року, справа № 914/582/17, провадження № 12-121гс18. 39
Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 802/307/17-а, провадження № 11-320апп18. 40
Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 750/3322/17, провадження № 14-110цс18. 42
Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 522/5668/17, провадження № 11-417апп18. 44
Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 554/4857/16-а, провадження № 11-510апп18. 46
Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 265/2828/17, провадження № 11-536апп18. 48
Постанова ВП ВС від 06 червня 2018 року, справа № 826/631/15, провадження № 11-488апп18. 48
Постанова ВП ВС від 29 травня 2018 року, справа № 816/619/15-а, провадження № 11-300апп18. 50
Постанова ВП ВС від 16 травня 2018 року, справа № 911/4111/16, провадження № 12-69гс18. 52
Постанова ВП ВС від 15 травня 2018 року, справа № 911/4144/16, провадження № 12-71гс18. 54
Постанова ВП ВС від 15 травня 2018 року, справа № 809/739/17, провадження № 11-252апп18. 58
Постанова ВП ВС від 08 травня 2018 року, справа № 910/13755/17, провадження № 12-60гс18. 59
Визнання незаконним і скасування рішення ради у частині виділення спірної земельної ділянки. 62
Постанова ВП ВС від 08 травня 2018 року, справа № 341/551/16-ц, провадження № 14-109цс18. 62
Постанова ВП ВС від 25 квітня 2018 року, справа № 552/9255/15-а, провадження № 11-168апп18. 64
Постанова ВП ВС від 18 квітня 2018 року, справа № 439/212/14-ц, провадження № 14-75цс18. 65
Постанова ВП ВС від 03 квітня 2018 року, справа № 761/33504/14-а, провадження № 11-99апп18. 69
Постанова ВП ВС від 28 березня 2018 року, справа № 522/18500/13-а, провадження № 11-160апп18. 71
Постанова ВП ВС від 28 березня 2018 року, справа № 705/552/15-а, провадження № 11-75за18. 73
Постанова ВП ВС від 21 березня 2018 року, справа № 184/2470/13, провадження № 11-154апп18. 74
Постанова ВП ВС від 14 березня 2018 року, справа № К/9901/5888/18 (363/2449/14-а), провадження № 11-98апп18. 76
Адміністративна юрисдикція. 76
Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 127/16433/17, провадження № 11-461апп18. 77
Юрисдикційні питання спорів про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.. 80
Постанова ВП ВС від 16 травня 2018 року, справа № 359/8899/16-ц, провадження № 14-135цс18. 80
Юрисдикційні питання земельних спорів за участю СПД (розмежування прав СПД і фізичної особи). 82
Постанова ВП ВС від 4 грудня 2018 року, справа № 907/371/16, провадження № 12-200гс18. 82
Постанова ВП ВС від 27 листопада 2018 року, справа № 905/2260/17, провадження № 12-173гс18. 83
Постанова ВП ВС від 03 жовтня 2018 року, справа № 904/1182/17, провадження № 12-195гс18. 84
Постанова ВП ВС від 27 червня 2018 року, справа № 749/230/15-ц, провадження № 14-214цс18. 85
Стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати. 86
Постанова ВП ВС від 12 червня 2018 року, справа № 922/3204/17, провадження № 12-133гс18. 86
Постанова ВП ВС від 23 травня 2018 року, справа № 629/4628/16-ц, провадження № 14-77цс18. 88
Визнання права власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування нежитлової будівлі 89
Постанова ВП ВС від 18 квітня 2018 року, справа № 2-825/10, провадження № 14-78цс18. 89
Постанова ВП ВС від 13 березня 2018 року, справа № 306/2004/15-ц, провадження № 14-39цс18. 90
Постанова ВП ВС від 04 вересня 2018 року, справа № 915/127/18, провадження № 12-184гс18. 92
Постанова ВП ВС від 04 липня 2018 року, справа № 361/3009/16-ц, провадження № 14-163цс18. 92
Постанова ВП ВС від 16 травня 2018 року, справа № 911/4111/16, провадження № 12-69гс18. 93
Постанова ВП ВС від 15 травня 2018 року, справа № 911/4144/16, провадження № 12-71гс18. 94
«Охоронюваний законом інтерес». 95
Постанова ВП ВС від 26 червня 2018 року, справа № 914/582/17, провадження № 12-121гс18. 95
Постанова ВП ВС від 23 січня 2019 року, справа № 815/2063/16, провадження № 11-1296апп18: 96
Постанова ВП ВС від 03 жовтня 2018 року, справа № 369/1228/17-ц, провадження № 14-250цс18. 97
Постанова ВП ВС від 11 квітня 2018 року, справа № 820/583/16 (К/9901/7053/18), провадження № 11-247апп18. 98
Постанова ВП ВС від 11 вересня 2018 року, справа № 712/10864/16-а, провадження № 11-518апп18. 99
Зобов'язання виконати рішення суду, прийняте у земельному спорі 101
Постанова ВП ВС від 06 лютого 2019 року, справа № 816/2016/17 (К/9901/50946/18), провадження № 11-830апп18. 101
Зобов'язання прийняти орендоване майно за актом приймання-передачі 102
Постанова ВП ВС від 27 листопада 2018 року, справа № 905/2260/17, провадження № 12-173гс18. 102
Визнання договору оренди припиненим.. 104
Постанова ВП ВС від 27 листопада 2018 року, справа № 905/2260/17, провадження № 12-173гс18. 104
Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 686/23317/13-а, провадження № 11-1193апп18. 105
Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 361/2562/16-а, провадження № 11-1179апп18. 109
Оскарження рішень органів місцевого самоврядування / державних органів. 111
Постанова ВП ВС від 23 січня 2019 року, справа № 826/14370/14, провадження № 11-667апп18: 112
Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 501/463/15-а, провадження № 11-1154апп18. 113
Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 367/2259/15, провадження № 14-333цс18. 114
Постанова ВП ВС від 5 грудня 2018 року, справа № 577/3605/16-а, провадження № 11-1079апп18. 116
Постанова ВП ВС від 4 грудня 2018 року, справа № 907/371/16, провадження № 12-200гс18. 116
Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 362/1038/17, провадження № 11-1021апп18. 117
Постанова ВП ВС від 14 листопада 2018 року, справа № 826/240/16, провадження № 11-1001апп18. 118
Постанова ВП ВС від 19 червня 2018 року, справа № 916/1979/13, провадження № 12-62гс18. 119
Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 923/466/17, провадження № 12-89гс18. 122
Постанова ВП ВС від 29 серпня 2018 року, справа № 623/2207/16-а, провадження № 11-604апп18. 123
Визнання неправомірними дій міськради про передачу земельної ділянки у користування (суперфіцій) 125
Постанова ВП ВС від 22 серпня 2018 року, справа № 500/1419/17, провадження № 11-632апп18. 125
Скасування рішення обласної ради про надання у користування мисливських угідь. 125
Постанова ВП ВС від 22 серпня 2018 року, справа № 806/945/17, провадження № 11-630апп18. 125
Постанова ВП ВС від 04 липня 2018 року, справа № 361/3009/16-ц, провадження № 14-163цс18. 126
Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 522/5668/17, провадження № 11-417апп18. 126
Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 368/1158/16-ц, провадження № 14-140цс18. 127
Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 150/928/14-а, провадження № 11-113апп18. 128
Постанова ВП ВС від 04 квітня 2018 року, справа № 813/7654/14, провадження № 11-215апп18. 128
Постанова ВП ВС від 25 квітня 2018 року, справа № 552/9255/15-а, провадження № 11-168апп18. 129
Оскарження реєстрації прав та обтяжень. 129
Постанова ВП ВС від 04 вересня 2018 року, справа № 915/127/18, провадження № 12-184гс18. 129
Постанова ВП ВС від 12 червня 2018 року, справа № 823/378/16, провадження № 11-374апп18. 129
Постанова ВП ВС від 29 травня 2018 року, справа № 816/619/15-а, провадження № 11-300апп18. 130
Скасування державного акта, що посвідчує право на земельну ділянку. 130
Постанова ВП ВС від 05 грудня 2018 року, справа № 522/2201/15-ц, провадження № 14-179цс18. 130
Постанова ВП ВС від 22 серпня 2018 року, справа № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18. 132
Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 636/1324/16-ц, провадження № 14-225цс18. 134
Юрисдикційні питання спорів про видачу/скасування державних актів на землю.. 136
Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 2-а-207/11 (К/9901/39190/18), провадження № 11-1087апп18. 136
Витребування землі із чужого незаконного володіння (стаття 388 ЦК України). 137
Постанова ВП ВС від 05 грудня 2018 року, справа № 522/2110/15-ц, провадження № 14-247цс18. 137
Постанова ВП ВС від 05 грудня 2018 року, справа № 522/2201/15-ц, провадження № 14-179цс18. 140
Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 367/2259/15, провадження № 14-333цс18. 143
Постанова ВП ВС від 21 листопада 2018 року, справа № 444/1786/15ц, провадження № 14-355цс18. 146
Постанова ВП ВС від 20 листопада 2018 року, справа № 372/2592/15-ц, провадження № 14-339цс18. 151
Витребування земель оборони. 152
Постанова ВП ВС від 12 червня 2018 року, справа № 916/3727/15, провадження № 12-126гс18. 152
Витребування земель водного фонду. 153
Постанова ВП ВС від 15 травня 2018 року, справа № 372/2180/15-ц, провадження № 14-76цс18. 153
Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 469/1393/16-ц, провадження № 14-71цс18. 154
Витребування земель лісогосподарського призначення. 154
Постанова ВП ВС від 04 липня 2018 року, справа № 361/3009/16-ц, провадження № 14-163цс18. 155
Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 368/1158/16-ц, провадження № 14-140цс18. 155
У справах за позовами прокурорів, поданими в інтересах держорганів. 156
Постанова ВП ВС від 20 листопада 2018 року, справа № 372/2592/15-ц, провадження № 14-339цс18. 156
Постанова ВП ВС від 31 жовтня 2018 року, справа № 367/6105/16-ц, провадження № 14-381цс18. 158
Постанова ВП ВС від 06 червня 2018 року, справа № 372/1387/13-ц, провадження № 14-147цс18. 161
Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 359/2421/15-ц, провадження № 14-168цс18. 163
Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 359/2012/15-ц, провадження № 14-101цс18. 164
Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 367/2271/15-ц, провадження № 14-146цс18. 165
Постанова ВП ВС від 22 травня 2018 року, справа № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18. 167
У справах за позовами «самостійних» прокурорів. 168
Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 697/2751/14-ц, провадження № 14-85цс18. 168
Позовна давність у справах щодо незаконної передачі земель водного фонду. 170
Постанова ВП ВС від 22 травня 2018 року, справа № 469/1203/15-ц, провадження № 14-95цс18. 170
Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 367/2259/15, провадження № 14-333цс18. 172
Постанова ВП ВС від 19 червня 2018 року, справа № 916/1979/13, провадження № 12-62гс18. 172
Постанова ВП ВС від 26 червня 2018 року, справа № 914/582/17, провадження № 12-121гс18. 176
Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 368/1158/16-ц, провадження № 14-140цс18. 176
Позовна давність у спорах про визнання недійсними договорів. 177
Визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки. 177
Постанова ВП ВС від 07 листопада 2018 року, справа № 575/476/16-ц, провадження № 14-306цс18. 177
Постанова ВП ВС від 05 грудня 2018 року, справа № 522/2110/15-ц, провадження № 14-247цс18. 178
Постанова ВП ВС від 05 грудня 2018 року, справа № 522/2201/15-ц, провадження № 14-179цс18. 181
Постанова ВП ВС від 07 листопада 2018 року, справа № 372/1036/15-ц, провадження № 14-252цс18. 183
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79383326
У зв'язку з прийняттям органом місцевого самоврядування рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність у відповідної особи виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних та охоронюваних законом інтересів, і він, як суб'єкт цих правовідносин, не надавав згоди на їх зміну чи припинення.
Рішення ради від про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є актом індивідуальної дії, на підставі якого у позивача виникло право на отримання у власність земельної ділянки, а тому рада не мала законодавчо визначених підстав для скасування такого рішення.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення, яким скасовано рішення Маслівської сільради від 20 жовтня 2015 року № 402-47-VI «Про надання ОСОБА_3 (учаснику АТО) дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах с. Маслівка Миронівського району Київської області», прийнято з порушенням Конституції і законів України та порушує його право, як учасника бойових дій, на безоплатне отримання у власність земельної ділянки.
Підставою для скасування зазначеного рішення стало й те, що воно прийнято неповноважним складом ради через відсутність кворуму. Зокрема, загальний склад Маслівської сільради становив 16 депутатів, і для повноважності сесії необхідна присутність мінімум 9 депутатів. Однак, згідно протоколу Пленарного засідання сорок сьомої сесії Маслівської сільради 6-го скликання від 20 жовтня 2015 року № 2 на ній були присутні 8 депутатів та сільський голова - ОСОБА_4
З такою позицією Маслівської сільради ОСОБА_3 не погодився, і звернувся за захистом своїх прав до суду з цим адміністративним позовом.
Положенням ст. 59 Закону № 280/97-ВР стосовно права органу місцевого самоврядування скасовувати свої раніше прийняті рішення та вносити до них зміни з будь-якого питання, що є компетенцією органу місцевого самоврядування, дано офіційне тлумачення в Рішенні Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009.
В абз. 3 п. 3 цього Рішення зазначено, що органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу й самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами.
Згідно з абз. 1 п. 4 Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 органи місцевого самоврядування приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють дію норм права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.
Абзацами 5 та 6 п. 5 цього Рішення визначено, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування та громадянами, що породжує у громадян упевненість у тому, що їхнє становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.
На підставі викладеного Велика Палата Верховного Суду вважає вірним твердження судів першої та апеляційної інстанцій, що у зв'язку з прийняттям органом місцевого самоврядування рішення від 20 жовтня 2015 року про надання ОСОБА_3 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах с. Маслівка, у нього виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних та охоронюваних законом інтересів, і він, як суб'єкт цих правовідносин, не надавав згоди на їх зміну чи припинення.
Тобто, рішення Маслівської сільради від 20 жовтня 2015 року № 402-47-VI «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 (учасник АТО) у межах с. Маслівка Миронівського району Київської області», є актом індивідуальної дії, на підставі якого у позивача виникло право на отримання у власність земельної ділянки, а тому відповідач не мав законодавчо визначених підстав для скасування такого рішення.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/77507889
На обґрунтування заявлених вимог ТОВ зазначило, що після прийняття міською радою рішення позивач здійснив усі залежні від нього заходи, спрямовані на реалізацію цього рішення, а саме надав Управлінню земельних ресурсів міської ради технічну документацію щодо складання державного акта на право постійного користування землею, виконав встановлення меж земельної ділянки в натурі, а відтак відповідач не мав правових підстав для скасування цього рішення. Крім того, прийняття оскаржуваного пункту додатку до рішення № 5647-VI не було узгоджено з позивачем, проект рішення не був попередньо підданий громадському обговоренню, не розглядався постійною комісією міської ради із землеустрою та земельних відносин, позивачу не пропонувалось оформити земельну ділянку в оренду й не встановлювався строк для цього.
Малиновський районний суд м. Одеси постановою від 18 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2016 року, позов задовольнив: визнав протиправним та скасував рішення № 5647-VI в частині пункту 1 додатку до цього рішення.
Вищий адміністративний суд України постановою від 29 листопада 2016 року вказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував, у задоволенні позову відмовив.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Пунктом 34 частини першої статті 26 Закону № 280/97-ВР передбачено, що до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад входить вирішення відповідно до закону питань з врегулювання земельних відносин.
Згідно з частиною десятою статті 59 Закону № 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Аналіз наведених положень Закону № 280/97-ВР дає підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавець закріпив право на зміну та скасування власних рішень. Таке право випливає із конституційного повноваження органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов'язковими до виконання на відповідній території, оскільки вони є суб'єктами правотворчості, яка передбачає право формування приписів, їх зміну чи скасування.
Водночас у статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
Цей принцип знайшов своє відображення й у статті 74 Закону № 280/97-ВР, згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.
Конституційний Суд України у Рішенні № 7-рп/2009 у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону № 280/97-ВР (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), зазначив, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.
Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.
Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.
Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 04 червня 2013 року (№ 21-64а13) та 25 травня 2016 року (№ 21-5459а15), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цієї позиції.
Аналіз наведених положень свідчить про можливість скасування органом місцевого самоврядування власного рішення, у той же час, реалізація зазначених повноважень можлива у разі дотримання сукупності умов, зокрема: відсутність факту виконання рішення, що скасовується; відсутність факту виникнення правовідносин, пов'язаних з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів або ж відсутність заперечень суб'єктів правовідносин щодо їх зміни чи припинення у разі виникнення таких правовідносин.
Ураховуючи, що рішення № 2405-ХХІІІ є ненормативним правовим актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію фактом його виконання, а саме було розроблено технічну документацію щодо складення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою та встановлено межі земельної ділянки в натурі (позивач розпочав реалізовувати своє право), а також те, що на реалізацію вказаного рішення в подальшому на підставі рішення № 3052-ХХІІІ з користування ТОВ «Водолій» було вилучено частину земельної ділянки загальною площею 0,7820 га, яку передано у власність громадянам ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_9, і ці громадяни отримали державні акти на право приватної власності на земельні ділянки, це рішення не може бути в подальшому скасоване органом місцевого самоврядування.
На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що на підставі рішення № 2405-ХХІІІ виникли правовідносини, пов'язані із реалізацію суб'єктивного права ТОВ «Водолій» на отримання в постійне користування земельної ділянки площею 1,0434 га за адресою: АДРЕСА_1, а також із реалізацією суб'єктивних прав вказаних вище громадян на отримання у приватну власність частини цієї земельної ділянки, а тому оскаржуване рішення № 5647-VI в частині пункту 1 додатку до цього рішення прийнято Одеською міською радою не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Оскільки при вирішенні цієї справи суд касаційної інстанцій допустив неправильне застосування норм матеріального права, то постанова Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року підлягає скасуванню, а постанова Малиновського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2016 року - залишенню в силі як помилково скасовані.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79834969
Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває або позбувається речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору.
Згідно зі статтею 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Статтею 123 ЗК України встановлено підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у користування і визначено органи, уповноважені розглядати ці питання.
З аналізу зазначених норм можна дійти висновку про те, що у разі прийняття органом місцевого самоврядування рішення про надання земельної ділянки у користування подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.
При цьому оспорювання рішення органу місцевого самоврядування як суб'єкта владних повноважень поглинається спором про речове приватне право, яке могло належати особі до звернення до органу місцевого самоврядування або виникнути в результаті реалізації рішення органу місцевого самоврядування, але захист такого права відбувається у порядку цивільного судочинства.
Отже, з урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває або позбувається речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору.
Аналогічний висновок вже висловлювався Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 6 червня 2018 року (справа № 308/6914/16-ц), 22 серпня 2018 року (справа № 539/3192/16-ц), 28 серпня 2018 року (справа № 522/18500/13-а).
У справі, яка розглядається, позивач оскаржує рішення Жовтневої (Вітовської) районної ради Миколаївської області від 7 червня 2013 року № 16 «Про надання згоди на передачу частини земельної ділянки майнового комплексу районного будинку культури територіальній громаді м. Миколаєва» та рішення Миколаївської міської ради від 17 березня 2016 року № 3/39 «Про вилучення, надання, передачу за фактичним землекористуванням, продовження строку користування земельними ділянками юридичними особами, громадянами, зміну цільового призначення земельної ділянки та внесення змін до рішень міської ради та виконкому міської ради по Корабельному району м. Миколаєва» щодо передачі релігійній громаді УПЦ в постійне користування земельної ділянки для будівництва та подальшого обслуговування храму.
Позивач вважає, що оскаржувані рішення порушують його права як співвласника цілісного майнового комплексу районного будинку культури на користування спірною земельною ділянкою для обслуговування його частки у цьому майні.
З урахуванням зазначених обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що між сторонами існує спір щодо речових прав сторін на земельну ділянку, який підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції про закриття провадження в справі.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79439749
Позовні вимоги спрямовані на захист права позивача, як співвласника будинку щодо користування земельною ділянкою, не є публічно-правовими і мають вирішуватися судами за правилами ЦПК.
Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом про скасування спірного рішення, яким надано дозвіл на перенесення 8-ми металевих гаражів на нове місце, визначене відповідною схемою, та яке є рішенням індивідуальної дії, що вичерпало свою дію фактом його виконання шляхом укладення на його підставі відповідних договорів між КП «Архітектурно-будівельний сервіс» та третіми особами - мешканцями будинку, а саме договорів про використання встановлених тимчасових конструкцій для господарських потреб (гаражів), якими встановлено умови використання цих тимчасових конструкцій.
Крім того, позовні вимоги позивача спрямовані на захист його права користуватися зазначеною земельною ділянкою як співвласника будинку.
Отже, у цій справі існує невирішений спір про право на земельну ділянку, що виключає можливість його розгляду за правилами адміністративного судочинства, вимоги позивача не стосуються захисту його прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади.
Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушеного права користування земельною ділянкою, враховуючи наявність у справі інтересів ОСОБА_3, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК.
Схожих висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у постанові від 29 травня 2018 року у справі № 495/5913/14-а (провадження № 11-298апп18).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79516847
Якщо на підставі оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень у певної особи виникло речове право на спірну земельну ділянку – спір стосується приватноправових відносин і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
20 листопада 2014 року депутат Ради ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом, у якому просив скасувати рішення 16 сесії 22 скликання селищної Ради народних депутатів від 27 серпня 1997 року № 237 «Про затвердження матеріалів інвентаризації земельної ділянки, якою користується районне споживче товариство під об'єктом «Ринок» (далі - Рішення № 237, РСТ відповідно).
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач послався на те, що Рішення № 237 Рада прийняла з порушенням установленого Земельним кодексом України порядку надання земельних ділянок у користування. Так, на підставі оскаржуваного рішення Ради земельна ділянка надана в користування з виданням відповідного державного акта неіснуючій юридичній особі, яка до того ж із заявою про виділення в користування земельної ділянки під об'єктом «продовольчий ринок» не зверталася. Також на розгляд Ради не було надано жодних графічних матеріалів з бажаним місцем розташування та розміром земельної ділянки, що пояснюється відсутністю рішення про створення АДРЕСА_1, як і присвоєння земельній ділянці чи об'єктам на ній адресного номера 8. Крім того, відсутнє рішення Ради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, і тим більше про його затвердження.
Зі змісту позовної заяви убачається, що депутат Ради ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про скасування Рішення № 237 на захист інтересів територіальної громади смт з метою усунення порушень Радою законності при передачі в постійне користування РСТ земельної ділянки комунальної власності.
При цьому позивач посилається на відсутність у цій справі спору про право, однак з установлених судами обставин справи убачається, що на підставі оскаржуваного Рішення РСТ отримало державний акт на право постійного користування земельною ділянкою.
Таким чином, у результаті та на підставі оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень у РСТ виникло речове право на спірну земельну ділянку, в подальшому ж право власності на розташовані на ній об'єкти нерухомості перейшло до третьої особи, тому цей спір стосується приватноправових відносин і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для закриття провадження у справі.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78592698
Спір стосується права власності фізичної особи на земельну ділянку, що потребує встановлення судом обставин правомірності її набуття та виходить за межі компетенції адміністративних судів, а тому підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
Земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.
Суд установив, що предметом спору у цій справі є рішення Підмихайлівської сільради від 24 червня 2013 року № 121, яким затверджено акт погодження меж земельної ділянки в натурі без підпису межівника ОСОБА_3, та рішення № 122, яким надано дозвіл на виготовлення документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_4, тобто спір у справі, що розглядається, стосується права власності фізичної особи на земельну ділянку, що потребує встановлення судом обставин правомірності її набуття та виходить за межі компетенції адміністративних судів, а тому підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2018 року у справі № 810/2421/16.
За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Статтею 5 Земельного кодексу України передбачено, що земельне законодавство базується, в тому числі, на принципі забезпечення рівності прав власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.
Виходячи з положень ст. 13 Конституції України, ст. 177, 181, 324 ЦК України, земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.
З огляду на наведене та ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78534729
Якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни або припинення її цивільних прав чи інтересів або пов'язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, зокрема і щодо оформлення права на земельну ділянку під набутими у власність будинком або спорудою, то визнання незаконними таких рішень і їх скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів.
2. Позивач стверджувала, що на підставі рішень Чорногузівської сільської ради ОСОБА_4 захопив частину сусідньої земельної ділянки, яка належить до житлового будинку і згідно з обмірами комісії Чорногузівської сільської ради від 20 листопада 2012 року становить 0, 1980 га.
40. Відповідно до статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
41. Земельні спори вирішуються, зокрема, судами й органами місцевого самоврядування (частина перша статті 158 Земельного кодексу (далі - ЗК) України).
42. Органи місцевого самоврядування вирішують, зокрема, земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства (частина третя статті 158 ЗК України).
43. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування спір вирішується судом (частина п'ята статті 158 ЗК України).
57. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних та земельних відносин (пункт 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).
58. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
59. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України).
60. Суд визнає незаконним і скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий, зокрема, органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78426320
Предметом розгляду в цій справі є не стільки дії та рішення органу місцевого самоврядування, як суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки приватний інтерес позивача щодо набуття права власності на нерухоме майно, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.
За позицією позивача надання у власність ОСОБА_4 зазначених земельних ділянок відбулось з порушенням ст. 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), оскільки частина земельної ділянки (0,0290 га), переданої у власність ОСОБА_4, була у користуванні батьків позивача, і на думку ОСОБА_3, після смерті його батьків право користування земельною ділянкою повинно перейти до позивача.
Тобто предметом розгляду в цій справі є не стільки дії та рішення органу місцевого самоврядування, як суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки приватний інтерес позивача щодо набуття права власності на нерухоме майно, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
Ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі є обґрунтованим, оскільки ця справа має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78378932
Оспорювані рішення стосуються права позивача як землекористувача, а тому існує спір про право позивача на земельну ділянку.
Вимоги про визнання рішення незаконним слід розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного судочинства.
У справі, яка розглядається, хоч позивач і оскаржує рішення міськради щодо процедурних питань подолання вето міського голови на рішення ради, але предметом даного спору є порушене право позивача як землекористувача.
З прийняттям оскаржуваних рішень було скасовано рішення виконкому міськради від 22 серпня 1991 року № 190, яким було вилучено із землекористування ОСОБА_5 земельну ділянку 1000 кв. м на АДРЕСА_1 і надано її у безстрокове користування внуку - ОСОБА_3 (позивачу у справі) для будівництва індивідуального житлового будинку.
Оспорювані рішення стосуються права позивача як землекористувача, а тому існує спір про право позивача на земельну ділянку.
У даному випадку вимоги про визнання рішення незаконним слід розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977575
Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушеного, на думку позивача, права власності на земельну ділянку та будинок, на якій він знаходиться, власником яких на теперішній час є третя особа, цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_4 зазначила, що є дочкою та спадкоємцем за законом ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Її батько був власником насосної станції, що підтверджується договором купівлі-продажу від 01 квітня 1997 року та актом передачі майна за цією ж датою. Рішенням виконавчого комітету Сколівської міськради від 26 січня 2005 року № 14ОСОБА_6 було надано дозвіл на складання проекту забудови та проекту відведення земельної ділянки для реконструкції насосної станції під житловий будинок на АДРЕСА_1.Рішенням ХХІІ сесії Сколівської міськради від 22 березня 2006 року № 13 затверджено проект відведення земельної ділянки площею 0,0714 га під будівництво житлового будинку за вказаною адресою, виділено ОСОБА_6 та надано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку площею 0,0714 га для будівництва та обслуговування житлового будинку. ОСОБА_6 оформив будівельні документи та одержав у Відділі містобудування та архітектури будівельний паспорт на будівництво житлового будинку на АДРЕСА_1. Маючи намір успадкувати незакінчений будівництвом житловий будинок, ОСОБА_4 дізналася про те, що рішенням виконавчого комітету Сколівської міськради від 03 жовтня 2006 року № 286 скасовано рішення цього виконавчого комітету від 26 січня 2005 року № 14 та надано ОСОБА_5 дозвіл на складання проекту забудови та проекту відведення земельної ділянки для реконструкції насосної станції під житловий будинок на АДРЕСА_1. Крім цього, ОСОБА_4 дізналася, що Відділ земресурсів та Санстанція надали ОСОБА_5 висновки від 10 березня 2006 року № 183 та № 11/01 відповідно про погодження спірного проекту відведення земельної ділянки; Відділ містобудування та архітектури, Управління екології та природних ресурсів надали третій особі висновки від 23 жовтня 2006 року № 165 та № 152/1 відповідно, а Відділ ДП «Центр ДЗК» виготовив ОСОБА_5 спірний проект відведення земельної ділянки. Також ОСОБА_4 стало відомо про рішення VІ сесії Сколівської міськради від 25 жовтня 2006 року № 35 «Про виділення та надання у приватну власність земельної ділянки для реконструкції насосної станції під житловий будинок по АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_5.». Вважаючи дії відповідачів протиправними, позивач просив визнати незаконними та скасувати їх висновки, спірний проект відведення земельної ділянки та рішення.
Як установлено судами та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом про визнання незаконними висновків державних органів про погодження третій особі проекту відведення земельної ділянки, а також рішення органу місцевого самоврядування, яким третій особі надано у власність земельну ділянку.
На підставі рішень виконавчого комітету Сколівської міськради від 14 березня 2007 року № 45 та IV сесії Сколівської міськради від 25 жовтня 2006 року № 35 третя особа ОСОБА_5 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно (будинок) та державний акт на право власності на земельну ділянку.
Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
Отже, прийняте органом місцевого самоврядування рішення про надання третій особі у власність земельної ділянки є ненормативним актом суб'єкта владних повноважень, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. У такому випадку захист порушеного, на думку позивача, права з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися за нормами цивільного судочинства.
За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушеного, на думку позивача, права власності на земельну ділянку та будинок, на якій він знаходиться, власником яких на теперішній час є третя особа, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня, 03 жовтня 2018 року у справах № 761/33504/14-а, № 802/950/17-а та № 2-а-299/10 відповідно.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78501877
Вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи, що виникло внаслідок та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
Позов мотивовано тим, що прокуратурою Львівської області встановлено, що розпорядженням Жовківської РДА від 06 березня 2009 року № 165 «Про затвердження проекту землеустрою» затверджено технічну документацію із землеустрою та передано у приватну власність ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_6 земельні ділянки. У подальшому ці громадяни згідно з договорами купівлі-продажу від 23 лютого 2010 року серії BMP №№ 092931, 092930, 092933, 092932, що зареєстровані в реєстрі за №№ 341, 342, 339, 340, відчужили вказані земельні ділянки на користь Приватного підприємства «Лада-Плюс» (далі - ПП «Лада-Плюс»). 23 квітня 2010 року ПП «Лада-Плюс» на підставі договорів купівлі-продажу відчужило земельні ділянки на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фортуна Галич» (далі - ТОВ «Фортуна Галич»). Рішенням Малехівської сільради від 30 липня 2010 року № 63 надано дозвіл ТОВ «Фортуна Галич» на розробку містобудівного обґрунтування зі зміни цільового призначення земельної ділянки під будівництво торгово-виробничих приміщень на АДРЕСА_1. Рішенням Львівської обласної ради від 13 жовтня 2010 року № 1276 «Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни меж с. Малехів» затверджено технічну документацію зі зміни меж с. Малехів та відповідно до вказаного рішення земельні ділянки включені до с. Малехів Львівської області. Рішенням Малехівської сільради від 14 лютого 2011 року № 60 затверджено проект землеустрою з відведення земельної ділянки площею 7,34 га зі зміни цільового призначення земельних ділянок ТОВ «Фортуна Галич» з ведення особистого селянського господарства на розміщення торгово-виробничих приміщень. ТОВ «Фортуна Галич» набуло право власності на земельну ділянку площею 7,34 га, а саме: три земельні ділянки площею по 2 га кожна та одна площею 1,3384 га, на підставі державних актів на право власності на земельні ділянки: серії НОМЕР_13, кадастровий номер НОМЕР_9; серії НОМЕР_14, кадастровий номер НОМЕР_12; серії НОМЕР_15, кадастровий номер НОМЕР_11; серії НОМЕР_16, кадастровий номер НОМЕР_10.
Згідно з інформацією відділу Держземагентства від 26 лютого 2015 року земельні ділянки перебувають у власності ТОВ «Астеріон Плюс». Однак Жовківська РДА не приймала розпорядження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою та рішення щодо вилучення зазначених земельних ділянок із користування Державного підприємства Навчально-дослідного господарства «Дублянський» (далі - ДП НДГ «Дублянський»). Також у проектах землеустрою щодо відведення земельних ділянок та матеріалах, на підставі яких приймалося вказане розпорядження № 165, відсутня нотаріально посвідчена заява землекористувача ДП НДГ «Дублянський», що воно не заперечує проти вилучення земель. Крім того, Кабінет Міністрів України відповідного рішення щодо вилучення спірних земельних ділянок не приймав. Таким чином, Жовківська РДА вийшла за межі наданих їй повноважень та порушила вимоги статей 116, 118, 150 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Відповідачі набули земельні ділянки без достатньої правової підстави.
Згідно з частинами першою, четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України).
Актом цивільного законодавства, який передбачає, що підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, є ЗК України.
Згідно зі статтею 5 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) одним із принципів земельного законодавства є забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.
Відповідно до частин другої, третьої статті 78 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Згідно з частиною першою статті116 ЗК України (у зазначеній редакції) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
За положеннями статті 122 ЗК України (у вказаній редакції) вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Згідно зі статтями 83, 84 ЗК Українинабувається та реалізується право комунальної власності на землю та право державної власності на землю. Комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
Статтею 80 ЗК України (в зазначеній редакції) передбачено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних правовідносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер.
У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи, що виникло внаслідок та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78469974
Якщо на підставі оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень у подальшому в третьої особи виникло речове право, правомірність набуття якого оспорюється позивачем, то цей спір стосується приватноправових відносин і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначила, що Сільрада рішенням від 18 серпня 2015 року № 345 незаконно надала ОСОБА_4 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки на території с. Підгірці Бродівського району Львівської області орієнтовною площею 0,06 га для ведення індивідуального садівництва, якою спільно користувалися позивач та троє сусідів. При цьому вказана земельна ділянка знаходиться на території Історико-культурного заповідника «Давній Плісненськ», що створений рішенням XXXV сесії VІ скликання Львівської обласної ради від 15 вересня 2015 року та є об'єктом культурної спадщини національного значення відповідно до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (тут і далі - у редакції, чинній на час постановлення судом апеляційної інстанції оскаржуваного рішення; далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Частиною першою статті 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.
Оскільки на підставі оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень у подальшому в третьої особи виникло речове право, правомірність набуття якого оспорюється позивачем, то цей спір стосується приватноправових відносин і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту першого статті 6 Конвенції.
Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 802/233/16-а (провадження № 11-290апп18) та від 27 червня 2018 року у справі № 814/104/17 (провадження № 11-607апп18).
Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання ОСОБА_3 на те, що оскаржуваною ухвалою апеляційного суду порушено її право на доступ до правосуддя з огляду на ухвалу Бродівського районного суду Львівської області від 06 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 18 жовтня 2016 року, оскільки цими судовими рішеннями закрито провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_5, що не позбавляє ОСОБА_3 права звернутися до суду з цим позовом у порядку ЦПК України.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/77521240
На обґрунтування позову Прокурор зазначив, що розпорядженням Запорізької РДА від 22 січня 2007 року № 32 передано в оренду ОСК «Гриф-2006» терміном на 12 років земельну ділянку загальною площею 4,0559 га. Розпорядженням відповідача від 03 березня 2007 року № 2/51 передано громадянам (згідно додатку) безоплатно у власність земельні ділянки загальною площею 3,4778 га за рахунок земель ОСК «Гриф-2006», розташованих за межами населених пунктів Долинської сільської ради, в розмірах, закріплених в їхньому користуванні з підстав членства в кооперативі. 09 грудня 2011 року Прокурором на розпорядження Запорізької РДА від 03 березня 2007 року № 2/51 у зв'язку з його незаконністю внесений протест за № 111-1082вих-П. Проте листом від 23 грудня 2011 року за № 2317/05-21 відповідач відхилив протест позивача, пославшись на приписи статті 43 Закону України від 09 квітня 1999 року № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації», відповідно до яких голова місцевої державної адміністрації не може скасовувати свої попередні розпорядження. На підставі викладеного Прокурор просив скасувати оскаржуване розпорядження відповідача.
Як установлено матеріалами справи, рішення в якій переглядається, Прокурор звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на скасування розпорядження відповідача від 03 березня 2007 року № 2/51 «Про безоплатну передачу громадянам - членам ОСК «Гриф-2006» у власність земельних ділянок для ведення садівництва».
Матеріалами справи також встановлено, що на підставі вищезазначеного розпорядження та технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, протягом 2007 року виготовлені державні акти на право власності на земельні ділянки та зареєстровані в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю, в тому числі за третіми особами у справі.
Крім того, на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2007 року ОСОБА_38 купив у ОСОБА_21 земельну ділянку НОМЕР_1 площею 0,1000 га, що належала останній на підставі державного акта на право власності на землю серії НОМЕР_2, виданого на підставі оскаржуваного розпорядження відповідача.
Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
Отже, прийняте відповідачем розпорядження (рішення) про передачу третім особам у власність земельних ділянок є ненормативним актом суб'єкта владних повноважень, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування цього рішення не породжує наслідків для власників земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право власності земельної ділянки і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. У такому випадку захист порушеного, на думку Прокурора, права з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися за нормами цивільного судочинства.
Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушених прав, що виникають із земельних відносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах № 761/33504/14-а та № 802/950/17-а відповідно.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/77590183
На обґрунтування заявлених вимог позивачі зазначили, що є власниками 8/25 та 3/25 часток домоволодіння по АДРЕСА_2 відповідно, площа земельної ділянки якого становить 1 тис. 349 кв. м. Рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 24 липня 1990 року встановлено порядок користування земельною ділянкою по АДРЕСА_2 по фактичному користуванню відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 04 січня 1990 року. Маючи намір приватизувати свої земельні ділянки, позивачі замовили кадастровий план, з якого дізнались, що частина земельної ділянки відійшла в користування та власність третім особам - ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_8 на підставі оскаржуваних рішень Виконкому та Міськради. Вважаючи, що зазначені рішення були прийняті необґрунтовано та безпідставно, позивачі просили визнати їх частково протиправними та скасувати.
Як установлено судами та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом про визнання протиправними та скасування окремих пунктів рішень суб'єктів владних повноважень, якими третім особам у справі передано у власність та надано у користування земельні ділянки.
На підставі рішень Виконкому від 24 лютого 2000 року № 217 та Міськради від 22 грудня 2006 року № 662 треті особи ОСОБА_6 та ОСОБА_7 отримали державні акти на право власності на земельну ділянку від 08 серпня 2007 року.
Також на підставі вказаного рішення Міськради 05 квітня 2007 року між Міськрадою та ОСОБА_6, ОСОБА_7 було укладено договір оренди землі, який зареєстрований у Вінницькій регіональній філії Державного підприємства «Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті із земельних ресурсів України» 04 липня 2007 року за № 040700300153, та дію якого поновлено згідно з пунктом 6 рішення Міськради від 10 лютого 2012 року № 657.
Так само, на підставі рішення Міськради від 25 грудня 2007 року № 1645 між Міськрадою та ОСОБА_8 23 жовтня 2008 року було укладено договір оренди земельної ділянки.
Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
Отже, прийняті відповідачами рішення про передачу третім особам у власність та в оренду земельних ділянок є ненормативними актами суб'єкта владних повноважень, які вичерпали свою дію внаслідок їх виконання. Скасування цих рішень не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки спірні правовідносини пов'язані з реалізацією права власності та користування земельними ділянками. У такому випадку захист порушеного, на думку позивачів, права з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися за нормами цивільного судочинства.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушеного, на думку позивачів, права користування земельною ділянкою, на якій знаходиться домоволодіння, співвласниками якого є позивачі та треті особи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах № 761/33504/14-а та № 802/950/17-а відповідно.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/77507501
Позов мотивовано тим, що оскаржувані рішення Облрада прийняла всупереч нормам Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» та Регламенту Волинської обласної ради. На думку ОСОБА_3, відповідач порушив процедуру прийняття рішень, а саме строки попереднього оприлюднення проектів рішень, що обмежило права територіальної громади на участь в обговоренні відповідних проектів та суттєво вплинуло на правомірність рішень Облради.
Волинський окружний адміністративний суд ухвалою від 31 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 листопада 2017 року, закрив провадження в цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки спір у справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикцій адміністративних судів.
Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Облради про скасування рішень відповідача від 12 квітня 2017 року № 13/31 «Про надання мисливських угідь у користування ГО «ТМР «Горинь» та № 13/32 «Про надання мисливських угідь у користування ГО «ТМР «Легіон».
Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
Отже, у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (користування), тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
Скасування такого акта не породжує наслідків для користувача земельної ділянки, оскільки в такої особи виникло право користування земельною ділянкою, яке ґрунтується на правовстановлюючих документах. Відтак обраний спосіб захисту порушеного права (оскарження рішення суб'єкта владних повноважень про розпорядження земельною ділянкою) не забезпечує його реального захисту.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах № 761/33504/14-а та № 802/950/17-а відповідно.
Оскільки оскаржувані судові рішення прийняті судами попередніх інстанцій з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків цих судів скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76972495
ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 звернулися до міськрайонного суду з позовом, у якому просили визнати протиправним та скасувати рішення міськради від 20 грудня 2012 року «Про оформлення правовстановлюючих документів на земельні ділянки громадянам», яким було затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі земельних ділянок у власність громадянам: пункт 9.2 – ОСОБА_11 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд за АДРЕСА_1 загальною площею 0,1000 га, за рахунок земель міста; пункт 9.3 – ОСОБА_8 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд за АДРЕСА_2 загальною площею 0,1000 га, за рахунок земель міста; пункт 9.4 – ОСОБА_9 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд за АДРЕСА_3 загальною площею 0,1000 га, за рахунок земель міста; пункт 9.5 – ОСОБА_10 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд за АДРЕСА_4 загальною площею 0,1000 га, за рахунок земель міста.
До компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
Разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду – його акт індивідуальної дії.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом із тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Як установлено матеріалами справи, позивачі звернулися до адміністративного суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, яким фізичним особам передано у власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, які, на думку позивачів, знаходяться в зоні зелених насаджень, у зв'язку з чим останні будуть позбавлені можливості відпочинку біля річки.
Таким чином, спір у справі, що розглядається, стосується права власності фізичних осіб на земельні ділянки, яке підтверджується державними актами на право власності, тобто цивільного права, а тому правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються нормами цивільного права.
При тому в разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після своєї реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися не в порядку адміністративної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
Крім того, ВП ВС звертає увагу, що скасування рішення міськради від 20 грудня 2012 року «Про оформлення правовстановлюючих документів на земельні ділянки громадянам», на підставі якого ОСОБА_11, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 отримано державні акти на право власності земельних ділянок, впливатиме на майнові права цих осіб, оскільки питання правомірності прийняття рішення від 20 грудня 2012 року обов'язково постане перед судом, який буде вирішувати цей спір.
Отже, ВП ВС дійшла висновку, що спірні правовідносини стосуються набутого права власності на земельні ділянки, що потребує встановлення судом обставин правомірності його набуття та виходить за межі компетенції адміністративних судів, а тому підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.
Таку правову позицію викладено у постанові ВП ВС від 06 квітня 2018 року у справі № 810/2421/16.
За правилами пункту 1 частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Відповідно до статті 15 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з пунктом 10 частини 1 статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Статтею 5 ЗК України передбачено, що земельне законодавство базується, в тому числі, на принципі забезпечення рівності прав власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.
За приписами статті 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності та держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності.
Виходячи з положень статті 13 Конституції України, статей 177, 181, 324 ЦК України, земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
З огляду на наведене та ураховуючи суть спірних правовідносин, ВП ВС дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки цей спір має вирішуватися у порядку цивільного судочинства, за правилами якого можливий одночасний розгляд вимог про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування.
Аналогічну правову позицію висловлено у постанові ВП ВС від 06 червня 2018 року № 826/631/15.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76912528
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_4 зазначила, що затвердження спірного акта суперечить нормам чинного законодавства, а саме – в акті зазначено, що площа і розміри земельної ділянки ОСОБА_3 за АДРЕСА_1 відповідають площі і розмірам згідно з рішеннями виконкому міськради від 25 серпня 1988 року, від 07 вересня 1989 року, від 30 січня 1997 року і кадастровому плану. На думку ОСОБА_4, це не відповідає дійсності, оскільки наданий для затвердження план зовнішньої межі земельної ділянки містить частину проїзду загального користування на вул. Броненосця Потьомкіна. Проїзд загального користування на вул. Броненосця Потьомкіна використовується як єдиний проїзд до земельної ділянки за АДРЕСА_2, де розташований будинок, 1/2 частина якого належить позивачу на праві власності. З нею межі земельної ділянки не погоджувались.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Стаття 2 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 3 КАС України у редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій, справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до частини 2 статті 4 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
За правилами частини 1 статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 КАС України).
Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
Разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду – його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
За правилами пункту 1 частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний із реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Як убачається із матеріалів справи та установлених судами фактичних обставин справи, спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем та третьою особою) щодо протиправності акта обстеження земельних ділянок органами місцевого самоврядування. Так, позивачка не згодна з пунктом 1 рішення виконкому районної ради від 23 липня 2008 року в частині затвердження акта обстеження земельної ділянки будинковолодіння за АДРЕСА_1, яка була передана у власність ОСОБА_3 рішенням міськради від 30 жовтня 2009 року, а отже існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
За практикою ЄСПЛ (наприклад, рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України») суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини 1 статті 6 Конвенції, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76945456
Підприємство звернулося до суду з позовом до міськради, в якому просило визнати протиправною та скасувати ухвалу відповідача від 21 червня 2001 року у частині включення до меж парку земельної ділянки на вул. Харківській, 42–44 та надання її у постійне користування парку.
На обґрунтування позову підприємство зазначило, що на підставі договору купівлі-продажу від 30 грудня 2008 року позивач є власником автостоянки за адресою: вул. Харківська, 44, а тому відповідно до статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України до нього перейшло право користування земельною ділянкою, на якій розміщена ця автостоянка. Проте оскаржуваною ухвалою міськрада включила до меж парку та надала йому в постійне користування земельну ділянку на вул. Харківській, 42–44. На думку позивача, таке рішення відповідача є протиправним та порушує його права і законні інтереси.
Отже, як установлено матеріалами справи, підприємство звернулося до адміністративного суду з позовом про скасування ухвали (рішення) міськради в частині включення до меж парку земельної ділянки на вул. Харківській, 42–44 та надання її у постійне користування парку, на підставі якої видано державний акт на право постійного користування землею.
КСУ в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
Отже, прийнята відповідачем ухвала про передачу парку в постійне користування земельної ділянки, на якій розташовано автостоянку підприємства, є ненормативним актом суб'єкта владних повноважень, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування цієї ухвали (рішення) не породжує наслідків для користувача земельної ділянки, оскільки у зв'язку з передачею цієї земельної ділянки у постійне користування третій особі виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією права користування земельною ділянкою. У такому випадку захист порушеного, на думку позивача, права залежно від суб'єктного складу сторін має вирішуватися за нормами цивільного (господарського) судочинства.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Аналогічну правову позицію висловлено у постановах ВП ВС від 03 та 18 квітня 2018 року у справах № 761/33504/14-а та № 802/950/17-а відповідно.
Водночас ВП ВС зауважує, що суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, помилково зазначив, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Як убачається із матеріалів справи, спірні правовідносини виникли між підприємством, міськрадою та парком, тобто між юридичними особами.
Відповідно до частини 1 статті 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент постановлення оскаржуваного рішення) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Беручи до уваги наведене та враховуючи суб'єктний склад учасників справи, ВП ВС вважає, що цей спір має вирішуватися в порядку господарського судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76945471
Прокурор звернувся до суду в інтересах ОСОБА_3 із позовом до міськради, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, в якому просив: визнати нечинною ухвалу відповідача від 09 вересня 2010 року в частині передачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у власність земельної ділянки площею 0,0100 га, розташованої за АДРЕСА_1; скасувати виданий ОСОБА_4, ОСОБА_5 та зареєстрований 31 грудня 2010 року державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0100 га, яка призначена для обслуговування гаража за АДРЕСА_1.
На обґрунтування позову прокурор послався на те, що 17 червня 2011 року на адресу прокуратури надійшло звернення мешканців будинку АДРЕСА_1, зокрема ОСОБА_6, ОСОБА_3, щодо порушення їхніх законних прав на безпечні умови проживання, а також щодо незаконних дій при оформленні права власності на збірно-розбірний гараж та оформлення права власності на земельну ділянку.
КСУ в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
Отже, у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Аналогічну правову позицію висловлено у постановах ВП ВС від 03 та 18 квітня 2018 року у справах № 761/33504/14-а та № 802/950/17-а відповідно.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76673354
Позивачу стало відомо, що на підставі технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності по сільраді, розробленої за дозволом відповідача від 05 серпня 2013 року «Про надання дозволу на проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності» та затвердженої розпорядженням від 28 листопада 2013 року «Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності», було сформовано та зареєстровано у ДЗК земельну ділянку НОМЕР_1, площа якої на 97,77 % накладається на земельну ділянку, на яку позивачу надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою і яка фактично перебувала у його користуванні. На думку позивача, земельна ділянка НОМЕР_1 сформована та зареєстрована із порушенням вимог законодавства, а також його прав та законних інтересів.
Згідно зі статтею 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України (тут і далі – у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
На підставі пункту 7 частини 1 статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно із частиною 2 статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Пунктом 1 частини 2 статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, спрямованим на поновлення порушеного відповідачем права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням для ведення фермерського господарства, розташованою на території сільради. Отже, цей позов подано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин.
Крім того, із матеріалів справи убачається, що наказом ГУ Держгеокадастру від 02 грудня 2015 року надано в оренду ОСОБА_4 для ведення фермерського господарства земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення площею 84,0554 га, кадастровий НОМЕР_1 (реєстраційний номер НОМЕР_2). При цьому між ОСОБА_4 та ГУ Держгеокадастру укладено договір оренди вказаної земельної ділянки від 17 червня 2016 року, який зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 22 червня 2016 року.
За правилами пункту 1 частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час прийняття оскарженого судового рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Ураховуючи, що цей позов спрямовано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин, а також беручи до уваги факт існування договору оренди на спірну земельну ділянку, укладеного між ГУ Держгеокадастру і третьою особою у справі ОСОБА_4, ВП ВС дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, оскільки поглинається спором про право, а тому має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
Крім того, внесення змін до розпорядження райдержадміністрації від 13 грудня 2011 року (зі змінами, внесеними розпорядженням райдержадміністрації від 02 березня 2012 року) у частині зазначення площі земельної ділянки резервного фонду сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь державної власності, розташованих за межами населених пунктів сільради, і визнання протиправним та скасування розпорядження райдержадміністрації від 28 листопада 2013 року «Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності» не призведе до поновлення прав ОСОБА_3, адже договір оренди на спірну земельну ділянку, укладений між ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_4, залишиться чинним, а тому поновити своє порушене право щодо користування вказаною земельною ділянкою позивач може виключно шляхом звернення до суду в порядку цивільного судочинства.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладено у постанові ВП ВС від 29 травня 2018 року (справа № 11-300апп18 (№ 816/619/15-а).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76077012
Відповідно до частини 1 статті 341 КАС України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів») суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Частиною 3 статті 3 КАС України (у згаданій редакції) передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина 1 статті 2 КАС України).
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Отже, поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Обґрунтовуючи свою позицію, ОСОБА_3 зазначила, що міськрада та її виконавчий орган своїми неправомірними діями порушили її право на участь в аукціоні щодо отримання земельних ділянок за АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, які за договором суперфіцію від 28 квітня 2015 року були передані у фактичне користування кооперативу.
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України (тут і далі – у редакції, чинній на час прийняття постанови суду першої інстанції) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
На підставі пункту 7 частини 1 статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно із частиною 2 статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Пунктом 1 частини 2 статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду – його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Виникнення спірних правовідносин, за якими судом апеляційної інстанції закрито провадження, зумовлено незгодою позивачки із правомірністю укладення договору суперфіцію від 28 квітня 2015 року без проведення відповідного аукціону. Зокрема, на її думку, міськрада була зобов'язана здійснити передачу спірних земельних ділянок з урахуванням вимог статей 116, 127, 134–137 ЗК України, тобто на конкурентних засадах за результатами проведення аукціону.
Таким чином, предметом розгляду в цій справі є не стільки дії та спірні рішення міськради та її виконавчого органу як суб'єктів, наділених владно-управлінськими функціями, скільки незгода ОСОБА_3 із цивільно-правовою угодою – договором суперфіцію від 28 квітня 2015 року земельних ділянок за АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.
При цьому рішення виконкому міськради від 07 травня 2015 року «Про порядок будівництва блоків «А» та «Б» багатоквартирного житлового будинку на АДРЕСА_1», яке позивачка вважає незаконним, є ненормативним актом, який вичерпав свою дію після його реалізації – укладення між Управлінням та кооперативом договору суперфіцію від 28 квітня 2015 року.
Крім того, цей спір не може бути вирішено в порядку адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права користування відповідно до цивільно-правової угоди.
Із системного аналізу зазначених положень убачається, що не є публічно-правовим спір між суб'єктом владних повноважень та суб'єктом приватного права – фізичною чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.
Ураховуючи суб'єктний склад цієї справи й те, що спірні правовідносини пов'язані із незгодою позивачки з укладенням цивільно-правової угоди, а саме договору суперфіцію від 28 квітня 2015 року, ВП ВС дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, а випливає із договірних відносин, а тому має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
З огляду на наведене ВП ВС дійшла висновку, що спір про визнання незаконним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень, яким вирішено питання щодо права користування земельною ділянкою за цивільно-правовою угодою (договором суперфіцію), має розглядатися в порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне, а тому зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76077060
Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (частина 1 статті 2 КАС України, в цьому випадку й далі – у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом).
Відповідно до частини 2 статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пункту 1 частини 1 статті 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
За правилами пункту 1 частини 2 статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 КАС України).
Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 чинної редакції КАС України, якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
У справі, що розглядається, спір виник щодо правомірності рішення обласної ради про надання у користування мисливських угідь районній організації Українського товариства мисливців і рибалок для ведення мисливського господарства та подальшого оформлення договору про умови ведення мисливського господарства.
На думку позивача, районна організація Українського товариства мисливців і рибалок порушує норми Закону України від 22 лютого 2000 року № 1478-ІІІ «Про мисливське господарство та полювання», а саме погіршує якість мисливських угідь шляхом опустошення фауни й перетворення землі на пустелю.
При цьому позивач не навів конкретних порушень законодавства України обласною радою при прийнятті спірного рішення від 08 вересня 2010 року.
Правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами ЗК України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.
Статтею 8 ЗК України передбачено повноваження обласних рад у галузі земельних відносин, до яких належить: розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад; забезпечення реалізації державної політики в галузі використання та охорони земель; погодження загальнодержавних програм використання та охорони земель, участь у їх реалізації на відповідній території; затвердження та участь у реалізації регіональних програм використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони земель; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; організація землеустрою; внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо встановлення та зміни меж районів, міст; встановлення та зміна меж сіл, селищ; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Відповідно до преамбули Закону № 1478-ІІІ його положення визначають правові, економічні та організаційні засади діяльності юридичних та фізичних осіб у галузі мисливського господарства та полювання, забезпечують рівні права усім користувачам мисливських угідь у взаємовідносинах з органами державної влади щодо ведення мисливського господарства, організації охорони, регулювання чисельності, використання та відтворення тваринного світу.
Мисливські угіддя – ділянки суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства. Мисливські тварини – дикі звірі та птахи, що можуть бути об'єктами полювання (стаття 1 Закону № 1478-ІІІ).
Мисливські тварини, що перебувають у стані природної волі, належать до природних ресурсів загальнодержавного значення (стаття 2 Закону № 1478-ІІІ).
Відповідно до статті 3 цього Закону мисливські тварини, що перебувають у стані природної волі в межах території України, є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника мисливських тварин здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
Згідно з абзацом 2 статті 4 Закону № 1478-ІІІ органам місцевого самоврядування цим Законом та іншими законами України можуть бути надані окремі повноваження органів виконавчої влади у сфері державного регулювання мисливського господарства та полювання.
До повноважень, зокрема, обласних рад у галузі мисливського господарства та полювання належить: затвердження відповідних програм розвитку мисливського господарства; вирішення в установленому порядку питань надання в користування мисливських угідь; вирішення інших питань у межах своїх повноважень (стаття 9 Закону № 1478-ІІІ).
Таким чином, при здійсненні повноважень власника мисливських угідь обласна рада є рівноправним суб'єктом земельних відносин, дії якої спрямовані на реалізацію свого права розпоряджатися мисливськими угіддями.
КСУ в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні – це акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.
Отже, у разі прийняття органом місцевого самоврядування рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної або господарської юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
Скасування такого акта не породжує наслідків для користувача земельної ділянки, оскільки у такої особи виникло право постійного користування земельною ділянкою, і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. Відтак, обраний спосіб захисту порушеного права (оскарження рішення суб'єкта владних повноважень про розпорядження земельною ділянкою) не забезпечує його реального захисту.
Аналогічну правову позицію висловлено у постанові ВСУ від 11 листопада 2015 року у справі № 2а-2885/12/1470 і ВП ВС не вбачає підстав для відступлення від цього висновку.
Отже, оскільки спірні правовідносини виникли у зв'язку з неправомірністю, на думку позивача, набуття районною організацією Українського товариства мисливців і рибалок права користування мисливськими угіддями на підставі спірного рішення органу місцевого самоврядування, ВП ВС дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ГПК України.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75286986
ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за виключенням, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне.
По-друге, таким критерієм є суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
З аналізу вимог статті 1 ЦПК України та статті 2 КАС України (у редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин) можна зробити висновок, що не є публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи.
У такому випадку – це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного права.
Відповідно до частини 1 статті 5 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Отже, одним із учасників адміністративного спору є суб'єкт владних повноважень – орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства.
Також КАС України, як у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, так і в редакції від 03 жовтня 2017 року, надає визначення публічно-правового спору як спору, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 1 частини 1 статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та пункт 1 частини 1 статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року) та адміністративного судочинства – діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ у порядку, встановленому цим законом (пункт 4 частини 1 статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та пункт 5 частини 1 статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
У статті 17 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, вказано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
При вирішенні питання щодо компетенції суду слід врахувати критерії суб'єктного складу спірних правовідносин, одним з яких є участь суб'єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, із яких виник спір, і кінцеву мету пред'явлення позову. За своїм змістом земельний спір, що виник із розпорядження органом місцевого самоврядування землею комунальної власності, є складним і комплексним із правової точки зору. При прийнятті рішення про передачу земельної ділянки у власність ці органи, з одного боку, перебувають у статусі суб'єкта владних повноважень, а з другого – реалізують право власності на землю територіальної громади. Крім того, таке рішення як правовий акт індивідуальної дії є підставою, з якої виникає речове право власності чи користування землею у суб'єктів приватного права.
Оспорювання рішення органу місцевого самоврядування поглинається спором про речове, приватне право, яке як могло належати особі до звернення до органу місцевого самоврядування, так і виникнути в результаті реалізації рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, але захист якого відбувається у порядку цивільного судочинства (стаття 15 ЦПК України) у спосіб, характерний для приватноправових відносин.
Спірні земельні ділянки, розташовані за АДРЕСА_1, знаходяться у користуванні позивачів як власників нерухомого майна, що розташоване на них.
Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Так, відповідно до частин 1, 2 цієї статті (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом – після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.
Отже, підстав для визначення спору як адміністративного не вбачається, оскільки частина 1 статті 188 ЗК України 2001 року передбачає особливості набуття земельної ділянки у власність (її приватизацію) громадянами у разі, якщо вказана земельна ділянка перебуває у їх правомірному користуванні.
Зважаючи на вказані вимоги ЗК України, ВП ВС зазначає, що змістом позовних вимог кожного із позивачів є не оскарження рішення органу місцевого самоврядування, а захист свого майнового права на конкретну земельну ділянку, на якій розташовано житловий будинок кожного із позивачів.
Тобто змістом спору є не процедура проходження заяви та прийняття рішення суб'єктом владних повноважень, який є одночасно і власником земель комунальної власності, а реалізація права на безоплатне набуття у власність земельної ділянки для обслуговування об'єкта нерухомого майна, що вже перебуває у власності кожного із позивачів.
За змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Крім того, на час виникнення спірних правовідносин ЦК України у статті 381 передбачав принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований.
Оспорювання рішення органу місцевого самоврядування у даному випадку поглинається спором про речове, приватне право, яке належить особі до звернення до органу місцевого самоврядування. Таке право виникає і в результаті реалізації рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, але його захист відбувається у порядку цивільного судочинства (стаття 15 ЦПК України) у спосіб, характерний для приватноправових відносин.
Заперечуючи проти позову, міськрада стверджувала, що спірні земельні ділянки, які просять передати їм у власність позивачі, відносяться до земель рекреаційного призначення як землі дитячих та спортивних таборів і з огляду на це зазначала про законність своїх оспорюваних ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 рішень.
Враховуючи те, що між сторонами виник спір із приводу володіння та користування земельними ділянками, позивачі мають майновий інтерес щодо конкретного об'єкта нерухомого майна – земельної ділянки, на якій розташований належний кожному із них житловий будинок та відповідні господарські споруди, і на зазначені ділянки претендує інша юридична особа – реабілітаційно-рекреаційний центр для інвалідів та учасників бойових дій в зоні АТО, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про існування спору про право цивільне, який не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75287067
Юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення (виконання або невиконання такою стороною зазначених функцій).
ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та земельних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина 1 статті 15).
ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судом касаційної інстанції, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних та земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина 1 статті 19).
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Відтак, вирішуючи питання про юрисдикцію спору, необхідно з'ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.
Оскарженим рішенням було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, передано її третій особі у постійне користування, віднесено земельну ділянку до земель житлової та громадської забудови, а також зобов'язано третю особу здійснити державну реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою відповідно до чинного законодавства. На думку позивача, третя особа набула таке право неправомірно.
Зміст права постійного користування земельною ділянкою та суб'єктів, які можуть отримати земельні ділянки у постійне користування, визначено статтею 92 ЗК України.
Відповідно до статті 126 ЗК України право користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час прийняття оскарженого рішення, обов'язковій державній реєстрації підлягає, зокрема, право постійного користування розміщеною на території України земельною ділянкою, що належить територіальній громаді в особі органів місцевого самоврядування.
Тобто державна реєстрація права постійного користування земельною ділянкою є реалізацією оскарженого рішення суб'єкта владних повноважень, після чого воно вичерпує свою дію.
З моменту державної реєстрації у встановленому законом порядку права постійного користування земельною ділянкою припиняються адміністративні відносини між відповідним органом місцевого самоврядування та юридичною особою, якій передано земельну ділянку у постійне користування, і виникають приватноправові відносини, що характеризуються рівністю учасників. Залежно від складу таких учасників спори щодо цих відносин можуть бути предметом судового розгляду за правилами цивільного чи господарського судочинства.
Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформульовано у постановах ВП ВС від 04 квітня 2018 року у справі № 539/1957/16-а та від 30 травня 2018 року у справі № 150/928/14-а.
Суди першої та апеляційної інстанцій, дійшовши висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі та стверджуючи про публічно-правовий характер спору, не з'ясували змісту спірних правовідносин, зокрема, не встановили, чи було реалізовано оскаржене рішення та чи вичерпало воно свою дію.
Суди встановили, що позивач просив визнати протиправним і скасувати оскаржене рішення, яким третій особі затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,35 га під будівництво багатоквартирного житлового будинку із вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення та гаражами для легкових автомобілів за АДРЕСА_1, надано третій особі зазначену ділянку в постійне користування, віднесено її до земель житлової та громадської забудови і зобов'язано третю особу у двомісячний термін здійснити державну реєстрацію права постійного користування вказаною земельною ділянкою.
З огляду на це помилковим є висновок апеляційного суду про те, що позивач оспорює не лише рішення відповідача щодо затвердження проекту землеустрою, надання земельної ділянки у користування, віднесення земельної ділянки до земель житлової та громадської забудови, але й щодо надання дозволу на складання такого проекту та скасування рішення державного реєстратора.
Крім того, ВП ВС вважає помилковим висновок апеляційного суду, який відніс спір до юрисдикції адміністративного суду з огляду те, що позивач як заступник голови громадської спілки, депутат міськради та мешканець міста реалізує у спірних правовідносинах свої контрольні функції «у сфері управління діяльності».
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75265992
Відповідно до статті 1 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення позивачів до суду, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно із частиною 3 статті 22 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.
Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, – за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадають під дію статті 1 ГПК України.
У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції та, відповідно, не повинен вирішуватися адміністративним судом.
Суб'єктом владних повноважень згідно зі статтею 3 КАС України в редакції, чинній на момент звернення із цим позовом, є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції суб'єкт повинен здійснювати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
Таким чином, справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта, а останній, відповідно, зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.
Тобто справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають із правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна, а також в інших спорах, які виникають з майнових відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору підвідомчі господарським судам.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296539
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». ЄСПЛ дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».
Згідно із частиною 2 статті 2 КАС України (тут і далі – у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
На підставі пункту 7 частини 1 статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до частини 2 статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Пунктом 1 частини 2 статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Як установлено матеріалами справи, Спілка звернулася до адміністративного суду з позовом про визнання протиправними та скасування наказів суб'єкта владних повноважень, якими надано згоду на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, а у подальшому затверджено проект землеустрою та надано в оренду земельні ділянки ОСОБА_3.
На підставі оскаржуваних наказів відповідача укладено договори оренди земельних ділянок від 10 листопада 2015 року між Держгеокадастром та ОСОБА_3, а право оренди земельних ділянок зареєстровано у встановленому законом порядку.
КСУ в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
Отже, прийняті відповідачем рішення про передачу третій особі в оренду земельних ділянок є ненормативними актами суб'єкта владних повноважень, які вичерпали свою дію внаслідок їх виконання. Скасування цих рішень не породжує наслідків для орендаря земельної ділянки, оскільки у зв'язку з укладенням договорів оренди земельних ділянок виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією права користування земельними ділянками. У такому випадку захист порушеного, на думку позивача, права залежно від суб'єктного складу сторін має вирішуватися за нормами цивільного (господарського) судочинства.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі та обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Аналогічну правову позицію висловлено у постановах ВП ВС від 03 та 18 квітня 2018 року у справах № 761/33504/14-а та № 802/950/17-а відповідно.
За нормами частини 3 статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно із частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято із додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, ВП ВС не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75099885
Прокуратура звернулася до суду з позовом до міськради, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування пункту 4.8 рішення міськради від 25 квітня 2014 року «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою про передачу земельних ділянок у власність, оренду громадянам для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення садівництва», яким затверджено проект відведення та передано ОСОБА_3 земельну ділянку в довгострокову оренду строком до 25 квітня 2024 року для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за АДРЕСА_1 площею 0,078 га, та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 14 травня 2014 року, укладеного між міськрадою та ОСОБА_3.
Позовну заяву мотивовано тим, що земельна ділянка передана у користування у порушення положень ЗК України та вимог Закону України від 06 вересня 2005 року № 2807-ІV «Про благоустрій населених пунктів», оскільки спірна земельна ділянка відноситься до земель загального користування та є провулком, яким користуються мешканці вулиць за АДРЕСА_1. Передача вказаної земельної ділянки ОСОБА_3 унеможливлює її використання за призначенням. Зазначене свідчить про порушення відповідачами прав та інтересів територіальної громади міста, а також впливає на функціонування дорожньо-транспортної інфраструктури.
Відповідно до статей 1, 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Стаття 2 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) передбачає, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій.
З огляду на положення статей 3, 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб'єкта, відповідно, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
Таким чином, до адміністративної юрисдикції відносяться ті справи, які виникають зі спорів в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один із його учасників – суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин – юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
Згідно з частинами 1, 4 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Згідно з пунктом 10 частини 2 статті 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
ЗК України є, зокрема, тим актом цивільного законодавства, який передбачає, що підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.
Так, відповідно до частин 2, 3 статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно з частиною 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
За положеннями статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, через які також згідно зі статтями 83, 84 ЗК України набувається та реалізується право комунальної власності на землю та право державної власності на землю. Комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
Статтею 80 ЗК України передбачено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності.
КСУ в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.
З аналізу наведеного вище вбачається, що у зв'язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані із реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права.
Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних правовідносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися у порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права оренди земельної ділянки), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296574
На обґрунтування позову концерн зазначив, що земельну ділянку площею 3,4605 га передано прокуратурі у постійне користування відповідно до рішення відповідача з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема статті 149 ЗК України, без згоди позивача, який є законним користувачем зазначеної земельної ділянки. Спірна земельна ділянка не є власністю міськради, тому необґрунтованим є посилання суду першої інстанції на статтю 80 ЗК України та на правовий висновок, викладений у постанові ВСУ від 09 грудня 2014 року (справа № 21-308а14), обставини якої, на думку скаржника, не є аналогічними обставинам цієї справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». ЄСПЛ дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».
Згідно із частиною 2 статті 2 КАС України (тут і далі – у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
На підставі пункту 7 частини 1 статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до частини 2 статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Пунктом 1 частини 2 статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, спрямованим на поновлення порушеного відповідачем права постійного користування земельною ділянкою. Отже, цей позов подано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин.
Водночас зі змісту оскаржуваного рішення міськради вбачається, що спірну земельну ділянку площею 3,4605 га, розташовану за АДРЕСА_1, передано у постійне користування прокуратурі.
Проте у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи користування (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.
КСУ в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
Прийняте міськрадою (як суб'єктом владних повноважень) рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її в постійне користування прокуратурі є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акта не породжує наслідків для користувача земельної ділянки, оскільки у такої особи виникло право постійного користування земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. Відтак, обраний спосіб захисту порушеного права (оскарження рішення суб'єкта владних повноважень про розпорядження земельною ділянкою) не забезпечує його реального захисту.
Аналогічну правову позицію висловлено у постановах ВП ВС від 03 та 18 квітня 2018 року у справах № 761/33504/14-а та № 802/950/17-а відповідно.
За правилами пункту 6 частини 1 статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушених прав державного підприємства (концерну), що виникають із земельних відносин, ВП ВС дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ГПК України.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі та обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74747639
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом із тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання протиправними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, якими третій особі – ОСОБА_4 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою із подальшою передачею земельної ділянки йому у власність для ведення садівництва, а ця ділянка межує із земельною ділянкою позивача.
За позицією ОСОБА_3, оскаржуваними рішеннями порушено його інтереси, оскільки земельна ділянка, що передана у власність третій особі для ведення садівництва, перекриває проїзд між їхніми житловими будинками.
Тобто позивач, захищаючи своє право користування частиною земельної ділянки, яка слугувала проїздом до його житлового будинку, фактично оскаржує право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку, передану йому на підставі рішення органу місцевого самоврядування, що підтверджено державним актом.
Таким чином, спір у справі, що розглядається, регулюється нормами цивільного права.
КСУ в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні – це акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.
Отже, у разі прийняття органом місцевого самоврядування рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
Аналіз зазначених обставин справи дає підстави ВП ВС вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу місцевого самоврядування, а стосується захисту його приватних інтересів.
За правилами пункту 1 частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Згідно з пунктом 10 частини 1 статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» висловлено думку, що термін «суд, встановлений законом» у частині 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, ВП ВС дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки правовідносини у цій справі мають вирішуватись в порядку цивільного судочинства, за правилами якого можливий одночасний розгляд вимог про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування, а також захисту приватного інтересу позивача.
Аналогічну правову позицію висловлено у постановах ВП ВС від 14 березня 2018 року у справі № 363/2449/14-а та від 18 квітня 2018 року у справі № 369/13240/14-а.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75042966
Спір у справі, що розглядається, стосується права оренди ОСОБА_3 та кооперативу земельної ділянки, що підтверджується договором оренди земельної ділянки від 28 травня 2015 року, тобто цивільного права, а отже, суди дійшли правильного висновку про те, що спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Оскаржувані рішення міськради є формою волевиявлення орендодавця щодо зміни в майбутньому правовідносин сторін, які відповідно до закону врегульовані відповідним договором оренди земельної ділянки. Ці рішення не мають самостійного характеру та були реалізовані лише шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
За таких обставин не можна вважати обґрунтованими доводи позивача про те, що позовна вимога щодо скасування договору оренди земельної ділянки є похідною від позовної вимоги стосовно скасування рішень міськради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відводу земельної ділянки та про затвердження порядку землеустрою щодо відводу земельної ділянки.
Згідно з практикою ЄСПЛ (наприклад, рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України») суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Таким чином, суди попередніх інстанцій, ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад, дійшли обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74688067
Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (частина 1 статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами).
Разом з тим відповідно до частини 2 статті 4, пункту 1 частини 2 статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 КАС України в указаній редакції).
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом із тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання протиправними та скасування розпоряджень органу місцевого самоврядування, якими фізичним особам (громадянам України) передано у власність земельні ділянки для індивідуального дачного будівництва, які межують із земельними ділянками дачного кооперативу та підлягають, на думку позивача, виділенню у власність чи користування саме кооперативу. Крім того, за позицією позивача, оскаржуваними розпорядженнями порушені його права на володіння вже існуючими земельними ділянками, оскільки земельні ділянки, що передані фізичним особам, частково накладаються на земельні ділянки членів дачного кооперативу.
Таким чином, спір у справі, що розглядається, стосується права власності на земельні ділянки фізичних осіб, яке підтверджується державними актами на право власності, тобто цивільного права, а тому правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються нормами цивільного права.
При тому у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після своєї реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку не адміністративної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
Аналіз зазначених обставин справи дає підстави ВП ВС вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу місцевого самоврядування, а стосується захисту його приватних інтересів.
За правилами пункту 1 частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з пунктом 10 частини 1 статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом положень статті 152 ЗК України власник або землекористувач земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» висловлено думку, що термін «суд, встановлений законом» у частині 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
З огляду на наведене та ураховуючи суть спірних правовідносин, ВП ВС дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, за правилами якого можливий одночасний розгляд вимог про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування, а також захисту приватного права позивача як власника земельної ділянки.
Аналогічну правову позиці висловлено у постанові ВП ВС від 21 березня 2018 року у справі № 184/2470/13.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75068889
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». ЄСПЛ дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України (тут і далі – у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
На підставі пункту 7 частини 1 статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно із частиною 2 статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Пунктом 1 частини 2 статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, спрямованим на поновлення порушеного відповідачем права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованою в адміністративних межах сільради. Отже, цей позов подано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин.
Крім того, із матеріалів справи вбачається, що 14 жовтня 2014 року між ГУ Держземагентства та ОСОБА_6 було укладено договір оренди спірної земельної ділянки площею 37,7946 га, який зареєстровано у реєстраційній службі.
За правилами пункту 1 частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Ураховуючи, що цей позов спрямовано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин, а також з огляду на факт існування договору оренди спірної земельної ділянки, укладеного між ГУ Держземагентства і третьою особою у справі ОСОБА_6, ВП ВС дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, оскільки поглинається спором про право, а отже залежно від суб'єктного складу сторін має вирішуватися судами за правилами цивільного або господарського судочинства.
Крім того, визнання протиправним скасування оскаржених наказів і скасування державної реєстрації вказаного договору оренди не призведе до поновлення прав ФОП ОСОБА_5, адже договір оренди спірної земельної ділянки, укладений між ГУ Держземагентства та ОСОБА_6, залишиться чинним, а тому поновити своє порушене право щодо користування вказаною земельною ділянкою позивач може шляхом звернення до суду в порядку цивільного (господарського) судочинства.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі та обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74188634
Позов мотивовано тим, що спірна земельна ділянка є частиною земельної ділянки загальною площею 1687,9 га, розташованої на території міськради, належної позивачу на праві постійного користування згідно з державним актом від 19 лютого 1996 року (як правонаступнику ВАТ, яке є правонаступником радгоспу), тому передача її у власність ОСОБА_5 є незаконною, а оспорюваний наказ – недійсним.
Відповідно до частини 1 статті 1 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац 2 частини 1 статті 2 ГПК України (у згаданій редакції).
Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України (у вказаній редакції), за змістом пунктів 1, 6 частини 1 якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, і справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ГПК України викладено в новій редакції.
ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 6, 10, 15 частини 1 статті 20 цього Кодексу).
Натомість відповідно до частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), положення якої кореспондуються із частиною 1 статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Разом із тим згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Аналогічну норму закріплено в частині 1 статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС.
Відтак, до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників є суб'єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
При цьому визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням наявного приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Згідно із частинами 1 та 4 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини 2 статті 16 ЦК України).
Водночас правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами ЗК України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.
Згідно з частинами 2 та 3 статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно з частиною 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Порядок набуття права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності громадянами та юридичними особами передбачено вказаною нормою та статтями 118, 122 ЗК України. При цьому порядок паювання земель та виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) встановлено відповідно Указом Президента від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» і Законом України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».
Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку позовну вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
З огляду на те, що позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру, яким надано земельну ділянку у власність фізичній особі, скасування державної реєстрації відповідного права власності та запису у поземельній книзі, такий спір є приватноправовим і за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов'язки цієї фізичної особи.
При цьому доводи суду апеляційної інстанції, що власник спірної земельної ділянки (фізична особа) не був зазначений позивачем під час подання позову як відповідач, оскільки спірна земельна ділянка не була виділена в натурі на місцевості й знаходиться у володінні та користуванні товариства, не можуть бути підставою для розгляду спору господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо стосується прав і обов'язків такої фізичної особи.
Зважаючи на характер правовідносин у цій справі, ВП ВС вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства.
Отже, за змістом статей 1, 2, 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності.
Згідно з частиною 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, проте предмет спору в яких безпосередньо стосується прав і обов'язків фізичних осіб, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74266482
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ «Обухівське» посилається на обставини, відповідно до яких:
– згідно з державним актом на право постійного користування землею від 13 лютого 1996 року, виданим сільрадою та зареєстрованим у книзі записів державних актів на право постійного користування землею, Радгоспу-комбінату «Обухівський» було передано в користування 1327 га землі в межах плану користування для сільськогосподарського виробництва;
– відповідно до пункту 1 Статуту ПАТ «Обухівське» це товариство є правонаступником ВАТ «Обухівське», заснованого рішенням регіонального відділення Фонду державного майна України від 05 травня 2006 року шляхом перетворення ДП «Радгосп-комбінат «Обухівський» на ВАТ «Обухівське» відповідно до законів України «Про приватизацію державного майна» та «Про господарські товариства»;
– позивач є законним землекористувачем земель сільськогосподарського призначення державної власності, що знаходиться на території сільради в межах плану користування, що посвідчено актом на право постійного користування від 13 лютого 1996 року, на підставі пункту 2 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Державний земельний кадастр»;
– ГУ Держгеокадастру 12 березня 2016 року видало наказ про надання земельної ділянки у власність, на підставі якого 25 березня 2016 року проведено реєстрацію права власності ОСОБА_8 на земельну ділянку, кадастровий НОМЕР_1, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;
– земельна ділянка, кадастровий НОМЕР_1, є частиною земельної ділянки, що належить позивачу відповідно до державного акта на право постійного користування землею від 13 лютого 1996 року, виданого сільрадою;
– видаючи оспорюваний наказ, відповідач порушив право постійного користування позивача земельною ділянкою на підставі чинного державного акта на право постійного користування землею від 13 лютого 1996 року, оскільки згідно зі статтею 116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Стаття 141 ЗК України передбачає припинення права користування земельною ділянкою, зокрема в разі добровільної відмови від права користування земельною ділянкою або вилучення земельної ділянки, яке в будь-якому випадку має здійснюватися шляхом прийняття уповноваженим органом відповідного рішення. Без добровільної відмови позивача та/або рішення про вилучення земельної ділянки оспорюваний наказ прийнятий усупереч чинному законодавству та порушує право користування земельною ділянкою позивача, а відтак має бути визнаний недійсним.
Відповідно до частини 1 статті 1 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац 2 частини 1 статті 2 ГПК України у згаданій редакції).
Підвідомчість господарських справ установлено статтею 12 ГПК України (у вказаній редакції), за змістом пункту 6 частини 1 якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ГПК України викладено в новій редакції.
ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 6, 10, 15 частини 1 статті 20 цього Кодексу).
Натомість відповідно до частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), положення якої кореспондуються із частиною 1 статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Разом з тим згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Аналогічну норму закріплено в частині 1 статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС.
Таким чином, до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників є суб'єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
При цьому визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням наявного приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, обставин у справі.
Згідно з частинами 1 та 4 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини 2 статті 16 ЦК України).
Водночас правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами ЗК України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.
Згідно із частинами 2 та 3 статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно із частиною 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Порядок набуття права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності громадянами та юридичними особами передбачено вказаною статтею та статтями 118, 122 ЗК України. При цьому порядок паювання земель та виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) установлено відповідно Указом Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» і Законом України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».
Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного права особи (зокрема права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
Ураховуючи, що позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру від 12 березня 2016 року про надання земельної ділянки у власність ОСОБА_8 та скасування в поземельній книзі запису про надання земельної ділянки, кадастровий НОМЕР_1, у приватну власність, такий спір є приватноправовим і за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов'язки цієї фізичної особи.
При цьому доводи суду апеляційної інстанції, що власник спірної земельної ділянки (фізична особа) не був зазначений позивачем під час подання позову як відповідач, оскільки спірна земельна ділянка не була виділена в натурі на місцевості й знаходиться у володінні та користуванні ПАТ «Обухівське», не можуть бути підставою для розгляду спору господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо стосується прав і обов'язків такої фізичної особи.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74188516
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і спір виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Відповідно до частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини 4 статті 11 ЦК України у випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Отже, рішення суб'єктів владних повноважень, до яких належать, зокрема, органи місцевого самоврядування, можуть бути підставою виникнення/припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до пункту 10 частини 2 статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Згідно з частиною 1 статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.
Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний із реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів.
Таким чином, при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Тобто рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним можуть розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку позовна вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного речового права особи (наприклад, права користування земельною ділянкою), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору.
Із доводів позивача, змісту позовних вимог та встановлених у цій справі обставин убачається, що ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду за захистом свого права на безпечне для життя і здоров'я довкілля, яке, на його думку, порушено у зв'язку передачею ОСОБА_7 для ведення фермерського господарства в оренду земельної ділянки, на якій орендар здійснює будівництво відгодівельного свинокомплексу.
Оскаржуваний наказ про затвердження проекту документації із землеустрою та передачу в оренду земельної ділянки вичерпав свою дію у зв'язку з його виконанням та виникненням у ОСОБА_7 на підставі укладеного із відповідачем договору оренди права користування земельною ділянкою.
Таким чином, цей спір стосується приватноправових відносин, адже існує речове право ОСОБА_7 на земельну ділянку, що виникло в результаті та після реалізації наказу, і вирішення питання правомірності набуття цією фізичною особою такого права, як і питання щодо порушення прав позивача внаслідок неправомірного використання земельної ділянки, має здійснюватися в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73952241
Відповідно до частини 1 статті 1 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац 2 частини 1 статті 2 ГПК України (у згаданій редакції).
Підвідомчість господарських справ встановлена статтею 12 ГПК України (у вказаній редакції), за змістом пунктів 1, 6 частини 1 якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, і справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ГПК України викладено в новій редакції.
ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 6, 10, 15 частини 1 статті 20 цього Кодексу).
Натомість відповідно до частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), положення якої кореспондуються із частиною 1 статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Разом з тим згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Аналогічну норму закріплено у частині 1 статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС.
Аналіз наведених норм права свідчить про те, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників є суб'єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
Натомість визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням наявного приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Згідно із частинами 1 та 4 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини 2 статті 16 ЦК України).
Водночас правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами ЗК України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.
Згідно із частинами 2 та 3 статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно із частиною 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Порядок набуття права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності громадянами та юридичними особами передбачено вказаною статтею та статтями 118, 122 ЗК України.
Системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
Ураховуючи, що позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру, яким затверджено проект землеустрою та надано земельну ділянку із земель державної власності у власність фізичній особі, такий спір є приватноправовим і за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов'язки цієї фізичної особи. При цьому сама лише обставина, що власник спірної земельної ділянки (фізична особа) не був зазначений позивачем під час подання позову як відповідач, не могла бути підставою для розгляду спору господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо стосується прав і обов'язків такої особи.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74064890
У статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге – суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
Відповідно до частини 1 статті 5 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Отже, одним з учасників адміністративного спору є суб'єкт владних повноважень – орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства.
Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, зазначив, що вказаний спір про передачу в постійне користування земельної ділянки під будівництво очисних споруд стосується здійснення органом місцевого самоврядування владних повноважень, адже цю земельну ділянку не було передано суб'єкту господарювання.
Під час вирішення питання щодо компетенції суду слід урахувати суб'єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб'єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і кінцеву мету пред'явлення позову. За своїм змістом земельний спір, що виник унаслідок користування та розпорядження органом місцевого самоврядування земельною ділянкою комунальної власності, є складним і комплексним із правової точки зору. Під час прийняття рішення про передачу земельної ділянки у власність ці органи, з одного боку, перебувають у статусі суб'єкта владних повноважень, а з іншого – реалізують право власності на землю територіальної громади. Крім того, таке рішення як правовий акт індивідуальної дії є підставою, з якої виникає речове право власності чи користування землею в суб'єктів приватного права.
За змістом частини 1 статті 374 ЦК України та статті 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності.
Статтею 12 ЗК України передбачено, що до повноважень селищних рад у галузі земельних відносин на території селищ належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад міст; організація землеустрою; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
У частині 1 статті 122 ЗК України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Таким чином, реалізовуючи вказані вище повноваження з передачі у постійне користування землі землекористувачу та приймаючи оскаржувані рішення, селищна рада діяла як орган місцевого самоврядування, реалізувала свої владні повноваження, визначивши себе як юридичну особу – постійного користувача конкретної земельної ділянки із цільовим призначенням для будівництва й експлуатації очисних споруд, набула статусу учасника цивільно-правових відносин з приводу вирішення земельного спору, у тому числі й встановлення межі земельної ділянки, яку передано в постійне користування іншій особі, а також щодо порядку встановлення та зміни цільового призначення цієї земельної ділянки.
За змістом статті 96 ЗК України землекористувачі зобов'язані, зокрема, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.
Згідно із частинами 1, 2 статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).
У статті 104 ЗК України визначено, що власники та землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше.
Відповідно до частини 1 статті 106 ЗК України власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними.
Крім того, статтею 152 ЗК України передбачено способи захисту прав на земельні ділянки. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Звертаючись до суду, позивачі вказували в позовній заяві, що використання відповідачем виділеної йому під будівництво очисних споруд земельної ділянки за АДРЕСА_1 призведе до шкідливого впливу на них та земельні ділянки, які перебувають у їх користуванні.
При цьому ОСОБА_3 зазначала про те, що селищна рада не визнає та порушує унаслідок накладення меж її право суміжного землекористувача земельною ділянкою площею 0,0906 га, яку наразі включено до відведеної відповідачу земельної ділянки.
У цьому випадку предметом спору є порушення права користування земельними ділянками та запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення цивільних прав, а позивачі як користувачі сусідніх земельних ділянок вправі порушувати питання про захист цих прав, зокрема щодо законності передачі без зміни цільового призначення земельної ділянки, що розташована поруч, у користування іншої особи.
Тобто захист цивільного приватного права є домінуючим у вказаному спорі, а правовідносини після вирішення питання про передачу земельної ділянки у постійне користування перейшли із публічно-правової до приватноправової площини.
Отже, підстав для визначення спору як адміністративного немає, оскільки статті 103, 104 ЗК України передбачають для захисту прав та інтересів користувача земельної ділянки від шкідливого впливу дій сусіда спосіб захисту у вигляді вимоги припинення такої діяльності, а також відновлення становища, яке існувало до порушення (стаття 15, пункт 4 частини 2 статті 16 ЦК України).
Таким чином, у позивачів виникли відповідні цивільні права, які підлягають судовому захисту в порядку цивільного судочинства. У цьому випадку виник спір про право, а не спір між фізичною особою та суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, а тому цей спір не є публічно-правовим і належить до цивільної юрисдикції.
Водночас сама по собі відсутність у матеріалах справи правовстановлюючих документів на ім'я інших (не ОСОБА_3) позивачів не вказує на належність згаданого спору до компетенції адміністративних судів та не може бути правовою підставою для закриття провадження у справі, оскільки згідно зі статтею 15 ЦК України суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб і які саме ці права та інтереси, а залежно від установленого – вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
З огляду на викладені обставини ВП ВС може зробити правовий висновок про те, що саме суть правовідносин (зміст та характер спору) є вирішальною під час віднесення справи до цивільної чи адміністративної юрисдикції, а не суб'єктний склад та участь суб'єкта владних повноважень, який сам по собі не визначає спір як публічно-правовий і не відносить до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за його участю.
До того ж, публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим однією із визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи особистого немайнового права та інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73837594
До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Предметом спору в цій справі є рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки в оренду юридичній особі, яка, на думку позивача, набула таке право оренди неправомірно, оскільки юридична особа, користуючись спірною земельною ділянкою на умовах оренди, порушує його право на безоплатне отримання у власність частини (0,10 га) цієї земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для індивідуального дачного будівництва відповідно до частини 6 статті 118 ЗК України.
Слід зазначити, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
Відповідно до статті 5 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) одним із принципів земельного законодавства є забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.
ВП ВС дійшла висновку, що у справі, яка розглядається, орган місцевого самоврядування, реалізуючи право розпорядження земельною ділянкою, відповідно до статті 5 ЗК України має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими він вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто є рівноправним суб'єктом земельних відносин. У цьому спорі учасники земельних правовідносин не підпорядковані один одному, а отже, суб'єкт владних повноважень – орган місцевого самоврядування – владних управлінських функцій не здійснював.
Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено ВСУ, зокрема у постанові від 01 жовтня 2013 року у справі
№ 21-345а13, і ВП ВС не вбачає правових підстав відступати від неї.
Аналіз зазначених обставин справи дає підстави ВП ВС вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів місцевого самоврядування, а стосується захисту його приватних інтересів шляхом припинення цивільних прав і обов'язків іншої особи.
Зазначене унеможливлює оцінку відносин сторін у цій справі як таких, що ґрунтуються на управлінських чи контролюючих функціях однієї сторони стосовно іншої, отже ця справа не має визначених КАС України ознак адміністративного позову.
З огляду на наведене ВП ВС дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає такі висновки суду апеляційної інстанції помилковими, оскільки цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, за правилами якого можливий одночасний розгляд вимог про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування, а також визнання недійсним договору оренди, укладеного на підставі такого незаконного рішення.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73598900
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція – це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Згідно з частиною 1 статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.
Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Аналогічну норму закріплено і в частині 1 статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 КАС України).
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі та обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.
Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію – визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, із яких виник спір.
У справі, яка розглядається, суди встановили, що ОСОБА_10, спадкоємцем якої є ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_8 у 1998 році набули право власності на нерухоме майно (водозабірну свердловину, водонапірну башту та насосну станцію), яке знаходиться на земельній ділянці, щодо якої виник спір, а відтак набули право користування земельною ділянкою під належними їм спорудами відповідно до принципу цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, закріпленого у статті 30 ЗК України 1990 року (чинного на час укладення договорів купівлі-продажу нерухомого майна), за правилами частини 1 якої при переході права власності на будівлю і споруду разом із цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження – будівлі та споруди.
У договорі купівлі-продажу долю земельної ділянки не визначено.
Згідно з частиною 2 статті 134 ЗК України 2001 року (в редакції, чинній на момент прийняття рішення селищною радою про продаж земельної ділянки, щодо якої виник спір, та укладення договору купівлі-продажу цієї земельної ділянки для обслуговування майнового комплексу цеху безалкогольних напоїв на території селища за АДРЕСА_1) не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.
Відповідно до частини 2 статті 128 ЗК України 2001 року громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради чи державного органу приватизації. У заяві (клопотанні) зазначаються місце розташування земельної ділянки, її цільове призначення, розміри та площа, а також згода на укладення договору про оплату авансового внеску в рахунок оплати ціни земельної ділянки.
До заяви (клопотання) додаються:
а) документ, що посвідчує право користування земельною ділянкою (у разі його наявності), та документи, що посвідчують право власності на нерухоме майно (будівлі та споруди), розташоване на цій земельній ділянці (у разі наявності на земельній ділянці будівель, споруд);
б) копія установчих документів для юридичної особи, а для громадянина – копія документа, що посвідчує особу;
в) свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності у разі продажу земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності.
Оскільки на момент прийняття оспорюваних рішення селищної ради та договору купівлі-продажу цієї земельної ділянки, укладеного між селищною радою і товариством, на зазначеній земельній ділянці перебували об'єкти нерухомості (насосна, водонапірна башта, водозабірна свердловина), які належать на праві власності трьом фізичним особам, у тому числі й позивачу, а сама земельна ділянка перебувала у правомірному користуванні зазначених осіб, селищна рада не мала права продавати цю земельну ділянку без з'ясування її правового статусу та забезпечення прав власників об'єктів нерухомого майна.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій, про перегляд яких подано касаційну скаргу, ухвалено щодо прийнятих суб'єктом владних повноважень рішень про продаж земельної ділянки, яка перебувала у правомірному користуванні (тобто ненормативних актів, які вичерпують свою дію після їх реалізації), відносно яких існує спір про право цивільне, в межах якого виникли й питання, пов'язані з укладеним договором купівлі-продажу земельної ділянки, та державної реєстрації права власності на цю землю.
З урахуванням наведеного ВП ВС вважає, що вказаний спір належить до юрисдикції загальних судів. Суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи справу по суті в порядку цивільного судочинства, правильно визначили юрисдикцію спору відповідно до вимог ЦПК України, а відтак, у даному випадку вони є судом, «встановленим законом» у розумінні статті 6 Конвенції.
Щодо доводів касаційної скарги стосовно нез'ясування кола осіб, які мають бути залучені до участі у розгляді справи, зокрема товариства, відносно якого приймалося спірне рішення селищної ради, ВП ВС вважає, що апеляційний суд дослідив вказаний довід, який зазначався і в апеляційній скарзі, та встановив, що товариство ліквідовано, про що вчинено державну реєстрацію припинення юридичної особи 06 вересня 2013 року.
Також судом апеляційної інстанції досліджено доводи ОСОБА_4, який подавав апеляційну скаргу, аналогічні доводи містить і касаційна скарга, подана його представником, щодо ненадання належних доказів на підтвердження позовних вимог. Вказано, що судом першої інстанції такі докази досліджувалися, їм надано відповідну правову оцінку.
Крім того, відповідно до вимог частини 1 статті 400 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Інші доводи касаційної скарги щодо встановлення фактичних обставин справи та дослідження доказів, були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції, їм надано оцінку в ухвалі апеляційного суду, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати нові обставини та переоцінювати надані докази.
Щодо висновків суду першої інстанції про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, ВП ВС керується тим, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина 1 статті 203, частина 1 статті 215 ЦК України).
Згідно з частинами 2 та 3 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв'язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.
При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2−4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції встановив факт ліквідації товариства на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій. При цьому суди встановили, що земельна ділянка, на якій у тому числі розташовано споруди, належні на праві власності ОСОБА_10, ОСОБА_6 та ОСОБА_8, відчужена товариству ОСОБА_4, чим порушено права співвласників нерухомого майна як землекористувачів.
З огляду на наведене ВП ВС вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що ухвалені із додержанням норм матеріального і процесуального права.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73565910
На думку позивача, передача земельної ділянки за АДРЕСА_2 в оренду товариству-1, а в подальшому товариству-2, порушує його права та законні інтереси щодо володіння, користування і розпорядження гаражем НОМЕР_2 та право користування земельною ділянкою, на якій він розташований. У зв'язку із цим ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України (тут і далі – у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
На підставі пункту 7 частини 1 статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно із частиною 2 статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Пунктом 1 частини 2 статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання протиправними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, якими передано третій особі у справі земельну ділянку розміром 2 096 м2 за АДРЕСА_2.
При цьому на підставі оскаржених ОСОБА_5 рішень відповідача між міськрадою та третьою особою у справі укладено договір, об'єктом якого є вказана земельна ділянка.
Проте у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.
КСУ в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
Отже, прийняті відповідачем рішення про передачу третій особі в оренду земельної ділянки є ненормативними актами органу місцевого самоврядування, які вичерпали свою дію внаслідок їх виконання. Скасування цих рішень не породжує наслідків для орендаря земельної ділянки, оскільки у зв'язку з укладенням договору оренди земельної ділянки виникли правовідносини, пов'язані із реалізацією права користування земельною ділянкою. У такому випадку захист порушеного права залежно від суб'єктного складу сторін має вирішуватися за нормами цивільного (господарського) судочинства.
За правилами пункту 1 частини 1 статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушеного, на думку позивача, права власності на гараж та права користування земельною ділянкою, на якій розташовано цей гараж, ВП ВС дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладено у постанові ВСУ від 06 жовтня 2015 року у справі
№ 21-1306а15, і ВП ВС не вбачає правових підстав відступити від цього висновку.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі та обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини 1 статті 6 Конвенції.
Відповідно до частини 3 статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
На підставі абзацу 1 частини 1 статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73188748
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що міськрада розпорядженням від 12 березня 2002 року передала автостоянку «Волна» в експлуатацію організації ветеранів. Цим розпорядженням було доручено раді ветеранів та раді автостоянки «Волна» вирішувати всі питання щодо експлуатації автостоянки. З метою організації та впорядкування діяльності автостоянки її члени вирішили об'єднатися у громадську організацію та 15 травня 2002 року отримали свідоцтво про реєстрацію Громадської організації «Автостоянка «Волна». Позивачу стало відомо, що міськрада прийняла рішення, згідно з якими частину земельної ділянки, на якій знаходиться автостоянка, передано у приватну власність громадянам, що ніколи не були членами Громадської організації «Автостоянка «Волна».
Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (частини 1 і 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції).
Разом з тим відповідно до частини 2 статті 4, пункту 1 частини 2 статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» визначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 КАС України в указаній редакції).
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Згідно зі статтею 12 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Статтею 118 ЗК України встановлено підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність та користування громадян і визначено органи, уповноважені розглядати ці питання.
Аналізуючи зазначені норми, можна дійти висновку, що для передачі земельної ділянки безоплатно у власність зацікавлена особа звертається до відповідних органів із заявою, указуючи розмір цієї земельної ділянка та мету використання, за результатами розгляду якої визначені в ЗК України органи в місячний строк розглядають проект відведення та приймають рішення про передачу земельної ділянки у власність.
Тобто в разі прийняття органом місцевого самоврядування рішення про передачу земельних ділянок у власність, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.
Таким чином, якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору.
У справі, яка розглядається, позивач звернувся до суду із позовом про захист свого інтересу, порушеного, на його думку, міськрадою шляхом прийняття рішень щодо відведення та передачі у приватну власність земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків третім особам у справі.
Суд установив, що третя особа ОСОБА_5 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, виділену рішенням міськради від 28 січня 2005 року.
Тобто у третьої особи є речове право на земельну ділянку, рішення щодо якої прийняла міськрада.
Таку правову позицію викладено у постанові ВСУ від 01 червня 2016 року у справі № 569/23686/13а, і ВП ВС не вбачає правових підстав відступити від цієї позиції.
Частиною 1 статті 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» указав, що фраза «судом, установленим законом» поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» (заява № 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін «суд, встановлений законом» у частині 1 статті 6 згаданої Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73081988
У позовній заяві ОСОБА_9 посилається на порушення своїх цивільних прав як користувача земельної ділянки та співвласника будинку. Зазначає, що будівництво гаража ОСОБА_13 здійснила із захопленням земельної ділянки спільного користування, без згоди інших співвласників, що, на думку позивача, порушило його право власника. Отже, змістом позовних вимог у цій справі є захист права власності або речового права.
Захист прав власника, у тому числі від порушень, не пов'язаних із позбавленням права володіння, передбачений главою 29 ЦК України. Такі ж можливості щодо захисту своїх майнових прав має особа, що володіє речовими правами на чуже майно, відповідно до статті 396 цього Кодексу.
Позивач не вступав із міськрадою в адміністративні правовідносини, а порушення своїх прав мотивує не безпосередньо діями суб'єкта владних повноважень в адміністративних відносинах щодо нього, а діями відповідача ОСОБА_13, що мали прояв у порушенні, на думку позивача, його прав.
Отже, оскарження відповідних актів і дій міськради у цьому випадку не має на меті захисту прав позивача як учасника адміністративних правовідносин, а є зверненням щодо захисту його речових прав.
Тому, на думку ВП ВС, не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства заявлені одночасно із вимогою про знесення гаража і вимоги про визнання незаконними дій міськради при наданні документів на будівництво гаража та скасування будівельного паспорта на цей об'єкт.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості та забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення КСУ від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
Згідно з частиною 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що ефективний засіб правового захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату, а ухвалення рішень, які безпосередньо не призводять до змін в обсязі прав, та забезпечення їх примусової реалізації не відповідає змісту цього поняття.
Спори щодо права власності за своєю природною є спорами про речове право, захист якого здійснюється в порядку цивільного судочинства.
Таким чином, суди дійшли правильного висновку, що заявлені у справі вимоги підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73054711
Товариство звернулося до міського суду з позовом до райдержадміністрації, в якому просило: скасувати розпорядження; зобов'язати утриматись від виділення земельних ділянок у межах гірничого відводу.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ термін «встановлений законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей ЄСПЛ дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Отже, поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Стаття 2 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Пункт 1 частини 1 статті 3 КАС України у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
За правилами частини 1 статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 КАС України у редакції, чинній на час вирішення цієї справи).
Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
Разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду – його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
За правилами пункту 1 частини 1 статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Спір у справі, що розглядається, стосується права власності третіх фізичних осіб на земельні ділянки, яке підтверджується державними актами на право власності на земельні ділянки.
Тобто оскаржувані ненормативні акти суб'єкта владних повноважень вичерпали свою дію у зв'язку з їх реалізацією. Таким чином, виник спір про цивільне право, і подальше оспорювання права власності на спірні земельні ділянки не має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей встановлювати (визнавати) належність права власності на земельні ділянки.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/72850795
До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Судом установлено, що підставою оскарження рішення сільради є доводи позивача про те, що цим рішенням порушується його право власності на частину земельної ділянки площею 0,0324 га (межі перетинання земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_4).
КСУ в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні – це акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.
Органи місцевого самоврядування можуть бути як суб'єктами приватних правовідносин, так і суб'єктами публічних правовідносин. Причому правовий статус державних чи місцевих органів влади визначається виключно нормами публічного права, незалежно від того, які права публічно-правового характеру (цивільні чи публічні) вони мають намір реалізувати.
Статтею 80 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, установлено, що суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності.
За змістом статей 2 та 5 ЗК України органи місцевого самоврядування при здійсненні повноважень власника землі є рівноправним суб'єктом земельних відносин.
ВП ВС звертає увагу, що у відносинах, які склалися між учасниками справи, сільрада як власник землі вільна у виборі суб'єкта щодо передачі земельної ділянки в приватну власність у порядку, визначеному законом та не здійснює при цьому владні управлінські функції. Тому предметом позову є саме перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно розпорядження землею та передачі відповідних прав щодо неї, що не є предметом розгляду за правилами КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74505957
До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні врахувати суб'єктний склад спірних правовідносин, учасником яких є суб'єкт владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і мету пред'явлення позову.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Тобто спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» наділені значними повноваженнями у різних галузях, зокрема у сфері бюджету та фінансів, соціально-економічного і культурного розвитку, у сфері управління комунальною власністю, в галузі житлово-комунального господарства, у сфері регулювання земельних відносин, соціального захисту населення тощо. Реалізуючи зазначені повноваження, органи місцевого самоврядування наділені правом приймати управлінські рішення.
Статтею 1 Закону № 280/97-ВР наведено визначення виконавчих органів рад, згідно з яким ці органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.
Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону № 280/97-ВР установлено, що до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин. Також статтею 12 ЗК України визначено повноваження сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів, до яких, зокрема, належать: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; організація землеустрою; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Отже, органи місцевого самоврядування у вказаних правових відносинах є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції.
Відповідний висновок міститься у Рішенні КСУ від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням ВАСУ щодо офіційного тлумачення положень частини 1 статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України, пункту 1 частини 1 статті 17 КАС України, у якому визначено, що вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень щодо оскаржень його рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі та стверджуючи про приватноправовий характер спору, суд першої інстанції, із висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, керувався тим, що спір у справі стосується виникнення та набуття права на користування земельною ділянкою, а тому оскаржуване рішення є реалізацією волі власника на відчуження належної йому земельної ділянки.
Однак ВП ВС не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Спірними рішеннями міськрада виділила земельну ділянку, розташовану в межах міста, для будівництва та обслуговування будівель закладів комунального обслуговування (для проектування кладовища у місті за АДРЕСА_1) департаменту (виконавчому органу міськради) без передачі цієї земельної ділянки фізичним чи юридичним особам. Тобто така земельна ділянка залишилася у користуванні територіальної громади.
Предметом спору в цій справі є скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у постійне користування виконавчому органу міськради для проектування на ній кладовища, тому що таке рішення, на думку позивачів, прийнято з порушенням екологічних умов, вимог водного та земельного законодавства, всупереч санітарним правилам і нормам, оскільки земельна ділянка, відведена під кладовище, розташована біля річки та слугує джерелом централізованого водопостачання на території області, а це може завдати негативних наслідків мешканцям територіальної громади.
При цьому позивачі посилались на те, що міськрада та виконком міськради всупереч Закону України від 25 червня 1991 року № 1264-ХІІ «Про охорону навколишнього природного середовища» не залучали громадян та жителів міста до участі у вирішені питання щодо цільового призначення переданої у постійне користування ділянки.
Оскаржуване рішення також зачіпає інтереси іншої територіальної громади, оскільки річка проходить і через інший населений пункт.
Конституцією України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (частина 1 статті 144 Конституції України).
На основі цього положення Конституції України в Законі № 280/97-ВР визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (частина 1 статті 59 цього Закону).
КСУ дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти (Рішення КСУ від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009).
Актами нормативно-правового характеру є локальні документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують обов'язкові для виконання на певній території правила поведінки. Такі акти не стосуються якогось одного суб'єкта правовідносин і розраховані на багаторазове застосування.
Ненормативними актами є індивідуально-правові акти, які є юридичними фактами, на підставі яких у фізичних осіб та юридичних осіб приватного права виникають, змінюються або припиняються конкретні права та обов'язки. Такі акти стосуються конкретних суб'єктів правовідносин (фізичних осіб та/чи юридичних осіб приватного права) і розраховані на одноразове застосування.
З огляду на наведене ВП ВС вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки правовідносини, які склалися між учасниками цієї справи, не пов'язані із вибуттям земель із комунальної власності, а стосуються оскарження фізичними особами законності рішення щодо відведення земельної ділянки для потреб та з метою захисту суспільних інтересів територіальної громади, тому питання щодо законності та обґрунтованості цього рішення, яке має ознаки саме нормативного акта органу місцевого самоврядування, належить до компетенції адміністративних судів.
Крім того, оскаржуване рішення міськради не порушує приватні права позивачів, а тому ознак приватноправового характеру, що підлягають захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, не має. Тобто в цій справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські дії та рішення органу місцевого самоврядування, спрямовані на вирішення суспільних потреб територіальної громади.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74121027
Відповідно до статті 1 ГПК України (в редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження у справі) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно із частиною 2 статті 4 ГПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яка є чинною на час розгляду справи ВП ВС, юридичні особи та ФОП, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
За змістом частин 1–3 статті 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва – підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів.
При вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 ГК України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і по-друге, спору про право, що виникає із відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
З урахуванням викладеного ВП ВС дійшла висновку, що підприємства, установи, організації, які є суб'єктами некомерційної господарської діяльності, відповідно до частини 1 статті 1 ГПК України (у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження у справі) мають право звертатися до господарського суду.
Саме такий правовий висновок викладено у постанові ВП ВС від 18 квітня 2018 року у справі № 904/2796/17 (провадження № 12-26гс18), якою ВП ВС відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові ВСУ від 30 березня 2016 року у справі № 915/175/15 (провадження № 3-158гс16).
Законом України від 10 липня 2003 року № 1087-IV «Про кооперацію» визначено, що кооператив – це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування (абзац 3 частини 1 статті 2).
За змістом абзацу 5 частини 1 статті 2 Закону № 1087-IV обслуговуючий кооператив – це кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності.
Частиною 5 статті 23 Закону № 1087-IV встановлено, що виробничі кооперативи провадять господарську діяльність з метою одержання прибутку. Інші кооперативи надають послуги своїм членам, не маючи на меті одержання прибутку.
Отже, позивач – обслуговуючий кооператив, який є юридичною особою та суб'єктом господарювання, має право на звернення до господарського суду з позовом незалежно від того, здійснює він комерційну чи некомерційну господарську діяльність.
Згідно з частиною 1 статті 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Аналогічну норму закріплено у частині 1 статті 19 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII).
Відповідно до пунктів 1, 6 статті 12 ГПК України (в редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження у справі) господарським судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду, спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції КСУ та адміністративних судів, інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у справі в порядку цивільного судочинства, зазначивши, що такий спір підлягає розгляду за правилами господарського провадження з огляду на те, що сторони спірних правовідносин є юридичними особами, а спір між ними виник із їх господарської діяльності.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78426396
Використання земельної ділянки фізичною особою не пов'язується з її державною реєстрацією як підприємця. Наявність такого статусу не може свідчити про те, що ФОП виступає у такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо використання земельної ділянки. Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах з користування земельною ділянкою та у правовідносинах щодо замовлення документації із землеустрою
2. Позовні вимоги обґрунтовано необхідністю захисту свого права постійного користування спірною земельною ділянкою, яке позивач вважає порушеним у зв'язку з прийняттям цих рішень.
29. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині оскарження рішення про передачу спірної земельної ділянки в оренду, оскільки такий спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, виходячи з таких міркувань.
30. Так, рішенням виконавчого комітету Ради від 25 липня 2001 року № 38 «Про виділення земельної ділянки в довгострокове користування п. ОСОБА_1. жителю АДРЕСА_1» виділено ОСОБА_1, що мешкає за адресою: АДРЕСА_1, вищевказану земельну ділянку в користування строком на 25 років на АДРЕСА_2, ліва сторона по ходу кілометрів, розміром 0,028 га (а. с. 74, т. 1).
31. Як убачається з цього рішення та встановлено судом апеляційної інстанції, земельну ділянку виділено ОСОБА_1 саме як фізичній особі, а не як ФОП. Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань № 22101961 від 18 липня 2016 року ФОП ОСОБА_1 зареєстрований лише 18 серпня 2003 року, тобто після прийняття оскаржуваного рішення (а. с. 100 - 102, т. 1).
32. Втім, у раніше ухвалених постановах у подібних спірних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду зазначила, що використання земельної ділянки фізичною особою не пов'язується з її державною реєстрацією як підприємця. Крім того, наявність такого статусу не може свідчити про те, що ФОП виступає у такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо використання земельної ділянки. Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах з користування земельною ділянкою та у правовідносинах щодо замовлення документації із землеустрою (постанови від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 749/230/15-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 904/1182/17).
33. Оскільки на час прийняття оскаржуваного рішення ОСОБА_1 не мав статусу ФОП, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог щодо визнання незаконним і скасування рішення виконавчого комітету Ради від 25 липня 2001 року № 38 «Про виділення земельної ділянки в довгострокове користування п. ОСОБА_1. жителю АДРЕСА_1». З огляду на суб'єктний склад правовідносин, спір в цій частині має розглядатися в порядку цивільного судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78376916
Догoвір оренди приміщення укладено для ведення підприємницької діяльності - розміщення зоомагазину, це приміщення використовувалось для підприємницької діяльності як відповідачем, так і позивачем. Тобто між сторонами позовного провадження існували правовідносини, які притаманні господарській діяльності, господарським правовідносинам.
27. Одним з доводів касаційної скарги Воробйова А. О. є посилання на порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил суб'єктної юрисдикції, оскільки оскаржуваний договір укладено фізичною особою, а не приватним підприємцем, а отже, такий спір повинен розглядатися у порядку цивільного судочинства.
28. Визначення юрисдикції спору має важливе значення для практичної реалізації принципу доступу до правосуддя.
29. Судами було встановлено, що між відповідачем - приватним підприємцем Воробйовим А. О. як орендодавцем та позивачем як орендарем було укладено Договір.
32. Згідно з частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
33. Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
34. У статті 25 цього Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.
35. У статті 26 Цивільного кодексу України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.
36. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 Цивільного кодексу України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
37. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус «фізична особа - підприємець» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
38. Відповідно до вимог статті 15 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, зокрема, щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
42. Судами попередніх інстанцій встановлено, що і позивач, і відповідач на момент звернення з позовом до суду зареєстровані як фізичні особи-підприємці, що підтверджується витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
43. Крім того, предметом спору є нежитлове приміщення, яке використовувалося для підприємницької діяльності як відповідачем (вид діяльності: 68.20 - надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна), так і позивачем (вид діяльності: 03.22 - прісноводне рибництво (аквакультура), 46.23 - оптова торгівля живими тваринами, 47.76 - роздрібна торгівля квітами, рослинами, насінням, добривами, домашніми тваринами та кормами для них у спеціалізованих магазинах).
44. Отже, як установили суди попередніх інстанцій, договір оренди приміщення укладено для ведення підприємницької діяльності - розміщення зоомагазину, це приміщення використовувалось для підприємницької діяльності як відповідачем, так і позивачем.
45. Тобто між сторонами позовного провадження існували правовідносини, які притаманні господарській діяльності, господарським правовідносинам.
46. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спір у цій справі за характером правовідносин підлягає вирішенню в господарських судах.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/77249050
Перехід права оренди, поновлення договору оренди, користування земельною ділянкою без правових підстав, отримання у користування (оренду) земельної ділянки комунальної власності та вчинення дій, спрямованих на виготовлення документації із землеустрою, не залежать від наявності у фізичної особи статусу підприємця.
Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах з користування земельною ділянкою та у правовідносинах щодо замовлення документації із землеустрою, а спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
Рада звернулася до суду з позовом, в якому просить стягнути з ФОП ОСОБА_3 збитки у вигляді орендної плати, завдані використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів. При цьому, позивач вважає, що земельна ділянка використовується ОСОБА_3 як фізичною особою - підприємцем. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_3 зареєстрований як фізична особа - підприємець 27 липня 2001 року.
Разом з тим, суди мали встановити факт участі відповідача у спірних відносинах саме як фізичної особи - підприємця.
Як зазначалось вище, ОСОБА_3 на підставі договору купівлі - продажу придбав у ВАТ «Будівельні матеріали та будівництво» комплекс виробничо-побутових приміщень.
Частиною другою статті 2 та статтею 80 ЗК України визначено, що суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Земельні ділянки можуть передаватися в оренду, зокрема, громадянам та юридичним особам України (частина друга статті 93 ЗК України).
Отже, використання земельної ділянки фізичною особою не пов'язується з її державною реєстрацією як підприємця. Крім того, наявність такого статусу не може свідчити про те, що фізична особа - підприємець виступає у такій якості у всіх
За змістом вказаних приписів перехід права оренди, поновлення договору оренди, користування земельною ділянкою без правових підстав, отримання у користування (оренду) земельної ділянки комунальної власності та вчинення дій, спрямованих на виготовлення документації із землеустрою, не залежать від наявності у фізичної особи статусу підприємця.
Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах з користування земельною ділянкою та у правовідносинах щодо замовлення документації із землеустрою.
Аналогічний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц та від 27 червня 2018 року у справі № 749/230/15-ц.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. При цьому помилковими є висновки місцевого й апеляційного господарських судів про те,що справа підлягає розгляду у порядку господарського судочинства лише тому, що ОСОБА_3 з 27 липня 2001 року є фізичною особою-підприємцем.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75100022
Надання в оренду земельної ділянки фізичній особі не пов'язується з її державною реєстрацією як підприємця. Крім того, наявність такого статусу не може свідчити про те, що з моменту державної реєстрації ФОП вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду земельної ділянки.
Встановлені судами факти притягнення відповідача як ФОП до адміністративної відповідальності за порушення земельного законодавства не впливають на визначення юрисдикції, в якій має бути вирішений цей спір, оскільки суди не встановили факт здійснення відповідачем як суб'єктом господарювання підприємницької діяльності на земельній ділянці.
Наявність у рішенні міськради вказівки на те, що дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою надається відповідачу для комерційного використання земельної ділянки, не може свідчити про її фактичне використання відповідачем як ФОП для зайняття господарською діяльністю з метою одержання прибутку.
Прокурор звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідача збитки у вигляді упущеної вигоди, завдані використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів.
Для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності суди мали встановити факт здійснення відповідачем як ФОП на цій земельній ділянці діяльності, спрямованої на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру.
Частиною 2 статті 2 ЗК України визначено, що суб'єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. А відповідно до частини 2 статті 93 ЗК України земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.
Отже, надання в оренду земельної ділянки фізичній особі не пов'язується з її державною реєстрацією як підприємця. Крім того, наявність такого статусу не може свідчити про те, що з моменту державної реєстрації ФОП вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду земельної ділянки.
Суди встановили, що відповідач як фізична особа, а не як суб'єкт господарювання, придбала об'єкти нерухомості, розміщені на земельній ділянці комунальної власності, й отримала дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право оренди на цю земельну ділянку.
Встановлені судами факти притягнення відповідача як ФОП до адміністративної відповідальності за порушення земельного законодавства не впливають на визначення юрисдикції, в якій має бути вирішений цей спір, оскільки суди не встановили факт здійснення відповідачем як суб'єктом господарювання підприємницької діяльності на земельній ділянці.
Наявність у рішенні міськради від 08 червня 2011 року вказівки на те, що дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою надається відповідачу для комерційного використання земельної ділянки, не може свідчити про її фактичне використання відповідачем як ФОП для зайняття господарською діяльністю з метою одержання прибутку.
Відтак, за відсутності встановлених судами обставин фактичного використання відповідачем земельної ділянки для здійснення господарської діяльності в якості підприємця ВП ВС погоджується з викладеними у касаційній скарзі доводами прокурора та вважає помилковими висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74809485
Здавання в оренду власного нерухомого майна нежитлового призначення може здійснюватися фізичними особами як у межах підприємницької діяльності, так і поза нею. Відтак, фізична особа може користуватися земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт нерухомості нежитлового призначення, з різними цілями – як пов'язаними зі здійсненням нею господарської діяльності, так і ні. Користування такою земельною ділянкою не свідчить про господарський характер відносин.
Для встановлення факту користування земельною ділянкою з метою здійснення господарської чи підприємницької діяльності позивач мав довести суду факт здійснення ФОП певної господарської діяльності на цій земельній ділянці (виготовлення і реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг з метою отримання прибутку).
Відповідно до статей 319 та 320 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, у тому числі для здійснення підприємницької діяльності. Здавання в оренду власного нерухомого майна нежитлового призначення може здійснюватися фізичними особами як у межах підприємницької діяльності, так і поза нею. Відтак, фізична особа може користуватися земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт нерухомості нежитлового призначення, з різними цілями – як пов'язаними зі здійсненням нею господарської діяльності, так і ні. Користування такою земельною ділянкою не свідчить про господарський характер відносин. Відповідний висновок міститься у постанові ВП ВС від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15-ц.
Для встановлення факту користування земельною ділянкою з метою здійснення господарської чи підприємницької діяльності позивач мав довести суду факт здійснення ФОП певної господарської діяльності на цій земельній ділянці (виготовлення і реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг з метою отримання прибутку).
Позивач вважає, що земельна ділянка використовується ОСОБА_1 у комерційних цілях як ФОП. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 зареєстрована як ФОП 29 червня 1998 року, основними видами її діяльності є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.
Основним доводом господарського суду апеляційної інстанції при закритті провадження у справі зазначено ту обставину, що ОСОБА_1 користувалася земельною ділянкою як фізична особа, а радою неправомірно подано позов до ОСОБА_1 як до ФОП. При цьому апеляційний господарський суд послався на витяг із додатку 1 до рішення міськради «Про надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації й обслуговування будівель і споруд» від 27 жовтня 2010 року, яким ОСОБА_1 надано в оренду строком до 01 жовтня 2015 року земельну ділянку площею 0,4169 га за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення за АДРЕСА_1 для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі. Дані обставини свідчать про використання земельної ділянки у строк до 01 жовтня 2015 року ОСОБА_1 як фізичною особою.
ВП ВС погоджується з висновками господарського суду апеляційної інстанції про те, що належних доказів, що підтверджують використання спірної земельної ділянки відповідачем у комерційних цілях, суду позивачем не надано і що відповідач набула у спірних правовідносинах цивільних прав на користування земельною ділянкою, без якої існування будівлі та її використання є неможливим, як фізична особа – суб'єкт земельних відносин.
З огляду на викладене ВП ВС вважає помилковим висновок місцевого господарського суду про те, що справа підлягає розгляду у порядку господарського судочинства лише тому, що ОСОБА_1 із 29 червня 1998 року є ФОП. Належних доказів того, що ОСОБА_1 використовує земельну ділянку з комерційною метою як ФОП, суду позивачем не надано.
Відтак, ВП ВС доходить висновку, що спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, про що правильно вказано апеляційним господарським судом та закрито у зв'язку з цим провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 ГПК України, оскільки спір не підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296547
Отримання у користування (оренду) земельної ділянки комунальної власності та вчинення дій, спрямованих на виготовлення документації із землеустрою, не залежать від наявності у фізичної особи статусу підприємця. Його наявність не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації ФОП вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах.
Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах щодо замовлення документації із землеустрою для набуття в оренду земельних ділянок комунальної власності, а також у правовідносинах із користування земельними ділянками без укладення договору оренди.
Надання земельних ділянок комунальної власності в користування здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зокрема у разі формування нової земельної ділянки (крім поділу й об'єднання) та в інших випадках, якщо ділянка не зареєстрована в Державному земельному кадастрі, і право власності на неї не зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни меж і цільового призначення такої земельної ділянки (частина 1 статті 123 ЗК України).
Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок є різновидом документації із землеустрою є (пункт «ґ» частини 2 статті 25 Закону України «Про землеустрій»).
Замовниками документації із землеустрою можуть бути, зокрема, органи місцевого самоврядування, землевласники та землекористувачі (частина 1 статті 26 Закону України «Про землеустрій»).
Розробники документації із землеустрою (юридичні особи, які мають не менше двох сертифікованих інженерів-землевпорядників, або ФОП, які мають такий же статус) зобов'язані виконувати роботи зі складання документації із землеустрою у строк, передбачений договором. Максимальний строк складання документації із землеустрою не повинен перевищувати шести місяців з моменту укладення договору (пункт «г» частини 2 статті 28 Закону України «Про землеустрій»).
Орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про надання земельної ділянки у користування (частина 6 статті 123 ЗК України).
Отже, за змістом вказаних приписів, а також статей 120 і 125 ЗК України отримання у користування (оренду) земельної ділянки комунальної власності та вчинення дій, спрямованих на виготовлення документації із землеустрою, не залежать від наявності у фізичної особи статусу підприємця. Його наявність не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації ФОП вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах (див. постанову ВП ВС від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15-ц).
Відповідач як фізична особа придбав нежитлові приміщення, що знаходяться на земельних ділянках, а також отримав згоду позивача на розроблення проектів землеустрою щодо відведення цих ділянок з метою подальшого оформлення їх оренди для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури.
Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах щодо замовлення документації із землеустрою для набуття в оренду земельних ділянок комунальної власності, а також у правовідносинах із користування земельними ділянками без укладення договору оренди.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73565909
Правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
Позовні вимоги фізичної особи не стосувалися укладання та виконання господарських договорів і здійснення господарської діяльності. Позивач просив визнати за ним право власності на земельну ділянку, на якій розташовано належну йому як фізичній особі нежитлову будівлю.
ВП ВС вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та ФОП та їх правового статусу.
Відповідно до частини 1 статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.
За правилами частин 2 та 4 цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження та припиняється в момент її смерті.
У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.
З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, якою передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки – підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
ОСОБА_3 просив визнати за ним право власності на земельну ділянку як за фізичною особою, посилаючись, що власником нежитлової будівлі, яка розташована на спірній земельній ділянці, він став на підставі договору купівлі-продажу саме як фізична особа.
Предметом позовних вимог є визнання права власності на нерухоме майно – земельну ділянку.
На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю.
У справі, що переглядається, позовні вимоги фізичної особи не стосувалися укладання та виконання господарських договорів і здійснення господарської діяльності. ОСОБА_3 просив визнати за ним право власності на земельну ділянку, на якій розташовано належну йому як фізичній особі нежитлову будівлю.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/72909635
Земельні правовідносини виникли між міськрадою та ОСОБА_3 щодо оренди та купівлі-продажу земельної ділянки.
Згідно з частиною 1 статті 318 ЦК України суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. А відповідно до останньої учасниками цивільних відносин визнаються: фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави й інші суб'єкти публічного права.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 325 цього ж Кодексу суб'єктами права приватної власності є фізичні і юридичні особи. Вони можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.
Частиною 2 статті 2 ЗК України визначено, що суб'єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. А відповідно до статті 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності.
Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам (частина 2 статті 93 ЗК України).
Отже, надання у власність або оренду земельної ділянки не залежить від наявності у фізичної особи статусу підприємця.
Згідно з частиною 1 статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Відповідно до статті 42 ГК України підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Відтак, підприємець – це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (частина 1 статті 320 ЦК України).
Тобто фізична особа, яка є власником, зокрема, земельної ділянки, має право використовувати її для здійснення підприємницької діяльності.
Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом (частина 2 статті 50 ЦК України).
Відповідно до частини 3 статті 128 ГК України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється.
Згідно з частиною 1 статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
Відповідно до частини 1 статті 58 ГК України суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи ФОП у порядку, визначеному законом.
Набуття статусу підприємця не позбавляє людину як учасника суспільних відносин статусу фізичної особи. Натомість згідно з частиною 8 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань» ФОП позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Статтею 51 ЦК України передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Таким чином, цивільні права та обов'язки фізичної особи, зокрема право власності та право оренди на земельну ділянку, набуваються та здійснюються у порядку реалізації цивільної дієздатності цієї особи.
ОСОБА_3 як фізична особа отримав в оренду комунальну земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (пункт 1.1 договору оренди земельної ділянки від 04 лютого 2014 року), яку у подальшому придбав у приватну власність для тієї ж мети (пункт 1.2 договору купівлі-продажу земельної ділянки для здійснення підприємницької діяльності від 24 липня 2014 року).
Відтак, ВП ВС погоджується з аргументами прокурора про те, що ОСОБА_3 набув цивільні права на земельну ділянку у спірних правовідносинах як фізична особа – суб'єкт земельних відносин.
Наявність в ОСОБА_3 статусу підприємця з 03 лютого 1999 року не може свідчити про те, що з моменту його державної реєстрації як ФОП він виступає у такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду чи у власність земельної ділянки.
У разі позбавлення ОСОБА_3 статусу підприємця він не позбавляється набутих раніше цивільних прав і обов'язків фізичної особи, зокрема і права власності на земельну ділянку, придбану для здійснення підприємницької діяльності.
Законодавство України не передбачає обмежень для фізичних осіб щодо нової державної реєстрації статусу ФОП у будь-який час після того, як до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, ФОП та громадських формувань було внесено запис про припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Крім того, у матеріалах справи наявні копії заяв ОСОБА_3 як фізичної особи, а не підприємця про надання дозволу на викуп ним земельної ділянки від 24 лютого 2014 року, про надання дозволу на складання проекту відведення земельної ділянки від 13 серпня 2012 року, про надання дозволу на розроблення детального плану території від 26 квітня 2013 року, про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду від 22 січня 2014 року.
З огляду на викладене ВП ВС вважає помилковим висновок апеляційного суду про те, що справа підлягає розгляду у порядку господарського судочинства лише тому, що ОСОБА_3 з 03 лютого 1999 року є ФОП.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76649464
За змістом пунктів 6, 10, 15 частини 1 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання.
Згідно з частиною 1 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, проте предмет спору в яких безпосередньо стосується прав і обов'язків фізичних осіб, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296549
Прокуратура звернулася до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення сільради № 953. Мотиви його оскарження пов'язані з відсутністю згоди власника на відчуження спірних земельних ділянок або зміни їх цільового призначення, а у сільради відсутні повноваження на розпорядження землями лісогосподарського призначення.
За рішенням № 953 спірні земельні ділянки були передані у власність ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, яких суд залучив до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, на стороні відповідача.
Позовна вимога про визнання рішення № 953 незаконним спрямована на оспорення права власності на земельні ділянки вказаних фізичних осіб, що виникло на підставі цього рішення. Спір є приватноправовим і за суб'єктним складом сторін має розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права й обов'язки зазначених осіб. Аналогічну правову позицію висловлено ВП ВС у постановах від 15 травня 2018 року у справі № 911/4144/16 та від 16 травня 2018 року у справі № 911/4111/16.
Проте відповідачем за вказаною вимогою прокурор визначив лише сільраду, хоча фізичні особи, які набули земельні ділянки на підставі рішення № 953, мали бути залучені як співвідповідачі.
Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 32 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо права і обов'язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави.
Суд першої інстанції не дослідив у повному обсязі правовідносини між учасниками спору та за відсутності згоди позивача не залучив з власної ініціативи до участі у справі співвідповідачів, що допускала частина 1 статті 33 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи цим судом (див. постанову Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», абзац 1 пункту 8).
Спори, що виникають із земельних відносин, в яких, зокрема, беруть участь суб'єкти господарської діяльності, якщо предмет такого спору стосується прав чи обов'язків фізичних осіб, які не здійснюють у цих відносинах господарську діяльність як зареєстровані відповідно до закону підприємці, мають розглядатися за правилами цивільного судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74188634
Рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку позовну вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
З огляду на те, що позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру, яким надано земельну ділянку у власність фізичній особі, скасування державної реєстрації відповідного права власності та запису в поземельній книзі, такий спір є приватноправовим і за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов'язки цієї фізичної особи.
При цьому доводи суду апеляційної інстанції, що власник спірної земельної ділянки (фізична особа) не був зазначений позивачем під час подання позову як відповідач, оскільки спірна земельна ділянка не була виділена в натурі на місцевості й знаходиться у володінні та користуванні товариства, не можуть бути підставою для розгляду спору господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо стосується прав і обов'язків такої фізичної особи.
Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, ВП ВС вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74266482
Рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку позовну вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
Ураховуючи, що позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру від 12 березня 2016 року про надання земельної ділянки у власність ОСОБА_8 та скасування в поземельній книзі запису про надання земельної ділянки, кадастровий НОМЕР_1, у приватну власність, такий спір є приватноправовим і за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов'язки цієї фізичної особи.
При цьому доводи суду апеляційної інстанції, що власник спірної земельної ділянки (фізична особа) не був зазначений позивачем під час подання позову як відповідач, оскільки спірна земельна ділянка не була виділена в натурі на місцевості й знаходиться у володінні та користуванні товариства, не можуть бути підставою для розгляду спору господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо стосується прав і обов'язків такої фізичної особи.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75265992
Судами встановлено, що зі змісту Статуту Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу вбачається, що метою його діяльності є: сприяння освіти громадськості щодо стану дискримінації та упередження проти осіб єврейської національності та реалізація цілей – релігійних, благочинних, наукових, літературних, просвітницьких; відповідно до Статуту Представництва Американського об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, зареєстрованого 08 червня 2000 року, основною метою його діяльності є проведення моніторингу ситуації з дотримання прав людини, сприяння гармонізації міжнаціональних та міжрелігійних відносин, надання різноманітної гуманітарної допомоги, сприяння покращенню освіти.
Судами встановлено, що охоронюваний законом інтерес стосується 1) права на розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності позивача як національної меншини України (стаття 11 Конституції України); 2) права на збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність (стаття 54 Конституції України); 3) права на розвиток національних культурних традицій, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії (стаття 6 Закону України від 25 червня 1992 року № 2494-XII «Про національні меншини в Україні»); 4) права на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення (стаття 10 Закону України «Про національні меншини в Україні»).
ВП ВС зазначає, що інтерес до прагнення користування конкретним матеріальним та нематеріальним благом зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкованого у суб'єктивному праві простого легітимного дозволу на розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності як національної меншини України, збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, розвиток національних культурних традицій, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, збереження життєвого середовища в місцях їх історичного й сучасного розселення з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб.
Ураховуючи те, що спірні приміщення гаражів розміщені на території іудейського давнього кладовища за АДРЕСА_1, інтерес позивача до згаданих об'єктів цілком відповідає поняттю «охоронюваний законом інтерес», тлумачення якому надано в Рішенні КСУ від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004, та підлягає захисту в порядку та спосіб, визначені статтею 152 ЗК України, статтею 16 ЦК України.
Отже, позивач має право на звернення із позовом у цій справі, а обраний позивачем спосіб захисту охоронюваного законом інтересу не суперечить вимогам чинного законодавства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79958167
Спір стосується не стільки правомірності дій суб'єкта владних повноважень щодо реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації, скільки правомірності здійснення третьою особою реконструкції частини вказаного домоволодіння шляхом улаштування прибудови зі зміною зовнішніх геометричних розмірів фундаменту, в результаті чого створено новий житловий об'єкт зі збільшенням загальної площі.
З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що у цій справі існує спір про право, а тому обраний позивачем спосіб захисту не приведе до відновлення його порушених прав.
Спір у цій справі стосується захисту майнових інтересів, тому з урахуванням суб'єктного складу має бути вирішений за правилами цивільного судочинства.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтею 392 ЦК передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права - фізичною особою чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку - це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.
Як убачається з установлених судами обставин справи та наведених у позовних вимогах і касаційній скарзі доводів, позивач оскаржує рішення суб'єкта владних повноважень, яке фактично стосується права третьої особи на реконструйований об'єкт нерухомого майна, саме з підстав незгоди з фактом такої реконструкції, що, на думку позивача, призвело до порушення її права, як користувача земельної ділянки та власника частки житлового будинку.
Спірна реєстрація декларації про готовність об'єкта до експлуатації, яка здійснена суб'єктом владних повноважень, породжує права та обов'язки тільки для суб'єкта, якому вона адресована, тобто для замовника відповідного будівництва.
За таких обставин цей спір стосується не стільки правомірності дій суб'єкта владних повноважень щодо реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації, скільки правомірності здійснення третьою особою реконструкції частини вказаного домоволодіння шляхом улаштування прибудови зі зміною зовнішніх геометричних розмірів фундаменту, в результаті чого створено новий житловий об'єкт зі збільшенням загальної площі.
З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що у цій справі існує спір про право, а тому обраний позивачем спосіб захисту не приведе до відновлення його порушених прав.
Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для закриття провадження в цій справі.
Спір у цій справі стосується захисту майнових інтересів, тому з урахуванням суб'єктного складу має бути вирішений за правилами цивільного судочинства.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 816/421/17 та 28 листопада 2018 року у справі № 816/616/17.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/77136554
ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом, в якому просила, по-перше, зобов'язати міськраду виконати вимоги статті 33 Закону України 28 лютого 1991 року № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та забезпечити її житлом; по-друге, згідно зі статтею 32 вказаного Закону надати їй земельну ділянку під індивідуальне житлове будівництво, що є способом реалізації права на забезпечення житлом.
Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_3 є потерпілою від Чорнобильської катастрофи (категорія 1) та інвалідом ІІ групи, переселена із м. Овруча до м. Вишневого та із 29 вересня 2004 року включена до списків на позачергове отримання житла у цьому місті. Проте, на думку позивачки, міськрада не виконала вимоги Закону № 796-XII, не забезпечила її ні житлом, ні земельною ділянкою під індивідуальне житлове будівництво та необхідними будівельними матеріалами.
Метою пред'явленого позову є саме захист житлових прав фізичної особи, тобто спір є приватноправовим, а тому має розглядатися у порядку цивільного судочинства. Крім того, не заперечуючи, що міськрада є органом, наділеним владними повноваженнями, у цих правовідносинах вона не здійснює таких повноважень щодо іншого суб'єкта – ОСОБА_3, а вирішує питання щодо конкретного житла чи земельної ділянки, які є чи можуть бути предметом цих правовідносин.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73500770
Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також указує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, передбачених частиною 3 статті 25 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру». Невиконання прокурором вимог щодо надання господарському суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в господарському суді має наслідком повернення поданої ним позовної заяви в порядку, встановленому статтею 63 цього Кодексу.
Положеннями частин 1, 3 статті 23 Закону № 1697-VII передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Отже, саме по собі звернення прокурора до суду з позовом не є спором за своєю правовою природою, оскільки таке звернення не породжує зобов'язань, які виникають із владних управлінських функцій для позивача, а є реалізацією права суб'єкта владних повноважень на звернення до суду.
ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» від 21 грудня 2010 року).
У Рішенні КСУ від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (статті 55 Конституції України).
У даній справі відсутній публічно-правовий спір між прокурором і міськрадою, оскільки відповідні дії прокурора жодним чином не порушують прав та законних інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин.
Водночас ВП ВС звертає увагу, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
Таким чином, вимоги міськради про визнання протиправними дій прокурора щодо звернення до господарського суду з позовною заявою не можуть бути самостійним предметом судового розгляду, а тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76912513
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходячи із системного аналізу приписів статей 19, 20, 38, 39, 61, 62 ЗК України, дійшов висновку про те, що земельна ділянка площею 34 607 м2, надана рішенням міськради від 28 грудня2005 року підприємству в оренду на 49 років під розташування та подальшу експлуатацію готельного комплексу, помилково віднесена повністю до земель водного фонду (прибережна смуга), а тому є необхідність у внесенні змін до вказаного рішення, оскільки ця помилка в рішенні унеможливлює використання основної частини земельної ділянки для потреб, для яких відводилася вказана земельна ділянка, а саме під розташування та подальшу експлуатацію готельного комплексу.
Згідно з частинами 1, 2 статті 20 ЗК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.
Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Так, статтею 122 ЗК України у зазначеній редакції, серед іншого, передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
У той же час відповідно до пункту 34 частини 1 статті 26 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належать повноваження щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що зміна цільового призначення земель комунальної форми власності є виключною компетенцією органів місцевого самоврядування, яка проводиться на підставі відповідних проектів устрою, що мають затверджуватись рішенням уповноваженої ради у встановленому законом порядку.
Виходячи з принципу ЗК України щодо раціонального використання та охорони земель, ВП ВС вважає, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися у порядку, встановленому для зміни цього цільового призначення землі.
ЗК України передбачає зміну цільового призначення землі органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення природоохоронного та історико-культурного призначення.
Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився і суд апеляційної інстанції, задовольняючи цей позов, не врахував положення наведеного вище законодавства, крім того, задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій не врахували права органу місцевого самоврядування вирішувати питання щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства України до компетенції судів віднесено розгляд вимог виключно про спонукання розглянути подане зацікавленою особою клопотання, без визначення змісту самого рішення.
Як наслідок, зобов'язавши міськраду внести зміни до чинного рішення міськради, суд перебрав на себе повноваження органу місцевого самоврядування та вийшов за межі своїх повноважень.
Так, оскаржуваними судовими рішеннями фактично змінено цільове призначення земельної ділянки із земель водного фонду на землі житлової та громадської забудови.
Разом із тим суди попередніх інстанцій у порушення норм матеріального права під час винесення судових рішень не врахували, що підприємство не зверталось на адресу міськради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок та жодних рішень органом місцевого самоврядування з цього приводу не приймалося.
Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Зважаючи на те, що необхідною умовою зміни цільового призначення земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу місцевого самоврядування, зобов'язання судом внести певні зміни до рішення міськради за відсутності відповідного волевиявлення органу є порушенням його виключної, передбаченої Конституцією України, компетенції на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту.
Суд не може вирішувати питання, віднесені до компетенції органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, зокрема про передачу земельних ділянок у постійне користування, оренду, укладення чи поновлення договору оренди земельної ділянки, зміну цільового призначення землі.
Тобто суди не можуть підміняти інші органи влади та зобов'язувати уповноважений орган прийняти рішення визначеного судом змісту.
Отже, зобов'язання судом органів місцевого самоврядування внести певні зміни до рішення міськради за відсутності відповідного волевиявлення таких органів є порушенням його виключної, передбаченої Конституцією України, компетенції на здійснення права власності та управління землями, яке підлягає захисту.
Враховуючи наведене, ВП ВС установила неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права при ухваленні судових рішень.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79776371
Оскільки предметом позову є зобов'язання Держгеокадастру виконати рішення суду щодо відновлення порушеного права юридичної особи на земельну ділянку, то спір у справі спрямований на відновлення порушеного права позивача на земельну ділянку, контроль за виконанням якого здійснюється судом, який ухвалив вказане рішення, у зв'язку з чим даний спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а підлягає розгляду за правилами ГПК України.
При цьому розділом VI ГПК України передбачено судовий контроль за виконанням судового рішення, а саме за ст. 339 цього Кодексу сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
Як убачається з матеріалів справи, позивач, звертаючись із цим позовом, фактично просить суд зобов'язати відповідача виконати рішення Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року у справі № 917/498/15 щодо відновлення порушеного права юридичної особи (ПАТ «Полімпекс») на земельну ділянку за адресою: вул. Фрунзе, 34а, м. Полтава.
Тобто, предметом спору у цій справі є саме невиконання/неналежне виконання органом місцевого самоврядування (Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області) судового рішення у господарській справі № 917/498/15.
Підстави щодо внесення відомостей до Державного земельного кадастру визначені ст. 21 Закону № 3613-VI. Законом не передбачено внесення або скасування записів державними кадастровими реєстраторами на підставі судового рішення, крім виправлення помилок у відомостях про земельну ділянку (ч. 5 ст. 37 зазначеного Закону).
Відповідно до 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2004 року у справі «Шмалько проти України» вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Статтею 115 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) встановлено, що рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).
Відповідно до ч. 1 ст. 116 ГПК України виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Після набрання судовим рішенням законної сили наказ видається за заявою стягувачу (…), або надсилається стягувачу рекомендованим чи цінним листом
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначено Законом № 1404-VIII.
За ч. 1 ст. 1 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження, та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Разом з цим, розділом VI ГПК України передбачено судовий контроль за виконанням судового рішення, а саме за ст. 339 цього Кодексу сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
З аналізу викладеного вбачається, що господарське процесуальне провадження охоплює всі питання, пов'язані як з розглядом та вирішенням господарських спорів, так і з виконанням рішень господарського суду. При цьому, виконання судових рішень є завершальною та важливою стадією господарського процесу.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що спір у цій справі спрямований на відновлення порушеного права позивача на земельну ділянку, контроль за виконанням якого здійснюється судом, який ухвалив вказане рішення, у зв'язку з чим даний спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а підлягає розгляду за правилами ГПК України.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78376916
У разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі (частина перша статті 785 Цивільного кодексу України). Таким чином, повернення майна наймодавцеві є обов'язком наймача. Певному обов'язку завжди кореспондує відповідне право іншої сторони, а не її обов'язок.
Предмет позову у вигляді спонукання відповідача до прийняття майна з орендного користування та підписання акта приймання-передачі є (а) зверненням за захистом не права, а обов'язку, (б) примушенням особи до вчинення дії, яка є її правом, а не обов'язком.
48. Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України захист цивільних прав та інтересів здійснюється у встановленому порядку судом шляхом: визнання цих прав; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусового виконання обов'язку в натурі; зміни правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та іншими способами відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
49. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
50. У разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі (частина перша статті 785 Цивільного кодексу України). Таким чином, повернення майна наймодавцеві є обов'язком наймача. Певному обов'язку завжди кореспондує відповідне право іншої сторони, а не її обов'язок.
51. По суті, предмет позову у вигляді спонукання відповідача до прийняття майна з орендного користування та підписання акта приймання-передачі є (а) зверненням за захистом не права, а обов'язку, (б) примушенням особи до вчинення дії, яка є її правом, а не обов'язком.
52. Крім того, обраний позивачем спосіб захисту цивільного права не передбачено законом, оскільки він не підпадає під примусове виконання обов'язку в натурі, передбачене пунктом 5 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України.
53. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що при ухваленні судових рішень у цій справі суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права щодо встановлення ефективним способом відновлення порушеного права позивача зобов'язати відповідача прийняти нежитлове приміщення за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили.
54. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судові рішення попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог щодо зобов'язання прийняти нежитлове приміщення за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили є помилковими з огляду на те, що така вимога позивача не є правильно обраним способом захисту своїх інтересів.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78376916
Статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення може відбуватися шляхом розірвання договору.
Звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати. Водночас відповідно до абзацу 2 частини другої статті 20 Господарського кодексу України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача.
55. Стосовно позовної вимоги позивача про визнання Договору від 01 грудня 2015 року припиненим з 01 червня 2017 року Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
56. Статтею 20 Господарського кодексу України та статтею 16 Цивільного кодексу України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання.
57. Відповідно до статті 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
58. Зазначеними правовими нормами не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення може відбуватися шляхом розірвання договору.
59. Звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати. Водночас відповідно до абзацу 2 частини другої статті 20 Господарського кодексу України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача.
60. Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в позові в частині визнання договору припиненим з 01 червня 2017 року з підстав, викладених у цій постанові.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79365485
Не можна зобов'язати суб'єкта владних повноважень виконувати судове рішення шляхом ухвалення з цього приводу іншого судового рішення, оскільки примусове виконання рішення суду здійснюється в порядку, передбаченому законом
Обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичний конфлікт та не відповідає об'єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним. При розгляді позовних вимог позивача стосовно невиконання окремого судового рішення у іншій справі, суд не може зобов'язувати виконувати рішення суду шляхом ухвалення нового судового рішення, оскільки виконавче провадження являє собою завершальну стадію судового провадження.
Адвокатський запит не є запитом, що направлений на отримання публічної інформації, оскільки може бути спрямований не лише до суб'єктів владних повноважень, але й до будь-якої юридичної особи з метою отримання необхідної адвокату інформації для надання правової допомоги клієнту, у зв'язку з чим відносини, які склалися між позивачем та Головою селищної ради щодо зобов'язання останнього надати відповідь на адвокатські запити, не є публічно-правовими у розумінні КАС України.
Вимоги стосовно ненадання відповіді на адвокатські запити не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Як убачається з матеріалів справи, позивач, звертаючись із цим позовом, фактично просить суд зобов'язати селищну раду та її Голову виконати рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 06 березня 2008 року та додаткове рішення цього ж суду від 24 квітня 2008 року у цивільній справі № 2-802, відповідно до яких за позивачем було визнано право на отримання у власність земельної ділянки № НОМЕР_1 загальною площею 0,0311 га для обслуговування дачного будинку та зобов'язано Таїровську селищну раду на черговій сесії після вступу рішення суду в законну силу прийняти рішення про вилучення з постійного користування ОК «ДК» Румб» зазначеної земельної ділянки та її передачу в порядку безоплатної приватизації ОСОБА_5 у приватну власність для обслуговування дачного будинку.
Тобто, предметом спору в частині позовних вимог про: визнання протиправною бездіяльності відповідачів; зобов'язання голови Таїровської селищної ради внести в порядок денний чергової сесії після вступу рішення суду в законну силу питання щодо прийняття рішення про передачу земельної ділянки № НОМЕР_1, загальною площею 0,0311 га в порядку безоплатної приватизації ОСОБА_3 у приватну власність для обслуговування дачного будинку; зобов'язання Таїровської селищної ради прийняти рішення про передачу зазначеної земельної ділянки, - є невиконання органом місцевого самоврядування судових рішень у цивільній справі № 2-802, і намагання позивача в такий спосіб примусити селищну раду виконати ці судові рішення.
Статтею 14 ЦПК України передбачено, що судові рішення, які набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
За приписами ст. 368 ЦПК України питання, пов'язані із зверненням судового рішення до виконання, вирішує місцевий суд, який розглянув справу. За кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, чи прокурора, який здійснював у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді, видається один виконавчий лист.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначається Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).
За ч. 1 ст. 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження, та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону № 1404-VIII державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
З аналізу вищезазначених законодавчих норм убачається, що не можна зобов'язати суб'єкта владних повноважень виконувати судове рішення шляхом ухвалення з цього приводу іншого судового рішення, оскільки примусове виконання рішення суду здійснюється в порядку, передбаченому Законом
№ 1404-VIII, у рамках виконавчого провадження з виконання виконавчого листа.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичний конфлікт та не відповідає об'єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним. При розгляді позовних вимог позивача стосовно невиконання окремого судового рішення у іншій справі, суд не може зобов'язувати виконувати рішення суду шляхом ухвалення нового судового рішення, оскільки виконавче провадження являє собою завершальну стадію судового провадження.
Подібна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 816/2016/17 (К/9901/50946/18).
Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду встановила, що не являється публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів спір в частині вимог про: визнання протиправною бездіяльності відповідачів; зобов'язання голови селищної ради внести в порядок денний чергової сесії після вступу рішення суду в законну силу питання щодо прийняття рішення про передачу земельної ділянки № НОМЕР_1, загальною площею 0,0311 га в порядку безоплатної приватизації ОСОБА_3 у приватну власність для обслуговування дачного будинку; зобов'язання селищної ради прийняти рішення про передачу зазначеної земельної ділянки, оскільки спірні правовідносини стосуються невиконання рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 06 березня 2008 року та додаткового рішення цього ж суду від 24 квітня 2008 року у цивільній справі № 2-802, а тому оскаржуване судове рішення у цій частині підлягає скасуванню, а провадження - закриттю, оскільки такий спір не може бути вирішений в жодній юрисдикції.
До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких була перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
При цьому неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішення Таїровської селищної ради від 23 січня 2009 року № 1398-V «Про передачу у довгострокову оренду строком на 49 років ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0311 га для дачного будівництва, розташованої на території Таїровської селищної ради в смт. Таїрове, діл. № НОМЕР_1 із земель, наданих у постійне користування ОК «ДК» Румб» для дачного будівництва», є актом індивідуальної дії одноразового застосування, який вичерпав свою дію фактом його виконання (укладення договору оренди земельної ділянки).
Однак, вищезазначене рішення органу місцевого самоврядування було скасовано рішенням Таїровської селищної ради від 13 липня 2012 року № 499-VІ «Про розгляд протесту, внесеного прокурором Овідіопольського району Одеської області», і це рішення позивач оспорює як незаконне й таке, що порушує його права.
При цьому, ці позовні вимоги стосуються намагання позивача відновити своє право користування (оренди) земельною ділянкою, тобто спір стосується захисту цивільного права, а тому правовідносини в цій частині повинні регулюватися нормами ЦПК України.
Подібна за змістом правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року № 826/631/15.
Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вимога ОСОБА_3 про визнання незаконним і скасування рішення Таїровської селищної ради від 13 липня 2012 року № 499-VІ «Про розгляд протесту, внесеного прокурором Овідіопольського району Одеської області на рішення Таїровської селищної ради від 23 січня 2009 року № 1398-V «Про передачу у довгострокову оренду строком на 49 років гр. ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0311 га для дачного будівництва, розташованої на території Таїровської селищної ради в смт Таїрове, ОК «ДК»Румб», діл. № НОМЕР_1, із земель, наданих у постійне користування Дачному кооперативу «Румб» для дачного будівництва», стосується його втраченого права користування (оренди) земельною ділянкою, що потребує встановлення судом обставин правомірності її набуття, а тому не може бути віднесена до юрисдикції адміністративних судів, у зв'язку з чим підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
Стосовно позовних вимог у частині визнання протиправною бездіяльності Голови селищної ради, яка виразилась у ненаданні ОСОБА_3 відповідей на його адвокатські запити від 10 квітня та 25 червня 2013 року, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР; у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Частиною 1 ст. 12 Закон № 280/97-ВР передбачено, що сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста.
За приписами ч. 4 ст. 42 Закону № 280/97-ВР до повноважень селищного голови входить, зокрема: ведення особистого прийому громадян; забезпечення на відповідній території додержання законодавства щодо розгляду звернень громадян та їх об'єднань; здійснює інші повноваження місцевого самоврядування, визначені цим та іншими законами, якщо вони не віднесені до виключних повноважень ради або не віднесені радою до відання її виконавчих органів; видання розпоряджень у межах своїх повноважень тощо.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначені Законом України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VI).
Публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом (ч. 1 ст. 1 Закону № 2939-VI ).
Таким чином, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, реалізуючи свої повноваження, наділені правом вчиняти певні дії на підставі та в межах чинних норм законодавства України, зокрема, надавати інформацію на звернення громадян у порядку Закону № 2939-VI.
Проте, як убачається з матеріалів справи, позивач вважає протиправними дії Голови селищної ради, які виявилися у ненаданні йому відповіді на адвокатські запити.
Зміст адвокатських запитів ОСОБА_3 в цій справі спрямований на те, щоб орган місцевого самоврядування надав відповіді щодо стану виконання судових рішень, якими позивачу передано у приватну власність земельну ділянку.
З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає, що правові засади організації діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні врегульовані Законом України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI).
Закон визначає адвокатський запит - як письмове звернення адвоката до органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об'єднань про надання інформації, копій документів, необхідних адвокату для надання правової допомоги клієнту (ч. 1 ст. 24 Закону № 5076-VI).
За приписами ст. 24 Закону № 5076-VI орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, керівники підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, яким направлено адвокатський запит, зобов'язані не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію, копії документів. Орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, керівники підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, яким направлено адвокатський запит, зобов'язані не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію, копії документів, крім інформації з обмеженим доступом і копій документів, в яких міститься інформація з обмеженим доступом.
Виходячи з наведених правових норм, адвокатський запит не є запитом, що направлений на отримання публічної інформації, оскільки може бути спрямований не лише до суб'єктів владних повноважень, але й до будь-якої юридичної особи з метою отримання необхідної адвокату інформації для надання правової допомоги клієнту, у зв'язку з чим відносини, які склалися між позивачем та Головою селищної ради щодо зобов'язання останнього надати відповідь на адвокатські запити, не є публічно-правовими у розумінні КАС України.
Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку, що вимоги стосовно ненадання відповіді на адвокатські запити ОСОБА_3 не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині також підлягають скасуванню, а провадження - закриттю.
З огляду на наведене та ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду встановила помилковість висновків судів попередніх інстанцій, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, за правилами якого можливий одночасний розгляд вимог про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79365492
У статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» наведений вичерпний перелік підстав, з яких розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту на її отримання.
У справі, яка переглядається суди встановили, що у відповідь на запит про отримання публічної інформації позивачу надійшов лист на бланку ради, який не містив усіх запитуваних відомостей, а також обов'язкових реквізитів, зокрема дати складення, посади та підпису посадової особи, яка його склала.
2. Позов мотивовано тим, що оскаржувані бездіяльність та рішення відповідачів порушують право позивача на доступ до публічної інформації, а також право на безоплатне отримання земельної ділянки у власність.
23. Відповідно до статті 1 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
24. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 5 цього Закону доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію.
25. Суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації відповідно до статті 12 указаного Закону є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб'єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.
26. Розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються, зокрема, суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання (стаття 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації»).
27. У пункті 6 частини першої статті 14 указаного Закону визначено, що розпорядники інформації зобов'язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об'єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.
28. У статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» наведений вичерпний перелік підстав, з яких розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту на її отримання.
29. За правилами частини третьої цієї статті розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов'язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.
30. У справі, яка переглядається суди встановили, що у відповідь на запит ОСОБА_3 про отримання публічної інформації від 15 квітня 2016 року, позивачу надійшов лист на бланку Заворицької сільської ради Броварського району Київської області, який не містив усіх запитуваних відомостей, а також обов'язкових реквізитів, зокрема дати складення, посади та підпису посадової особи, яка його склала.
31. При цьому, як убачається з матеріалів справи, Калитянська селищна рада висловила думку, що така відповідь не може вважатися офіційним документом з огляду на наведені дефекти форми та зазначила, що відповідь на запит ОСОБА_3 від 15 квітня 2016 року має надати виключно Калитянська селищна рада або її виконавчий комітет (т. 1 а. с. 217-218).
33. Відносини, що виникають у процесі добровільного об'єднання територіальних громад сіл, селищ, міст, урегульовані Законом України від 05 лютого 2015 року № 157-VIII «Про добровільне об'єднання територіальних громад».
34. Положеннями цього Закону передбачено, що об'єднана територіальна громада вважається утвореною за цим Законом з дня набрання чинності рішеннями всіх рад, що прийняли рішення про добровільне об'єднання територіальних громад, або з моменту набрання чинності рішенням про підтримку добровільного об'єднання територіальних громад на місцевому референдумі та за умови відповідності таких рішень висновку, передбаченому частиною четвертою статті 7 цього Закону.
35. Об'єднана територіальна громада є правонаступником всього майна, прав та обов'язків територіальних громад, що об'єдналися, з дня набуття повноважень сільською, селищною, міською радою, обраною такою об'єднаною територіальною громадою.
36. З дня набуття повноважень сільською, селищною, міською радою, обраною об'єднаною територіальною громадою, у порядку, визначеному цим Законом, здійснюється реорганізація відповідних юридичних осіб - сільських, селищних, міських рад, обраних територіальними громадами, що об'єдналися, та розміщених поза адміністративним центром об'єднаної територіальної громади, шляхом їх приєднання до юридичної особи - сільської, селищної, міської ради, розміщеної в адміністративному центрі об'єднаної територіальної громади. Після завершення реорганізації відповідні юридичні особи - сільські, селищні, міські ради припиняються у порядку, визначеному цим Законом.
37. Юридична особа - сільська, селищна, міська рада, розміщена в адміністративному центрі об'єднаної територіальної громади, є правонаступником прав та обов'язків всіх юридичних осіб - сільських, селищних, міських рад, обраних територіальними громадами, що об'єдналися, з дня набуття повноважень сільською, селищною, міською радою, обраною об'єднаною територіальною громадою (частини перша, третя та четверта статті 8 цього Закону).
38. Розпорядженням голови Київської обласної державної адміністрації від 13 серпня 2015 року № 302 затверджено висновок Київської обласної державної адміністрації щодо відповідності Конституції та законам України проекту рішення «Про добровільне об'єднання територіальних громад» щодо добровільного об'єднання територіальних громад сіл Бервиця, Мокрець Мокрецької сільської ради, села Заворичі Заворицької сільської ради, села Семиполки Семиполківської сільської ради, села Опанасів та смт Калита Калитянської селищної ради в об'єднану Калитянську селищну територіальну громаду з центром у смт Калита.
39. До персонального складу виконавчого комітету Калитянської селищної ради, який є юридичною особою, входить староста с. Заворичі.
40. Заворицьку сільську раду припинено як юридичну особу 25 липня 2016 року.
41. З цих підстав суд першої інстанції 23 листопада 2016 року за згодою позивача здійснив заміну відповідачів у справі правонаступниками.
42. Беручи до уваги установлені в справі обставини щодо дефектності відповіді, наданої на запит ОСОБА_3 від 15 квітня 2016 року про отримання публічної інформації, які сторони не заперечують, а також наведені правові норми, якими врегульовано відносини, що виникають у процесі добровільного об'єднання територіальних громад, зокрема і відносини правонаступництва, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
44. ТакожВелика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального права, застосувавши до цих відносин положення Закону України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян».
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79958077
Між позивачем та суміжним користувачем - третьою особою в справі існує невирішений спір щодо меж наданих їм у власність земельних ділянок, отже позов подано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин.
Визнання протиправними та скасування рішень відділу Держземагентства про відмову у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру не призведе до поновлення прав позивача, адже державні акти на спірні земельні ділянки залишаться чинними.
Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного, на думку позивача, права власності на земельні ділянки площею 0,2500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку та площею 0,2627 га для ведення особистого селянського господарства на АДРЕСА_2.
При цьому спір виник у зв'язку з прийняттям відділом Держземагентства рішень від 26 лютого 2015 року № РВ-3200114042015, № РВ-3200114032015 про відмову у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру, які мотивовані тим, що подані документи не відповідають вимогам законодавства і Порядку ведення земельного кадастру, а саме наявний перетин з іншими земельними ділянками, які рішенням Сільради від 02 квітня 2008 року № 59-15-V надані ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування жилого будинку та ведення особистого селянського господарства.
Отже, цей позов подано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин. При цьому між ОСОБА_3 та суміжним користувачем - третьою особою в справі ОСОБА_4 існує невирішений спір щодо меж наданих їм у власність земельних ділянок.
За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного судового рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Ураховуючи, що цей позов направлено на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин, а також беручи до уваги факт існування у ОСОБА_4 права власності на суміжні земельні ділянки, перетин з якими став підставою для прийняття відділом Держземагентства оскаржуваних рішень, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, оскільки поглинається спором про право, а тому має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
Крім того, визнання протиправними та скасування рішень відділу Держземагентства від 26 лютого 2015 року № РВ-3200114042015, № РВ-3200114032015 про відмову у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру не призведе до поновлення прав ОСОБА_3, адже державні акти від 26 червня 2009 року серії НОМЕР_5, НОМЕР_6 щодо права власності ОСОБА_4 на вказані земельні ділянки залишаться чинними, а тому поновити своє порушене право щодо користування вказаними земельними ділянками позивач може виключно шляхом звернення до суду в порядку цивільного судочинства.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2018 року у справі № 816/619/15-а (провадження № 11-300апп18).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78589538
Обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом подання позову про визнання протиправним та скасування рішення Виконкому про затвердження акта щодо визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також розміру таких збитків, завданих внаслідок користування земельною ділянкою, сам по собі не сприяє ефективному відновленню порушеного права.
У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78680681
Рішення Виконкому про затвердження акта щодо визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також розміру таких збитків, завданих внаслідок користування земельною ділянкою, не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні статті 19 КАС, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для опозивача, тому воно не може бути предметом спору.
39. Обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом подання позову про визнання протиправним та скасування рішення Виконкому про затвердження акта щодо визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також розміру таких збитків, завданих внаслідок користування земельною ділянкою, сам по собі не сприяє ефективному відновленню порушеного права.
40. У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79684950
Рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних правовідносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства.
Вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України.
У квітні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА звернувся до суду з позовом, у якому просив: визнати недійсними рішення Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4772-90-V в частині передачі земельної ділянки площею 0,10 га ОСОБА_3, та державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_2, виданий ОСОБА_3, з відміткою про відчуження земельної ділянки ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ТОВ «БГМ ЛТД»; витребувати з незаконного володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Київської ОДА вказану земельну ділянку; визнати за державою в особі Київської ОДА право власності на цю земельну ділянку.
Позов мотивовано тим, що проведеною перевіркою встановлено, що на підставі рішення Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4772-90-V ОСОБА_3 видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_2, із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19 жовтня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіним М.С. та зареєстрованого в реєстрі за № 4853, земельну ділянку площею 0,10 га по АДРЕСА_1 придбала ОСОБА_4 Пізніше на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18 лютого 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу НельзінимМ.С. та зареєстрованого в реєстрі за № 747, цю земельну ділянку придбав ОСОБА_5 Крім того, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 вересня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу НельзінимМ.С. та зареєстрованого в реєстрі за № 5956, вказану земельну ділянку придбало ТОВ «БГМ ЛТД».
На думку першого заступника прокурора Київської області, рішення Ірпінської міськради прийнято, а державний акт видано з порушенням вимог чинного законодавства, у зв'язку з чим їх необхідно визнати недійсними. Зазначена земельна ділянка знаходиться за межами м. Ірпеня, а тому, приймаючи спірне рішення, Ірпінська міськрада вийшла за межі наданих їй повноважень щодо розпорядження земельною ділянкою.
Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України).
Земельний кодекс України (далі - ЗК України) є, зокрема, тим актом цивільного законодавства, який передбачає, що підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.
Так, відповідно до частин другої, третьої статті 78 ЗК Україниправо власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
За положеннями статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, через які також згідно зі статтями 83, 84 ЗК України набувається та реалізується право комунальної власності на землю та право державної власності на землю. Комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
Статтею 80 ЗК України передбачено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.
З аналізу наведеного вбачається, що у зв'язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права.
Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних правовідносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи, що виникло внаслідок та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78426320
Згідно з п. 10 ч. 1 ст.16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
За позицією позивача надання у власність ОСОБА_4 зазначених земельних ділянок відбулось з порушенням ст. 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), оскільки частина земельної ділянки (0,0290 га), переданої у власність ОСОБА_4, була у користуванні батьків позивача, і на думку ОСОБА_3, після смерті його батьків право користування земельною ділянкою повинно перейти до позивача.
За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з п. 10 ч. 1 ст.16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78426396
Визнання незаконним рішення про передачу спірної земельної ділянки в оренду може бути самостійною позовною вимогою та може розглядатися як ефективний спосіб захисту.
2. Позовні вимоги обґрунтовано необхідністю захисту свого права постійного користування спірною земельною ділянкою, яке позивач вважає порушеним у зв'язку з прийняттям цих рішень.
28. Визнання незаконним рішення про передачу спірної земельної ділянки в оренду може бути самостійною позовною вимогою та може розглядатися як ефективний спосіб захисту. Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено в постанові від 19 червня 2018 рокуу справі № 916/1979/13. Так, у цій постанові ВеликаПалата Верховного Суду вказала на те, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977548
До способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
У березні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Реєстратора, в якому просила скасувати рішення відповідача від 17 лютого 2017 року № 33907312 та № 33908323 про відмову в скасуванні запису про право власності/внесенні запису про скасування державної реєстрації права власності.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 квітня 2014 року, скасованого рішенням Апеляційного суду Київської області від 25 січня 2017 року, відповідач здійснив державну реєстрацію за ОСОБА_6 права власності на земельну ділянку площею 0,1 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер НОМЕР_1, та земельну ділянку площею 0,0444 га для ведення підсобного господарства, кадастровий номер НОМЕР_2. Вказані рішення Реєстратора порушують право позивача на вільне володіння частиною житлового будинку, що знаходиться за тією ж адресою, що й земельні ділянки, зареєстровані за ОСОБА_6 Звернувшись до відповідача із заявою про скасування державної реєстрації за ОСОБА_6 права власності на вказані земельні ділянки, ОСОБА_4 отримала відмову.
Відповідно до статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення до суду; далі - ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
На підставі частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядкуцивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Згідно із пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на час звернення до суду; далі - ЦК України) до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Частиною першою статті 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.
За змістом наведених правових положень суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист якого подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року по справі № 522/23245/16-а (провадження № 11-687апп18).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78472069
На обґрунтування позову Держпідприємство зазначило, що оскаржувані дії та рішення відповідачів є протиправними й такими, що порушують права позивача, оскільки передані ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у приватну власність земельні ділянки є землями постійного користування позивача та належать до земель лісового фонду.
Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
Отже, прийняті відповідачами рішення про передачу третім особам у приватну власність земельних ділянок є ненормативними актами суб'єктів владних повноважень, які вичерпали свою дію внаслідок їх виконання. У такому випадку захист порушеного, на думку позивача, права залежно від суб'єктного складу сторін має вирішуватися за нормами цивільного (господарського) судочинства.
За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах № 761/33504/14-а та № 802/950/17-а відповідно.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/77521253
Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. На таку особу, позивача, з урахуванням принципу свободи розпорядження власними процесуальними правами, не можна покладати обов'язок об'єднання вимог про визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування та вимог про скасування правовстановлюючих документів на земельну ділянку, укладених (виданих) на підставі такого рішення.
Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відійти від правової позиції щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеної у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі № 21-405а14.
Позов мотивовано тим, що надана в оренду ФОП Особа-1 земельна ділянка площею 1,2 га є складовою земельної ділянки площею 3,8 га, яку у 1988 році передано у постійне користування Головному управлінню внутрішніх військ УРСР, що посвідчене державним актом серії Б № 054792, у зв'язку з чим порушується право держави на вказану земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони.
У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначено про необхідність відійти від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі № 21-405а14.
У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України.
Права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, як зазначено у частинах першій, другій статті 55 Конституції України.
Саме суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості звернутися з відповідною заявою до компетентного суду.
Відповідно до Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції України і законів держави. Конституція України (частина друга статті 19) передбачає, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Цей принцип знайшов своє відображення у статті 74 Закону № 280/97-ВР, згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.
У частинах першій та четвертій статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права і обов'язки виникають як із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, так і з інших дій, які за аналогією, породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.
Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону № 280/97-ВР наділені значними повноваженнями у різних галузях, зокрема, у сфері регулювання земельних відносин.
Пункт 34 частини 1 статті 26 зазначеного Закону встановлює, що до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин.
Також відповідно до пунктів «а» ? «г» статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад належать розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності.
Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
За змістом статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.
З аналізу вказаних норм у їх сукупності можна зробити висновок, що прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, що пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин. Тобто рішення органу місцевого самоврядування є підставою виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків фізичних та юридичних осіб.
Відповідно до статей 152, 155 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
У Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 Конституційний Суд України вказав, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.
Разом з тим із вказаного Рішення Конституційного Суду України вбачається, що такі рішення органу місцевого самоврядування можуть бути оскаржені в інший спосіб.
Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до частини другої статті 55, статті 124 Конституції України.
У такому разі вимога про визнання рішення незаконним може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно із статтею 16 ЦК України, якщо фактично підставою пред'явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства.
Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. На таку особу, позивача, з урахуванням принципу свободи розпорядження власними процесуальними правами, не можна покладати обов'язок об'єднання вимог про визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування та вимог про скасування правовстановлюючих документів на земельну ділянку, укладених (виданих) на підставі такого рішення. Така позиція висловлювалася Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17.
Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відійти від правової позиції щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеної у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі № 21-405а14.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74506122
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 цього Кодексу передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (аналогічну норму права закріплено статтею 20 ГК України).
За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.
Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Відповідно до частини 1 статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Аналіз положень указаних норм законодавства свідчить про те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права.
Предметом позову у цій справі є вимога про визнання недійсним та скасування рішення селищної ради від 20 травня 2015 року про вчинення дій на виконання рішення суду.
Факт правомірності володіння та користування майном є достатньою підставою для відповідної особи для звернення за захистом цього права. Крім того, позивачем за цим позовом може бути і не володіючий власник, а особа, законний інтерес або право якої порушено.
ВП ВС вважає необґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про необхідність пред'явлення позову прокурором, де були б об'єднанні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення селищної ради від 20 травня 2015 року про вчинення дій на виконання рішення суду та вимоги про скасування правовстановлюючих документів, виданих на підставі цього рішення, яке селищна рада прийняла із перевищенням повноважень.
Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскаржуваного рішення селищної ради було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, отже вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в господарських судах.
Ураховуючи викладене вище, ВП ВС дійшла висновку про те, що розгляд позову про визнання спірного рішення ради недійсним без заявлення вимоги про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі зазначеного рішення щодо права користування земельною ділянкою, вплине на законність таких документів та відновить порушені права для користувачів спірної земельної ділянки.
Натомість ВСУ у постанові від 11 листопада 2014 року у справі № 21-405а14, яку прийнято за подібних правовідносин, зробив правовий висновок про те, що в разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, який застосовується одноразово, після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладення договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд послався на цей висновок ВСУ. Однак відповідно до норм чинного законодавства викладений у заявленому позові спосіб захисту порушеного права відновить становище, яке існувало до порушення.
За таких обставин ВП ВС вважає касаційні скарги заступника прокурора та Університету обґрунтованими та відступає від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові ВСУ від 11 листопада 2014 року у справі № 21-405а14.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76673354
Позивачу стало відомо, що на підставі технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності по сільраді, розробленої за дозволом відповідача від 05 серпня 2013 року «Про надання дозволу на проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності» та затвердженої розпорядженням від 28 листопада 2013 року «Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності», було сформовано та зареєстровано у ДЗК земельну ділянку НОМЕР_1, площа якої на 97,77 % накладається на земельну ділянку, на яку позивачу надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою і яка фактично перебувала у його користуванні. На думку позивача, земельна ділянка НОМЕР_1 сформована та зареєстрована із порушенням вимог законодавства, а також його прав та законних інтересів.
Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, спрямованим на поновлення порушеного відповідачем права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням – для ведення фермерського господарства, розташованою на території сільради. Отже, цей позов подано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин.
Крім того, із матеріалів справи убачається, що наказом ГУ Держгеокадастру від 02 грудня 2015 року надано в оренду ОСОБА_4 для ведення фермерського господарства земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення площею 84,0554 га, кадастровий НОМЕР_1 (реєстраційний номер НОМЕР_2). При цьому між ОСОБА_4 та ГУ Держгеокадастру укладено договір оренди вказаної земельної ділянки від 17 червня 2016 року, який зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 22 червня 2016 року.
За правилами пункту 1 частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час прийняття оскарженого судового рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Ураховуючи, що цей позов спрямовано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин, а також беручи до уваги факт існування договору оренди на спірну земельну ділянку, укладеного між ГУ Держгеокадастру і третьою особою у справі ОСОБА_4, ВП ВС дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, оскільки поглинається спором про право, а тому має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
Крім того, внесення змін до розпорядження райдержадміністрації від 13 грудня 2011 року (зі змінами, внесеними розпорядженням райдержадміністрації від 02 березня 2012 року) у частині зазначення площі земельної ділянки резервного фонду сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь державної власності, розташованих за межами населених пунктів сільради, і визнання протиправним та скасування розпорядження райдержадміністрації від 28 листопада 2013 року «Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності» не призведе до поновлення прав ОСОБА_3, адже договір оренди на спірну земельну ділянку, укладений між ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_4, залишиться чинним, а тому поновити своє порушене право щодо користування вказаною земельною ділянкою позивач може виключно шляхом звернення до суду в порядку цивільного судочинства.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладено у постанові ВП ВС від 29 травня 2018 року (справа № 11-300апп18 (№ 816/619/15-а).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76077012
Відповідно до статті 15 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до пункту 10 частини 2 статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Згідно з частиною 1 статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.
Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий або пов'язаний із реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів характер, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76077060
КСУ в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні – це акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.
Отже, у разі прийняття органом місцевого самоврядування рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної або господарської юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
Скасування такого акта не породжує наслідків для користувача земельної ділянки, оскільки у такої особи виникло право постійного користування земельною ділянкою, і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. Відтак, обраний спосіб захисту порушеного права (оскарження рішення суб'єкта владних повноважень про розпорядження земельною ділянкою) не забезпечує його реального захисту.
Аналогічну правову позицію висловлено у постанові ВСУ від 11 листопада 2015 року у справі № 2а-2885/12/1470 і ВП ВС не вбачає підстав для відступлення від цього висновку.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296549
Рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо внаслідок реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому разі вимогу про визнання відповідного рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично метою пред'явлення зазначеної позовної вимоги є оспорювання речового права (зокрема права власності), що виникло внаслідок реалізації вказаного рішення суб'єкта владних повноважень (див. постанову ВП ВС від 08 травня 2018 року у справі № 910/13755/17, пункт 29).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296574
КСУ в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
Прийняте міськрадою (як суб'єктом владних повноважень) рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у постійне користування прокуратурі є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання.
Скасування такого акта не породжує наслідків для користувача земельної ділянки, оскільки у такої особи виникло право постійного користування земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. Відтак, обраний спосіб захисту порушеного права (оскарження рішення суб'єкта владних повноважень про розпорядження земельною ділянкою) не забезпечує його реального захисту.
Аналогічну правову позицію висловлено у постановах ВП ВС від 03 та 18 квітня 2018 року у справах № 761/33504/14-а та № 802/950/17-а відповідно.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74506124
КСУ в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року справи № 7-рп/2009 (про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово та після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
Отже, у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.
ВП ВС у постанові від 29 травня 2018 року у справі № 802/950/17-а підтвердила такий висновок ВСУ, викладений у постанові від 06 жовтня 2015 року у справі
№ 21-1306а15, і не вбачає підстав для відходу від вказаної правової позиції і в цій справі.
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Відповідно до пункту 10 частини 2 статті 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Відповідно до частин 2, 3 статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Статтею 80 ЗК України встановлено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, на землі державної власності.
Згідно зі статтями 83, 84 ЗК України комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
Відповідно до частини 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Статтею 122 ЗК України передбачено, що вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.
У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74440150
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з пунктом 10 частини 1 статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Із наведених норм можна зробити висновок, що в порядку цивільного судочинства може бути оскаржено таке рішення органу місцевого самоврядування, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, і за результатами його реалізації у фізичної чи юридичної особи виникає право цивільне.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73219871
Згідно з частиною 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини 1 статті 16 ЦК України).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73837594
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з пунктом 10 частини 1 статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76649464
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, право або інтерес позивача, який вважає себе орендарем земельної ділянки, може бути порушено внесенням до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про наявність права оренди іншої особи. При цьому рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права оренди (частина 2 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75241943
Обґрунтовуючи позов, товариство зазначило, що на час прийняття оскаржуваного рішення земельна ділянка перебувала у користуванні позивача згідно з договором оренди, укладеним із ОСОБА_4 30 листопада 2005 року на п'ять років. 03 грудня 2012 року цей договір був зареєстрований відділом Держкомзему, про що внесено запис до Державного реєстру земель. Проте відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, не перевірив наявності/відсутності суперечностей між заявленим виробничим підприємством правом на користування земельною ділянкою ОСОБА_4 та вже зареєстрованими правами інших осіб на цю земельну ділянку, чим допустив подвійну державну реєстрацію речового права.
Виробниче підприємство не позбавлено права на звернення до державного реєстратора та розгляд цим суб'єктом владних повноважень його заяви про державну реєстрацію права з учиненням відповідних записів за відсутності передбачених для цього законом перешкод, адже скасування рішення про державну реєстрацію не призводить до скасування підстави її проведення.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75068889
Визнання протиправними, скасування оскаржених наказів та скасування державної реєстрації договору оренди не призведе до поновлення прав ФОП ОСОБА_5, адже договір оренди на спірну земельну ділянку, укладений між ГУ Держземагентства та ОСОБА_6, залишиться чинним, а тому поновити своє порушене право щодо користування вказаною земельною ділянкою позивач може шляхом звернення до суду в порядку цивільного (господарського) судочинства.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79684950
Вирішення питання про правомірність видання державного акта безпосередньо залежить від законності судового рішення, на підставі якого такий акт виданий.
Заступник прокурора звернувся з позовом у даній справі в інтересах держави в особі міської ради.
2. Мотивував позов тим, що ОСОБА_3 набув право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га на АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка) на підставі рішення районного суду від 4 грудня 2007 року у справі № 2-1491-1/07, яке скасоване ухвалою апеляційного суду від 3 квітня 2008 року. Оскільки право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 набув неправомірно, тому відсутня підстава для видання відповідного державного акта на право власності на земельну ділянку, а відтак, заступник прокурора вважав, що наступне відчуження земельної ділянки на користь ОСОБА_4 і її внесення у статутний капітал ТОВ також є неправомірними.
73. Суди у справі № 522/2201/15-цвстановили, що судове рішення у справі № 2-1491-1/07, яке надалі було скасоване, виконане шляхом видання ОСОБА_3 державного акта.
74. Суди вважали, що саме державний акт є належним документом на підтвердження права власності незалежно від підстави, на якій він був виданий, і дійшли висновку про те, що позовні вимоги про визнання недійсними договору купівлі-продажу, акта прийому-передачі, витребування майна та встановлення порядку виконання судового рішення є похідними від вимог про визнання незаконним і скасування державного акта. Проте такі висновки є помилковими.
75. Первинною підставою набуття ОСОБА_3 права приватної власності на земельну ділянку було судове рішення у справі № 2-1491-1/07, надалі скасоване ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 3 квітня 2008 року. А тому вимоги про визнання недійсними договору купівлі-продажу, акта прийому-передачі, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння та встановлення порядку виконання рішення суду не є похідними від вимоги про визнання незаконним і скасування державного акта.
76. Державний акт - це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може бути невирішеним (пункт 5.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
77. Отже, визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про те, що земельна ділянка належить територіальній громаді міста Одеси, та для її витребування в інтересах Одеської міської ради.
78. Згідно зі статтею 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
79. Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина перша статті 125 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта).
81. Відповідно до статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» у редакції, чинній на час видання державного акта, підставами для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, були як державний акт про право власності на земельну ділянку, так і рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно, що набрали законної сили.
83. Відповідно до частини п'ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
84. Частиною п'ятою статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
85. Отже, володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності здійснює орган місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада.
86. Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи, зокрема, місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
87. Отже, міська рада має діяти у межах повноважень щодо здійснення від імені територіальної громади права власності в інтересах цієї громади та виключно у спосіб, передбачений законом.
88. Оскільки міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження земельною ділянкою у спосіб, передбачений законом, шляхом прийняття відповідного рішення, а судове рішення у справі № 2-1491-1/07, на виконання якого був виданий державний акт, було скасоване ухвалою апеляційного суду від 3 квітня 2008 року, відчуження майна відбулось без вираження волі територіальної громади.
89. З огляду на те, що державний акт був виданий на виконання судового рішення у справі № 2-1491-1/07, а не на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, то вирішення питання про правомірність видання державного акта безпосередньо залежить від законності судового рішення, на підставі якого такий акт виданий, і від дотримання вимог, передбачених земельним законодавством.
90. Відтак, у цій справі висновки судів про вибуття земельної ділянки за волею Одеської міської ради, оскільки її виконавчий орган видав державний акт на виконання судового рішення, яке надалі було скасоване, не відповідають висновку Верховного Суду України, сформульованому, зокрема, у постановах від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14 і від 24 червня 2015 року у справі № 6-535цс15, та є помилковими. Крім того, стаття 388 ЦК України у справі № 522/2201/15-ц застосована інакше, ніж в постанові Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі № 911/263/15, в якій у подібних правовідносинах вказана стаття була застосована правильно.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/76474144
Захист земельних прав – це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено в частині 3 статті 152 ЗК України.
Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною 3 статті 152 ЗК України, або ж іншим способом, який передбачено законом.
Статтею 152 ЗК України встановлено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
З набранням чинності Законом України від 07 липня 2011 року № 3613-VІ «Про Державний земельний кадастр» та постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051 «Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру» право власності на земельну ділянку та право постійного користування нею оформляється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» без оформлення державних актів.
Пунктом 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Державний акт – це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може бути не вирішеним. У випадку коли позивач стверджує про порушення свого права постійного користування частиною земельної ділянки особою, яка володіє нею шляхом державної реєстрації за собою права власності (права користування) цієї спірної частини, право позивача може бути захищено шляхом подання позову про визнання права (пункт 1 частини 2 статті 16 ЦК України), витребування нерухомості з володіння, усунення перешкод у користуванні майном (статті 387, 388, 391, 396 ЦК України) чи іншим способом відповідно до закону.
Особливості проведення реєстраційних дій на підставі рішень судів визначено у статті 311 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Зокрема, відповідно до частини 2 цієї статті Державна судова адміністрація України у день набрання законної сили рішенням суду, яке передбачає набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора, забезпечує передачу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно примірника такого судового рішення.
При цьому вказані вимоги мають бути заявлені до осіб, на ім'я яких було зареєстровано право власності (постійного користування), оскільки предмет спору безпосередньо стосується їх прав та обов'язків. однак при вирішенні спору за цим позовом такі особи не були залучені до участі у справі як відповідачі.
Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення позивачів до суду з цим позовом), що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим Кодексом, – фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини 2 та 3 статті 21 ГПК України у вказаній вище редакції).
Відповідачем є особа, яка, за твердженням позивача, є або порушником його прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права і на яку внаслідок цього може бути покладено обов'язки судовим рішенням.
Однак Міністерство оборони України та КЕВ визначили відповідачем у цій справі управління Держгеокадастру, не зазначивши обставин порушення останнім їхніх прав та не навівши нормативного обґрунтування протиправності дій відповідача, фактично оспорюючи правомірність дій третіх осіб у справі щодо використання земельних ділянок, визначених спірними актами.
Не встановлено порушень прав позивачів саме відповідачем та не наведено нормативного обґрунтування такого порушення і попередніми судовими інстанціями.
Судами також не враховано, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, право або інтерес позивача, який вважає себе постійним користувачем земельної ділянки, може бути порушено внесенням до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про наявність права власності (користування) іншої особи.
При цьому рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (користування) (частина 2 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Оскільки, вирішуючи спір у справі, місцевий господарський суд та суд апеляційної інстанції зазначеного не врахували, ВП ВС вважає необґрунтованими висновки про необхідність відмови у позові з підстави спливу позовної давності, а не з огляду на відсутність підстав для задоволення позову по суті.
У свою чергу, ВГСУ не врахував, що предметом спору не є вимоги про усунення перешкод у користуванні майном. Під час розгляду справи у попередніх судових інстанціях позивачі обґрунтовували свої вимоги нормами статей 152, 155 ЗК України і не посилались на статтю 391 ЦК України, яку може бути застосовано у спорі, що виник між володіючим власником та особою, дії якої не ґрунтуються на чинному правочині або нормах законодавства.
У свою чергу, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій прийняли правильні процесуальні рішення про відмову в позові, але з помилкових мотивів пропуску позивачами позовної давності, а не з огляду на відсутність порушення визначеним відповідачем прав позивачів та обрання останніми неефективного способу захисту прав, тобто з помилковим застосуванням норм матеріального права, то наявні підстави для зміни рішення господарського суду від 20 грудня 2016 року та постанови апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 року в їх мотивувальних частинах згідно з наведеними вище висновками ВП ВС.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75042934
15 грудня 2017 року розпочав роботу ВС і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.
Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Звертаючись у квітні 2016 року до суду із заявою, військова частина послалася на статтю 256 ЦПК України та просила встановити факт належності їй державного акта на право користування земельною ділянкою площею 3069,2 га, що розташована на території селищної ради. Військова частина вважала, що у зв'язку з помилкою в державному акті вона не може у повному обсязі скористатися своїми правами землекористувача.
Відповідно до статті 234 ЦПК України (у редакції на час звернення до суду) окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з частинами 1, 2 статті 256 ЦПК України (у редакції на час звернення до суду) суд розглядав справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку могли бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Із матеріалів справи вбачається, що з приводу права користування земельною ділянкою площею 3 069,2 га, що розташована на території селищної ради, існує декілька судових спорів у господарських судах між військовою частиною, КЕВ і Університетом.
З аналізу судових рішень, а також із доводів, які наводила військова прокуратура у своїх поясненнях та в апеляційній скарзі, вбачається, що між військовою частиною, КЕВ та Університетом існує тривалий спір про право користування зазначеною земельною ділянкою.
Ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд на це уваги не звернули та не дотрималися вимог ЦПК України.
Відповідно до вимог частини 4 статті 256 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи судом першої інстанції) суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду.
Згідно із частиною 6 статті 235 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи судом першої інстанції) якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Аналогічні вимоги закріплено і в частині 6 статті 294 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78589555
Спірні правовідносини стосуються набутого права власності на земельну ділянку, що потребує встановлення судом обставин законності його набуття та виходить за межі компетентності адміністративних судів, а тому підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.
Судом установлено, що предметом спору у цій справі є законність дій управління Держгеокадастру в Комінтернівському районі Одеської області щодо видачі та підпису державного акту від 19 липня 2005 року серії НОМЕР_1 про право власності ОСОБА_6 на земельну ділянку під АДРЕСА_1, площею 11,58 га та скасування його державної реєстрації.
Отже, даний спір стосується правомірності набуття права власності на земельну ділянку фізичної особи ОСОБА_6 (спадкоємцями якого є треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5), тобто захисту цивільного права, а тому правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються нормами цивільного законодавства.
При цьому, у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після своєї реалізації), подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися не в порядку адміністративної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спірні правовідносини стосуються набутого права власності на земельну ділянку, що потребує встановлення судом обставин законності його набуття та виходить за межі компетентності адміністративних судів, а тому підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.
Така правова позиція викладена у постанові Великої Палата Верховного Суду від 06 квітня 2018 року у справі № 810/2421/16.
За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 5 Земельного кодексу України передбачено, що земельне законодавство базується, в тому числі, на принципі забезпечення рівності прав власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.
Виходячи з положень ст. 13 Конституції України, ст. 177, 181, 324 ЦК України, земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.
З огляду на наведене та ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, за правилами якого можливий одночасний розгляд вимог про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування.
Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року № 826/631/15.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79834996
З огляду на те, що державний акт був виданий на виконання судового рішення у справі, а не на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, то вирішення питання про правомірність видання державного акта безпосередньо залежить від законності судового рішення, на підставі якого такий акт виданий, і від дотримання вимог, передбачених земельним законодавством.
Відтак висновки судів про вибуття земельної ділянки за волею міської ради, оскільки її виконавчий орган видав державний акт на виконання судового рішення, яке надалі було скасоване, є помилковими.
63. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
64. Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
65. Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).
66. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
67. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.
68. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
69. Право власника згідно з частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов'язане з тим, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388).
70. За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду Українивід 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15.
71. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком Верховного Суду України погоджується.
72. Суди у справі № 522/2110/15-ц встановили, що судове рішення у справі № 2-1491-1/07, яке надалі було скасоване, виконане шляхом видання ОСОБА_3 державного акта.
73. Суди вважали, що саме державний акт є належним документом на підтвердження права власності незалежно від підстави, на якій він був виданий, та дійшли висновку про те, що позовні вимоги про визнання недійсним акта прийому-передачі та витребування майна є похідними від вимог про визнання незаконним і скасування державного акта. Проте такі висновки є помилковими.
74. Первинною підставою набуття ОСОБА_3 права приватної власності на земельну ділянку було судове рішення у справі № 2-1491-1/07, надалі скасоване ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 3 квітня 2008 року. А тому вимоги про визнання недійсними договору дарування, акта прийому-передачі, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень не є похідними від вимоги про визнання незаконним і скасування державного акта.
75. Державний акт - це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може бути невирішеним (пункт 5.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
76. Отже, визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про те, що земельна ділянка належить територіальній громаді міста Одеси, та для її витребування в інтересах Одеської міської ради.
77. Згідно зі статтею 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
78. Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина перша статті 125 ЗК України в редакції, чинній на час видання державного акта).
79. З огляду на те, що Управління земельних ресурсів м. Одеси, яке є спеціально створеним виконавчим органом Одеської міської ради у галузі земельних відносин, оформило та видало державний акт, суди дійшли висновку, що Одеська міська рада не тільки знала, але й не заперечувала, щоби земельна ділянка вибула з її власності та була передана у власність ОСОБА_3, і вказали, що до спірних правовідносин приписи статті 388 ЦК України щодо витребування земельної ділянки від останнього набувача (ТзОВ «Івент МенеджментГруп»)не застосовуються.
80. Відповідно до статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» у редакції, чинній на час видання державного акта, підставами для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, були як державний акт про право власності на земельну ділянку, так і рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно, що набрали законної сили.
81. У цій справі спірне майно вибуло з володіння власника, зокрема, у зв'язку з державною реєстрацією права власності на земельну ділянку на підставі державного акта, виданого на виконання рішення суду, яке надалі було скасоване. Натомість, суди дійшли висновку про наявність волі Одеської міської ради на вибуття земельної ділянки з її володіння та не дослідили Інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна за № 31274046 від 19 грудня 2014 року, в якій у підставах запису про право власності вказано державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_1, виданий 1 липня 2011 року Управлінням Держкомзему у м. Одеса, а державний акт, про скасування якого просив прокурор, виданий 10 жовтня 2008 року Управлінням земельних ресурсів у м. Одесі.
82. Відповідно до частини п'ятої статті16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
83. Частиною п'ятою статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
84. Отже, володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності здійснює орган місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада.
85. Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи, зокрема, місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
86. Отже, Одеська міська рада має діяти у межах повноважень щодо здійснення від імені територіальної громади м. Одеси права власності в її інтересах і виключно у спосіб, передбачений законом.
87. Оскільки Одеська міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження земельною ділянкою у спосіб, передбачений законом, шляхом прийняття відповідного рішення, а судове рішення у справі № 2-1491-1/07, на виконання якого був виданий державний акт, було скасоване ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 3 квітня 2008 року, відчуження майна відбулось без вираження волі територіальної громади міста Одеси.
88. З огляду на те, що державний акт був виданий на виконання судового рішення у справі № 2-1491-1/07, а не на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, то вирішення питання про правомірність видання державного акта безпосередньо залежить від законності судового рішення, на підставі якого такий акт виданий, і від дотримання вимог, передбачених земельним законодавством.
89. Відтак, у справі № 522/2110/15-ц висновки судів про вибуття земельної ділянки за волею Одеської міської ради, оскільки її виконавчий орган видав державний акт на виконання судового рішення, яке надалі було скасоване, не відповідають висновку Верховного Суду України, сформульованому у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15, та є помилковими.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79684950
Якщо міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження земельною ділянкою у спосіб, передбачений законом, шляхом прийняття відповідного рішення, а судове рішення, на виконання якого був виданий оскаржений державний акт, скасоввано, відчуження майна відбулось без вираження волі територіальної громади.
Заступник прокурора звернувся з позовом у даній справі в інтересах держави в особі міської ради.
2. Мотивував позов тим, що ОСОБА_3 набув право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га на АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка) на підставі рішення районного суду від 4 грудня 2007 року у справі № 2-1491-1/07, яке скасоване ухвалою апеляційного суду від 3 квітня 2008 року. Оскільки право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 набув неправомірно, тому відсутня підстава для видання відповідного державного акта на право власності на земельну ділянку, а відтак, заступник прокурора вважав, що наступне відчуження земельної ділянки на користь ОСОБА_4 і її внесення у статутний капітал ТОВ також є неправомірними.
64. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
65. Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
66. Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).
67. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
68. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.
69. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
70. Право власника згідно з частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов'язане з тим, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388).
71. За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у наданих заявником копіях постанов Верховного Суду України від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14 та від 24 червня 2015 року у справі № 6-535цс15.
72. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком Верховного Суду України погоджується.
73. Суди у справі № 522/2201/15-цвстановили, що судове рішення у справі № 2-1491-1/07, яке надалі було скасоване, виконане шляхом видання ОСОБА_3 державного акта.
74. Суди вважали, що саме державний акт є належним документом на підтвердження права власності незалежно від підстави, на якій він був виданий, і дійшли висновку про те, що позовні вимоги про визнання недійсними договору купівлі-продажу, акта прийому-передачі, витребування майна та встановлення порядку виконання судового рішення є похідними від вимог про визнання незаконним і скасування державного акта. Проте такі висновки є помилковими.
75. Первинною підставою набуття ОСОБА_3 права приватної власності на земельну ділянку було судове рішення у справі № 2-1491-1/07, надалі скасоване ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 3 квітня 2008 року. А тому вимоги про визнання недійсними договору купівлі-продажу, акта прийому-передачі, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння та встановлення порядку виконання рішення суду не є похідними від вимоги про визнання незаконним і скасування державного акта.
76. Державний акт - це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може бути невирішеним (пункт 5.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
77. Отже, визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про те, що земельна ділянка належить територіальній громаді міста Одеси, та для її витребування в інтересах Одеської міської ради.
78. Згідно зі статтею 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
79. Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина перша статті 125 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта).
81. Відповідно до статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» у редакції, чинній на час видання державного акта, підставами для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, були як державний акт про право власності на земельну ділянку, так і рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно, що набрали законної сили.
83. Відповідно до частини п'ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
84. Частиною п'ятою статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
85. Отже, володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності здійснює орган місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада.
86. Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи, зокрема, місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
87. Отже, міська рада має діяти у межах повноважень щодо здійснення від імені територіальної громади права власності в інтересах цієї громади та виключно у спосіб, передбачений законом.
88. Оскільки міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження земельною ділянкою у спосіб, передбачений законом, шляхом прийняття відповідного рішення, а судове рішення у справі № 2-1491-1/07, на виконання якого був виданий державний акт, було скасоване ухвалою апеляційного суду від 3 квітня 2008 року, відчуження майна відбулось без вираження волі територіальної громади.
89. З огляду на те, що державний акт був виданий на виконання судового рішення у справі № 2-1491-1/07, а не на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, то вирішення питання про правомірність видання державного акта безпосередньо залежить від законності судового рішення, на підставі якого такий акт виданий, і від дотримання вимог, передбачених земельним законодавством.
90. Відтак, у цій справі висновки судів про вибуття земельної ділянки за волею Одеської міської ради, оскільки її виконавчий орган видав державний акт на виконання судового рішення, яке надалі було скасоване, не відповідають висновку Верховного Суду України, сформульованому, зокрема, у постановах від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14 і від 24 червня 2015 року у справі № 6-535цс15, та є помилковими. Крім того, стаття 388 ЦК України у справі № 522/2201/15-ц застосована інакше, ніж в постанові Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі № 911/263/15, в якій у подібних правовідносинах вказана стаття була застосована правильно.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79684950
Позивач має зазначати, які позовні вимоги до кого з відповідачів заявлено, суд не наділений повноваженнями робити це самостійно, оскільки такі дії будуть свідчити про порушення судом принципу диспозитивності.
Відсутність можливості реалізації власниками землі та землекористувачами права на отримання відшкодування під час вилучення земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності є порушенням норм ЗК України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
У квітні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА звернувся до суду з позовом, у якому просив: визнати недійсними рішення Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4772-90-V в частині передачі земельної ділянки площею 0,10 га ОСОБА_3, та державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_2, виданий ОСОБА_3, з відміткою про відчуження земельної ділянки ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ТОВ «БГМ ЛТД»; витребувати з незаконного володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Київської ОДА вказану земельну ділянку; визнати за державою в особі Київської ОДА право власності на цю земельну ділянку.
Позов мотивовано тим, що проведеною перевіркою встановлено, що на підставі рішення Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4772-90-V ОСОБА_3 видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер НОМЕР_2, із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19 жовтня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіним М.С. та зареєстрованого в реєстрі за № 4853, земельну ділянку площею 0,10 га по АДРЕСА_1 придбала ОСОБА_4 Пізніше на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18 лютого 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу НельзінимМ.С. та зареєстрованого в реєстрі за № 747, цю земельну ділянку придбав ОСОБА_5 Крім того, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 вересня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу НельзінимМ.С. та зареєстрованого в реєстрі за № 5956, вказану земельну ділянку придбало ТОВ «БГМ ЛТД».
На думку першого заступника прокурора Київської області, рішення Ірпінської міськради прийнято, а державний акт видано з порушенням вимог чинного законодавства, у зв'язку з чим їх необхідно визнати недійсними. Зазначена земельна ділянка знаходиться за межами м. Ірпеня, а тому, приймаючи спірне рішення, Ірпінська міськрада вийшла за межі наданих їй повноважень щодо розпорядження земельною ділянкою.
У клопотанні, яке подавалося до суду першої інстанції, ТОВ зазначило, що позов подано до фізичних та юридичних осіб. Вважало, що вимоги про витребування із незаконного володіння земельної ділянки заявлені в інтересах юридичної особи - Київської ОДА до юридичної особи - ТОВ, проте, на їх думку, вказані вимоги мали розглядатися за правилами господарського судочинства, вимоги до фізичних осіб про визнання недійсним рішення Ірпінської міськради - у порядку адміністративного судочинства. Просило відмовити у відкритті провадження у справі. Однак суд першої інстанції зазначене клопотання не розглянув.
Дійсно, позов подано як до фізичних, так і до юридичних осіб. Разом з тим прокурором не зазначено, які позовні вимоги до кого з відповідачів заявлено, так як у такому разі кожен з відповідачів може заперечувати та заявляти клопотання, зустрічні вимоги щодо кожної із заявлених вимог. Позов не містить посилання на те, що вказані вимоги об'єднані спільним предметом чи мають спільні підстави.
Суд не наділений повноваженнями визначати, яка саме вимога і в якому обсязі заявлена до конкретного відповідача, оскільки такі дії будуть свідчити про порушення судом принципу диспозитивності. Тобто при вирішенні питання про відповідність позовної заяви прокурора вимогам статті 119 ЦПК України (у редакції, чинній на час вчинення процесуальної дії) суд першої інстанції мав звернути увагу на зазначене, а в подальшому після отримання відповідного клопотання одного з відповідачів - ТОВ «БГМ ЛТД» не був позбавлений можливості діяти відповідно до пункту 8 частини першої статті 207 ЦПК України.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що такі порушення норм ЦПК України мають істотне значення, так як позбавляють суд можливості визначитися з предметною та суб'єктною юрисдикцією кожної з вимог, зробити висновок про те, чи об'єднані вказані вимоги спільним предметом та підставами, а відтак визначити встановлений законом суд для розгляду цього спору.
У пункті 26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та пункті 23 рішення цього суду у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін ? одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74Конституції України).
Споживач послуг органів місцевого самоврядування законно презюмує, що його рішення є законними та такими, що прийняті у межах компетенції.
У справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Крім того, варто зазначити, що захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Позбавлення права власності має бути здійснене відповідно до закону, необхідним у демократичному суспільстві і спрямованим на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника.
Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв'язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Право власності та право користування земельною ділянкою набуваються в порядку, визначеному ЗК України, який також передбачає вичерпний перелік підстав для припинення таких прав. Однією з підстав для припинення права власності та права користування земельною ділянкою є вилучення (викуп) земельної ділянки для суспільних потреб. При цьому ЗК України встановлює гарантії дотримання прав власників землі та землекористувачів у зв'язку з таким вилученням (викупом). Зокрема, статтею 156 цього Кодексу передбачено, що власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом. З огляду на це відсутність можливості реалізації власниками землі та землекористувачами права на отримання такого відшкодування є порушенням не лише зазначених норм ЗК України, а й статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Отже, суди під час розгляду справ, пов'язаних із захистом права власності на землю чи права землекористування, повинні неухильно дотримуватися положень ЗК України щодо підстав для припинення прав на землю та гарантій, встановлених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо захисту права власності.
Разом з тим із судових рішень вбачається і судами установлено, що земельна ділянка набута фізичними особами; останній власник набув її за договором купівлі-продажу в особи, яка також набула її у власність за договором купівлі-продажу; спірна земельна ділянка забудована.
Однак на вказані обставини суди не зважили в достатній мірі та у світлі указаних висновків ЄСПЛ у справах щодо земельних спорів.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78501877
Власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, котра є останнім набувачем майна та котра набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.
Суди під час розгляду справи повинні з'ясовувати питання наявності згоди на вилучення спірних земельних ділянок, правомірність розпорядження ними органом влади, дотримання порядку передачі спірних земельних ділянок у власність фізичних осіб та досліджувати правові механізми захисту прав власника - добросовісного набувача цих земельних ділянок.
Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до юридичної особи, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до фізичних осіб порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи.
Позовні вимоги про визнання недійсними державних актів на право приватної власності на земельні ділянки підлягають розгляду в одному провадженні разом з іншими позовними вимогами: про визнання недійсними розпорядження РДА, рішень сільради, витребування земельних ділянок від добросовісних набувачів, адже такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
Позов мотивовано тим, що прокуратурою Львівської області встановлено, що розпорядженням Жовківської РДА від 06 березня 2009 року № 165 «Про затвердження проекту землеустрою» затверджено технічну документацію із землеустрою та передано у приватну власність ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_6 земельні ділянки. У подальшому ці громадяни згідно з договорами купівлі-продажу від 23 лютого 2010 року серії BMP №№ 092931, 092930, 092933, 092932, що зареєстровані в реєстрі за №№ 341, 342, 339, 340, відчужили вказані земельні ділянки на користь Приватного підприємства «Лада-Плюс» (далі - ПП «Лада-Плюс»). 23 квітня 2010 року ПП «Лада-Плюс» на підставі договорів купівлі-продажу відчужило земельні ділянки на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фортуна Галич» (далі - ТОВ «Фортуна Галич»). Рішенням Малехівської сільради від 30 липня 2010 року № 63 надано дозвіл ТОВ «Фортуна Галич» на розробку містобудівного обґрунтування зі зміни цільового призначення земельної ділянки під будівництво торгово-виробничих приміщень на АДРЕСА_1. Рішенням Львівської обласної ради від 13 жовтня 2010 року № 1276 «Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни меж с. Малехів» затверджено технічну документацію зі зміни меж с. Малехів та відповідно до вказаного рішення земельні ділянки включені до с. Малехів Львівської області. Рішенням Малехівської сільради від 14 лютого 2011 року № 60 затверджено проект землеустрою з відведення земельної ділянки площею 7,34 га зі зміни цільового призначення земельних ділянок ТОВ «Фортуна Галич» з ведення особистого селянського господарства на розміщення торгово-виробничих приміщень. ТОВ «Фортуна Галич» набуло право власності на земельну ділянку площею 7,34 га, а саме: три земельні ділянки площею по 2 га кожна та одна площею 1,3384 га, на підставі державних актів на право власності на земельні ділянки: серії НОМЕР_13, кадастровий номер НОМЕР_9; серії НОМЕР_14, кадастровий номер НОМЕР_12; серії НОМЕР_15, кадастровий номер НОМЕР_11; серії НОМЕР_16, кадастровий номер НОМЕР_10.
Згідно з інформацією відділу Держземагентства від 26 лютого 2015 року земельні ділянки перебувають у власності ТОВ «Астеріон Плюс». Однак Жовківська РДА не приймала розпорядження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою та рішення щодо вилучення зазначених земельних ділянок із користування Державного підприємства Навчально-дослідного господарства «Дублянський» (далі - ДП НДГ «Дублянський»). Також у проектах землеустрою щодо відведення земельних ділянок та матеріалах, на підставі яких приймалося вказане розпорядження № 165, відсутня нотаріально посвідчена заява землекористувача ДП НДГ «Дублянський», що воно не заперечує проти вилучення земель. Крім того, Кабінет Міністрів України відповідного рішення щодо вилучення спірних земельних ділянок не приймав. Таким чином, Жовківська РДА вийшла за межі наданих їй повноважень та порушила вимоги статей 116, 118, 150 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Відповідачі набули земельні ділянки без достатньої правової підстави.
У справі, що розглядається, суди установили, що на підставі оскаржуваного розпорядження голови Жовківської РДА від 06 березня 2009 року № 165 «Про затвердження проекту землеустрою», яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею 7,3384 га у власність для ведення особистого селянського господарства із земель запасу Малехівської сільради, видано такі державні акти на право приватної власності на земельні ділянки: ОСОБА_5, серії НОМЕР_1, кадастровий номер НОМЕР_2, площею 2 га; ОСОБА_3, серії НОМЕР_3, кадастровий номер НОМЕР_4, площею 1,3384 га; ОСОБА_7, серії НОМЕР_5, кадастровий номер НОМЕР_6, площею 2 га; ОСОБА_6, серії НОМЕР_7, кадастровий номер НОМЕР_8, площею 2 га.
У зв'язку з наведеним помилковими є висновки судів обох інстанцій, що позовні вимоги у частині визнання недійсним розпорядження Жовківської РДА від 06 березня 2009 року № 165 «Про затвердження проекту землеустрою» підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Разом з тим не можна погодитися з висновками судів, що позовні вимоги у частині скасування рішень сільради, винесених стосовно юридичної особи, витребування з незаконного володіння ТОВ «Астеріон Плюс» на користь Львівського НАУ спірних земельних ділянок віднесено до компетенції господарських судів, та як наслідок закриття провадження у справі в цій частині вимог.
Статтею 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання указаного позову і розгляду справи в судах) установлено, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично-значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення.
Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до юридичної особи, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до фізичних осіб порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи у судах), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.
З огляду на вказане помилковими є висновки судів, що позов у частині вимог про скасування рішень сільради, винесених стосовно юридичної особи, витребування з незаконного володіння ТОВ «Астеріон Плюс» на користь Львівського НАУ спірних земельних ділянок віднесено до компетенції господарських судів, і як наслідок - закриття провадження у справі в цій частині позову.
З цих самих підстав не можна погодитися з висновками судів про відмову в задоволенні позовних вимог у частині визнання недійсними державних актів на право приватної власності на земельні ділянки з підстав передчасності цих позовних вимог, оскільки, як зазначили суди, вирішення питання про правомірність видачі оспорюваних державних актів залежить від вирішення питання законності рішень, на підставі яких такі акти видані, у порядку адміністративного судочинства.
Позовні вимоги про визнання недійсними державних актів на право приватної власності на земельні ділянки підлягають розгляду в одному провадженні разом з іншими позовними вимогами: про визнання недійсними розпорядження РДА, рішень сільради, витребування земельних ділянок від добросовісних набувачів, адже такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
У пункті 26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та пункті 23 рішення цього суду у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 37 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.
Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (пункт 6 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді).
У справі на а. с. 169, 170, т. 1 знаходиться лист Відділу державної реєстрації цивільного стану Пустомитівського районного управління юстиції Львівської області від 12 листопада 2015 року № 1537/02-22, яким на запит суду направлено копію актового запису від 29 вересня 2014 року № 16 про смерть ОСОБА_6
Однак усупереч вимогам статей 212, 213, 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) суди не надали цим доказам належної правової оцінки, не з'ясували питання щодо правонаступникаОСОБА_6 та у разі його наявності - не обговорили питання про необхідність залучення до участі у справі з належним оформленням цієї процесуальної дії.
Крім того, суди неповно встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
На а. с. 17, 18, т. 1 знаходиться копія постанови Жовківського районного суду Львівської області від 15 липня 2008 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_3, ОСОБА_15, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6 до Жовківської районної державної адміністрації, треті особи, які не заявляють вимог щодо предмета спору: Львівський державний аграрний університет, Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області, Державне підприємство навчально-дослідницьке господарство «Дублянський», про зобов'язання вчинити певні дії, у якій зазначено, що з листа Міністерства аграрної політики України від 27 лютого 2008 року № 37-11-3-11/2763 вбачається, що міністерство не заперечує проти передачі земельних ділянок до земель запасу до Малехівської сільради.
Копія указаного листа Міністерства аграрної політики України від 27 лютого 2008 року № 37-11-3-11/2763 міститься на а. с. 52, т. 1.
Отже, зі справи вбачається, що Міністерство аграрної політики України не заперечувало проти передачі земельних ділянок до земель запасу Малехівської сільради, однак цій обставині суди не надали жодної правової оцінки.
Стосовно позовних вимог про витребування земельних ділянок від добросовісних набувачів ОСОБА_1 Верховного Суду керується такими міркуваннями.
Конституцією України передбачено захист права власності.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Змістом права власності є правомочності щодо права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Недоторканість права власності забезпечується у всіх сферах суспільного життя. Разом з тим право власності не є абсолютним. В інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, яка відповідає статті 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року).
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
За положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Разом з тим відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно зі статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.
Згідно з положеннями статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Отже, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, котра є останнім набувачем майна та котра набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.
З огляду на вказане суди під час повторного розгляду справи повинні з'ясувати питання наявності згоди на вилучення спірних земельних ділянок, правомірність розпорядження ними органом влади, дотримання порядку передачі спірних земельних ділянок у власність фізичних осіб та дослідити правові механізми захисту прав власника - добросовісного набувача цих земельних ділянок.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78497129
Витребування майна від добросовісного набувача без надання будь-якої компенсації є недотриманням рішень ЄСПЛ у подібних справах про порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з позбавленням права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що під час розгляду справи суду апеляційної інстанції також необхідно врахувати практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) при вирішенні судами спорів, пов'язаних із визнанням недійсним (скасуванням) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого у добросовісного набувача виникло право власності на земельну ділянку, який неодноразово встановлював порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції, предметом безпосереднього регулювання якого є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій «законності» означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.
«Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов'язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на землю.
Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки ЄСПЛрекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов'язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов'язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.
Саме такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року в справі № 14-76цс18 за наслідками усунення правової проблеми та розбіжностей під час вирішення вказаної категорії спорів національними судами, які витребовували майно від добросовісного набувача без надання будь-якої компенсації та, зокрема, вищевикладеними рішеннями ЄСПЛ у подібних справах про порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75068891
Окрема думка
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75286983
За змістом статей 387, 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Зі змісту вказаних нормативних приписів вбачається, що власник майна, який фактично позбавлений можливості володіти й користуватися вказаним майном в результаті його незаконного вибуття з володіння, за наявності певних умов має право витребувати таке майно із чужого володіння.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
При цьому необхідно зазначити, що стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Згідно з частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75287005
Правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
Витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України у зв'язку із порушенням органом державної влади низки вимог ВК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.
Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.
Висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, що переглядається, також узгоджуються з висновками Великої Палати ЄСПЛ у справі «Депаль проти Франції» (заява № 34044є/02) від 29 березня 2010 року.
Встановлення порушення статті 1 Першого протоколу, виправданість втручання у право власності та надання відповідної компенсації напряму корелюються із законністю набуття майна, поведінкою набувача під час його придбання та наявністю суспільного інтересу, з метою задоволення якого таке втручання здійснюється.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74475898
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
За правилами статті 59 ЗК України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Однак громадяни та юридичні особи за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно одержати у власність лише замкнені природні водойми (загальною площею до 3 га). Натомість землі водного фонду можуть передаватися цим суб'єктам тільки на умовах оренди для визначених законом потреб (частина 4 статті 59 ЗК України).
Отже, стосовно землі водного фонду закон забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність землю відповідного цільового призначення окремо від дозволеного для передачі об'єкта замкненої природної водойми загальною площею до 3 га.
Таким чином, юридичні чи фізичні особи, в тому числі й відповідачі у справі, на яку посилається ОСОБА_3, не могли законно набути право приватної власності на спірні земельні ділянки. Натомість вони набули таке право власності в спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності відповідачів на землю стало можливим у результаті прийняття органом виконавчої влади низки рішень та наступного укладення договорів купівлі-продажу. ВСУ у справі № 6-1376ц16 дійшов висновку, що витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідачів відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України в зв'язку з порушенням органом державної влади низки вимог ВК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.
Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.
Висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, що переглядається, також узгоджуються з висновками Великої Палати ЄСПЛ у справі «Депаль проти Франції» (заява № 34044є/02) від 29 березня 2010 року.
За таких обставин висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, що переглядається, не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296549
Прокуратура звернулася до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення сільради № 953. Мотиви його оскарження пов'язані з відсутністю згоди власника на відчуження спірних земельних ділянок або зміни їх цільового призначення, а у сільради відсутні повноваження на розпорядження землями лісогосподарського призначення.
За рішенням № 953 спірні земельні ділянки були передані у власність ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, яких суд залучив до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, на стороні відповідача.
Позовна вимога про визнання рішення № 953 незаконним спрямована на оспорення права власності на земельні ділянки вказаних фізичних осіб, що виникло на підставі цього рішення. Спір є приватноправовим і за суб'єктним складом сторін має розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права й обов'язки зазначених осіб. Аналогічну правову позицію висловлено ВП ВС у постановах від 15 травня 2018 року у справі № 911/4144/16 та від 16 травня 2018 року у справі № 911/4111/16.
Майно може бути витребувано від кінцевого набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, оскільки вимоги власника про визнання недійсними правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після визнання незаконним і скасування первинного рішення про його відчуження, не підлягають задоволенню (див. також постанову Пленуму ВСУ від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», абзаци 2 і 3 пункту 10).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74506124
Стосовно доводів касаційної скарги заявника щодо неможливості витребування в нього як добросовісного набувача спірної земельної ділянки ВП ВС, переглядаючи в цій частині рішення судів попередніх інстанцій, керується тим, що захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до незаконно володіючої цим майном особи (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача.
Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.
Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина 1 статті 388 ЦК України).
Крім того, згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі й від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Суди першої та апеляційної інстанцій, з'ясувавши, що право розпорядження спірною земельною ділянкою державної власності було прийнято сільрадою з перевищенням повноважень, жодних дій щодо розпорядження цією земельною ділянкою відповідним органом виконавчої влади не вчинялося, тобто спірна земельна ділянка вибула із володіння власника – держави – поза його волею, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування зазначеної земельної ділянки від добросовісного набувача – ОСОБА_3 в порядку статті 388 ЦК України.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78497129
Як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено,довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Суди апеляційної та касаційної інстанцій, вирішуючи вказаний спір, дійшли передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня видання головою ОДА оскаржуваних розпоряджень, не звернули уваги на те, що прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі КМУ та КП, та не встановили, коли саме і в особі якого органу КМУ довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що з огляду на положення частини першої статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності.
Позовну заяву мотивовано тим, що прокуратура Київської області за результатами вивчення законності відведення земель лісогосподарського призначення на території Обухівського району Київської області встановила, що розпорядженнями Київської ОДА від 07 квітня 2008 року № № 444-470 вилучено з постійного користування ДП «Київський лісгосп» земельні ділянки лісогосподарського призначення на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області (далі - Сільрада) загальною площею 26,73 га, змінено їх цільове призначення, затверджено проект землеустрою та передано у власність 27 громадянам для ведення особистого селянського господарства.
Прокурор зазначив, що на підставі вказаних розпоряджень Управління Держкомзему в Обухівському районі Київської області 05 серпня 2008 року видало 27 громадянам і зареєструвало державні акти на земельні ділянки.
Деякі громадяни в подальшому за договорами купівлі-продажу відчужили отримані земельні ділянки загальною площею 22,77 га ОСОБА_6, яка у вересні 2009 року отримала державні акти на право власності на спірні земельні ділянки.
ОСОБА_6 здійснила поділ земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, у результаті чого утворилися дві окремі земельні ділянки.
Крім того, прокурор зауважив, що інші власники відчужили на підставі договорів купівлі-продажу спірні земельні ділянки загальною площею 3,96 га ОСОБА_7, яка у листопаді 2009 року також отримала державні акти на право власності на ці земельні ділянки.
Ураховуючи наведене й ту обставину, що зміна цільового призначення спірних земельних ділянок та передача їх у власність відбулася незаконно, оскільки Київська ОДА не мала права розпоряджатися цими земельними ділянками, прокурор просив суд: визнати недійсними розпорядження Київської ОДА від 07 квітня 2008 року № № 444-470; визнати недійсними видані ОСОБА_6 та ОСОБА_7 державні акти на право власності на земельні ділянки; витребувати з володіння ОСОБА_6 на користь держави в особі КМУ та ДП «Київський лісгосп» земельні ділянки загальною площею 22,77 га, розташовані в адміністративних межах Сільради; витребувати з володіння ОСОБА_7 на користь держави в особі КМУ та ДП «Київський лісгосп» земельні ділянки загальною площею 3,96 га, розташовані в адміністративних межах Сільради.
Прокурор, звертаючись із указаним позовом, зазначив, що спірні земельні ділянки лісового фонду у вигляді єдиного масиву, площа якого перевищувала 1 га, перебували в державній власності, постійним користувачем цих ділянок було ДП «Київський лісгосп», права на розпорядження ними Київська ОДА не мала, оскільки такі повноваження належать виключно КМУ, який відповідних рішень не приймав.
Отже, вказані землі вибули з державної власності всупереч законодавства та волі держави в особі уповноваженого на те органу, що дає підстави для пред'явлення вимог про визнання недійсними нормативно-правових актів органу виконавчої влади та документів, що підтверджують право власності на земельну ділянку, і витребування землі із чужого незаконного володіння на користь спеціалізованого державного підприємства.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено,довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Однак суди апеляційної та касаційної інстанцій, вирішуючи вказаний спір, дійшли передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня видання головою Київської ОДА оскаржуваних розпоряджень від 07 квітня 2008 року, не звернули уваги на те, що прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі КМУ та КП «Київський лісгосп», та не встановили, коли саме і в особі якого органу КМУ довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що з огляду на положення частини першої статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності.
Крім того, будь-якого обґрунтування висновку, що Київська ОДА мала намір відчужити цілісні території лісів площею 22,79 га та 3,96 га мотивувальна частина судових рішень не містить. Також суди неповно встановили фактичні обставини, оскільки не з'ясували, яке цільове призначення відповідно до статті 55 ЗК України земель, що є предметом спору.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977576
Як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Позовну заяву мотивовано порушенням вимог законодавства під час передачі земель сільськогосподарського призначення з постійного користування НУБіП України до земель запасу м. Бучі. За рахунок цих земель у власність громадян передано земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд. У подальшому ці земельні ділянки були відчужені, об'єднані, з них сформовано 7 нових земельних ділянок загальною площею 11,2165 га, які у свою чергу відчужені на підставі договорів купівлі-продажу ОСОБА_118 та зареєстровані за ним на праві власності.
Прокурор посилався на те, що НУБіП України та міськрада не мали повноважень на вчинення дій щодо розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення, які перебували у державній власності та оперативному управлінні університету, без згоди відповідного органу виконавчої влади. Крім того, вилучення, надання у власність земельних ділянок Бучанською міськрадою здійснено з порушенням законодавства, яке регулює містобудівну діяльність.
Бучанська міськрада, заперечуючи проти позову, заявила про застосування позовної давності.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, відповідно до закону (частини перша, друга статті 84 Земельного кодексу України; тут і далі - ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності (частини перша, друга статті 92 ЗК України).
Статтею 141 ЗК України передбачено підстави припинення права користування земельною ділянкою, зокрема й добровільну відмову від такого права.
Частинами третьою та четвертою статті 142 ЗК України встановлено, що припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.
Сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів, зокрема, для сільськогосподарського використання (частини перша та третя статті 122 ЗК України).
Відповідно до пункту 12 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК України до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
Звертаючись із цим позовом у серпні 2016 року, Перший заступник прокурора Київської області послався на те, що до моменту його пред'явлення МОН України та Головному управлінню Держгеокадастру у Київській області не було відомо про існування оскаржуваних рішень Бучанської міськради від 2 серпня 2008 року, 21 жовтня 2010 року, 27 грудня 2012 року та про порушення вимог законодавства під час їх прийняття.
У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу).
Тобто позовна давність установлює строки захисту цивільних прав.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).
Визначення початку перебігу позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Разом з тим статтею 45 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду із цим позовом) встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Аналогічні висновки щодо застосування положень статей 256, 261 ЦК України викладені у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 19 квітня 2017 року у справі № 405/4999/15-ц (№ 6-2376цс16).
Натомість у справі, яка розглядається, суд дійшов суперечливих висновків, що позивач (МОН України) не має повноважень на розпорядження спірними земельними ділянками, оскільки їх розпорядником є Кабінет Міністрів України, про що зазначає й сам прокурор, проте відмовив у задоволенні позову з тієї підстави, що позивач заявив позов з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем. При цьому суд не зазначив, стосовно якого з трьох позивачів - МОН України, Головного управління Держгеокадастру у Київській області, НУБіП України - зроблено такий висновок, та не встановив початку перебігу позовної давності для них.
Загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові.
Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.
Натомість у судових рішеннях у справі, яка розглядається, не наведено будь-яких висновків щодо наявності або відсутності порушених прав або охоронюваних законом інтересів позивачів, без яких дійти висновків про наявність чи відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності неможливо.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296545
На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що перевіркою законності відведення у власність громадянам земельних ділянок на території селищної ради встановлено, що рішеннями виконкому цієї селищної ради від 06 лютого 2003 року ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_11, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 передано у приватну власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків на території селища.
На підставі рішень виконкому селищної ради 20 травня 2003 року видано державні акти на право приватної власності на землю, а саме: ОСОБА_6 на земельну ділянку площею 0,1074 га, кадастровий номер НОМЕР_1; ОСОБА_9 – 0,1014 га, кадастровий номер НОМЕР_2; ОСОБА_4 – 0,1014 га, кадастровий номер НОМЕР_3; ОСОБА_7 – 0,1074 га, кадастровий номер НОМЕР_6; ОСОБА_8 – 0,1014 га, кадастровий номер НОМЕР_4; ОСОБА_5 – 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_5.
Виконком селищної ради перевищив повноваження та всупереч чинному законодавству незаконно розпорядився землею територіальної громади селища, яка відноситься до категорії земель водного фонду.
З висновками суду першої інстанції про незаконність передачі у власність відповідачам спірних земельних ділянок погодились й суди апеляційної і касаційної інстанцій. Разом з тим, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову в задоволенні позовних вимог, суди виходили з того, що прокурор звернувся до суду з пропуском строку позовної давності, а тому в позові слід відмовити.
Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Отже, позовна давність – це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).
Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).
При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та частиною 2 статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності в нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (абзац 2 частини 2 статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи).
Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи).
Згідно із частиною 1 статті 46 ЦПК України (у зазначеній редакції) органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Отже, якщо в передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач, а не прокурор.
На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
Закон пов'язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з часом, коли стало відомо про порушення закону та у зв'язку з цим прав і охоронюваних законом інтересів.
Висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що державі через утворені нею органи, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, було і могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу вчинення цього порушення, є неправильними.
При цьому суди не врахували, що ДІСГ є органом виконавчої влади, завдання якого полягає в реалізації державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловій сфері.
Таким чином, саме ДІСГ як територіальний орган під час здійснення державного нагляду (контролю) в листопаді 2012 року виявила допущені виконкомом селищної ради порушення чинного законодавства при передачі у приватну власність громадянам земельних ділянок, які є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.
Облдержадміністрація та райдержадміністрація згідно з наданими їм повноваженнями не мали можливості самостійно встановити зазначені обставини, а тому довідалися або могли довідатись про зазначені порушення лише після проведення відповідної перевірки уповноваженим державним органом контролю, а саме ДІСГ.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74777585
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
При цьому відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини 1 цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року (на час виникнення спірних правовідносин), зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
З огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).
При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та частиною 2 статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності в нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (абзац 2 частини 2 статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи).
Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи).
Згідно із частиною 1 статті 46 ЦПК України (у зазначеній редакції) органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
Строк позовної давності має вираховуватись із моменту, коли особа дізналася, або могла дізнатися про порушення своїх прав. Разом з тим суди всупереч вимогам частини 1 статті 261 ЦК України не з'ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави, а також не з'ясували, коли саме Кабінету Міністрів України стало відомо про порушення державних інтересів щодо права власності на вищезазначені земельні ділянки.
Оскільки суди не встановили всіх обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, не з'ясували та не перевірили, з якого моменту Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення державних інтересів, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75287090
У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу).
Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).
Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини 1 якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Разом з тим статтею 45 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду із цим позовом) встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Під час розгляду справи апеляційним судом, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, встановлено порушення прав Кабінету Міністрів України як розпорядника лісовими земельними ділянками, що перевищують площу 1 га. Разом із тим суди попередніх інстанцій не встановили початку перебігу позовної давності для Кабінету Міністрів України, а сторони не надали жодних доказів у розумінні статей 57, 59 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) на підтвердження того, що Кабінету Міністрів України було відомо про порушення його права до моменту звернення прокурора з відповідним позовом до місцевого суду, тоді як згідно із частиною 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Суди апеляційної та касаційної інстанцій, встановивши порушення прав Кабінету Міністрів України, не з'ясували та не перевірили, з якого моменту позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права, а ВП ВС, діючи в межах повноважень, установлених підпунктом 1 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», статтями 355, 3602 ЦПК України в редакції до набрання чинності цим Законом, не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, що позбавляє її можливості ухвалити нове рішення у справі, тому справу слід направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74537188
Позовну заяву мотивовано тим, що міськрадою прийнято рішення від 02 вересня 2008 року, яким затверджено проект землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками загальною площею 24 га навчально-дослідного господарства НАУ у межах міста, припинено право постійного користування навчально-дослідного господарства зазначеними ділянками, прийнято їх до земель запасу міськради та переведено до категорії земель житлової забудови.
Суди першої та апеляційної інстанцій, зазначаючи про пропуск позивачем встановленої статтею 257 ЦК України позовної давності, не врахували того, що перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду, та у разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених стороною позивача поважних причин її пропуску.
Однак у рішеннях судів попередніх інстанції будь-які висновки щодо гарантованих статтею 55 Конституції України, статтями 15, 16 ЦК України та статтями 1, 3, 15 ЦПК України в редакції, яка була чинною на момент розгляду та вирішення справи судами, прав особи, за захистом яких звернувся прокурор, у процесуальному розумінні відсутні.
Частиною 2 статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
За частиною 2 статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій) у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.
На прокуратуру відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.
Статтею 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій) передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. І лише у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і набуває статусу позивача.
ВСУ в рішенні від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 зазначив, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
У частині 4 статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
У частині 1 статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).
При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
ВП ВС не вбачає підстав для відступу від вказаної правової позиції.
Крім того, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не встановили, коли саме орган, що наділений правом розпорядження спірними земельними ділянками (Кабінет Міністрів України), довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що з огляду на положення частини 1 статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296530
Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Отже, позовна давність – це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).
Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права.
При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та частиною 2 статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності в нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (абзац 2 частини 2 статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи).
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
Аналогічний висновок міститься і в постанові ВСУ від 12 квітня 2017 року
(№ 6-1852цс16), наданій заявником для порівняння.
Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган (підприємство), а не прокурор.
У справі, яка розглядається, суди всупереч вимогам частини 1 статті 261 ЦК України, достеменно не встановили, коли про порушення своїх прав довідались або могли довідатись саме облдержадміністрація та лісгосп, в інтересах яких прокурор звернувся з позовом до суду.
Крім того, виходячи із вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.
Таким чином, відмова у задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75042940
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
При цьому відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини 1 цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року (на час виникнення спірних правовідносин), зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
З огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).
При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та частиною 2 статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності в нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (абзац 2 частини 2 статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи).
Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи).
Згідно із частиною 1 статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, правильно вказавши про те, що положення статті 268 ЦК України на дані правовідносини не поширюється, безпідставно зазначив про відсутність у справі клопотання прокурора про поновлення строку на оскарження розпоряджень райдержадміністрації від 27 березня 2007 року та від 11 квітня 2007 року. Указана заява прокуратури наявна у матеріалах справи.
При цьому, вирішуючи питання щодо дотримання строків звернення до суду за захистом своїх прав, апеляційному суду належало встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення права держави на спірні земельні ділянки, натомість суд зосередився на тому, що вказав про відсутність доказів, які б засвідчили поважність причин пропуску строків позовної давності. Такої ж позиції дотримувався і ВССУ. Разом із тим всупереч вимогам частини 1 статті 261 ЦК України суди належним чином не з'ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Доводи прокурора та висновки суду першої інстанції про те, що таке право виникло після проведеної у квітні 2014 року прокурорської перевірки, вищестоящими судами спростовані не були.
Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 257, 261, 267 ЦК України, в тій частині, що стосується визначення початку перебігу строку позовної давності, яка має визначатися у даній справі не з дати ухвалення рішень, які оскаржуються, а від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Вказане потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Ураховуючи те, що апеляційний суд не встановив всіх обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, не з'ясував та не перевірив, з якого моменту прокурор довідався або міг довідатися про порушення державних інтересів, ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75004159
Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Отже, позовна давність – це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).
Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).
При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та частиною 2 статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності в нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (абзац 2 частини 2 статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи).
Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи).
Згідно із частиною 1 статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.
Висновки суду першої інстанції, з якими погодився касаційний суд, що перебіг строку позовної давності починається з часу, коли райдержадміністрація здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, є помилковим.
Разом із тим слід зазначити, що незаконне заволодіння землями водного фонду приватними особами є неможливим, бо їх розташування свідчить про неможливість виникнення приватного власника (а отже, і володільця).
Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.
Крім того, судді ВП ВС звертають увагу, що суди можуть розглядати справу за позовними вимогами, які відповідають належному способу захисту, здійснення якого матиме наслідком реальне відновлення порушеного права власності держави України на землі прибережної захисної смуги.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79684950
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення за відсутності відповідачів, не повідомлених про час і місце розгляду справи, позбавив їх можливості надати пояснення у тому числі й щодо застосування позовної давності.
За змістом частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Оскільки рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності й обґрунтованості рішення суду (стаття 303 ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), то заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення за відсутності відповідачів, не повідомлених про час і місце розгляду справи, позбавив їх можливості надати пояснення стосовно заявлених позовних вимог, навести свої доводи та міркування, надати докази на їх підтвердження, заявити клопотання, що істотно впливає на висновки суду по суті вирішеного спору і не може бути виправлено на етапах перегляду судового рішення, у тому числі й щодо застосування позовної давності.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/77521253
Позов мотивовано тим, що надана в оренду ФОП Особа-1 земельна ділянка площею 1,2 га є складовою земельної ділянки площею 3,8 га, яку у 1988 році передано у постійне користування Головному управлінню внутрішніх військ УРСР, що посвідчене державним актом серії Б № 054792, у зв'язку з чим порушується право держави на вказану земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони.
Особи, які подали касаційні скарги, вважали, що постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі №6-68цс15 не поширюється на спірні правовідносини, оскільки оскаржувані рішення винесені не органом державної влади, а органом місцевого самоврядування.
Такі висновки не відповідають ні правовій позиції Верховного Суду України, ні розумінню правової природи актів органу місцевого самоврядування та його правового статусу у системі органів влади.
З тексту постанови Верховного Суду України № 6-68цс15 вбачається, що підставою для перегляду рішення місцевого суду була неоднакова практика як загальних судів, які розглядали земельні спори за правилами цивільного судочинства, так і господарських судів. При цьому із фактичних обставин, викладених в описовій частині вказаної постанови, вбачається, що земельні спори виникали як із оскарження рішень органів державної влади в особі місцевих державних адміністрацій, так і з рішень органів місцевого самоврядування.
Тобто у даному випадку Верховний Суд України вказав, що існує неоднакове застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України (у редакції від 16 січня 2003 року), підпункту 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» та пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, стосовно правового статусу органу, який видав оспорювані рішення у сфері розпорядження земельними ділянками.
Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, який був чинним на час прийняття Затоківською селищною радою оспорюваних рішень, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснювали відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
Характерною особливістю права державної власності на землю є те, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК України, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності.
У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина перша статті 84 ЗК України). За загальним правилом статті 122 ЗК України питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування.
Разом з тим відповідно до частини першої статті 122 ЗК України (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) сільські, селищні, міські ради надавали земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Крім того, згідно з пунктом 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільська, селищна, міська рада була повноважна розпоряджатися нерозмежованою землею в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади.
У статті 122 ЗК України передбачено повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування по наданню земельних ділянок юридичним особам у постійне користування на час виникнення спірних правовідносин, оскільки після змін, внесених Законом України від 16 вересня 2008 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву», розподіл повноважень щодо надання у власність та користування земельних ділянок державної та комунальної власності, передбачений коментованою статтею, став універсальним.
З аналізу зазначених норм права вбачається, що як органи влади, так і органи місцевого самоврядування наділені повноваженнями розпорядження земельними ділянками, які відрізняються лише своїми характеристиками, такими, як місце розташування земельної ділянки, її цільове призначення, категорія.
Сам обсяг повноважень, тобто у межах своєї компетенції надавати земельні ділянки у постійне користування, користування, оренду, чи передавати їх у власність, є аналогічним.
Такий висновок підтверджується змістом статей шостої-сімнадцятої ЗК України.
Отже, правовий висновок щодо застосування позовної давності у земельних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду України №6-68цс15 від 16 вересня 2015 року, поширюється як на правовідносини щодо оскарження рішень органів виконавчої влади, так і при оскарженні рішень органів місцевого самоврядування. Судом апеляційної інстанції правильно застосовано вказану правову позицію до спірних правовідносин.
Відповідно до статей 257, 261 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється. Зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року, зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
Однак пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави.
Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи носія порушеного права (інтересу).
При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до частин першої, третьої статті 36-1 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній на час звернення прокурором до суду з позовом) представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягало у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави.
Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб, визначені у статті 29 ГПК України у редакції, на час звернення прокурора з позовом.
Позовна давність має вираховуватись із моменту, коли особа, право якої порушено, дізналася, або могла дізнатися про порушення своїх прав.
Оскільки до спірних відносин мають застосовуватися положення щодо загальної позовної давності у три роки з часу, коли особа дізналась, або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, господарський суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що він сплинув 26 квітня 2009 року, тобто задовго до звернення прокурора 23 липня 2013 року до суду з даним позовом.
При цьому апеляційний господарський суд обґрунтовано зауважив на можливості позивачів довідатися про порушення свого права з моменту укладення договору комісії від 10 червня 2003 року, надання згоди на відчуження нерухомого майна від 26 лютого 2004 року, видачі Медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України «Тополя» державного акта серії ЯЯ № 205681 від 26 квітня 2006 року на право постійного користування земельною ділянкою площею 2,455 для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу, виданого на підставі оспорюваного рішення Затоківської селищної ради «Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України «Тополя» у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу» від 18 листопада 2005 року № 1749.
Апеляційним господарським судом правильно спростовані посилання позивачів про те, що до 15 січня 2012 року діяв пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, яким не обмежувався строк позовної давності на звернення до суду з позовом щодо оскарження рішень органів місцевого самоврядування, які порушують право власності.
Суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
Положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширювалися на позови прокурорів, що пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів довідалася або могла довідатися про порушення її прав і законних інтересів. Така позиція висловлювалася Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі №359/2421/15-ц.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного господарського суду про сплив позовної давності на час звернення прокурора з даним позовом, що відповідно до частини сьомої статті 267 ЦК України є підставою для відмови у позові.
Щодо необхідності застосування до спірних правовідносин правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові №6-2510цс15 від 16 грудня 2015 року.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75265992
Відповідно до приписів статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Судами установлено, що про прийняття районною радою оскаржуваного рішення від 10 квітня 2003 року позивачу стало відомо із довідки районної ради від 31 січня 2017 року.
Доказів, які б свідчили про протилежне, відповідачем не надано та судами не встановлено, а відтак суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позов подано позивачем без пропуску позовної давності.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/74506124
Суди першої та апеляційної інстанцій, з'ясувавши, що право розпорядження спірною земельною ділянкою державної власності було прийнято сільрадою із перевищенням повноважень, жодних дій щодо розпорядження цією земельною ділянкою відповідним органом виконавчої влади не вчинялося, тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника – держави – поза його волею, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування зазначеної земельної ділянки від добросовісного набувача – ОСОБА_3 в порядку статті 388 ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Суди також установили, що землекористувач спірної земельної ділянки – лісгосп дізнався про порушення свого права, тобто про наявність розбіжностей у площах лісового фонду на території сільради, лише у грудні 2014 року (після проведення відповідної звірки), що у розумінні частини 1 статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу позовної давності.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/77910960
Позивачкою не доведено існування підстав для визнання договору недійсним, оскільки в момент підписання договору його сторонами усі істотні умови були узгоджені, а дописування у договір здійснено після його підписання сторонами. Тому підстав для відмови у позові у зв'язку пропуском строку давності не вбачається.
Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.
У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що 20 вересня 2006 року вона і ТОВ «Кириківське» уклали договір оренди земельної ділянки (земельного паю) № 186, зареєстрований у Великописарівському відділенні Сумської регіональної філії Державного підприємства «Центр ДЗК» (далі - ДП «Центр ДЗК») 24 січня 2007 року. Свій примірник вказаного договору позивачка отримала у 2014 року та встановила, що в ньому зазначено строк дії договору - 15 років, хоч насправді строк дії договору становив 5 років. ОСОБА_3 указувала, що своєї згоди на укладення договору оренди на 15 років вона не надавала, встановлення орендної плати в розмірі 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки суперечить Указу Президента України від 02 лютого 2002 року № 92/2002 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)».
Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просила визнати недійсним договір оренди земельної ділянки (земельного паю) від 20 вересня 2006 року № 186, укладений між нею та ТОВ «Кириківське»; зобов'язати відповідача повернути орендовану земельну ділянку площею 3,72 га, що належить їй на праві власності.
Після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV), оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про пропущення позивачкою позовної давності, оскільки після закінчення п'ятирічного терміну договору позивачка реально могла довідатися про порушення свого права.
Суди вважали, що початком перебігу трирічного строку давності для позивачки за правилами статті 261 ЦК України слід вважати 25 січня 2012 року, внаслідок чого зробили висновок, що цей позов, як і позов про розірвання договору оренди земельної ділянки, на який посилалася позивачка, вона пред'явила після спливу позовної давності, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в задоволенні позову.
Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками судів щодо пропуску позивачем позовної давності та як наслідок такої підстави відмови в задоволенні позову з огляду на таке.
Сторони зазначали, на що вказали і суди, про досягнення згоди з інших істотних умов договору, передбачених статтею 15 Закону № 161-XIV.
За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Встановивши, що позовну давність пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цієї підстави, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
У даному випадку позивачкою не доведено існування підстав для визнання договору недійсним, оскільки в момент підписання договору його сторонами усі істотні умови були узгоджені, а дописування у договір здійснено після його підписання сторонами. Тому підстав для відмови у позові у зв'язку пропуском строку давності не вбачається.
Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.
Зважаючи на вказане, для висновків про пропущення позивачкою позовної давності та як наслідок відмову в задоволенні позову у зв'язку з цим у судів обох інстанцій підстав не було.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79834996
На вимоги про витребування майна поширюється припис статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів, а реалізація права на їх оскарження не має ставити під сумнів стабільність цивільного обороту.
Для застосування приписів про позовну давність суд має дослідити питання її перебігу за кожною позовною вимогою окремо та залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність.
Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
44. Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
45. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
46. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
47. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
48. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
49. Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
50. Отже, позовна давність є строком для пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
51. І в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідалася або могла довідатися особа, право якої порушене, чи прокурор, уповноважений звернутися до суду в інтересах держави за захистом такого права, зокрема, якщо прокурор довідався чи міг довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, раніше, ніж особа, право якої порушене.
52. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на вимоги про витребування майна поширюється припис статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів, а реалізація права на їх оскарження не має ставити під сумнів стабільність цивільного обороту. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає незастосовним сформульований у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16) висновок Верховного Суду України про те, що позовна давність не поширюється на правовідносини, пов'язані з витребуванням майна за статтею 388 ЦК України. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що для забезпечення єдності судової практики вона вже відступила від вказаного висновку Верховного Суду України (див. пункт 42 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).
53. Як встановили суди у справі № 522/2110/15-ц, Одеська міська рада дізналася про скасування судового рішення у справі № 2-1491-1/07 і направлення справи на новий розгляд 3 квітня 2008 року - у день постановлення ухвали Апеляційного суду міста Києва, постановленої за апеляційною скаргою представника Одеської міської ради, який підтримав її на судовому засіданні.
54. Під час нового розгляду справи № 2-1491-1/07 8 червня 2010 року Приморський районний суд м. Одеси постановив ухвалу у справі № 2-1696/2010, якою залишив позов без розгляду. Згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень ця ухвала 18 квітня 2012 року скасована Апеляційним судом Одеської області, а справа направлена для продовження розгляду до суду першої інстанції (номер у реєстрі - 24704510); 8 травня 2013 року Приморський районний суд м. Одеси постановив ухвалу у справі № 2-1491-1/07 (номер якої був змінений у цьому суді на № 1522/10614/12) і знову залишив позов без розгляду (номер у реєстрі - 31283061); 20 серпня 2013 року Апеляційний суд Одеської області цю ухвалу скасував, а справу направив до суду першої інстанції для продовження розгляду по суті позовних вимог (номер у реєстрі - 33075586); 9 грудня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким у задоволенні позовних вимог, зокрема, й ОСОБА_3 відмовив (номер у реєстрі - 54620958).
55. Як встановили суди, прокурор звернувся до суду в інтересах Одеської міської ради з позовом у лютому 2015 року.
56. Крім того, суди зазначили, що прокурор 6 березня 2012 року вже звертався в інтересах Одеської міської ради до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування державного акта, визнання недійсним договору дарування, скасування реєстрації права власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки. І 15 травня 2013 року Приморський районний суд м. Одеси постановив ухвалу у справі № 1522/5454/12, якою цю позовну заяву залишив без розгляду через повторну неявку у судове засідання прокурора та представника Одеської міської ради.
57. Отже, суди у справі № 522/2110/15-ц вважали, що прокурор не спростував доводи ТзОВ «Івент Менеджмент Груп» стосовно спливу позовної давності, а тому є підстави для відмови у задоволенні позову в частині вимог щодо визнання незаконним і скасування державного акта.
58. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Dacia S.R.L.» проти Молдови» від 18 березня 2008 року (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян сам по собі суперечить статті 6 Конвенції, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування того, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов'язку додержувати установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку ЄСПЛ, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави (§ 76). ЄСПЛ констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або повинні були би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).
59. У справі № 522/2110/15-ц суди вказали, що приписи про позовну давність поширюються на вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння. І такий висновок судів у цій справі Велика Палата Верховного Суду вважає правильним.
60. Для застосування приписів про позовну давність суд має дослідити питання її перебігу за кожною позовною вимогою окремо та залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність.
61. За змістом статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанова ВеликоїПалати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
62. Натомість, у цій справі суди мотивували висновки про відмову у задоволенні позову взаємовиключними підставами: як пропуском позовної давності, так і безпідставністю позовних вимог.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/79684950
На вимоги про витребування майна поширюється припис статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності.
ВП ВС вважає незастосовним сформульований у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16) висновок ВСУ про те, що позовна давність не поширюється на правовідносини, пов'язані з витребуванням майна за статтею 388 ЦК України. Окрім того, ВП ВС звертає увагу, що вона вже відступила від вказаного висновку Верховного Суду України (див. пункт 42 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).
Для застосування приписів про позовну давність суд має дослідити питання її перебігу за кожною позовною вимогою окремо.
Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Заступник прокурора звернувся з позовом у даній справі в інтересах держави в особі міської ради.
2. Мотивував позов тим, що ОСОБА_3 набув право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га на АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка) на підставі рішення районного суду від 4 грудня 2007 року у справі № 2-1491-1/07, яке скасоване ухвалою апеляційного суду від 3 квітня 2008 року. Оскільки право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 набув неправомірно, тому відсутня підстава для видання відповідного державного акта на право власності на земельну ділянку, а відтак, заступник прокурора вважав, що наступне відчуження земельної ділянки на користь ОСОБА_4 і її внесення у статутний капітал ТОВ також є неправомірними.
44. Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
45. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
46. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
47. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
48. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
49. Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
50. Отже, позовна давність є строком для пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
51. І в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідалася або могла довідатися особа, право якої порушене, чи прокурор, уповноважений звернутися до суду в інтересах держави за захистом такого права, зокрема, якщо прокурор довідався чи міг довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, раніше, ніж особа, право якої порушене.
52. Велика Палата Верховного Суду вважає, що на вимоги про витребування майна поширюється припис статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів, а реалізація права на їх оскарження не має ставити під сумнів стабільність цивільного обороту.
53. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає незастосовним сформульований у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16) висновок Верховного Суду України про те, що позовна давність не поширюється на правовідносини, пов'язані з витребуванням майна за статтею 388 ЦК України. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що для забезпечення єдності судової практики вона вже відступила від вказаного висновку Верховного Суду України (див. пункт 42 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).
59. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Dacia S.R.L.» проти Молдови» від 18 березня 2008 року (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян сам по собі суперечить статті 6 Конвенції, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування того, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов'язку додержувати установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку ЄСПЛ, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави (§ 76). ЄСПЛ констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або повинні були би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).
61. Для застосування приписів про позовну давність суд має дослідити питання її перебігу за кожною позовною вимогою окремо та залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність.
62. За змістом статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанова ВеликоїПалати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
63. Натомість, у справі № 522/2201/15-ц суди мотивували висновки про відмову у задоволенні позову взаємовиключними підставами: як пропуском позовної давності, так і безпідставністю позовних вимог.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977584
На віндикаційні позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності на оскарження правових актів, виданих ними, а здійснення права на їх оспорення не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту.
Велика Палата Верховного Суду вважає, помилковими висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16), що позовна давність не може поширюватись на вимоги власника про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення, яке полягає в тому, що кожного нового періоду часу наступає нове порушення прав власника.
Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону.
У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Козинської селищної ради із зазначеним позовом, посилаючись на те, що проведеною у 2014 році перевіркою встановлено порушення Обухівською РДА вимог земельного законодавства під час відведення у 2009 році земельних ділянок з метою надання їх громадянам для ведення особистого селянського господарства. Обухівська РДА не мала повноважень на розпорядження землями, які знаходяться у межах Козинської селищної ради та належать до земель водного фонду. Також при виділенні спірних земельних ділянок не було проведено державної експертизи землевпорядної документації, а подальша приватизація земельних ділянок громадянами не відповідає встановленому законом порядку приватизації. Після отримання громадянами правовстановлюючих документів, спірні земельні ділянки були відчужені іншим громадянам на підставі договорів купівлі-продажу. Посилаючись на зазначене, перший заступник прокурора Київської області просив визнати незаконним і скасувати розпорядження Обухівської РДА від 28 вересня 2009 року № 1204 (далі - Розпорядження № 1204) в частині надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок ОСОБА_5, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_9, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23 ; визнати недійсними пункти 1, 3 розпорядження голови Обухівської РДА від 21 грудня 2009 року № 1687 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність тринадцяти громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради» (далі - Розпорядження № 1687); визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, видані зазначеним особам, частина з яких - з відмітками про перехід права власності до інших осіб (відповідачів); витребувати у ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 спірні земельні ділянки на користь територіальної громади в особі Козинської селищної ради; визнати за територіальною громадою право власності на спірні земельні ділянки.
ОСОБА_11, заперечуючи проти позову, заявила про застосування позовної давності та вказувала на відсутність поважних причин для поновлення цього строку
У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу).
Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.
Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Разом з тим статтею 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду із цим позовом) встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
Висновки судів про те, що перебіг строку позовної давності починається з часу, коли Обухівська РДА здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено та в інтересах якої подано позов, дізналася про таке порушення, - є помилковим.
Крім того, загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові.
Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.
Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону.
Натомість у судових рішеннях у справі, яка розглядається, містяться суперечливі висновки щодо порушеного права позивача.
Так, суд першої інстанції, встановивши, що земельні ділянки було передано Обухівською РДА у власність у встановленому законом порядку та що неправомірність набуття відповідачами права на землю не доведено, в якості підстави для відмови в задоволенні позову зазначив сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі. Апеляційний суд, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, правильність застосування норм матеріального права,не навів жодних висновків щодо наявності чи відсутності порушеного права позивача, без чого дійти висновків про наявність чи відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності неможливо. Суд касаційної інстанції, переглядаючи судові рішення попередніх інстанцій, погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для відмови в задоволенні позову через сплив позовної давності, при цьому зазначивши, що судами встановлено перевищення повноважень Обухівською РДА під час передачі спірних земельних ділянок відповідачам. Тобто, однозначних висновків щодо наявності чи відсутності порушеного права позивача судові рішення не містять.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, помилковими висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16), що позовна давність не може поширюватись на вимоги власника про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення, яке полягає в тому, що кожного нового періоду часу наступає нове порушення прав власника.
На віндикаційні позови поширюється положення статті 257 ЦК Українищодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності на оскарження правових актів, виданих ними, а здійснення права на їх оспорення не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту.
Європейський суд з прав людини у справі «Dacia S.R.L.» проти Молдови» від 18 березня 2008 року (Dacia S.R.L. v. Moldova,заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян сам по собі суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов'язку додержуватися установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку Європейського суду з прав людини, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави (§ 76). Європейський суд з прав людини констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або повинні були б стати остаточними, якби строк позовної давності було застосовано без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).
Джерело: Юридичний ресурс Протокол
Переглядів
Коментарі
Переглядів
Коментарі
Отримайте швидку відповідь на юридичне питання у нашому месенджері, яка допоможе Вам зорієнтуватися у подальших діях
Ви бачите свого юриста та консультуєтесь з ним через екран , щоб отримати послугу Вам не потрібно йти до юриста в офіс
Про надання юридичної послуги та отримайте найвигіднішу пропозицію
Пошук виконавця для вирішення Вашої проблеми за фильтрами, показниками та рейтингом
Переглядів:
415
Коментарі:
0
Переглядів:
1861
Коментарі:
1
Переглядів:
528
Коментарі:
0
Переглядів:
663
Коментарі:
0
Переглядів:
563
Коментарі:
0
Переглядів:
748
Коментарі:
1
Protocol.ua є власником авторських прав на інформацію, розміщену на веб - сторінках даного ресурсу, якщо не вказано інше. Під інформацією розуміються тексти, коментарі, статті, фотозображення, малюнки, ящик-шота, скани, відео, аудіо, інші матеріали. При використанні матеріалів, розміщених на веб - сторінках «Протокол» наявність гіперпосилання відкритого для індексації пошуковими системами на protocol.ua обов`язкове. Під використанням розуміється копіювання, адаптація, рерайтинг, модифікація тощо.
Повний текстCopyright © 2014-2024 «Протокол». Всі права захищені.
page
youtube